Гриць і панич

I.

 

Було се зимою, незадовго перед пущанєм памятного 1846-го року.

 

Невелике гірське село Ступосян розкинулося широко по крутій долині перерізаній гірським потоком, що тепер скований грубою ледяною корою та присипаний снігом тілько де-де глухо булькотів з під леду і на кінці села вливався до так само замороженого Сяну. Маленькі хати чорнілися купками на білому сніговому тлі, сполучені одні з одними хиба вузенькими в снігу протоптаними стежками. Величезними, важкими шапками зима сиділа на стріхах, ледовими сомплями звисала з окапів, купами білого пуху гніздилася між гиляками верб, густо вкривала вбогі поля по збочах, придавлювала своєю вагою чорні смерекові ліси по довколичних горах. Тісно й важко робилося чоловікови, коли бачив себе таким дрібненьким, слабим та відрізаним від решти світа серед тих величезних гірських валів, серед тої маси снігу, а до того ще обгородженим з усіх боків тим чорним, могучим частоколом, що ночами від вітру стогнав немов велитень конаючи в страшних муках, що в мороз тріщав та стріляв мов ворожий табор, а в бурю ревів, свистів та вив, засипаючи безмірними туманами снігу маленьке, вбоге село там у долині над потоком.

 

Серед села на горбику стояв панський двір, деревляний, з ґанком, чисто вибілений і обведений високим парканом. В тім дворі жив дідич села, пан Пшестшельський, старий вдовець з сином одинаком Нікодимом, парубком 28 літ, що скінчивши в Перемишлі ґімназию від десятьох літ покинув школу і жив при батькови помагаючи йому завідувати ґосподарством, а властиво проводячи найбільше часу на польованю і поїздках по дальших і близших сусідах, свояках і знайомих. Пан дідич Пшестшельський, 70-літній, крепко збудований і здоровий шляхтич старої дати провадив ґосподарство сам і навіть не позволяв синови надто богато втручатися до нього, так що сей мав богато вільного часу і міг займатися „політикою“. Ще в ґімназиї він горячо перенявся був ліберальними, демократичними польськими ідеями, що ширив у Перемишлі кружок Дмитрасиновича, а покинувши школу не переставав цікавитися пропаґандою, кілька разів гостив у себе революцийних емісаріїв, що ходили по краю, що року їздив на пару неділь до Львова, щоби погуляти на балях і розвідати, як стоїть справа відбудованя вітчини, і в остатніх часах пробував навіть сам пропаґувати ті думки не тілько серед околичної шляхти, але також між селянським парубоцтвом батьківського села.

 

Старий пан дуже нерад був тій синовій політиці — раз тому, що вона дещо троха коштувала, а по друге тому, що була небезпечна. Гостини польських емісаріїв у його домі наробили йому богато неприємности, хоч власти й не знали про все, що було на правду. Комісар Курцвайль, завзятий ворог шляхти, кілька разів нагрожувався арештувати його сина, скоро тілько щось найменше покажеся на нього. А найгірше те, що сам батько вважав синові погляди хибними, для шляхти небезпечними, згубними, комуністичними. Між батьком і сином бували часті суперечки, особливо від того часу, коли Нікодим почав збирати сільських парубків і голосити їм свою науку. Батько сердився, вговорював сина, вияснював йому, що він підкладає підпал під власну хату, та син не слухав, а ще жадав від батька, щоб сей поводився з селянами лагідно, скасував буки, зменшував данини, — мало що не жадав цілковитого дарованя панщини.

 

— Здурів хлопець! Чисто здурів — повторяв заклопотаний батько. — Одинокий спосіб — оженити його з якою енерґічною та ґосподарною шляхтянкою, яка би порядно взяла його в руки.

 

Та такої пари для його Димця на разі не було видно, а „політика“ не давала самому паничеви думати про женитьбу.

 

Отсе власне старий пан, ходячи по покою, думав про те, що йому почати з сином, і перебирав у голові всіх знайомих панночок. Надійшли мясниці, сама пора для весіля. Ґосподарство в остатніх роках ішло слабо. Від часу бунту, що вибух був у селі в 1841 році, селяни роблять панщину нерадо, ціни на збіжє нема, за деревом ніхто й не питає, а тимчасом податки плати. В селі був голод і треба було майже половину ґосподарів рятувати на переднівку. Дуже придалась би гарна невісточка з гарним віном. І дім оживила-б, і фінанси поправила-б. А то що: і живемо ми оба скромно, ні на які видатки собі не позволяємо, і ґосподарства, здається, пильнуємо, а тимчасом усе йде як з каменя, довжок у сяніцьких Жидів росте тай росте і нема надії вилабудатися з нього.

 

Пан Пшестшельський був у хмарнім настрою. Поснідавши рано і обійшовши ґосподарство та розділивши панщизняну роботу (до покою доносився з гумна густий стук ціпів, мов далекий компанійний карабіновий огонь) він вернув до покою і дожидав другого сніданя. В животі троха млоїло, а до того небо було хмарне та непривітне, всі дороги і стежки завалені снігом, — чутє голоду, самоти та одинокости придавлювало душу.

 

— Де панич? — запитав пан Пшестшельський підхиляючи з покою двері до сіний і направляючи своє питанє до супротилежної отвореної кухні, де кухарка при помочи двох служниць поралася коло печи.

 

— Десь тут недавно були, — відізвалася одна служниця.

 

— Певно пішли до Тимкового, Гриця кликати, — додала друга.

 

— По що йому Гриця?

 

— Та видно хочуть десь їхати по обіді.

 

Рано веліли фірманови зладити залубеньки.

 

Пан запер двері і знов пустився ходити по покою.

 

— І куди він хоче їхати по такій заметі?

 

А тут не нині то завтра жди нової сніговійниці. Чую се добре, — ревматизм так і ходить по костях. Я певнісінький, що він до Сянока збирається. Ну, та зрештою нехай їде. Може там збереться яке товариство, піде забава, панни будуть... ану-ж може котра й причарує його.

 

В тій хвилі надійшов панич. Се був так само високий і статний мужчина, як і його батько, осмалений вітром, синьоокий, з довгими, по уланськи закрученими вусами. Подовгасте, сильно костисте лице свідчило про енерґічну вдачу і сильну волю, а сині очи надавали сему лицю виразу якоїсь ідейности і замилуваня до мрій та фантазий. Він був убраний по ґосподарськи але чисто, в „польських“ чоботях з високими, густо поморщеними холявами, в штанах із грубого, сірого сукна, в короткім висше колін кожушку без ковніра. Боброву шапку з кляпами на вуха зняв при вході до покою, а потім поклав на комоді.

 

— Добрий день татови! — промовив мягким та звучним голосом.

 

— Добрий день! Ну, що? Де бував?

 

— Ходив до ліса, чи нема свіжого вовчого сліду.

 

— Нема?

 

— Ні. Після вчорашнього нема.

 

Нікодим скинув кожушок і передягся в чемерку, свій звичайний стрій.

 

— Збираєшся їхати кудись? — запитав батько.

 

— Та мушу. Вчора лист  прийшов із Сянока.

 

— О! — здивувався батько. — А ти й не сказав мені нічого. Від кого лист?

 

— Та не говорив, бо то не татків інтерес. Ґраф К. пише мені — коротко, пару слів: Прибувай, важні вісти.

 

— Агі ! Ґраф К.! Та не знати котрий, бо їх два є. Чи старий, чи молодий ?

 

— Молодий.

 

— Ти з ним знайомий?

 

— Доси ні.

 

— Ну, і не догадуєшся, чого тебе потребує ?

 

— Догадуюся. Лист запечатаний не його печаткою, а нашою, меч і коса навхрест, а на полях чотири букви: J. Р. N. Z.

 

— J. Р. N. Z. — а се що значить?

 

— Jeszcze Polska nie zginęła.

 

— Там до дідька! — буркнув старий пан.

 

— Що, не подобається тобі? — якось прикро запитав син. — Я думав, що се повинно тішити тебе.

 

— Як може мене тішити дурниця ? Будьте собі патріотами, вірте всею душею, що Польща не пропала, працюйте про мене над її відбудованєм, але по що вивішувати свій патріотизм на печатках, викрикати його з дахів, вибубнювати на вулицях? А надто ще коли знаєте, що уряд дразниться такими дурницями як бик червоним. Коли хочете справді зробити щось, то такі значки сто раз швидше пошкодять вам, ніж поможуть.

 

— Ну, не можна так говорити, — боронився Нікодим. — Люди людьми, таточку, а Поляки Поляками. Їм не досить патріотизму в глубині серця, їм треба патріотичної одежі, кокард, печаток, фан і відзнак. Такі річи тягнуть до себе навіть таких людий, що в серці не богато мають дійсного патріотизму.

 

— О, певно, — мовив батько. — Се певно вони притягнули й того ґрафика К. — марнотратника, неробу та гуляку. Даруй, мій сину, але справі, котрою кермує сей панич, я не можу вірити. Бувши на твоїм місці я зараз би відкараскався від неї.

 

— І мені се не дуже подобається, що він має в руках нашу печатку. В окружнім комітеті засідає купа паничів, котрі вже від давна балакали про те, що треба когось для „фірми“. Здається, що вони втягнули його. Ну, та я поїду, розвідаю; що там вони роблять і яке у них діло до мене.

 

Льокай покликав панів до сніданя. В часі сніданя, в присутности льокая, розмова перервалася; тілько десь колись пани перекидалися французькими фразами, хоч оба в французькій мові були не тверді і ширшої конверзациї сею мовою не могли провадити.

 

По сніданю батько почав збиратися до виходу, щоб оглянути ґосподарство.

 

— Коли їдеш? — запитав він сина.

 

— Думаю сьогодні по обіді. У Косціцких у Д. підночую, а завтра буду в Сяноці.

 

— А довго там забавиш?

 

— Не знаю, як випаде. Може там яка забава склеїться. В усякім разі надіюсь вернути в суботу.

 

— А кого береш із собою?

 

— Гриць поїде.

 

Батько вже був готов до виходу, з шапкою на голові. Згадка про Гриця вдарила його якось неприємно.

 

— Не розумію, Димцю, — мовив він хмурячи брови, — чого ти волочиш того Гриця з собою. Адже можеш узяти котрого будь слугу.

 

— Коли бо вони всі такі тумани! Ані один не вміє з кіньми поводитися як слід. Ні в чім не спустишся на нього. А Гриць — знаєте самі, який він до всього проворний і який вірний мені.

 

— Але мені то дуже неприємно, Димцю, дуже неприємно!

 

Нікодим, занятий пакованєм подорожної валізи, підняв голову і видивився на батька.

 

— А то чому?

 

— Я хотів про се поговорити з тобою, та на се треба би вільнійшої години.

 

— Ну, що-ж, говоріть!

 

Старий оперся на палиці, не сідаючи, а син стояв на почіпках коло валізи.

 

— Ні, буде ще час, — мовив старий по короткім ваганю. — Приїдеш із Сянока, то поговоримо ширше. А тепер одно тілько скажу тобі: будь обережний із тим Грицем і з тими парубками — там — знаєш? — і з усім хлопством. Будь обережний! Щось там вариться і кипить між ними. Чую, що пахне чимось недобрим. Ніби то вони гнуться і хиляться і не грозять, а про те в очах і в голосі і в рухах видно щось таке, як було в 1841 році, памятаєш, перед бунтом!

 

Рік 1841 був памятною хвилею в житю пана Пшестшельського і його дідичного села. В тім році був у селі бунт, котрий треба було втихомирювати аж військовою екзекуциєю. Пан Пшестшельський і доси не може без злости згадувати про сей проклятий рік і його погані наслідки.

 

Між громадою і двором ішла здавна суперечка за якісь толоки, за пустки, що були первісно рустікальні, а потім, ще за попереднього пана, були прилучені до двірського ґрунту, в кінці за ріжні кривди, на які жалувалися піддані. Ся суперечка довго ходила по судах, піддержувана головно кількома заможнійшими, письменними селянами, між котрими визначувався Гнат Тимків, сільський плєніпотент, чоловік бувалий і досить добре обізнаний з правними приписами. Він довгі літа докучав панови ріжними процесами і деякі справді повигравав. Роздобувши в Сяноці якимсь способом відпис старих Йосифінських інвентарів, де були списані всі громадські ґрунти, повинности і данини, він в 1841 році счинив правдивий розрух у громаді і зажадав від пана звороту всіх загарбаних від того часу ґрунтів і відшкодованя за збільшені данини і надроблену панщину. Переляканий пан покликав військо ; бунт успокоєно різками і військовим постоєм, що пробувши в селі дві неділі вичерпав усі засоби не тілько у селян, але і в дворі. Тимкового арештовано і в кайданах відвезено до Сянока. Коли виїздив із села, купа його прихильників кинулася, щоб відбити його. Прийшло до бійки між селянами і двірськими посіпаками. В тій бійці найгорячійшому з тих посіпак, двірському злісному Онишкови Кострубови поломано обі ноги.

 

В селі настав спокій. Від Тимкового відібрано інвентар, котрого по закону йому не вільно було мати, тай його самого не стало в селі. Та на пана по тій екзекуциї впали нові обовязки — запомагати цілу зиму обдертих із усяких засобів селян, платити шпиталь за Коструба, а надто опікуватися сином Кострубовим Осипом і сином Тимковим Грицем. Хоча у обох хлопців були матері, то про те пан узяв їх обох до двора. Кострубиха була халупниця і справді не мала при чім держати парубка дома і була-б мусіла віддати його в службу, а Тимкового Гриця пан узяв на просьбу свойого сина, даючи натомісь Гнатисі наймита для веденя ґосподарства.

 

Осипови було в ту пору 18, а Грицеви 13 літ. Осип був крепкий, рослий парубіка, незвичайно сильний, відважний і завзятий, але мовчазливий, скритої вдачі. Натомісь Гриць, мамин пестій, був хлопець незвичайної вроди, кров з молоком, з золото-жовтим волосєм, що блискучими кучерями вилось по його голові і спадало аж на плечі, з синіми, лагідними очима, щирий, отвертий і добрий, видно, вихований в достатку і свободі. Батько змалку навчив його читати і писати і богато оповідав йому про те, що бачив і чув по світі, а Гриць, маючи незвичайно добру память і бистре око, засвоював собі все, що чув, придивлявся до всього, що бачив, одним словом, був появою наскрізь незвичайною серед мало розвитих, при́тупих, заляканих та брудних сільських дітий. Його не любили ровесники, дразнили паничем, за те панич Нікодим дуже вподобав його і поти налягав на батька і на стару Гнатиху, поки його не взято до двора на службу. Панич від разу взяв його собі і не стілько вживав до послуги, скілько розмовляв з цікавим хлопцем, волочився з ним по лісах і потоках, їздив по сусідах і до Сянока, брав навіть раз до Львова з собою, одним словом, зробив його своїм невідступним товаришем.

 

Гриць був вдячний паничеви. Він користав і з його розмов і з поїздок, а за його добрість відплачувався йому такою вірною і старанною услугою, що панич не міг його нахвалитися. І коло коний він умів ходити добре, і стрілець з нього був незрівнаний і на ловленє пстругів у потоці знав тисячні способи, і по лісах та дебрах знав стежки, — одним словом, усюди Гриць умів бути паничеви пожиточним і услужним.

 

Зовсім инакше вів себе Осип. Хоча батько його був найщирійший двірський слуга, чи то, як говорили в селі, найвірнійший панський собака, у Осипа від малку була зовсім иньша вдача. Не знати, чи від матери, що була з роду шляхтянка і вийшовши замуж за підданого мусіла робити панщину і через те проклинала свій вік, чи від сільських дітий, що повторяючи слова своїх батьків ганьбили і проклинали його батька, досить, що Осип набрався глухої ненависти до пана, до двора і всіх двораків. Служба в дворі була мукою для нього самого і для всіх, що мали з ним діло. Упертий, непокірний і завзятий він нераз робив иншим на збитки всякі пакости, псував те, що зробили иньші, навіть осмілювався бурчати на пана, відгрожуватися паничеви, а Гриця де міг заскочити, ганьбив і навіть частував буханцями. Дійшло до того, що раз Осип зайшов через се в сварку з паничем. Панич ударив Осипа в лице, сей віддав йому ще з підсипкою. Счинився крик, Осипа побили жорстоко, заперли через ніч до шпіхліра, а на другий день відвезли до Сянока і віддали в рекрути. Гриць щиро плакав, чуючи й себе по троха винуватим у тому нещастю, та Осип в понурій мовчанці, без жалю попрощався з рідним селом.

 

Се було перед трьома роками. Того самого року вийшов Тимків із вязниці, а Коструб із шпиталю. Тимків постарівся передчасно, послаб, зігнувся; Коструб кепсько вилічений лишився до віку калікою. Тілько тепер він довідався, яка доля спіткала його сина, та панський дворак приглушив батьківське чутє.

 

— Добре йому так! Нехай знає, драбуга, як шанувати панів. Не бійся, стара, не пропаде він там. Буде добрий, то буде й йому добре, а буде злий — го-го! там із нього швидко злість виженуть, хоч би мали при тім і душу вигнати з тіла.

 

Не дуже потішила бідну матір така промова, та що мала робити! Поплакала і перестала; треба було працювати і на себе і на каліку-чоловіка, і ще й відбувати що місяця чотири дни панщини. Що правда, пан запомагав свойого вірного слугу і хлібом і стравою і збіжем, так що нужди вони не терпіли, але робити треба було. Коструб не можучи ходити, цілими днями сидів у хаті, плів коші, сіти, рукавиці і тим хоч що-то заробляв на хліб. Жінка зимою прала, а літом ходила на полеві роботи, найчастійше до пана за гроші і страву.

 

І в Грицевім житю настала переміна. Батько вернув із криміналу зломаний, знеохочений, а чуючи, як по людськи обійшовся пан  з його жінкою і як добре було синови в дворі, перепросився з паном. Він учинив се не так може з щирої прихильности до пана, як для того, щоби по добру видобути з двірської служби свойого любого Гриця. Хоч як нерадо, панич згодився пустити Гриця до батьківського дому. Та про те він дуже часто брав з собою Гриця чи то йдучи в ліс, на рибу, чи їдучи десь у сусідство, а далі почав його кликати ще частійше, вечерами, на розмови, в котрих силкувався викладати парубкам свої патріотичні ідеї. Гриць був більше підготований до сеї пропаґанди від иньших парубків, проймався нею горячійше і часто помагав паничеви, викладаючи його слова на мову більше зрозумілу парубкам. Та ані Гриців, ані паничів батько не були раді тій роботі. Старий Тимків був нерад, що панич надто вже часто забирає йому Гриця від роботи, а старий пан гримав на сина за його „комуністичну“ пропаґанду. Правда, старий Тимків по троха рад був, що панич так любить його сина і не противився, коли панич брав Гриця з панщини — краще-ж хлопцеви гуляти та їздити, ніж потіти коло ціпа; але коли Гриць почав розповідати йому, про що балакає панич з ним і з парубками, старий почав дуже хитати головою.

 

— Синку, бійся Бога, вважай! Держися на осторозі! — остерігав він. — Се чимсь недобрим пахне.

 

Гриць не міг зрозуміти, чим недобрим можуть пахнути обіцянки скасованя податків, ревізорів, а навіть самої панщини.

 

— Гляди, щоб поза тими обіцянками не було якого польського повстаня! — говорив старий пленіпотент. — Пани люблять так: завабити хлопа на красні слова і потому пхнути його в огонь: іди, бийся, проливай кров за нас, аби ми могли панувати!

 

Гриць задумався. Справді, се може бути. І він постановив собі по щирости розпитати панича, до чого воно йде.

 

Так настала зима 1845 р. Не довго перед Різдвом счинився рух. Із Сянока прибули урльопники. Несподівано для нікого їх пустили з війська на свята і то не на кілька день, а „до заволаня“, як говорили тоді. Се була незвичайна ласка. Село оживилося, загомоніло: прибуло десять найкращих хлопців, між ними й Осип. Усі вони мали богато чого повідати про своє військове житє, про те, що бачили і чули. В селі повіяло якимсь свіжійшим духом і старому панови здавалося, що люди так як перед бунтом почали гордійше підіймати голови.

 

— Так що-ж, думають татко, що знов щось таке починається, як тоді? — запитав Нікодим.

 

— Нічого ще не думаю, бо нічого певного не знаю. Але мені здається, що той старий кримінальник Тимків знов щось риє між людьми. Дуже йому гребінь відріс через те, що ти з його сином панькаєшся.

 

— Се вам так здається! — з легковаженєм промовив Нікодим. — Я нічого подібного не бачив.

 

— Е, що ти розумієш! Ти нічого й не побачиш, бо тебе твої комуністичні ідеї засліпили. Ти будеш панькатися з ними, поки вони не прийдуть з ціпами і косами і не вбють тебе.

 

— Ну, що татко видумують! Чи то годиться таке видумувати! — скрикнув Нікодим.

 

— Добре, добре, — мовив старий. — Тілько я наперед кажу тобі, скоро щось такого довідаюся, що в селі якісь бунти, якісь непокірні розмови йдуть, то не буду чекати на військо. Кого зловлю, велю так випарити, щоб йому відхотілося язиком молоти.

 

— Ей, татку! Бійтеся Бога! Не надто ви з тим паренєм розмахуйтеся! Уважайте, який час надходить!

 

— Ет, дурень ти, тай тілько всього! — скрикнув старий і плюнув гнівно. — Тобі здається, що ти з них поробиш польських патріотів. А я тобі кажу, що се небезпечна гра!

 

Ліпша стара метода. Хлоп має слухати, а не міркувати, не резонувати. Хлоп до ціпа, до коси, не до шаблі і не до патріотизму! Се моя думка і при ній стою.

 

І він стукнувши палицею о поміст поквапно вийшов із покою. Нікодим тілько головою похитав і взявся далі пакувати свою валізу.

 

II.

 

Була субота. Вечеріло. Небо вияснилося після кількаденної снігової заметі. Тис мороз. З невеликої сільської дзвінниці на далекім кінці села почувся власне плачливий голос вечірнього дзвона. Село в синявім сутінку лежало, мов вимерло. Ніде не було видно ані живої душі, не чути ані одного згука. Тільки понад стріхами вився білявими клубками дим, піднимаючися просто в гору.

 

За те в дворі було шумно і гучно. В стодолі, що стояла в глубині просторого гумна, розлягався на тоці до такту лускіт ціпів. Кільканацять парубків кінчило власне чистити стайні. Иньші носили міхами провіяне і вищиняне зерно до шпіхліра. На другім тоці, де віяно і щиняно і відки котилися густі клуби пилу, осідаючи сірою плахтою по снігу, чути було цокотанє жінок і дівчат. Отамани та десятники з нагайками і костурами ходили від одної купки робітників до другої, жартуючи, покрикуючи, втишуючи надто голосні розмови або від разу на місці завдаючи кару непослушним. Пан дідич був у шпіхлірі і записував число принесених міхів, міру і якість висипаного в засіки зерна.

 

— Ну, годі вже! — крикнув він голосно крізь двері до економа. — Веліть кінчити! Вечірню дзвонять.

 

І він виняв із рота люльку на довгім цибусі, зняв шапку і перехрестився, шепчучи „Anioł Pański“.

 

— Годі вже! Годі вже ! — пішли з уст до уст панські слова і розрушана по всіх закутках широчезного гумна сторука панщизняна машина почала звільна, не від разу, зупинятися. Перші жінки покинули решета, що ними щиняли провіяне зерно, і висипали на гумно, обтріпуючись від пилу, чихаючи та регочучись. Усі вони не зупинячись посунули півперек подвіря, попри шпіхлір, де власне стояв пан дідич з невідступною люлькою в зубах. Кожда з жінок підходила до пана, кланялась йому доторкаючись рукою аж до самого снігу і цілувала його в руку. Пан ласкаво глядів на них, до сеї або тої забалакав кілька слів.

 

— Ну, Оришко, а якже там твій чоловік ? здоров ?

 

— Та все однако, прошу ясного пана. Ніби здоров, і їсти хоче, а на ноги не зведеть ся ані руш.

 

— А маєте що їсти?

 

— Та дякувати панській ласці маємо.

 

— Ну, тепер і Осипа маєте дома. Робить він що?

 

— Та робить, прошу ясного пана. Ходить молотити, а нині пішов з парубками в ліс, клепки рубати.

 

— Так? Ну, добре, добре. Тілько вважайте мені на нього ! Він непокірна голова! Коли почую про нього щось найменше недобре, зараз напишу до циркулу, щоб його взяли знов до війська і не пускали більше.

 

— Ой, паночку, лебедику! Та де там ! Він тепер такий добрий, такий послушний! Я сама нераз не можу пізнати його. От і з тим Грицем Тимковим, як уперед не любилися, а тепер Осип сам пішов до нього, перепросився з ним.

 

— Так? Ну, то дуже мене се тішить. Видиш, як ти мене проклинала тоді, як я віддав його до війська, а тепер сама бачиш, що се вийшло йому на добро. Що було би з нього тут у селі ? Шибеник, дармоїд, кримінальник. А тепер може з нього вийти порядний чоловік.

 

— Та дай Боже ясному панови здоровля!— кланяючися мовила Кострубиха, не знаючи що иньшого сказати на сю моральну проповідь. А коли пан не говорив нічого більше, вона поцілувала його в руку і пішла.

 

Майже рівночасно з жінками перестали стукати й молотники. Та вони не виходили ще зараз. Треба було повитрясати приколотки, поскладати їх на купу, попідмітати вимолочене зерно, повиносити трину до половинка. Все те робилося якось мляво, неохоче, мовчки, немов ті люди бажали проволікти час. Не видно було ані сліду тої радости, яка звичайно являється у чоловіка при закінченю тижневої роботи.

 

— Ану, живо один з другим! Рушайтеся! Рушайтеся! — покрикали панські доглядачі.

 

Ще кілька міхів чистого зерна перенесено з току до шпіхліра, звязано кілька околотів соломи, постелено в стайнях і поприпинано худобу, напоєно телят, насипано свиням посліду в коритця, накладено вівцям за драбинки пахучого гірського сіна, дрібного та зеленого як барвінок, і тижнева панщина була скінчена.

 

— Ану до пана! На обрахунок! — загуло по подвірю.

 

На небі, в безмірній темній безодні почали моргати перші зорі.

 

Пан Пшестшельський пихкаючи люльку замкнув шпіхлір і сів на колоді, що стояла близько дверий, під навислим дахом сього невеличкого, мурованого будинка. Звільна, тяжкими кроками сходилися робітники від ціпів, вил та віячок, випростовуючи плечі, обтрясаючи з пилу довге, по плечех розсипане волосє, важко зітхаючи. Два слуги принесли дубову лавку і поставили її праворуч пана. Два отамани з палицями стали коло неї, знаючи свій обовязок. Економ подав панови тижневий рапорт. Пан глянув на нього, поводив очима, а зупиняючися на однім місці підвів голову і грізно глянув на юрбу.

 

— Гнат Тимків!

 

Старий пленіпотент поклонився, виступив із купи сусідів і знявши шапку підійшов близше до пана.

 

— Гнате ! — мовив пан, — що се має значити?

 

І він тикнув пальцем у розложений перед ним рапорт.

 

— Ти знаєш, що тут записано?

 

— Ні, прошу пана.

 

— А що ти говорив економови?

 

— Що говорив? Усяке говорив. Що він мене питав, я йому відповідав.

 

— Чи лиш те? А тут записано, що ти відгрожувався на панів.

 

— Я не відгрожувався, — спокійно, але рішучо промовив Тимків.

 

— Добре ! От економ тут стоїть живий. Пане Домаґальскі, що говорив Гнат до вас?

 

Економ виступив наперед, випростувався і мовив:

 

— То так було. Підходжу я до молотників, та чую здалека, що ціпи не бухають, а ведеся голосна розмова.

 

— Приколотки перетрясали, — втрутив Гнат.

 

— Став я за углом і слухаю. Аж чую, Гнат говорить. „А я гадаю, що то не добром пахне, що пани знов якесь повстанє задумують. Занадто добре їм діється, за мало їх Москаль бив“. Був би ще далі говорив, але котрийсь побачив мою тінь ізза угла і в тій хвилі розмова затихла.

 

— Чи то правда, Гнате? — запитав пан.

 

— Правда.

 

— Як ти смів таке говорити?

 

— Бо так є.

 

— Так є? Відки ти знаєш, що так є? Як смієш говорити, що пани задумують повстанє?

 

— А хиба не задумують? А хиба ваш панич від самої осени не намовляє наших парубків до повстаня? Таже ми, пане, не сліпі і не глухі, знаємо, що до чого йде.

 

Пан поблід як стіна при тих словах. Його руки дрожали, губи рушалися, мов говорили щось, але з горла не йшов голос. Осмілені тим люди і собі-ж обізвалися.

 

— Що правда, то правда! Ми то всі знаємо. Нам діти говорять.

 

Та пан уже переміг своє зворушенє і зірвався з місця.

 

— Мовчіть! Усе те неправда! Панич з вашими синами добрий, учить їх бути чесними і послушними, а ви дурні от що з сього зробили. Ви самі бунтівники! Пахне вам кримінал, бо там їсти дають, а робити не велять. Ей люди!

 

Гнат затремтів при сих словах.

 

— Пане, — промовив, — коли нас попрікаєте кримінальським хлібом, то дай Боже й вам закоштувати його!

 

— Хлопе! — ревнув пан і вся накипіла злість прорвалася на верх у його душі. — Ти мені смієш таке говорити? Гей, гайдуки! На лавку його!

 

Гнат випростувався.

 

— Пане, — промовив спокійно, — ви не будете мене бити.

 

— Певно не буду. Я маю таких, що се зроблять за мене.

 

— Пане! Памятайте, пожалуєте того!

 

— Ти ще грозиш мені? Кладіть його!

 

Гайдуки приступили до Гната і взяли його за руки. Між людьми счинився гомін.

 

— Пане! Не маєте права! За що його карати? Що він злого зробив?

 

— Що? Ви бунтуєте? Забули вже недавнє ? Гей там! Запріть браму! Всім по двайцять пять, а сему старому бунтівникови кілько влізе.

 

Та люди не перелякалися. В них очевидно кипіло. Їх було стілько, що кинувшися нагло могли ногами потоптати і пана і всю його двірню. Пан очевидно й сам бачив се, та злість засліпила його. Гайдуки стояли коло Гната і не знали, що робити.

 

— Беріть його! Кладіть! — кричав пан.

 

— Геть від нього! Пане, опамятайтеся! Досить того збиткованя! — гомоніли люди. — Досить, бо буде лихо!

 

Гнат бачив, що у його сусідів зачинали в очах грати злі искри, що кулаки стискалися, а погляди зверталися на купу ломачя, що лежала під парканом. Ще хвиля, і могло прийти до нещастя.

 

— Люди добрі, — крикнув він. — Заспокійтеся! Нехай сей ворог збиткується наді мною! Будьте свідками! Я вам говорю, що вже не довго його панованя! Але ви будьте спокійні, не накликайте ще більшої біди на село!

 

— Заткайте йому рот! Кладіть його! — кричав пан — і серед гробової мовчанки розпочалася огидлива сцена панського самосуду над безпомічним підданим. Гната били до схочу ; пан не мав охоти числити, а фукаючи і спльовуючи ходив по подвірю. Вкінці, коли крик старого перемінився на глухе стогнанє і крізь полотно почала бризкати кров, він крикнув:

 

— Досить!

 

Гната підвели. Він стогнав.

 

— Щоб ти знав на другий раз, як говорити з паном! — крикнув пан Пшестшельський. — Марш усі до дому!

 

І ще раз плюнувши він пішов до двора.

 

III.

 

У лісі також скінчилася робота. Лісничий дав знак трубкою, що час перестати. Звільна почали рубачі з гущавини, з ярів і дебрів стягатися купками на „шлябант", при котрім стояв лісничий. Він держав у руці „квітаруш“, записав кождого, кілько хто нарубав, а на другій половинці картки виписував йому квіток, віддирав його і давав рубачеви. Рубачів було кількадесять, то воно тяглося досить довго, поки всі отримали квітки. Ті, що мали квітки, не відходили, а чекали, поки всі будуть готові. Ліс був досить далеко від села і одинцем іти, а ще й смерком — неприємно. Ліпше купою.

 

Упоравши рубачів, лісничий пішов до своєї лісничівки. Надзорців не було ніяких, бо се не була панщина, а платна робота. Рубачі — самі парубки, довгою, гамірливою купою рушили до села.

 

— Хлопці, — відізвався Осип обертаючися до всіх, — та розповіджте бо, що се у вас за вечерниці з паничем? Одного, другого питаю, та вони щось мені бовкнуть тай утікають. Ну бо, скажіть по щирости!

 

— Коли бо нам панич остро заказав не говорити нікому, поки час не настане на те.

 

— Ей хлопці! Вже з того видно, що воно щось не добром пахне !

 

Деякі парубки зацукалися.

 

— Та справді, що воно таке і до чого? Панич говорить богато і не договорює.

 

— Ну, що-ж він вам говорить? — допитував Осип.

 

— Та що говорить, — нерадо відповів один парубок. — Говорить, що нам кривда, що нас податки тиснуть, що в рекрути беруть, що сіль дорога і що всьому тому повинен бути конець.

 

— А про панщину не говорить, що нас тисне?

 

— Про панщину якось не так. На панщину більше Гриць відказує.

 

— Ага, то певно старий його навчив! — зареготався Осип. — Ну, але який же конець хоче зробити панич із усею тою бідою?

 

— Та каже: всьому винні Німці. Від них уся біда.

 

— Он воно що! Хиба Німці завели панщину? — скрикнув Осип.

 

— Та панич каже, що Німці. Вони наказали писати лівентарі, а з лівентарів усе лихо.

 

— Німці в нашім краю збогатилися ! — додав другий парубок. — Послухай, якої сьпіванки навчив нас панич. Ану, хлопці, разом голосами !

 

— І серед вечірньої тиші разом кільканацять молодих голосів затягло пісеньку:

 

            Прийшли Німці до краю

            По свойому звичаю

            З телячими торбами,

            Тепер вони панами.

            Дорога сіль, табака!

            Кождий Німець собака:

            Що з Поляка зрабує,

            В свої сакви пакує.

 

— Ха, ха, ха ! Правда, гарна пісенька! — зареготалися парубки, скінчивши сьпівати.

 

— Гарна, гарна, — понуро мовив Осип. — Тілько не дай Боже, щоби про неї довідався пан комісар або який иньший урядник.

 

— Або що?

 

— Ну, сьпівали-б ви її собі по пару літ на Грай-горі.

 

— На Грай-горі? А то що за Грай-гора?

 

— То такий палац, що в нім жиють закляті царевичі — а все в кайданах та до тачок приковані, а їх пильнують дракони — а все при шаблях і під карабінами.

 

— Господи! Що-ж воно таке? Ми гадали, що тілько в байках таке є, а ти говориш ——

 

— Ой, тай дурні-ж ви! — огризнувся Осип. — Ну, то скажу вам на розум. Грай-гора,  а по німецьки Шпільберґ, то такий фестунок, що в ньому карають найтяжших кримінальників. А тепер такі накази острі, що за отаку пісеньку як нічого дістанеш пару літ тої Грай-гори.

 

— Ой Господи! — жахнулися парубки. — А панич нічого нам не казав про се. Правда, він казав мовчати, але то тілько до якогось часу. Потому — каже — —

 

— Коли потому?

 

— Або ми знаємо! Казав, що незадовго мусить бути конець усій нашій біді.

 

— Конець! А яким способом?

 

— Він того не казав.

 

— А ви його не питали?

 

— Та ніяково було. Але раз Гриць запитав, а він відповів, що швидко все нам розповість, а тепер ще не може.

 

— Ага! — мовив Осип. — Ну, так я вам скажу. Слухайте, хлопці, але також нікому про се не говоріть. Навіть татови ані мамі ні! Бо з того може бути велика біда.

 

— Ну, говори, говори! — гомоніли зацікавлені парубки і збилися в купу довкола Осипа.

 

— Пани приготовують повстанє проти нашого цісаря і хочуть і нас, хлопів, затягнути до нього.

 

— Го, го! Не діждуть ! А то яким правом? — закричали парубки.

 

— Тихо, хлопці ! — мовив Осип. — Знайте се кождий для себе, але ша, язик за зубами ! А до панича на розмови більше не йдіть!

 

— Нехай його суха ялиця бє! — обізвався один парубок. — Він нас горівкою частує, пироги каже варити, говорить так масно. Ми гадали, що в тім нема нічого злого. Адже панич учений, то борше повинен знати, що вільно, а чого не вільно. А коли то Грай-горою пахне, то хоч ти мені там марципанів давай, то я не піду більше.

 

— І я! І я! І я! — загукали парубки з усіх боків.

 

— Добре, хлопці, — мовив Осип. — Слухайте мене! Я вас на зле не наведу. А панич, кажете, добре з вами поводиться?

 

— Душа не панич! Горівки дає що вечера. Гостить нас на вечерницях, хліба не жалує, говорить так солодко, мало не цілуєся з нами.

 

— Шкода, що в таку небезпечну справу вдаєся.

 

— Може би його остерегти?

 

— Але́, гадаєш, що то на що придасться? Вже як він собі раз узяв щось на гадку, то й головою наложить, а свойого не попустить.

 

Осип перервав сю розмову.

 

— А де ті ваші сходини бувають?

 

— У старої фірманки, у Митрихи.

 

— У глухої?

 

— У неї самої.

 

— А коли мають бути найблизші сходини ?

 

— Та панич казав завтра, в неділю.

 

— Добре. Не йдіть же-ж ви ніхто, я піду сам.

 

В часі тої розмови парубки минули ліс і вийшли на поле. Перед ними в низу лежало село, повите сутінком; тілько де-де крізь пітьму прорізувалися кроваві искорки — се світло з сільських хат. Лісова стежка збігаючи в низ перед самим селом доходила до дороги, що злучувала село з дальшим світом і йшла до Лютовиск. У тім місці, де стежка виходила на дорогу, стояли панські залубеньки запряжені парою гнідих. Віжки держав Гриць, а в залубеньках, обтулений важкою ведмежою шубою сидів панич Нікодим. Тілько його лице з довгими неостреними вусами виднілося з посеред мягкого медвежого пуху.

 

— Добрий вечір, хлопці! — гукнув панич.

 

— Доброго здоровля паничеви! — відповіли парубки.

 

— А що, ви з ліса?

 

— З ліса.

 

Парубки проходили попри залубеньки кланяючися. Залубеньки стояли на місці. Коні форкали і перебирали ногами бажаючи бігти до стайні. Панич мовчав, немов надумувався. Він очевидно хотів щось сказати парубкам і для того побачивши їх здалека і почувши їх голоси велів зупинити коні. Та тепер, побачивши серед юрби Осипа, завагувався. Далі переміг себе. Коли вже парубки всі минули його, він гукнув їм в догін:

 

— А слухайте, хлопці! Приходіть нині! Розумієте, нині, не завтра. По вечері приходіть зараз. Маю вам щось цікавого сказати.

 

Парубки йшли далі. Ані один голос не відгукнувся на паничеві слова. Швидко вони війшли в село і почали розходитися по хатах, а панич з Грицем завернули в бокову вулицю, що понад потік вела просто до двора. Не доїздячи до двора панич післав Гриця до старої Митрихи з наказом, аби зараз лагодила вечерю для парубків, а сам узяв поводи і цмокнувши на коний в’їхав на подвірє.

 

IV.

 

— Таточку, повстанє буде! — скрикнув Нікодим не дуже то голосно і не дуже то радісно входячи до батькового покою.

 

— Маєш бабо редути! — буркнув старий пан. — А коли?

 

— Вісімнацятого лютого.

 

— Що, що, що? Вісімна-ця-того...

 

— Так є. Речинець в Парижі уложили. Вибух має наступити рівночасно в Галичині і в Познанщині.

 

— Чи вони подуріли ? Вибух! Ну, хто і з ким має вибухнути?

 

— Кождий дідич має узброїти своїх свояків здатних до оружя, своїх льокаїв, мандаторів, лісничих і всяких офіциялістів і тягти з ними на означене місце.

 

— На зломану голову.

 

— Таточку, як ви говорите! Тут кровю пахне, тут історичний момент безмірної ваги...

 

— Іди до дідька з своїми історичними моментами ! — гнівно скрикнув батько. — Коли всі вони такі бездонно дурні, то я волю жити без ніякої історії.

 

— Таточку! Боже мій, що ви говорите!

 

— Ну, скажи, хиба не правду? Узброювати слуг і льокаїв! І вести їх — куди ?

 

— До Сянока. Дня 18 лютого в ночи маємо зібратися з цілого циркулу, напасти на ґарнізон, повязати вояків, забрати оружє, а тоді опанувати місто, уряди, каси.

 

— Шах, мах! Ори, мели, їдж! З льокаями і мандаторами напасти, забрати, опанувати... Ну, скажи мені, Димцю — і батько ставши перед сином узяв його обома руками за плечі і дивився йому просто в очи, — ти, здається, ще розумний чоловік, з глузду не зсунувся... Скажи мені по щирости: віриш, щоб се далося зробити?

 

— Не дуже, — приниженим голосом мовив Нікодим.

 

— Не дуже! Значить, віриш хоч троха.

 

— Ну, що-ж ! Так зовсім неможливий той плян не є, — живо мовив Нікодим. — Як би з нашого циркулу зібралася хоч половина шляхти, а кождий привів з собою хоч по пять людий, то була би зовсім показна сила. Ґарнізон у Сяноку малесенький, усього один баталіон піхоти і дві шкадрони драґонів. У ночи не трудно би було —

 

— І не вже твій головусий ґрафик піде  на се?

 

— Видно по нім, що не дуже його серце тягне до сего. Але там Дембовский був. Ах, таточку, як би ви почули, як він говорить ! Яким полумям бухають його слова! Як палять  душу і путають розум! Здається, слухаючи його чоловік сам один з голими кулаками пішов би против гармат. Усі трудности, всі ваганя щезають. Сила волі, запалу, посвяченя у того чоловіка величезна! По просту стидно робиться сперечатися з ним за дрібниці, коли бачиш, які широкі горізонти він обхоплює своєю думкою, коли знаєш, що ціле житє того чоловіка — то одно безграничне посвяченє для вітчини, одна любов, одна боротьба, одно ходженє перед баґнетами і шибеницями. Стидно, таточку! Ми зовсім відвикли від воєнного стану, від пороху, живемо в тихих норах, мов ніколи не думаємо вмирати. Жий ми так і тисячу літ, ніяка народня справа не рушиться ані кроком наперед.

 

Старий пан понурив голову.

 

— Отсе й є нещастє! Нема на світі такої дурниці, такої безглуздої справи, котра-б не знайшла свойого запаленого апостола і свойого мученика. А такий один тягне за собою тисячі, навіть не дурних і чесних людий. І дурниця робиться великою ідеєю, робиться безсмертною.

 

А потім, пройшовшися кілька разів по покою він нараз зупинився перед сином і запитав :

 

— А уряд знає вже про ваші пляни?

 

Нікодим поблід як стіна.

 

— Що ви, таточку! Як же можна ! В тім ціла річ, щоб уряд не знав, аби не міг приготовитися, щоб заскочити його несподівано.

 

— Несподівано! — з гірким насміхом мовив старий. — Де стілько тисяч людий знає про се, говорить про се, переписується про се, де навіть листи запечатують косами і повстанськими емблемами! Димцю, Димцю! Погану історію ви робите! Не подякують вам за неї ваші потомки.

 

— Так ви думаєте, що уряд знає щось ? — мовив змішаний Нікодим.

 

— Що я маю думати? Я з урядом на розмові не буваю. Я тілько пригадаю тобі, що кілько разів у нас бували ті емісарії, уряд усе дізнавався про них.

 

— Догадуюся, що се Осип доносив.

 

— Осип, чи не Осип, а хтось із слуг, із хлопів. І тепер хлопи вже мабуть знають про ваш план.

 

— Хлопи? Ні, не думаю. Я з парубками про всяку всячину говорив, але про близьке повстанє ніколи.

 

— А про те вони все знають. Тут у мене сьогодні історія була.

 

— Ну, що за історія? — ледво чутно запитав Нікодим. Його серце тьохнуло, прочуваючи якесь лихо.

 

— Сьогодні вечером, — якось знехотя мовив пан Пшестшельський, — прибігає до мене Домаґальский і говорить, що хлопи на тоці говорять про близьке польське повстанє. Які хлопи? Показується, що говорить твій коханий Тимків.

 

— Ну, і що ж говорив?

 

— Те й говорив, що пани ладяться до повстаня. Вечером я запитую його, що се таке і по що він говорить, а він до мене остро, знаєш, ставиться так, мов він тут пан. А хлопи також за ним. Ну, сим разом я не дав собі по носі грати...

 

— Таточку! Бійтеся Бога! — скрикнув Нікодим. — Чей же ви не веліли бити Тимкового?

 

— А ти думав, що що? Було його по головці погладити?

 

Панич обома руками вхопився за голову і мов божевільний почав бігати по покою. З його горла виривалися глухі стогнаня.

 

— Ну, що дурієш! — понуро мовив батько.

 

— Не я дурію, а ви! — люто скрикнув син. — Адже-ж те, що ви робите, то стричок на наші шиї.

 

— А дідько вас знав, що ваші шиї такі близькі стричка.

 

— Ні, я справді зовсім одурію з вами! Боже, ратуй мене! — з розпукою скрикнув Нікодим і вхопивши шапку вибіг із покою.

 

Старий пан довго дивився на двері, мов ждав, що він ось-ось верне. Потім сам рушив до дверий, щоб іти за ним, але на пів дорозі зупинився, вернувся назад і сівши на софі закурив люльку. Він любив сина, але надто сильно привик ходити утертою стежкою, жити в старім, традицийнім ладі і світогляді, щоби міг зрозуміти подуви нового часу і його потреби. Клуби диму, що бухали з його уст, успокоїли його.

 

— Зле сталося, що я велів побити того Тимкового, се так. Але знов так надто зле не сталося. Непокірного хлопа ломай в першій хвилі. Остро з ним! Без слабости, без чутливости. Rustica gens optima flens, pessima ridens. А Димцьо позлоститься і перестане, я його знаю. От з тим повстанєм, то справді біда, але може то ще якось буде. Може воно обійдеться і без нас.

 

І він завзято запихкав, тягнучи що сили люльку і пускаючи такі клуби диму, що його голова зовсім закрилася ними. Виглядав у тій хвилі як правдивий Гомерівський „Зевес Хмарозборець“.

 

V.

 

У баби Митрихи горить у печи. В великих горшках, узятих із двірської челядної кухні, вариться „мандибурка“*, в иньших кипить окріп на стиранку, пражиться молоко, в ринці смажиться сир. Стара місить тісто на стиранку. Гриць нарубавши дров доглядає печи. В хаті тихо. Чути тріск смерекових полін у печи і булькіт окропу. Гриць з тихим усміхом дивиться в огонь, держачи в руках коцюбу. Стара Митриха пораючися коло тіста звичаєм глухих людий думає голосно.

 

— От так, мої дітоньки! У старої Митрихи тепло. У старої в печи горить, у горшках кипить... У старої Митрихи вечеря смакує. Їджте, дітоньки, їджте на здоровлє. Згадуйте доброго пана і доброго панича! Він наш поратівник, він наш опікун. Як би не він, то баба Митриха мусіла би ходити по жебранім хлібу, бо баба стара, заробити не може, чоловіка вбила суха смерека в лісі, а свояків у баби нема, дітий нема, вуйків нема, стрийчаників ані тітчаників нема. Всі померли, саму бабу лишили на світі, саму як билинку в полі. Га, най з Богом спочивають. Може баба Митриха на щось Господу небесному потрібна, що її доси держить на світі. А ви, дітоньки, жийте! Поживляйтеся, а не нагваряйтеся!*

 

Гриць у важкій задумі слухав бабиного роздебендюваня. Він чув його вже не раз і не десять разів, знав стару Митриху ще змалку. Коли його взяли до двора, вона опікувалася ним, як своєю дитиною, не давала робити йому кривди, заступала йому матір, котрій нераз цілий тиждень ніколи було навідатися до двора. Та тепер він, мішаючи щось у печи, нетерпеливо надслухував дожидаючи панича і парубків. Сьогодні мала бути важна нарада. За дві неділі, 18-го лютого, мало вибухнути повстанє. Панич сказав йому се по дорозі; та дорога була така тяжка і небезпечна, що годі їм було розмовляти богато і Гриць сам не знав ще, що властиво мало статися і чого зажадає від нього панич. Для того він і до дому не біг, поки не дізнаєся всього. На саму думку про повстанє серце билося у нього не то радісно, не то трівожно.

 

Повстанє буде! Підемо воювати! З ким і за що, — про се Гриць не думав богато. І моторошно і любо йому було подумати, як він обік панича йде в огонь, кидається на ворога, своїми грудьми заслонює панича від ворожих нападів, як вони оба здобувають ворожу гармату, як їх усе військо величає і хвалить.

 

Огонь тріщав у печи, прискав та сичав, а в Грицевій уяві свистіли кулі, ревли гармати, лопотів густо карабіновий огонь, розлягалися скажені крики. Він зажмурив очи і потонув у мріях і прокинувся аж тоді, коли розбулькотаний окріп почав збігати з горшка. Скрипнули двері і війшов панич. Гриць витріщив на нього очи, немов бачив його перший раз в житю. І справді, таким він не бачив його ще ніколи. Панич був блідий як стіна. Мовчки надійшов до стола і кинувши шапку на лаву сів, не дивлячися на Гриця. Від економа він довідався докладнійше про все, що сталося сього вечера, і був мов убитий. Одно те, що селяни очевидно знали щось про близьке повстанє, а друге те, що батьків нелюдський учинок викопав, як здавалося, пропасть між ним і Грицем. Гриць знав усе, знав у загальних рисах плян і реченець вибуху. Тепер і він готов перекинутися на бік противників, зрадити все урядови, а тоді очевидно пропала справа. Панич не знав, що йому робити, як говорити з Грицем. Сей очевидно ще не знав нічого про те, що сталося з його батьком. Чи сказати йому се ? А коли сказати, то як? І як доказати, що він, панич, не похваляє батькового вчинку, бридиться ним? Панич ішов до Митришиної хати і силкувався видумати щось, але війшовши до хати і побачивши Гриця він чув, що не видумав нічого.

 

— Грицю, — обізвався він по хвилі зломаним, зміненим голосом, але не міг сказати нічого більше.

 

— Що вам, паничу? На вас лиця нема. Чи сталося якесь лихо?

 

Панич хотів розплакатися, кинутися Грицеви в обійми, сказати йому всьо, що сталося і просити, на колінах благати його, щоби задля сього не покидав святої справи вітчини, а бодай не шкодив їй. Але його серце було мов стиснене кліщами, він не рушився з місця, з очий не потекли сльози, а уста ледво-не-ледво промовили холодні, бездушні слова :

 

— Нічого... ні... Чи парубків ще не було?

 

— Ні, не були, але я надіюся, що зараз поприходять.

 

— Ні, серденько, не поприходять, — почувся в дверех різкий, насмішкуватий голос. До хати війшов Осип, що через підхилені двері чув остатні Грицеві слова.

 

— Осип ! — з переляком скрикнув Гриць. — А ти чого тут?

 

— А тобі що до того ? — відрізав Осип. — Чого ти тут? Я тебе спитаю.

 

— Але-ж тебе не прошено.

 

— Але я маю діло.

 

— Діло? До кого?

 

— Ну, до баби Митрихи! — глузуючи мовив Осип. — Гей бабо, бабо Митрихо! — кричав він над ухом старої. — Я вас сватати прийшов. Хочете замуж іти?

 

— Замуж! О, а хто-ж мене, синоньку, візьме ?

 

— Ха, ха, ха! — зареготався Осип. — Не каже баба: не хочу, тілько питає, хто її візьме. Я вас, бабо, візьму, чуєте?

 

Гриць не знав, що з собою робити, слухаючи тих Осипових жартів. Він в тій хвилі ненавидів його, був би викинув його з хати.

 

— Фе, Осипе! — промовив він. — Приходиш сюди непрошений, видиш, що панич ось тут і навіть не поклонишся, тілько дурні жарти строїш.

 

— Панич ось тут? — похопився Осип.— А, я й не бачив. Добрий вечір вам, паничу! — промовив, ніби й справді доси не бачив панича. Сей не відповів на його витанє, сидів мов отуманілий. Осип обернувся знов до Гриця.

 

— Ти, Грицуню, на парубків чекаєш, — мовив він їдовито, підсолоджуючи голос. — Не чекай, моя киценько, вони не прийдуть. Коли ти мав їм щось сказати, то скажи мені, я перекажу.

 

— А чому не прийдуть? Відки знаєш, що не прийдуть?

 

— Бо знаю. Бо я сам наказав їм, аби не приходили. І тобі, любчику, кажу, щоб ти зараз забирався відси.

 

— Мені? Що ти, здурів, Осипе? Я тебе не розумію.

 

— А я тебе зовсім добре розумію. Видиш, голубе мій, я знаю не тілько те, що ти знаєш, але також те, чого ти не знаєш.

 

— Ну, та знай собі, що се мене обходить? — гнівно буркнув Гриць.

 

— А повинно би тебе обходити, борше ніж мене, Грицуню. Я знаю, що твій тато умирає і тебе дожидає, а ти мабуть того не знаєш, бо як би знав, то певно не сидів би тут і не заглядав у горшки бабі Митрисі.

 

— Мій тато! — скрикнув з переляком Гриць. — Мій тато умирає? Що ти говориш?

 

— Правду говорю. Нині по панщині мав від пана такий трактамент, що мусіли його занести до дому. А ти ще того не знаєш? Панич не мовив тобі нічого? То зле, то дуже недобре. Біжи, серденько, до дому!

 

— Боже мій! — скрикнув Гриць і немов сам не свій хопив за шапку і прожогом кинувся з Митришиної хати.

 

— Ха, ха, ха! — зареготався в слід за ним Осип. — Ото драпцює, мов не знати на яку гостину!

 

А коли продудніли Грицеві кроки, Осип з тим самим їдовито-насмішливим лицем обернувся до панича і стоячи насеред хати добру хвилю мовчки дивився на нього. Панич сидів коло стола без руху, мов труп, з затисненими губами, з очима спущеними в низ. Він чув і розумів усе, що сталося перед його очима, але був мов приголомшений і не міг здобутися навіть на одно слово.

 

VI.

 

Стояла важка мовчанка.

 

Осип очевидно ждав, аби панич промовив перший. Та сей не озивався, не дивився на нього. Тоді Осип сів на стільчику одалік від панича і опершися ліктями на коліна, а голову взявши в долоні, немов споминаючи щось, немов казку кажучи якимсь малим дітям, почав говорити :

 

— Коли я був малий, то дуже любив наставляти пастки на щурі. Зловлю бувало таку бестию до пастки і маю забаву. Розпечу дріт і притулюю щурови раз до хвоста, потім до лапки, далі до рила, до ока, де попаду. А він усе: пі-пі-пі! А я регочуся, як він підскакує, вється з болю, пікає, крутиться, перекидається і не може дати собі ради. І так мучу його нераз день і два дни, поки не замучу на смерть.

 

Панич стрепенувся і плюнув, але не говорив нічого.

 

— А я й не знав тоді, — говорив далі  Осип, — що той нещасливий щур у пастці, то я сам. Вийду бувало між сільські діти, почну з ними бавитися, а вони скоро що, зараз до мене: „Панський собака! Панський собака! Іди геть від нас!" А мене так як би розпеченим дротом, але не в руку, не в око, а в саме серце. Прибіжу до дому, хотів би пожалуватися мамі, виплакатися коло неї, а вона сама сидить у куті на припічку тай плаче тай нарікає: „Ой, моя доленько! Чи на теж я росла, як квіточка цвила! Чи того-ж я ждала, що мене на старість погонять на панщину, що отаманьскі канчуки будуть гуляти по моїх плечах!" Чую се і вже не плачу, сльози з горла капають назад у серце і печуть там і дусять і вертять.

 

Панич понурив голову, але не говорив нічого.

 

— Але раз мав я за своє. Зловив щура і взявся мучити його, але якось дверці від пастки не були добре заперті. Як я припік мойого щура, як сей кинеться, як не відчинить дверець, як не скочить, та просто до мене, як не впється зубами в мою руку!... Я зверещав, прибігла мама, ратує, рве скажену зьвірюку від мене, та де тобі! Відірвала від руки, він за ногу вчепився, гризе, калічить. Ледво-не-ледво вбила його, а мене мусіла водою відливати та хлібом та павутиною рани затикати. Від тоді я зарікся щурів мучити. Ну, а нині хотів-би й сам мати де з ким такий обрахунок, як той щур зо мною.

 

— Вороже тяжкий, чого тобі треба? — обізвався панич.

 

— О, тут якась жива душа відзивається! — промовив Осип, перескакуючи в веселий тон і випростовуючись. — Се ви, паничу, коби здорові були?

 

— Чого тобі треба від мене, говори! — мовив Нікодим не дивлячися на нього.

 

— Та я прийшов вам сказати, щоб ви не ждали на парубків. Вони вам красненько дякують за гостину, але більше не прийдуть на ваші вечерниці.

 

Панич закусив уста.

 

— Ну, що-ж, не прийдуть, то як собі хочуть. Я їх доси не силував і далі не буду силувати. Чи стілько всього ти мав мені сказати?

 

— Ні, маю ще дещо.

 

І він присунув стільчик близько до стола, сів напротив панича і дивлячись йому просто в очи, мовив притишеним голосом:

 

— Ви лагодитеся до повстаня?

 

Панич зірвався зовсім так, як той щур, котрому приложено розпечений дріт до лапки.

 

— Хто? Я?

 

— Ну, не ви самі, а загалом, панове Поляки... по всім краю.

 

— Нічого не знаю про се.

 

— Ей, паничу! Говоріть по правді! Мене не ошукаєте.

 

— Хлопе! Як ти смієш?... — грубо крикнув Нікодим, хмурячи брови.

 

— О, о, о! — кепкуючи мовив Осип. — Так швидко ви забули всю... ту рівність і свободу, що проповідали нашим парубкам! Скоро що до чого, так зараз: „Хлопе, як ти смієш!“ Фе, паничу! Се не гарно. І без потреби. Мене тим не застрашите, а собі не поможете.

 

Панич затиснув зуби з лютости і розпуки, але мовчав. Він готов був кинутися на сього поганця і роздерти, зубами гризти його, але здержував себе. Очевидно він знав щось і був певний себе, коли поводився так без церемонії з паничем. Щож таке знав він?

 

— Ну, не хочете ви мені сказати всеї правди, то я скажу вам, — мовив Осип. — Отже 18-го лютого має бути повстанє, від разу в цілім краю, правда?

 

— Боже! — скрикнув панич і вхопив себе обома руками за голову.

 

— Ага, допекло? Чекайте, я маю ще дещо! По ночи уоружені панове мають напасти на касарні, повбивати або повязати вояків, позабирати оружє — —

 

— Лотре! — скрикнув панич і кинувся на Осипа. — Відки ти се знаєш? Я тебе не пущу відси живого.

 

Осип був спокійний. Він був сильнійший від панича, а сей не мав при собі ніякого оружя. Зрештою він знав добре, що одним словом може розбити всю паничеву злість, мов вітер чорну хмару.

 

— Та ви, паничу, не гнівайтеся, — мовив він не боронячися, — і вислухайте, що я маю вам сказати, а потім уже робіть що знаєте.

 

— Ти ще щось маєш сказати?

 

— Ну, певно. Адже ще найважнійшу річ.

 

— Най-важ — — Боже, додай мені сили!

 

— Отто, то, то! Справді, сили вам треба! Як ви думаєте, від кого я довідався про все те, що кажу вам?

 

— Від Гриця.

 

— Ну, то дуже помиляєтеся. Я з Грицем лише стілько говорив, що ось тут при вас.

 

— В такім разі хиба від чорта.

 

— От то, то, то, то! Вгадали, бігме Боже, вгадали! — регочучися мовив Осип. — Ви були в Сяноку вчора, правда? А я був позавчора і довідався про все днем раньше від вас.

 

— У Сяноку?

 

— Ну, так, у Сяноку.

 

— Від кого?

 

— Ви-ж самі сказали, від кого. А по імю його називати не моя річ. Досить того, що не брехав, правда?

 

— Боже мій! — скрикнув панич у розпуці. — Що се все має значити? Не вже-ж би всьо було зраджено?

 

— Слухайте, паничу, — мовив далі Осип, переходячи зовсім у поважний тон. — Доси ви бачили в мені ворога. Але я не є ваш ворог. Що було між нами, то було, але мені жаль вас. Ви не злий чоловік. А при тім сама справа, до котрої ви замішалися, дуже погана, сто раз поганійша, ніж вам здається. Я хотів би остерегти вас.

 

Панич сидів понуривши голову, немов ждав іще нового удару.

 

— Видите самі, що всі ваші заходи дуже добре відомі там, де би не повинні бути відомі. Зрозумієте тепер, що в такім разі зачинати повстанє — —

 

— Але-ж се неможливо! — скрикнув панич.

 

— Гадаєте, що вас усіх переловлять, поарештують перед вибухом?

 

— Ну, певно.

 

— Отже ні. Будьте певні, що ні.

 

— А ти як се знаєш?

 

— Що вас то обходить? Я знаю щось далеко більше. Щось таке... Слухайте!

 

І Осип нахилившися до паничевого вуха, шепнув йому кілька слів. Панич скочив мов опарений.

 

— Ти здурів, Осипе! Се не може бути!

 

— Се правда.

 

— Але-ж се — —

 

— Мовчіть! Знайте своє і мовчіть! Я остеріг вас. Робіть тепер, що самі знаєте, але мене не видайте! Добраніч!

 

І він, насадивши кучму на чоло та схилившися в низеньких дверцях бабиної хати пішов геть.

 

— Осипе, Осипе! — кричала в слід за ним баба. — Ну, а що-ж буде з тим усім, що я наварила? Де мої хлопчики? Прийдуть зараз? Добре, добре, я зачекаю, — додала вона, немов відповідаючи на якісь слова, котрі підшепнула їй її власна душа.

 

А панич довгу хвилю сидів на місці, мов остовпілий, не можучи ані ворухнутися, ані зібрати своїх думок до купи. Він був блідий мов труп.

 

VII.

 

В хаті Гната Тимкового сумно, як у могилі. Ґосподаря привели з панщини закровавленого, ледво живого, роздягли і положили на постіль. Стара Гнатиха ломлячи руки плаче та заводить над ним, як над покійником. Сусіди, що привели його до дому, потішають її як можуть, оповідають про те, що сталося, проклинають пана. Гнат глухо стогне з болю, та не мовить ані слова.

 

Ось відчинилися двері і влетів Гриць, блідий, переляканий. Він кинувся до постелі, вхопив холодну батькову руку і почав цілувати її й обливати слізми. Плакав голосно, як дитина.

 

— Таточку! Таточку! Що вам таке ? Обізвіться до мене ! Промовте хоч слово! — приговорював він.

 

— Се ти, Грицуню? — промовив Гнат, обертаючи голову і обіймаючи сина поглядом повним любови і турботи.

 

— Боже мій, Боже мій! — ридав Гриць. — Ось що вони з вас ізробили! Ось як вони нас люблять!

 

Сусіди помалу відвели його від хорого і розповіли йому все, що сталося. Гриць слухав, мов остовпілий. Сльози перестали текти, але з заціплених уст було видно, що в його серці починало закипати щось недобре. Він не хотів нічого вечеряти, довгий час сидів конець стола, мов прибитий, потім мовчки пішов оглянути обійстє і худобу, позамикав двері і вернув до хати. Мати ще сиділа на припічку, хлипаючи і втираючи платком запухлі від сліз очи.

 

— Ідіть, мамко, спати! — мовив Гриць мягко, але розказуючи, як ґосподар хати.

 

— А ти, Грицуню?

 

— Я посиджу. Може татови чого треба буде.

 

— Не муч себе, дитино моя. Повечеряй і лягай спати. Я стара, борше встану, бо й так не засну.

 

— Ви про мене не журіться! — мовив Гриць.

 

Мати помолившися полізла на піч і швидко заснула. В хаті зробилося тихо. Гриць погасив огонь і сидів на запічку, по-конець батькової постелі. На дворі було ясно, місяць заглядав до хати крізь маленькі віконця. Під припічком тяг цьвіркун свою монотонну пісеньку. Старий Тимків застогнав, заворушився на постелі.

 

— Що вам, таточку? — запитав Гриць, схопившися з місця.

 

— Се ти, синку? Подай мені води.

 

Гриць подав йому деревляний кухлик.  Батько напився.

 

— Чому не йдеш спати, Грицю?

 

— Не можу, таточку. Щось мене гризе в середині. Думаю собі, як то може бути, щоб чоловік чоловіка без суду, без права міг так мучити ?

 

— Його право, синку. Панщина!

 

— Хто йому дав таке право? Тай чи справді він має таке право ? Не досить, що даємо йому свою роботу, всякі данини, а щоб іще він мав право відбирати нам здоровлє?

 

— Що зробимо, синку, коли його сила! Адже-ж ми пробували спротивлятися, тай що з того вийшло ? Збили нас, зруйнували, по криміналах надержалися, тай тілько всього.

 

— Ні, таточку, се не повинно, не може так довше бути! — скрикнув Гриць, підносячи троха голос.

 

— А що-ж порадимо, синку? Чи ти думаєш, що ті молоді паничі, що лагодяться до повстаня, будуть ліпші для нас?

 

— Доси я так думав. Нині перестав. Знаєте, наш панич хоч певно знав, що сталося з вами, а мені не сказав нічого. Певно хотів, аби я помагав йому намовляти парубків до повстаня. О, та не дочекає сього! Аж тепер я бачу його щирість, його доброту. Поки потребує мене, поки я служу йому, поти він добрий і щирий !... О, але я вже знаю, що зроблю. Я їм дам себе знати!

 

Він говорив швидко, уриваючи, захлипуючися з гніву й обуреня. Старий батько взяв його за руку.

 

— Грицю, заспокійся! Скажи по правді, що думаєш зробити?

 

— Слухайте, таточку! Я довідався від панича, що за дві неділі має вибухнути повстанє, що пани мають позбирати по селах своїх слуг або й сільських парубків, уоружити їх і з ними разом напасти по ночи на військові касарні, повязати або й повбивати вояків, а потім позахапувати всі уряди і каси. Се має бути початок повстаня. Чуєте, таточку, на що їм треба було нас? А я зроблю їм збитка. Зараз завтра їду до Сянока і все розповім комісареви, нехай арештує їх усіх! Нехай і вони закоштують троха кримінальської саламахи!

 

Старий Тимків застогнав, немов щось укололо його.

 

— Так он воно що! — мовив він ледви чутно. — За дві неділі!... І тебе кликав панич ?

 

— Ну, так виразно кликати не кликав, але я певний, що покличе.

 

— А иньших парубків?

 

— Мав нині щось говорити їм, але ніхто не прийшов.

 

— Ніхто не прийшов?...

 

— Здається, Осип остеріг їх. Бо тілько Осип один прийшов. Не знаю, що там він говорив з паничем. Я лишив їх обох.

 

Довгу хвилю стояла мовчанка в хаті. Далі старий простяг руку і взяв на помацки Грицеву руку.

 

— Слухай, синку, — мовив він. — Не йди ти до Сянока.

 

— Не йти? Дарувати їм те знущанє над вами?

 

— Що-ж, Божа воля. Нехай знущаються, поки мають силу. Швидко може самі пожалують того. А ти своїх рук не погань! Свойого сумліня не обтяжуй! Я певний, що се повстанє наробить їм біди, але по що ти маєш показувати себе злим і нечесним ? Панич добрий з тобою, вірить тобі, — було би погано зраджувати його.

 

— Ну, а коли він покличе мене до повстаня ?

 

— Ні, синку, не буде того. Тепер бачу, що він не посміє. І навіть Богу дякую, що таке сталося нині зо мною, бо може сей припадок охоронив тебе від згуби. Тепер я певний, що ані ти, ані жаден парубок із села не піде до повстаня. І добре так. Нехай іде туди, кому своя голова не мила. Але тобі, синку, мститися на нім нема за що, зраджувати його непотрібно.

 

Гриць слухав батькових слів, похиливши голову.

 

— І все так, синку, йди. Може мене швидко не стане, то памятай собі мої слова! Панським гарним словам не вір, їх обіцянки май за нізащо, памятай, що їх Польща, то хлопське пекло, — але коли тобі хто повірить щось, завірить себе і свою долю, чи то свій чоловік, чи пан, чи навіть твій найгірший ворог, будь усе гідним того довіря, не зрадь його ніколи. Тілько так дійдеш до того, що будуть тебе шанувати люди і ти сам собі не будеш мав що закинути. Спокійне сумлінє, синку, то найстарша річ. Маємо воювати з ними, то воюймо чесно, явно і отверто, але нечесних способів цураймося. Вони ніколи не помагають. Навпаки, вони можуть згубити і найчеснійшу справу.

 

Гриць не мовлячи нічого нахилився і цілував батькову руку, обливаючи її горячими слізми.

 

VIII.

 

Того самого вечера досить пізною годиною старий пан Пшестшельський сидів у своїй спальні над якимись ґосподарськими рахунками, коли нараз з лускотом відчинилися двері і влетів Нікодим, блідий, мов із хреста знятий. Не мовлячи ані слова, він знесилений упав на софу і вхопився обома руками за чоло, стискаючи його, немов боявся, щоб воно не трісло. Батько дивився на нього зпід лоба, гнівний ще за вечірню розмову; але бачучи, як син важко дихає і закусує уста мало що не до крови, промовив:

 

— Що тобі, Димцю?

 

Нікодим мовчав. Тілько якесь важке стогнанє вирвалося з його грудий.

 

— Сину, що тобі? Чи сталося яке нещастє? — вже стурбований промовив батько.

 

— Страшне нещастє! Страшнійше, ніж я коли будь міг надіятися.

 

— Що, що таке? Говори бо!

 

— Все пропало! — з розпукою в голосі мовив Нікодим. — Уряд знає про наше повстанє, знає реченець, знає цілий план до найдрібнійших дрібниць.

 

— А видиш! Не остерігав я тебе? Не говорив я, що то дурниця — оті ваші печатки і змови і втяганє ріжних гулящих ґрафиків, а? Ну, але скажи, відки ти довідався так на певно, що уряд знає все?

 

— Осип мені говорив от тепер.

 

— Осип ? Ну, то в такім разі се брехня, — спокійно і рішучо мовив пан.

 

— Ні, таточку, не брехня! Осип сими днями був у Сяноці і розповів мені докладнісенько все, що ми задумуємо. Від кого міг се дізнатися? Адже від мене ні, від Гриця також ні, бо Гриць не знає сего всього.

 

— Але дещо знає? — перебив йому старий пан.

 

— Знає, — ледви чутно відповів панич.

 

— То не добре! Ну, та вже все одно. Говори далі!

 

— Те, що далі мовив Осип, таке страшне, що хиба сам чорт у пеклі міг се вигадати. Слухайте! Урядники постановили собі не арештувати нікого з нас, ждати спокійно вибуху повстаня, але вже тепер пускають по селах наказ, аби в хвили вибуху хлопи кинулися на двори.

 

— Боже мій! Що ти говориш! — скрикнув старий пан.

 

— В тій ціли комісарі і старости потаємно скликають війтів і урльопників і видають їм накази. По селах мають стояти варти і не пускати нікого. А на випадок повстаня — слухайте, таточку! — —

 

— Ну, ну! — говорив старий пан, увесь тремтячи мов осиковий лист.

 

— На випадок повстаня вже розпускають таку вість, що з Відня понадходили запечатані накази до кождого староства і мають бути розпечатані аж тоді, коли вибухне рухавка. А в тих наказах ніби то стоїть написано: позволити хлопам через три дни нападати на двори, мордувати, мучити, грабувати все, що їм сподобається.

 

Ті слова, висказані Нікодимом холодно, різко, мов неохибний засуд, не прибили і не перелякали старого пана.

 

— Ну, се вже дурниця, Димцю, — мовив він. — Сього вони не зроблять. Сього ніякий уряд не зробить.

 

— А я боюсь, таточку, що зробить. Занадто люто вони ненавидять нас, щоб мали завагуватися і перед сим страшним ділом. А коли би не думали зробити сього, то по що пускали би між хлопство такі поголоски?

 

— Як то, то й се ти довідався від Осипа?

 

— Розуміється.

 

— А йому хто говорив се?

 

— Не хоче сказати. Та нам байдуже, чи се говорив йому сам староста, чи комісар, чи який иньший урядник. Досить, що там є така думка і комусь залежить на тім, аби вона розійшлася між народом.

 

Старий пан понурив голову. Аж тепер він почув, як його душу холодною гадюкою обкручувала трівога.

 

— Що нам робити, таточку? — питав Нікодим.

 

— Роби, що знаєш! — прикро огризнувся батько. — Сам ти помагав заварити сю кашу, то сам думай, як її з’їсти.

 

— Ви гніваєтеся, а тут не пора на гнів. Треба робити щось. Треба ратувати себе й иньших.

 

— Иньших! Тобі ще иньші в голові! — скрикнув батько. — Ах ти непоправний ідеалісте! Иньших ратувати! Ми самі на волоску висимо над безоднею, а ти ще иньших ратувати збираєшся. І кого ? Адже я певний, що з них самих хтось побіг до уряду і розповів усі ваші пляни! Адже через Духа святого уряд не дізнався про все.

 

— Ну, я думаю, що поки що не маємо ще чого так дуже боятися, — мовив Нікодим. — До вибуху ще дві неділі. Зараз завтра я поїду до Сянока і остережу наших. Розповім їм усе і буду благати, аби відкликали повстанє. Адже-ж се грозить загубою не самим повстанцям, а всій шляхті, тисячам невинних людий.

 

— А я думаю, Димцю, що то дурниця. Наплюй ти на них! Нехай радять собі, як уміють, а ми завчасу забираймося відси і їдьмо за границю, хоч би тілько на Угорщину. Перебудемо там, доки не мине небезпека.

 

— Ні, таточку. Я мушу попробувати! Адже подумайте: три дни різні! Я здурів би потому, як би, не дай Боже, справді прийшло до вибуху, а я знав би, що міг остерегти людий, запобігти сему нещастю, і не зробив того. Се було-б обридливо, нечесно з мого боку. Ні, я їду зараз завтра рано. Сам їду, ніхто нехай не знає, куди і до кого. Постараюся справитися як найшвидше. Може застану ще Дембовского в Сяноці, се було би дуже добре, бо в його руках усі нитки сходяться. Та сяк чи так, я верну за кілька день і тоді поміркуємо, що нам робити далі. А ви тут — —

 

— Ну, ну, вже ти не давай мені ніяких наук! — понуро мовив батько. — Я й сам буду знати, що маю робити. Тілько ти вертай швидко, поки ще проїзд можливий.

 

На тім і стало. Серед важких думок батько й син попрощалися і пішли спати, та довго ще один і другий неспокійно кидалися на ліжках, обмірковуючи, що їм робити в тих тяжких хвилях, які мала принести недалека будущина.

 

IX.

 

Минули два тижні від того часу, два тижні страшної непевности і трівоги для старого пана Пшестшельського. Нікодим як поїхав, так немов камінь у воду. Ні вістки, ні чутки про нього не було. А тимчасом довкола вставали грізні хмари. Трівожні знаки показувалися скрізь. У селі йшли якісь потайні наради. Урльопники їздили то до Сянока, то до Балигорода, то по иньших селах. Якісь незнайомі фіґури показувалися в селі, заходили до війта оминаючи двір. Сам, серед тої душної атмосфери непевности і вижиданя, старий пан сидів мов зачумлений у кварантані. Нуда його мучила, ніяка робота не йшла до рук, ніяка думка не клеїлася в голові. Весь день він ходив по покоях, мов неприкаянний. На подвірє, на гумно рідко заглядав. На хлопів якось не то стидався, не то боявся й глянути. Панщина йшла по давньому, люди молотили, віяли, різали січку, чистили стайні, зносили зерно до шпіхлірів, але панови огидливо було навіть заглянути, що і як там робиться. Він знав, що молотільники дармують, що віяльники крадуть зерно мішками, несуть до коршми і пропивають, та його душа була розбита, знесилена, він не мав сили ані відваги зробити порядок. Правда, раз, коли бачив з ґанку, як один урльопник таки при ньому, без сорома і без боязни, набирав з купи жита в мішок, він хотів зірватися і кинутися на провинника, та його зупинили слова иньшого урльопника, що немов не бачучи пана, вговорював злодюжку:

 

— Фе, Максиме! Не бери того! Не рушай! За пару день і так усе те буде наше!

 

Пан Пшестшельський аж задеревів, чуючи ті слова. Його неясні доси побоюваня тепер стали перед ним зовсім виразно, мов грізний привид. Сон його не брався в ночи, апетиту не стало. Він переживав страшні дні, посивів за ті два тижні як голуб.

 

А Нікодима як не було, так не було. Ані вісточки про нього! Ані вісточки про те, чи буде повстанє, чи вже вибухло, чи відложене? На дворі сипав сніг, курило, дороги в горах були непрохідні, заметі страшенні. Ані листи, ані ґазети не приходили до пана, — він жив мов у тюрмі, сам самісінький зі своєю трівогою і мукою, серед тих понурих, злобних, як йому здавалося, хижих і наострених на його загибіль селян. Що робити ? Тікати з села самому, без сина ? чи ждати на нього ? Ждати, та доки ? Умовлений реченець вибуху повстаня вже зближався. А що, як Нікодим не верне і випадки заскочать його тут самого? Пан Пшестшельський надумався, що таки ліпше буде самому, поки живий та здоров, перебратися на Угорщину. Одного вечера він покликав візника і велів йому на другий день злагодити залубні і дві пари коний.

 

— Ясний пан хочуть десь їхати? — запитав візник, чухаючися в потилицю.

 

— Так, — мовив нерадо пан.

 

— А куди поїдемо, прошу ясного пана?

 

— На угорську границю.

 

Візник стояв і чухався, а помовчавши хвилю, додав:

 

— То буде трудно, прошу ясного пана.

 

— Чому?

 

— Заміть страшенна.

 

— Коби до ліса, а в лісі заметі такої нема.

 

— Ба, коби до ліса! — мовив візник, моргаючи значучо.

 

— Ну, а що-ж, хиба се так трудно ? Тягару ніякого, дві пари коний.

 

— Та я не про теє... З снігом би ми якось порадили.

 

— Ну, а що-ж там іще?

 

— Та не пустять нас.

 

— Хто не пустить?

 

— Люди.

 

— Які люди?

 

— Та от, хлопи. Хлопські варти.

 

— Які варти?

 

— Адже від учора по всіх селах на воротах варти стоять. День і ніч вартують. Нікого  не пускають. Живої душі! Не вільно без паса, а як панів, то й з пасами беруть.

 

— Беруть?

 

— А так, арештують, вяжуть, і до староства.

 

Пана Пшестшельського мов би ножем по горлі шелеснув. От тобі й на! От і дочекався ! Тепер клямка запала! Все пропало! Тепер він на ласці хлопства, може кождої хвилі ждати нападу, смерти. Йому пригадалися слова урльопника на тоці: „За кілька день усе те буде наше“. У нього дух сперло в грудях. Він сидів мов остовпілий, дивився тупо перед себе і нічогісінько не бачив. А візник усе ще стояв коло порога, чухався в потилицю, хотів очевидно сказати щось, та ждав лише, щоби пан заговорив до нього. Але бачучи, що пан мов і не видить його, він вкінці заговорив сам:

 

— Прошу ясного пана.

 

— Га! Що ? Ти ще тут ? — немов зі сну прокинувся пан. — Чого тобі треба?

 

— Та я би хотів знати, чи лагодитися на завтра в дорогу, чи ні?

 

— В дорогу! Яка-ж то дорога буде? Ні, лишуся вже тут! Маю гинути, то краще гинути дома, — подумав пан і перемагаючи себе ледво чутно промовив:

 

— Ні, не поїдемо.

 

— Добре, прошу ясного пана. Я думаю, що се буде найліпше. Нехай ясний пан не їдуть нікуди. Там небезпечно, дуже небезпечно.

 

І він наблизився кілька кроків до пана і боязко озираючися позад себе, немов лякаючись, аби хто за дверима не підслухав його, мовив притишеним голосом:

 

— Хлопи кидаються на панів, бють, зневажають... Ай! боюся, що ще гірше буде. Відгрожуються страшенно.

 

— І наші також?

 

— Та наші не так, хоч є й між ними загорілі. Але по иньших селах. Страшне щось лагодиться!

 

— Що-ж, божа воля. Що Бог дасть, те й буде, — мовив пан.

 

— Певно, певно! Та я боюсь, що буде страшне лихо. Коби тілько наш панич — —

 

Він урвав. У старого пана, що сидів при столі, підперши руками сиву голову, бризнули з очий сльози, густі, грубі як горох і закапали на стіл. Візника вхопили вони за серце.

 

— Прошу пана, нехай пан не плачуть ! — мовив він, приступаючи ще близше. — Може то ще так зле не буде.

 

Старий пан сидів нерухомо, а сльози лилися з очий мов дві річки.

 

— Знають пан, — мовив далі візник, — я би панови щось порадив. Може би воно так найліпше було. Нехай пан завтра скоро світ велять покликати війта, присяжних і ще кількох із громади, старших і поважнійших. Я думаю, що найліпше пан зроблять, коли віддадуть себе і все своє добро їм під опіку. А бодай нехай пан розмовляться з ними.

 

— Добре, сину! — ледво промовив пан. — А тепер іди !

 

Візник пішов. Пан Пшестшельський довго ще сидів нерухомо і думав. Сльози давно перестали плисти з очий, тілько спора калюжка їх ясніла перед ним на цераті до світла двох воскових свічок, мов розлите живе срібло. Пан міркував про своє положенє сяк і так, та не міг надумати нічого ліпшого понад те, що прирадив візник. На другий день рано він велів покликати війта і людий.

 

— Слухайте, війте і ви люди, — мовив пан. — Чую, що в селі відгрожуються на мене. Скажіть мені по щирости, що маєте против мене, чого хочете?

 

Люди не надіялися такої промови і не знали що сказати. Далі війт надумався.

 

— Прошу пана, ми не маємо проти пана нічого і ніхто проти пана не відгрожується. Ми тілько маємо острий наказ із крайзамту пильнувати, аби по селах ніхто не бунтував людий, аби ніякі бунтівники не волочилися.

 

— У мене їх нема.

 

— Так то воно, так, але де-ж панів панич ?

 

— Не знаю, люди добрі. Ще дві неділі тому поїхав до свояків і від того часу не знаю, де обертаєся.

 

— Ой, не до свояків він поїхав! — промовив один селянин.

 

— Знаємо ми добре, куди він поїхав! — додав другий.

 

— Повстаня йому забагається! Ойчизни ! Цісаря і цісарських урядників із краю виганяти! — вже зовсім голосно крикнув третій.

 

— Тихо, люди! — крикнув війт. — Дайте, няй я говорю. Чуєте, пане, що люди говорять. Ваш панич бунтівник і ми мусимо його арештувати і відвезти до крайзамту, скоро тілько покажеся в селі.

 

— Га, що-ж, коли такий маєте наказ — —

 

— Такий наказ! Острий наказ! — потвердили селяни.

 

— Бачите, люди добрі, я сам, старий, немічний, до повстаня мене не кортить, до бунтів неохочий — —

 

— Ми пану нічого не мовимо. На пана ми не маємо ніякого наказу.

 

— А про те чую, що й на мене в селі відгрожуються.

 

— Га, щож! Ми людям ротів не позатикаємо! — мовив війт.

 

— У неодного ще шкіра свербить від панських канчуків і буків! — крикнув із заду смілий голос.

 

— Люди добрі, — мовив пан. — Признаю перед вами, що я нераз був занадто острий, занадто щедрий на ті буки, — га, щож, робіть тепер зо мною, що знаєте. Бачите самі, я старий, немічний, нікого при мені нема, я в ваших руках. Віддаюся під вашу опіку. Я не був для вас таким уже надто лихим паном. Неодного я ратував у потребі, неодному помагав у слабости — самі признаєте...

 

— Та то правда, правда, — озвалися деякі голоси.

 

— Має хто до мене який жаль, зазнав від мене кривди, що-ж, я готов надгородити йому по змозі. У кого недостаток, їсти нема що, топлива хибує, — беріть із мойого. Беріть кілько вам треба, тілько не марнуйте, не пропивайте, Жида не збогачуйте. Даю вам усе з доброї волі, то й ви беріть доброю волею. А почнете грабувати, то що з того буде? Мені зробите шкоду, а собі невигоду, тай ще гріх будете мати перед Богом.

 

Люди вислухали сеї промови і попросили пана зачекати хвилечку. Вони вийдуть на гумно, нарадяться і дадуть відповідь.

 

Яка вже там була нарада між ними, то була, досить, що по якімось часі війшли всі знов до покою і війт іменем громади дав таку відповідь:

 

— Громада приймаєся того, що пан кажуть. Громада не хоче пана руйнувати. Можуть пан бути безпечні. Що буде треба бідним на прогодовок, то з панського візьмемо і то не буде ніде записано. За те громада поставить від себе кількох людий, аби пильнували двора: ані пану щоби ніхто не зробив нічого злого, ховай Боже! ані в дворі аби щось злого против громади не коєно, от як би панич вернув або які иньші пани наїхали. А як би щось таке робилося в дворі, в такім разі виразно пану говоримо, що громада ні за що не ручить. Є острий наказ усяких бунтівників ловити, вязати і відставляти до циркулу.

 

Пан Пшестшельський згодився на се. У нього немов камінь звалився з серця. Прикро було жити під хлопською вартою і бути цілком у руках своїх підданих, але бодай не було тої непевности і вічної трівоги. До двора йому вирядили трьох старших ґосподарів, в тім числі й старого Тимкового, і кількох парубків, в тім числі й Осипа. При них пан чув себе безпечним і вони заспокоїли його, що при них не станеся йому нічого. От як би панич вернув тепер, то з ним могло би бути зле.

 

Пан Пшестшельський не розумів гаразд, яке то „зле“ могло ждати його сина. Аж геть пізнійше він пригадав собі ті слова. Вони були сказані 20 лютого; селяни мабуть уже чули дещо про різню по иньших повітах, та не говорили про се панови нічого.

 

X.

 

Було се д. 25 лютого пізним вечером. Небо ще було вкрите низько навислими, оловяними хмарами, але сніг уже не сипав, вітер не шумів і не курив снігами. Потемніло. В лісах  тріщали смереки під вагою снігу, що грубезними плахтами лежав на їх гиляках і тут то там з лускотом валився в низ. Було темно; тілько десь-десь на шпилях горбів або на стрімких берегах ярівся сніг синьоватим фосфоричним блиском. У селі було глухо, та дивлячися з південного боку на ту низку хат порозкиданих здовж річки в досить великих відступах одна від одної видно-б було ряд золотисто-кровавих  цьвяшків — се світло, що миготіло з тісних віконець. По хатах ще майже ніде не спали, та за те на подвірях було глухо, тілько пси гавкали та чути було, як у стайнях сопуть та зітхають воли. Тілько на обох кінцях села в лубянях колибах сиділи купки людий, голосно балакаючи, та від часу до часу перекликаючися; се були вартові, що стерегли тут день і ніч. Нудно їм було, бо до їх відлюдного гірського села не доходила та кровава хуртовина, що так люто перейшла майже по всіх округах західної Галичини.

 

Того самого вечера Гриць Тимків був чогось дуже неспокійний. Він тепер сам був дома, сам мусів доглядати господарства, бо батько був у дворі коло пана. Розуміється, роботи в зимі для його здорових рук і прудкої вдачі було не так то й богато, і Гриць при помочи матери й служниці сяк-так давав собі раду. Та сего вечера якось усе не йшло йому в лад. Чи то такий уже день був, чи може він почув звістку про те, як мазурські хлопи ріжуть панів, як великими чорнявами (купами) ходять від села до села, грабують, палять і руйнують двори, мучать і мордують панів. Про все те вже прилетіла в село звістка, але наказу з Відня ані навіть із Сянока не було. Люди прирадили держати свойого пана під дозором, на грабівництво не хапатися, та держати острі варти і чекати, що буде далі.

 

Всі ті вісти кидали Гриця в дрож. Ось воно як! Повстанє вибухло, та ті самі хлопи, що їх повстанці хотіли звільнити з тягарів і з панщини, кинулися на своїх добродіїв, бють, мучать, ріжуть їх! Що се таке? Як могло се статися? Відки така злість, таке засліпленє у людий? Гриць не міг зрозуміти сього і тремтів при самій думці, що й панич Нікодим мусів замішатися в те повстанє і певно вже десь лежить забитий, замучений, помолочений ціпами або проколений вилами. Він не міг усидіти в хаті і надівши кожух та кучму пішов обійти ще раз стодолу, стайні і всі хлівці.

 

Коли проходив коло стодоли, ловлячи вухом кождий хоч і найлекший шелест, він нараз зупинився. Чи йому причулося, чи справді на найблизшім оборозі щось зашелестіло сіном, а потім немов зітхнуло? Одним позирком він окинув цілу місцевість і побачив, що справді до оборога, досить високо накладеного сіном, була приставлена драбина.

 

— Як то може бути? Адже сей оборіг припущений, сіна з нього не береться, то й драбини до нього я не приставляв. Значить, приставив хтось. Агов! Знов шелестить.

 

Не було сумніву. На оборозі хтось був, хтось чужий. Зміркувавши се Гриць в одній хвилі прискочив до оборога, вхопив драбину, відставив її до другого оборога, а тоді, певний, що незнайомий гість без драбини не злізе, значить, сидить на оборозі мов у лапці, запитав не дуже голосно:

 

— Гей, хто там на оборозі ? Зла чи добра душа? Обзивайся!

 

На оборозі було тихо. Ніхто не обзивався.

 

— Я чув, що там хтось є! — говорив троха голоснійше, але все ще здержано Гриць. — Обізвися, хто ти, бо нароблю крику і покличу варту. Втекти не думай, я драбину відставив.

 

— Чи се ти, Грицю? — здушеним полушепотом запитав хтось із оборога.

 

— Е, чи то один Гриць у селі! — відповів Гриць, не можучи пізнати по голосі, хто би се міг бути.

 

— Гриць Тимків! Се ти?

 

— Я. А ти хто?

 

— А ти там сам? Ніхто мене не вчує?

 

— Сам.

 

— Я панич, Грицю! — промовив голос із оборога, сим разом виразно і натурально, так що Гриць зараз пізнав його.

 

— Господи! — мало що не скрикнув парубок. — А ви де тут узялися, паничу? Що з вами? Ми всі думали, що вас уже нема й на світі.

 

— Грицю, голубе мій! — шептав далі панич, — я вмираю з голоду..

 

— Ах, Боже мій! — скрикнув Гриць. — Чекайте тут, я зараз принесу вам дещо попоїсти.

 

І Гриць поперед усього приставив знов драбину до оборога, потім метнувся до хати і по хвили був уже на оборозі коло панича. Чарка горівки, горщик молока і кусень хліба підкріпили панича. Та Гриць не сидів при ньому. Він доторкнувшися його зараз почув, що панич увесь мокрий і зараз же побіг знов до хати і приніс сухе шматє, чоботи, холошні, кожух, та тут же на оборозі допоміг паничеви передягтися. Тілько тоді, прикривши продроглого сіном і обігрівши його, він почав розпитувати :

 

— Ну, що з вами? Де ви бували? І що там чувати в світі?

 

— Страшно, Грицю, страшно! Не доведи Боже бачити, ані згадувати, ані оповідати нікому, що там діється! Та чекай! Чи бачив хто у тебе в хаті, як ти порався?

 

— Ні, не бійтеся! Ніхто не бачив. Тато в дворі, а мама і слуга сплять.

 

— Тато в дворі? Що-ж там робиться в дворі ?

 

— Та нічого! Громада приставила людий, аби пильнували двора. Не бійтеся, вашому татови нічого злого не станеся. Тілько вам не можна показуватися ані в дворі, ані в селі.

 

— Знаю се і для того сюди запхався. Ти мене не зрадиш, Грицю, не видаси на загибіль ?

 

— Що ви, паничу! Я мав би... Ні, що там було, то було, але від мене не бійтеся нічого!

 

Панич ухопив Грицеву голову обома руками і почав цілувати його в очи, в лице, в чоло, а Гриць чув, як на його лице з паничевих очий капали горячі сльози.

 

— Та що ви, паничу! Заспокійтеся! Розповідайте, що було з вами? Як стоїть справа?

 

— Ах! — важко зітхнув панич, — пропала наша справа, на довгі літа пропала! Страшно помстилася на нас наша неоглядність. Скористали з неї вороги і поки ми снували рожеві думки про побіду, про відбудованє вітчини, вони острили на нас ніж і віткнули його в руки темного брата, того самого, що ми хотіли потягти за собою і попхнути на ворога!*

 

— Значить, Осип правду говорив ? — понуро мовив Гриць.

 

— Страшну, кроваву правду. Як би ти знав, що там виробляють з панами! Як там катують, мучать, знущаються! Як возами везуть накидані в суміш тіла — повбиваних і ледво живих, а за возами по гостинцях кроваві річки лишають. Боже! Я бачив се на власні очи і здається, що від того виду ніколи в житю не засну спокійно.

 

— Ну, але де-ж ви були? Як виратувалися?

 

— Ах! Краще й не згадувати! — зітхнув панич. — Поїхав до Сянока, там нелад, ніхто нічого не знає, балакають богато, гуляють, мов на празник готуються. Говорю їм, на що заноситься — сміються з мене, мов із дурня. Та знайшлися два-три розумнійші, кажуть: „Се може бути правда, але ми самі не можемо нічого змінювати. Наказ є — 18 лютого починати повстанє і того мусимо держатися. Час уже короткий. Але може би ще далося щось зробити. Їдь до Ясла“. Поїхав я до Ясла — там те саме. „Їдь до Тарнова — там головна коменда“. Поїхав я до Тарнова. Се забрало тиждень часу, а що муки, невигоди, гризоти! Приїхав, поки допитався до тих комендантів, знов день минув. Говорю їм: так і так. Кажуть: „Бачимо й самі, що не добре, та вже пізно. Не спинимо руху по всім краю“. Аж тут бух — із Кракова йде коменда, що не 18, а 20 вибух. От тобі й на! Настало цілковите замішанє. Кому давати знати? Хто повідомлений про сю зміну? Нічого не знати. А тут з усіх боків вісти, що народ по селах буриться, варти стоять і не пускають нікого, Жиди дають людям горівку задармо, старости скликають війтів і урльопників, балакають з ними щось до пізної ночи. Бачу я — біда! Згадав про тата, що тут лишився сам, і не дожидаючи кінця подався назад. Та вже в панській одежи годі було рушитися. Перебрався за хлопа, бороду зголив, вуси обстриг коротко, роздобув воза без драбинок, ніби по дрова їду, тай рушив. З тяжкою бідою добрався до Ясла, та тут уже наскочив на запусти. Попав у хлопську чорняву, в саме пекло. Як раз там пару дворів спустошено, кільканацять людий помордовано. Вхопили мене з фірою і не питаючи богато, навантажили мій віз тими трупами. Я пізнав між ними кількох із тих, що перед тижнем балакали зі мною і сміялися з мене. Як то мені було везти їх на своїм возі! Я не міг витримати довше. На однім нічлізі, коли вся купа хлопів була пяна, я взяв одного коня, ніби веду його напоїти, та за селом сів на нього тай чкурнув. У мене був значок від ватажка тої чорняви, хлопа Шелі. Де мене спиняє варта, там я покажу той значок і говорю, що везу пильні вісти в сяніцьке, щоби й тут починати гулянку. І всюди мене пропускали і бажали доброго успіху. От так я приїхав аж до Сянока. Але тут у однім селі мене пізнали. Щастє, що я був на кони. Кинулася за мною погоня, та не догонила, але я зміркував, що далі годі мені їхати селами. Я продав Жидови коня і рушив у гори стежками. Три дни я йшов, копаючися по снігах, не бачучи душі живої, ночуючи по оборогах. Сотки разів я вже лагодився вмерти чи то в снігових заметях, чи в вовчих зубах. Та дав Бог, що все якось минуло. Я добрався до нашого села вчора коло полудня, просидів до вечора в лісі під смерекою, позираючи в низ і не знаючи, що тут діється; бачив, як варти ходять по селі, а коли смерклося, прокрався на ваше обійстє і виліз на оборіг, думаючи: або вмру тут, або діждуся тебе, Грицю.

 

Гриць з правдивим співчутєм слухав паничевого  оповіданя і при кінці горячо стиснув паничеву руку.

 

— Ну, Богу дякувати, що ніхто не бачив вас, — мовив він. — У нас можете бути безпечні. Навіть як мої старі дізнаються, то я певний, що вони не зрадять вас. Перечекаєте тут, поки все успокоїться.

 

— Ні, Грицю, — мовив панич. — Се не може бути! Мені не можна чекати.

 

— Як то не можна? Боїтеся мене?

 

— Ні, небоже. Я-ж тобі казав, що в однім селі коло Сянока мене пізнали. Я певний, що зараз про се дали знати до староства. А в такім разі не нині то завтра можна надіятися в село комісаря з ляндсдраґонами.

 

— Ну, і що-ж? Чей-же тут не знайдуть вас! — мовив Гриць.

 

— Дуже легко можуть знайти. Всі в селі посвідчать, що я з тобою товаришував, ну, то вони не знайшовши мене в дворі — перша річ підуть сюди і будуть шукати.

 

— Так що-ж думаєте робити ? — запитав стурбований Гриць.

 

— Мушу тікати далі.

 

— Куди далі?

 

— На Угорщину.

 

— На Угорщину! Бійтеся Бога, якже-ж ви тепер дістанетеся на Угорщину?

 

— Через верхи, бо на Сянок нема що й думати.

 

— А через верхи ще тим менше. Там сніги, стежок не видно.

 

— Що-ж діяти, коли мус?

 

— Ні, се не може бути! — мовив Гриць. — Я знаю ті стежки не так як ви, а як би мені хто тепер казав іти на Угорщину, то я би розсміявся йому в лице. Се-ж очевидна смерть. По горах тепер ще снігом курить, не то що тут. І не швидко там потепліє. Ні, про се нема що й думати.

 

— А я таки тут не лишуся! — уперто твердив панич. — Подумай: зловлять мене тут, то не тілько моя смерть буде, але й татова.

 

— Ну, се ще хто його знає.

 

— Не потішай мене, Грицю! Тут не потіхи треба, а доброї ради. Я вже пізнав, що то значить потішати себе пустими словами. Ти мусиш провести мене на Угорщину.

 

— Се не може бути, говорю вам. За тиждень, за дві неділі, коли сніг по горах ствердне або розтає троха, то ще сяк-так, але тепер, після такої страшної сніговійниці — ані гадки.

 

— Ну, то сховай мене в яке иньше безпечне місце, десь далеко за селом.

 

Гриць почав думати.

 

— Добре, — мовив по хвилі. — Се вже не те, що на Угорщину йти. Се вже можна. Знаєте, заведу вас під саму полонину. Там серед ліса є сіножать над потоком. На тій сіножати є кілька повних оборогів. Там собі угніздитеся і пробудете доки буде можна, а відтам можна буде вернути назад до дому, або й на Угорщину, коли настане ліпша хвиля. Відтам уже недалеко — через полонину та на Бескид, тай границя.

 

Панич згодився. Почали оба міркувати, що й як треба приготовити для сеї дороги. По довшій нараді стало на тім, що завтра Гриць піде до двора ніби то закликати батька до дому, а сам лишиться в дворі, постараєся оповісти все старому панови і зажадає від нього для панича стрільби, пістолетів, пороху та набоїв — ану-ж зьвір у горах наскочить, або й лихі люди — троха гроший, кілька хлібів, сира, масла і що там ще можна буде дістати. Все те треба спакувати в бисаги і аби до вечера було готове, а вечером, аби ніхто не бачив, Гриць забере все з двора, принесе сюди і смерком оба рушать у гори. А панич весь день пробуде на оборозі, відпочине і покріпиться для нових невигод.

 

Як прирадили, так і зробили.

 

XI.

 

Два дни і одну ніч Гриця не було дома і ніхто не знав, де він подівся. Пан пустив його батька з двора на ґосподарство, тим більше, що громадських опікунів йому не було вже потрібно: в дворі були иньші опікуни. Тої самої ночи, майже в ту саму пору по заході сонця, коли Гриць з паничем, прокрившися загумінками та горі потоком рушив у гори, з противного боку в село приїхала компанія вояків під проводом офіцера і комісаря від староства з Сянока пана Курцвайля. До староства донесено, що в околиці бачили небезпечного революціонера Нікодима Пшестшельського, що він утік в напрямі до батьківського села; от тим то староство забажало мати його в руках і задля сеї мети вислало в село отсю незвичайну коменду.

 

Нема що й мовити, що коменда не застала вже панича в селі. Даремно вояки зараз по приході обступили двір, даремно комісар з офіцером, війтом і присяжними перешукував старанно двір і всі двірські будинки не виключаючи й оборогів, стогів сіна, стирт соломи і оденків, — панича не було. Ще більше здивувало пана комісаря те, що хоч і як остро він розпитував старого пана, людий, що вартували коло нього, війта, присяжних і вартових, що днювали й ночували на вулиці, всі вони божилися і присягалися, що панича від кількох неділь не бачили на очи, що він поїхав геть і доси не вернув, а де тепер обертається, сего ніхто не знає. Комісар почав гніватися.

 

— Не може бути! Не може бути! Я маю певну відомість, що він перед двома днями пішки, в хлопськім убраню вернув до села.

 

— Ми його не бачили, — вперто в один голос повторяли селяни.

 

— Що-ж, хиба-б його де в лісі зьвірі з’їли? — кричав комісар.

 

— Та якось і про зьвірів тепер не чувати.

 

— Ну, то він мусить бути в селі! Може хто з селян сховав його. Я мушу дістати його в руки і не вступлюся з села, поки його не дістану. Війте, завтра скоро світ ідіть, беріть моїх вояків і розвідуйте по селі, чи хто не бачив його, а де би був хоч найменший знак, робіть ревізії, шукайте і мені дайте знати! Я тимчасом кватирую в дворі. А вартові нехай мені пильнують у ночи, щоб і жива душа не вискочила з села!

 

Та даремні були всякі пошукуваня і розпитуваня в селі: панича ніхто не бачив, ніхто не чув про нього. Аж переходячи попри хату Гната Тимкового, що стояла на високій збочи за потоком, війт нараз мов догадався чогось і перейшовши кладку потюпав під гору, поки дійшов на Гнатове обійстє, а ставши коло вікна застукав костуром у варцаб.

 

— Гей, ви, Гнате! Дома ви? — крикнув.

 

— Дома, — обізвався голос із середини.

 

— А вийдіть-но, щось вам маю сказати.

 

Гнат надів кожух і шапку і вийшов із хати.

 

— Чи дома ваш парубок ? — запитав війт.

 

Гнат пошкробався в голову.

 

— А на що вам його?

 

— Та треба. Пришліть мені його сюди.

 

— Та тяжко буде, пане війте, — мовив заклопотаний Гнат. — Десь як від учора пішов, так і доси нема.

 

— Як то нема? А де-ж пішов?

 

— Та не знаю. Вечером жінка прийшла до мене до двора, каже: ходи, старий, бо десь Гриця нема. Я вже вечером сам і худобу напоїв і їсти подавав, він і не ночував дома.

 

— Овва! — мовив війт. — Де-ж він міг  подітися ?

 

— Не знаю, пане війте, — мовив Гнат. — Ми вже з жінкою журилися, не знаємо, що й думати.

 

— А панича тут у вас не було ?

 

— Панича? А хиба-ж панич вернув? Я його не видів.

 

Війт зацікавлений сею новиною вступив до хати, розпитав Гнатиху, далі слугу, — жадна з них не виділа панича, жадна не знала, де міг подітися Гриць. Вони обі вчора пряли весь день. Гриць пообідав і пішов кудись — думали, до худоби, та коли над вечір служниця пішла кликати його їсти, побачила, що худоба стоїть голодна, а Гриця нема.

 

Війт подумав хвилю, далі мовить:

 

— Га, куме Гнате, ходіть зо мною до двора!

 

Гнат зібрався і пішов. По дорозі війт оповів йому про приїзд комісари і вояків і про пошукуваня за паничем. Старий Тимків дуже перелякався і явився перед комісарем з таким заляканим видом, мов не знати який тяжко винуватий. Та комісар був тямущий чоловік. Він швидко побачив, що з сим старим нема що говорити довго, але оповіданє про Гриця зацікавило його. Почав розвідувати у селян, що се за Гриць і довідався таке, що в його голові відразу блисла думка: ось тут і є правдивий слід. Гриць був найщирійший приятель панича в селі, в остатніх часах його майже невідлучний товариш. Він звичайно їздив з ним до Сянока і по ріжних околичних панах. Та найбільше зацікавило його те, що вчора з дому він щез зараз по полудни, а в дворі бачили його над вечір, уже по відході його батька до дому. Він приходив до батька що день, то й ніхто не звернув на нього уваги і ніхто не тямив, чого він приходив, коли і куди пішов. Усе те зацікавило комісаря і не надумуючися довго, він пішов з вояками і купою селян робити ревізию на Гнатове обійстє. Не довго й шукали. До високого, непочатого оборога ще була приставлена драбина, а вилізши по ній зараз знайшли гніздо, де ночував панич, знайшли заритий у сіні його мокрий мазурський одяг; Гнат у коморі не дорахувався своєї гуньки, кучми, кожуха, чобіт і шматя, одним словом, не лишилося ані найменшого сумніву, що панич справді був у селі і то на Гнатовім оборозі і разом з Грицем у саму пору забрався.

 

Гнат і Гнатиха лиш руками об поли вдарились. Комісар не знав, що діяти далі. Чи бігти в погоню ? Та куди ? Чи чекати на місці ? На кого? Панич певно не верне, а Гриць? Ану-ж оба вони втекли на Угорщину? Тай що властиво такого страшного зробив панич, щоб трудити за ним компанію війська по горах і снігах? Комісар пригадав собі точку своєї інструкциї — „зібрати відомости про переступну діяльність Нікодима Пшестшельського в його ріднім селі“, і помістивши своїх вояків у дворі, почав „тягти протоколи“ з усіх, починаючи від старого пана, а кінчачи на сільських парубках і дівчатах. Ціле село тремтіло; по хатах голосили жінки, плакали дівчата, люди ходили як потроєні. Протоколи під військовою асистенциєю в тих часах, то не була така проста і невинна річ, як би могло здаватися. Як усюди в панщинних порядках, так і тут в роботі були буки; вояки не могли їсти хліба задармо. Кожда найменша суперечність у зізнанях вияснювалася на лавці під буками. Вияснювалася! Ні, плодила десятки нових суперечностий, тягла нових свідків на ту саму лавку; в міру пролитих сліз і поломаних патиків росла купа записаних (по німецьки!) аркушів паперу, а провина панича Нікодима збільшувалася від простого підозріня до розмірів злочину державної зради.

 

Першого дня до пізної ночи тяглася та інквізиция, тяглася й другий день. Напаковано повен шпіхлір людий, що з сеї або тої причини видавались комісареви підозреними. Між першими арештованими була Грицева мати, хоч вона клялася і божилася, що панича на своїм обійстю не бачила і нічогісінько не знає. Арештовано й служницю. Старий Гнат сам один ночував у своїй хаті, коли нараз  о півночи хтось злегка застукав до вікна. Се був Гриць.

 

Батько впустив його до хати, засвітив, позаслонювавши вперед вікна і зирнув на нього. Гриць був увесь мокрий і присипаний снігом, але при тім спокійний і веселий.

 

— Де ти був? — спитав батько.

 

— З паничем, — відповів Гриць.

 

— А де-ж панич?

 

— Далеко, може вже на Угорщині.

 

— Ти відпровадив його?

 

— Так.

 

— А він не казав тобі йти з собою на Угорщину ?

 

— Ні! По що мене там? Я допровадив його до границі.

 

— Ну, передягайся-ж живо та обігрійся! — мовив батько.

 

— А де-ж мама? Де Маринка?

 

— Не питай! Передягайся! Ось тобі шматє. Ти певно голоден?

 

— А вже-ж голоден.

 

— Ну, то знайдемо щось повечеряти. Бачиш, я нині сам і за господаря і за господиню і за слугу.

 

Старий рад був, що син вернув. Він не турбувався тим, що стара і служниця ночують у панськім шпіхлірі. Він знав, що вони нічого не винні і що їх пустять. А що буде з Грицем, про се він також не дуже турбувався. Добре, що він тут, коло нього, що вернувся.

 

XII.

 

Другого дня поснідавши, обійшовши худобу і позамикавши хату, старий Тимків і Гриць пішли до двора. Комісар уже був при роботі, пишучи протоколи. Коли йому донесли, що прийшов старий Тимків з Грицем, він аж підскочив і кинув перо на стіл.

 

— Ведіть його сюди!

 

Десятники впровадили Гриця.

 

— А! — мимоволі вирвалося з уст урядника. Грицева незвичайна врода і смілий, інтеліґентний вираз лиця зворушили його. Урядник устав і підійшов до парубка.

 

— Як називаєшся?

 

— Гриць Тимків.

 

— Кілько тобі літ?

 

— Девятнацять.

 

— Умієш читати, писати?

 

— Вмію.

 

— Хто тебе навчив?

 

— Мої татуньо.

 

Комісар пильно вдивлявся в Грицеве лице. Воно було спокійне. Полонинський вітер ще пашів на ньому здоровим румянцем. Комісар сів на своїм місці, прилагодив собі чистий аркуш паперу, і обертаючися до Гриця, мовив :

 

— Слухай, хлопче, маєш говорити правду про все, що тебе буду питати. Розумієш?

 

— Розумію.

 

— Памятай собі: правду, чисту правду! Коли тебе виловлю на однім маковім зеренці неправди, то буде біда! Ти бачив на подвірю лавку і купу палиць?

 

— Бачив.

 

— Ну, то вважай же!

 

І комісар похилився над папером і розмахнувшися написав титул, нумер і вступну формулу протоколу.

 

— Ти знаєш панича Нікодима?

 

— Знаю.

 

— Товаришував з ним?

 

— Та... панич любили мене...

 

— Намовляв він тебе на що зле?

 

— Ні.

 

— А против цісарських урядників?

 

— Говорив.

 

— Що говорив?

 

— Говорив, що вони кривдять нарід, що їх би треба повиганяти з краю.

 

— Ага! — заскреготав комісар. — Повиганяти! А хто-ж то мав їх виганяти?

 

— Не знаю. Він говорив, що є вже такі люди, що змовилися на те.

 

— Ага! Змовилися! А тебе не кликав, аби й ти пристав до тих людий?

 

— Ні.

 

Комісар перервав допити і похилившися над папером, записав Грицеві зізнаня. Потім заложивши перо за вухо і вперши в Гриця очи, запитав:

 

— Ну, а де-ж він тепер, той твій панич?

 

— Не знаю.

 

— Не знаєш? Хлопче, говори правду!

 

— Не знаю, прошу пана. Я вчора рано лишив його на угорській границі. Думаю, що нині він уже десь на Угорщині.

 

— Що ж ти робив на угорській границі, що ти там його бачив?

 

— Я відпровадив його.

 

— Відпровадив ? Відки?

 

— А відси, від нас.

 

— Ага, то він був у вас?

 

— Так, був.

 

І Гриць коротко розповів про свою стрічу з паничем на оборозі.

 

— А відки-ж він узявся у вас на оборозі ?

 

— Прийшов.

 

— Та то певно, що не прилетів, але відки?

 

— Не знаю.

 

— І чому-ж власне до вас? Чому не йшов до дому, до двора?

 

— Видно боявся, а може думав, що двір спалений так як по иньших селах. А про нас знав, що його не зрадимо.

 

— Ага, не зрадите! А знаєш ти, що твій обовязок був зараз, скоро побачив його на оборозі, завідомити про нього війта?

 

— Мій обовязок? Сего не знаю! Панич не злодій і не розбійник, нічого злого не зробив, не приблуда ніякий.

 

— Але бунтівник! Против цісарського уряду виступав! — люто крикнув комісар, тупаючи ногою.

 

Гриць замовк. Комісар писав, аж перо скрипіло, літаючи по сірім, бібулястім папері. По добрій хвилі почалися дальші допити.

 

— А ти нікому не говорив, що панич на вашім оборозі?

 

— Нікому.

 

— Ані татови, ані мамі, ані служниці?

 

— Нікому.

 

— Ані старому панови ? Говори по правді!

 

Гриць поблід і якось змішався, та по хвилі твердо промовив:

 

— Ні.

 

— Бреше, се видно по нім, — подумав комісар, та не сказав нічого. Він і так уже мав тверду постанову, що зробити зі старим паном.

 

— Куди-ж ти запровадив панича?

 

— На угорську границю.

 

— В котрім місці?

 

— Не можу сказати.

 

— Якою дорогою ви йшли?

 

— Не можу сказати.

 

— Ага! Не можеш сказати! Значить, се не правда! Ти сховав його десь тут недалеко.

 

— Ні, пане комісарю, я завів його — —

 

— Не бреши! — крикнув комісар. — Ви вийшли відси позавчора вечір, а до угорської границі відси сім миль. Хоч би ви йшли ніч і день і ще ніч, то тепер, по снігах, ви не зайшли би туди.

 

— А таки зайшли, пане комісарю, — спокійно запевняв Гриць.

 

— Хлопче, не доводи мене до гніву! — кричав комісар. — Скажи по правді, де ти дів панича ?

 

— Кажу по правді.

 

— Брешеш ! Виджу по тобі, що брешеш. І говорю тобі, що се тобі ні на що не придасться. Не хочеш добровільно сказати, то скажеш на лавці.

 

— Не скажу инакше, пане! Хоч мене бийте, хоч забийте, а инакше не скажу.

 

— Так ? Ну, побачимо! Гей там! Сюди!

 

На крик комісаря війшли десятники.

 

— Беріть його! На лавку. Два вояки нехай бють. Я там зараз вийду.

 

Гриця повели, а пан комісар сів писати протокол. Він силкувався писати спокійно, та се не вдалося йому. Рука дрожала, перо було непослушне, думки не йшли, слова не вязалися одно з одним. Ухом він ловив гуки, які доходили з надвору, та довгу хвилю не було чути нічого, крім невиразного шуму і стукоту людських кроків у сінях. Щось так і тягло його встати і заглянути в вікно, та він переміг себе. Ні, нема чого дивитися! Запираючи в собі дух, він у мішанім шумі дочувся мірного лускоту, мов пари ціпів, що молотили десь далеко-далеко. Се був шелест здавна привичний для нього, але звичайно його заглушували иньші тони — несвітський крик і лемент катованого чоловіка. Та сим разом крику не було чути, тілько лускіт палиць доносився чим раз виразнійше, немов усе в дворі, і люди і вітер і вохкий сніг під ногами і кури на подвірю, все, все притаїло в собі дух, затихло при тій страшній сцені.

 

Комісареви зробилося недобре. Щось стисло його за серце. Він закусив зуби, нетерпливо ждав першого крику катованого хлопця, щоб вийти на двір і закінчити його муку, а тепер, коли крику не було чути, не знав, що зробити з собою. Якась фальшива амбіция не позволяла йому виходити; йому здавалося, що зупинити бійку, коли битий не кричить і не плаче, значило би податися перед ним, понизити себе. А з другого боку той ненастанний, мірний стук, що тепер мішаючися з трівожним стуканєм його серця, дуднів в його ушах і жилах, мов удари важких молотів! Він не міг сидіти на місці, не міг стояти, рвався кудись, судорожно стискаючи одну свою руку другою.

 

В тій хвилі прожогом відчинилися двері і бліді, розхрістані влетіли обоє старі Тимкові і бухнули комісареви до ніг.

 

— Паночку! Лебедику! — голосила стара Тимкова. — Змилуйтеся! Вони забють його на смерть! А може вже й забили! Ой, Божечку, Божечку! Моя дитина! Пане! Моя дитина! Що вона вам зробила?

 

— Пане, він лежить як дерево! Він зомлів, а може вже неживий! — простогнав батько. — Він від коли жиє, не мав прута на своїм тілі.

 

— А чому правди не говорить? — крикнув комісар і вибіг на подвірє.

 

— Halt! Genug! — крикнув він воякам, що поломавши на Грицевім тілі пару патиків власне взяли до рук другу пару і били без тями, без милосердя, як дві добре заведені машини. Десятники як дві колоди сиділи один на голові, другий на ногах нещасного парубка. На крик комісаря вояки перестали бити, а десятники повставали. Батько й мати прискочили до нерухомого, кровю облитого Гриця.

 

— Неживий! Боже мій ! Неживий! — скрикнула мати, підводячи його голову. Грицеве лице було синє, зуби впилися в долішню губу так міцно, що зпід них капала кров, руки сціплені судорогою були холодні мов у мерця.

 

Комісар силкуючися бути спокійним підійшов близше, встромив свою руку за пазуху парубка і подержавши її на його серці, промовив холодно:

 

— Живий. Зомлів. Відітріть його! А потім приведіть до мене.

 

І не мовлячи нічого більше, обернувся і пішов до двора.

 

Минула добра година, поки Гриця відтерли і поки він на стілько прийшов до себе, що міг рушитися з місця. Сам іти він не здужав; батько й мати, обливаючися слізми, провадили його попід руки як малу, немічну дитину. Гриць був блідий-блідий, очи без блиску, на посинілих губах видно ще було сліди крови. Комісар зирнув на нього і зараз похилив очи на свої папери.

 

— Ну, знаєш тепер, що значить брехати ? — мовив він. — Скажеш тепер правду?

 

Гриць мовчав.

 

— Скажеш, де панич?

 

Гриць мовчав.

 

— Хлопче! Не доводи мене до гніву! Я мушу знати, де він є! Я мушу мати його в руках.

 

— Таточку, — слабим голосом мовив Гриць, — ведіть мене на подвірє. Ляжу на лавку і нехай мене бють на смерть. Я більше не скажу ані слова.

 

Комісар з виразом німої розпуки глянув на Гриця. Його бюрократична душа не могла зворушитися героізмом сего простого сільського парубка, він бачив тілько його впертість, непослух і злочинне завзятє.

 

— Так ти говориш? — мовив він. — Добре! То й я тобі иньшої засьпіваю! Гей, там! — крикнув він на десятників.

 

Десятники війшли.

 

— Маєте його пильнувати. Він поїде зо мною до міста.

 

Грицева мати заломала руки.

 

— Ой, горенько моє! Пропала наша дитина! Ой, синочку мій!...

 

— Мовчи, стара! — скрикнув комісар. — Ідіть до дому і принесіть йому що треба до дороги. Ми ще нині їдемо.

 

— Пане, куди ви його везете? Адже-ж бачите, він ледво живий.

 

— То мені все одно. Арештую його, коли не хоче сказати правди. А вмре по дорозі, то я не буду тому винен. Я його остерігав.

 

В тій хвилі війшов у комнату старий пан.

 

— Пане комісарю, — мовив він поважно. — Я був свідком того, що робилося нині і вчора на моїм подвірю. Памятайте, я постараюся, щоби про се знали не тілько в Сяноці, але також у Львові.

 

Губи комісаря поблідли і затремтіли.

 

— Herr Schlachziz! — мовив він, здержуючи свою злість. — Я власне хочу вам дати нагоду до виявленя правди. Поїдете зо мною до Сянока. Кажіть зладити сани для себе і отсего парубка.

 

— Як то? Арештуєте мене?

 

— А так.

 

— Добре. Я того й хотів. А ви, люди добрі, — мовив обертаючися до Гната і його жінки, — ідіть і прилагодьте для свойого сина, що треба для дороги. Не бійтеся! За те, що він зробив для мойого сина, що витерпів за нього, я буду памятати його і вас. Ідіть і не журіться. Бог допоможе нам перебути сю лиху годину.

 

По обіді того дня комісар з вояками рушив із села. Серед компанії вояків їхали прості сани запряжені парою коний, а на них сковані кайданами за ноги і пообтулювані панською бараницею сиділи в парі пан Пшестшельський і Гриць. Обік візника сидів пан комісар, їхали мовчки, тілько вітер глухо стогнав у смерекових борах віщуючи близьку відлигу, і коні порскали потіючи та бродячи в глубокім снігу.

 

По двох тижнях ті самі сани вертали назад у село, везучи самого пана. Його подержав комісар у арешті, доки міг, та коли врешті передано його судови, сей по першім переслуханю випустив його на волю.

 

Грицеви не довелося вернути. Його просто завезли до військового шпиталю, а коли подужав від палиць, його на розказ політичної власти поставлено перед поборовою комісиєю і віддано в рекрути. Обсипалися роскішні Грицеві кучері під капральськими ножицями і не було кому оплакати їх. Родичі аж через пана дізналися про долю, яка зустріла їх одинака. Даремно батько поїхав до Сянока, кидався з канцеляриї до канцеляриї, від одного пана до другого, даремно писав супліки і до ґенеральної коменди у Львові і до ґубернії і до самого цісаря. Гриць був відданий до війська „за політичне“, а для таких не було в ту пору жадної полекші, жадного милосердя.

 

А панич пропав без вісти, як камінь у воду. Може його батько й мав коли про нього яку звістку, але не звірювався з нею нікому. Помалу втихла страшна буря, що розбурхала тихе від віків сільське житє в те памятне пущанє. Все пішло по давньому, тілько Гриців батько не робив уже панщини, хиба десь колись з доброї волі в горячі роботи виходив на панське до помочи. Про сина згадував як про покійника і не надіявся вже побачити його.

 

XIII.

 

Минули два роки.

 

Був горячий літній день. Над Львовом на заході висіла чорна хмара, а сонце зсуваючися з полудня золотило її береги. Здалека чути було гуркіт грому. На львівських вулицях було душно. Фіякри гуркотіли піднимаючи за собою хмари куряви. Прохожі шукали тіни, холоду. Та про те по вулицях снувало богато людий. Від ринку неслися голосні крики, на одваху чути було гуркіт барабанів, по пляцу Конституциї (тепер Марияцкім) з диким вереском бігла юрба вуличників.

 

— Niech żyje Polska! Niech żyje Polska! — верещали вони, граючи на носі перед поліциянтом, що силкувався втихомирити їх.

 

— Не вільно кричати! Розходіться! — не то кричав, не то благав поліциянт.

 

— Як то не вільно! Конституция! Тобі не вільно, а нам вільно! Niech żyje Polska! — сипалися окрики з юрби, до котрої приставало щораз більше перехожих.

 

Від ратуша надсунула нова юрба, зложена з старших, поважних людий, та й ті були всі мов пяні, мов самі не свої — капелюхи на бакир, руками розмахували, не то говорили голосно, а не то кричали.

 

— Niech żyje Dylewski! Hurra Dylewski! Nasz poseł Dylewski!

 

Се був день вибору посла з міста Львова до конституцийного сойму, що мав зібратися у Відні. Вибраний послом молодий адвокат Дилєвський був звісний як чоловік дуже здібний і горячий польський патриот.

 

— Гурра! Гурра! Niech żyje Polska! Niech żyje Dylewski ! — заревла ціла юрба. — Далі! Перед дім Дилєвського!

 

Величезна купа народа звернула на вулицю Коперніка, а відси на вулицю Оссолінських, де жив новий вибранець народа в невеличкім партеровім домику. В одній хвилі маленьке подвірє перед домиком заповнила юрба, поломала штахети, потоптала цьвітник, і знаку не лишила з грядок, оглушуючи при тім цілу околицю окриками „гурра“, гомоном пісні „Jeszcze Polska nie zginęła“ і проклятями на Меттерніха, Стадіона, бюрократів, шпіонів і Святоюрців.

 

Але героя сеї овациї не було дома. Довідавшися про се юрба почала розходитися, не попускаючи свого ентузиястичного настрою, коли нараз на кінці вулиці Оссолінських, саме там, де підіймається в гору вузенька Цитадельна вулиця, счинився крик:

 

— Łapaj go! Trzymaj! Bij szelmę ! Łapaj ! Łapaj!

 

Всіх очи обернулися в той бік, відки йшов крик. Ті, що стояли на краю юрби, могли бачити, як якийсь високий, уже шпаковатий чоловік, в куцім чорнім убраню і білім циліндрі, зігнувшися в дві погибелі силкувався вирватися з рук цілої купи вуличних лобурів, підростків та термінаторів, що почіплявшися за його сурдут, за руки та ноги, мотлошилися довкола нього і кричали що сили:

 

— Trzymać go ! Nie puścić go ! To szelma! Szpieg!

 

— Хто се такий? Хто се? — запитав один панок, підбігаючи до сеї незвичайної ґрупи.

 

— То Курцвайль! Курцвайль! — закричали вуличники.

 

— А, Курцвайль! Бувший комісар! — крикнув панок і не думаючи довго заїхав придержаного по пиці так, що йому злетів циліндер.

 

Його приклад був як зараза. Вся юрба кинулася бігти на те місце.

 

— Курцвайль! Курцвайль! Собака! Шпіон! А бийте його! Рвіть ! На шматки його!

 

— Панове! Панове! — пищав присідаючи до землі заатакований з усіх боків бувший комісар. Та панок, що перший збив йому циліндер з голови, вже хопив його за довгі бакенбарди обома руками і шарпнувши що сили підтягнув до гори.

 

— Пізнаєш мене, собако ? — крикнув він.

 

— Ах, пан Нікодим! Пан Пшестшельський! Uniżony sługa pana dobrodzieja! Aber ich bitte Sie, lieber Herr, was wollen Sie von mir ?

 

Дальшу конверсацию перервав цілий град стусанів та кляпсів, що посипався на голову і плечі Курцвайля.

 

— Бийте його! Бийте собаку! — ревіла юрба, а діточі голоси завищали проразливо насмішливу сьпіванку, передразнюючи німецький виговір:

 

            Póki Stadion we Lwow był,

            Póty Kurzweil dobrze żył;

            Stadion siadał na woza,

            Machaj Kurzweil do koza!

 

Нещасливий комісар, котрого Нікодим усе ще держав за бакенбарди не даючи йому причякнути до землі, а котрого били і штуркали з усіх боків, з болю і з розпуки заричав не своїм голосом. Розжерта юрба відповіла диким реготом. Та в тій хвилі від Цитадельної вулиці почувся мірний гуркіт і брязкіт. Се з цитаделі йшли дві компанії вояків і рушили просто в середину юрби.

 

— Halt! Розходіться! — крикнув офіцер поступаючи наперед з голою шаблею.

 

Юрба мов і не чула. Крик Курцвайля в середині не втихав.

 

— Weg da! — ревнув офіцер і обертаючися до вояків закомендерував:

 

— Gewehr in die Balanz !

 

Блисли до сонця баґнети, брязнули карабіни і раптом лава вояків наставила перед себе сталеву щітину. Юрба розскочилася мов опарена. Тілько насеред вулиці лишилися два чоловіки в незвичайній поставі: Нікодим Пшестшельський, посатанілий зі злости, все ще не випускав комісаревих бакенбардів і торгав їх затопивши в них свої пальці, а Курцвайль стояв перед ним зі зложеними руками, пищачи мов дитина з болю і страху.

 

— Halt! Loslassen! — крикнув офіцер до Нікодима.

 

Сей витріщив на нього очи, мов і не розуміючи, хто і що до нього говорить.

 

— Се якийсь божевільний! — буркнув по німецьки офіцир. — Хлопці, — додав по руськи, — а скочте-но два вас і розірвіть їх обох.

 

Один із тих вояків, що скочили розривати счіплених панів, зареготався, а другий сплеснув в долоні.

 

— Се-ж наш панич, Осипе! — скрикнув Гриць.

 

— А се той самий комісар, що катував тебе! — додав Осип.

 

— Паничу, пізнаєте мене? — промовив Гриць, злегка віднимаючи Нікодимові руки від комісарського лиця. Та хоч як злегка він відняв їх, половина волося з прикрас комісарської фізиономії таки лишилася в паничевих руках.

 

Офіцер підійшов до Нікодима.

 

— Herr, Sie sind verhaftet. Folgen Sie  mir auf die Hauptwache.

 

Курцвайль підбіг до офіцера і почав притишеним голосом говорити йому щось по німецьки. Офіцер відвернувся.

 

— Schon gut! Folgen Sie mir auch.

 

Та Нікодим уже отямився і запротестував.

 

— Арештуєте мене? — кричав він. — Яким правом?

 

— Ви робили галабурду на вулиці, — спокійно відповів офіцер.

 

— Не я, але отсей поганець !

 

— Schon gut! Там побачимо.

 

— Ні, не побачимо! Не діждете бачити мене там.

 

— Herr! — скрикнув офіцер. Та в тій хвилі надійшов відділ ґвардиї народової. Комендант відділу салютував перед офіцером, а сей був рад позбутися клопоту і віддав йому Нікодима і Курцвайля для дальшого урядованя. Військо пішло в один бік, а ґвардия з обома арештантами в другий. Їх завели до ратуша. Розуміється, що Нікодима, свойого чоловіка, зараз пустили на волю, а з Курцвайлем списали протокол і по добрій годині, коли дощ лив як з ведра, його випустили. Не обійшлося й без того, щоби в темнім ратушевім коридорі деякі патріотичні ґвардияки не; дали йому на прощанє пару порядних стусанів по плечах та по карку.

 

XIV.

 

Кілька день після сеї незвичайної стрічі Гриць маючи вільний вихід ішов вулицею, коли нараз напротив себе побачив панича. Сей поспішав кудись і навіть не зирнув на нього.

 

— Паничу! — окликнув його Гриць.

 

Нікодим обернувся, зирнув і зараз пізнав його.

 

— Грицю ! — скрикнув він радісно і стиснув руку воякову. — От іще з мене сліпак! Іду тай не бачу. Ну, якже ся маєш? Давно у Львові?

 

— Спасибі! Маюся не зле. У Львові отсе другий місяць, а доси були в Голомуці.

 

— Та що ми тут на вулиці стоїмо і балакаємо? — похопився панич. — Ти маєш годинку вільного часу?

 

— Маю.

 

— Ну, добре, то ходи до мене до хати, побалакаємо.

 

Нікодим Пшестшельський жив у невеличкій кавалєрській кватирі на Сикстуській вулиці. Сальоник і спальня — отсе було все його поміщенє. Харчувався в реставрациї, та й загалом, бовтаючися повисше вух у вирі тодішнього політичного житя, він рідко коли бував дома, часто навіть ночував де инде, вічно бігав, аґітував, демонстрував, орґанізував, провадив горячкове житє, ненастанно готовий до виїзду не знати куди і по що і день поза день відкладаючи той виїзд, не знати для чого. Здавалося, що він кождої хвилі жде чогось несподіваного і конче бажає бути при тім, де і коли станеться воно. Бурливий 1848 рік богато людий, особливо горячих уже з природи, кинув у таку ненастанну горячку, і нею виясняється величезна сила епізодів та подій, що сталися тоді не під впливом розваги і постанови, але так якось негадано, були неначе мимовільними вибухами загального горячкового настрою. Гриць пильно придивлявся паничеви і дивувався. Панич сильно постарівся за ті два літа, похудів, посивів, щоки запалися, тілько очи горіли мов два вуглі, а рухи зробилися наглі, прудкі, непевні та уривані, немов усе, що він робив і говорив, діялося прихапцем, в поспіху, в горячковім ожиданю чогось далеко більшого і важнійшого.

 

— Ну, ось ми й у себе! Сідай, Грицю ! Розгостися у мене. Побалакаємо.

 

Гриць сів, а панич неспокійно ходив по кімнаті, виглядав у вікно, то знов немов шукав чогось у шуфляді.

 

— Ну, розповідж дещо! Як тобі жиється, Грицю?

 

— Та що мені. От як то наша вояцька служба. День поза день однаково. От ви розповіджте, що з вами було? Як жили ті два літа? Коли вернули з Угорщини?

 

— А! Як жив? Бідував досить. Ну, а вернув, скоро тут засвитало.

 

— А що-ж тут порабляєте у Львові ?

 

— Вітчину будуємо, — з усміхом, але при тім горячо промовив панич.

 

— Вітчину? Та яку?

 

— Ну, звісно яку: нашу, польську. Робимо те, що нам ворожі руки не дали зробити перед двома роками.

 

— Не зовсім вас розумію, — мовив звільна Гриць. — Чого-ж ви тепер добиваєтеся ? Панщини вже нема —

 

— Е, що там панщина!

 

— Як то що? Се ж найбільше лихо, проти котрого ви хотіли боротися тоді.

 

— А уряд зробив собі з нього молота і хоче нас бухнути ним по голові. З давнього великого лиха зробилося ще більше.

 

— Не розумію вас, паничу.

 

— Як не розумієш? Ми хотіли знести панщину самі і тим потягнути весь народ за собою, а уряд сам скасував її і бунтує народ проти нас.

 

— А так! Ви хотіли зняти з нас ярмо, щоб заложити на нас шлиї.

 

— Дурний ти, Грицю, як я бачу, — нетерпляче буркнув панич і пустився знов ходити по покою. Оба мовчали хвилю. Грицеви було якось прикро і сумно на душі.

 

— Та вже видно, що дурний, — мовив він, — коли не розумію, що робиться перед моїми очима. Мені здається, що тепер, коли панщини нема, Німець не панує над вами, ви повинні би тішитися, а ви тепер чимсь турбуєтеся, бігаєте, побиваєтеся гірше, як перед двома роками.

 

— Бо тепер ми близше ціли, — з таємничим притиском промовив Нікодим.

 

— Якої ціли?

 

— Слухай, Грицю, — промовив нараз зміненим голосом Нікодим, зупинившися перед Грицем і беручи його обі руки в свої долоні. — Я знаю, ти добрий хлопець... Знаю, що витерпів за мене .. Я повинен би тобі сказати все по правді і певно сказав би, як би не отсей твій мундур.

 

— Мундур ? — зачудувано мовив Гриць.

 

— А так, мундур накладає обовязки. Значить, ліпше буде на тепер... Зажди ще троха, сам побачиш, до чого воно дійде, то й не буде треба тобі говорити.

 

Гриць не допитував далі. Почали говорити про иньші річи, про рідне село, про батьків. Панич мав учора лист від старого пана, Гриць також недавно отримав лист від свойого батька. Старий пан нарікав на лихі часи, а Гриців батько радувався і тілько одного жалував, що в таку світлу пору нема при ньому любого сина.

 

— А довго ви сиділи там на оборозі тоді, як я вас лишив? — запитав Гриць.

 

— Ат, і не говори ! — неохоче мовив панич, занятий очевидно иньшими думками. — Сидів, поки хліба всього не з’їв, поки не потепліло троха. Ледво живий перебрався через Бескид. У Бардийові лежав хорий цілий місяць після того, що перебув у ті часи.

 

Розмова не йшла в лад. Гриць устав і почав прощатися.

 

— Ідеш уже ? — якось сумно мовив панич.

 

— Та треба йти.

 

— А заходь до мене частійше! Не гнівайся, що сьогодні так тебе холодно приняв. У мене тисячі клопотів на голові. Колись розповім тобі. Ну, бувай здоров! Як мати-меш вільний час, то приходи. Найліпше отак по обіді, то можеш мене застати дома.

 

Гриць сказав, що власне по обіді він ніколи не має виходу, хиба в неділю.

 

— Добре! Заходи в неділю. Буду тебе дожидати ! Заходи!

 

— Прийду, паничу.

 

— Але напевно! Памятай, я жду! Паничеве лице прояснилося. Видно, якась нова думка стрілила йому до голови і він сердечно стиснув Грицеву руку на прощанє.

 

XV.

 

В неділю Гриць застав у панича цілу купу панів. При столі, заставленім полумисками повними накраяної шинки, ковбас та холодної телятини, тарелями, склянками і чарками сиділи серед голосної розмови, сміхів і жартів ріжні люди, молодші й старші, в цивільних одягах і ґвардийських мундурах. Гриць зразу подався назад і хотів іти геть, та панич вибіг за ним.

 

— Ні, ні, Грицю, не бійся, ходи сюди! Ми тут чекаємо на тебе. Пани хочуть бачити тебе.

 

— Що се за пани? — шепнув Гриць.

 

— То наші. Потому розповім тобі. Ходи!

 

І взявши Гриця попід руку, як дівчину до танцю, Нікодим попровадив його до кімнати, де сиділо товариство.

 

— Мої панове, — мовив він голосно, — се той парубок, про котрого я розповідав вам.

 

— А, браво, браво! Давай його сюди! Ану, хлопче, дай руку !

 

І богато панів, особливо молодших, повставало з крісел. Вони обступили Гриця, стискали його руки, любуючися його заклопотанєм, що густим румянцем розлилося по його лиці. Тілько один пан, що сидів на почеснім місці конець стола, не рушився з місця і злегка прижмуривши очи, дивився на Гриця. Нікодим попровадив його до того пана, котрого тут усі вважали найважнійшою особою.

 

— Ґенерале! — мовив Нікодим, клонячи голову перед тим паном, — отсе мій сільський адлятус, товариш у конспірацийній роботі, хлопець, що з незрівнаним геройством витерпів важку кару, а не зрадив мене.

 

— Hm, ładny chłopiec! — якось цинічно моргаючи буркнув ґенерал. — Придався-б і до иньшого рода конспірациї, а?

 

Гриць не розумів гаразд промови панича ані ґенерала, та з слів і моргань обох тих панів дихнуло на нього чимсь неприємним, немов тим горячим, затроєним духом, що йде від затхлого багна. Він уже на стілько освоївся, що досить певними очима, по військовому придивлявся тому, кого звали ґенералом. Сказавши правду, нічогісінько ґенеральського не було в його непочесній фіґурі. Поперед усього фіґура була не в військовім мундурі, а в звичайнім, досить зашастанім цивільнім убраню. А по друге — лице! Се було лице трупа, огидливе, жовте, аж зеленковате, з блідими губами, без крапельки крови, без виразу, аж страшне своєю мертвотою і бридкістю. Хоч волосє на голові вже геть було шпаковате, на лиці ґенерала не було ніякого заросту і се надавало йому ще огидливійший вираз. Тілько очи чорні, невеликі та блискучі бігали живо і, бачилось, пронизували чоловіка, вгризалися в тіло і в душу, та в них грав вираз такої безсердечної холодности, такої погорди до людий і такої безстидности, що вони робили більше вражінє очий їдовитої гадюки, ніж чоловіка. У Гриця дрож пробігла по всім тілі, коли його очи зустрілися з поглядом сього ґенерала. Він не міг видержати сього погляду і похилив очи з таким чутєм, немов би його впечено в саму душу.

 

Тимчасом Нікодим запрезентувавши Гриця ще одному високому, статному панови з великими сивими вусами, в ґвардийськім мундурі, котрого він величав полковником, запровадив свойого гостя на другий конець стола, де сиділа молодіж, посадив його і сам сів коло нього. Він заопікувався заклопотаним хлопцем, наклав йому в тарілку мясива, налив у чарку вина і припрошував дуже сердечно. В його голосі чути було давню щирість, що так подобалася Грицеви ще в селі. Загалом Гриць завважив, що сьогодні панич спокійнійший, ніж був перед кількома днями, говорить весело, навіть жартує, і чує себе як дома. І иньші молоді паничі, що сиділи близько нього, були для нього дуже чемні, припрошували його, аби їв, стукалися з ним чарками і пили на його здоровлє. Тілько підвівши очи і зирнувши просто здовж стола, Гриць побачив вперті в нього гадючі очи ґенерала і знов почув, як мурашки забігали у нього за плечима.

 

— Що се за ґенерал такий у вас? — запитав він шептом панича.

 

— О, се славний чоловік! — шептав Нікодим. — Знаменитий чоловік, великий вояк. Се ґенерал Йосиф Бем! Запамятай собі його імя. В ньому наша головна надія.

 

Гриць не чував нічого про Бема, то й не міг розуміти гаразд паничевої радости. Він пробував здалека уважно придивлятися знаменитому ґенералови, але не міг, бо ґенерал майже не зводив із нього своїх очий, а Гриць не міг видержати його погляду.

 

Поки гості їли й пили, розмова йшла гуртова, голосна і безладна. Та коли поїли все, що було на столі, Нікодим поналивав усім чарки, ґенерал добув із кишені срібну табакерку і задзвонив об неї ножем. У кімнаті зробилося тихо і ґенерал дав слово господареви дому Нікодимови. Сей говорив коротко, подякував гостям, що прийшли до нього, подякував особливо ґенералови і випив за здоровлє гостий. По нім промовив полковник, головний комендант народової ґвардиї. Подякувавши господареви за гостину, він звів бесіду на Гриця, величав його як героя з під сільської стріхи, як надію кращої будущини.

 

— Доки серед нашого люду є такі золоті серця, така вірність, така любов до своїх панів, доти сміло можемо голосити цілому світови: Jeszcze Polska nie zginęła !

 

Сі слова повторили всі присутні з великим запалом, а деякі кинулися знов обіймати і цілувати Гриця. Та ось ґенерал знов задзвонив, а полковник провадив далі свою перервану промову. Він підніс думку — зробити сьому сердечному братови-селянинови невеличку памятку, аби міг згадувати нинішній день, і зложити для нього що хто може. Всі приняли сю думку з неменшим запалом, полковник узяв свою ґвардийську шапку і сам пішов збирати датки. Та обивателі очевидно були не при грошах, датки сипалися скупо і коли складка була скінчена, полковник почав щось шептатися з Нікодимом. Зібрано гроший так мало, що стид було давати їх Грицеви, що весь той час сидів мов на терню і не знав, де подітися з заклопотаня. Нарада тяглася досить довго. Покликано до неї ще кількох панів із товариства і порозумівшися з ними полковник велів участникам позабирати собі назад, що хто дав, а сам ніби іменем цілого товариства дав Грицеви гарний золотий перстінь з блискучим червоним камінцем, що був у нього на пальці.

 

— Носи його, сину, на памятку нинішнього дня ! — мовив старий вояк, — на памятку тих щирих приятелів, яких ти нині знайшов у всіх нас.

 

Гриць не знав, що йому робити. Він був постановив собі не брати гроший, — перстеня якось не випадало не брати. Уриваними словами він подякував за честь і за дарунок, та шептом висловив паничеви своє побоюванє: ану-ж побачивши у нього такий дорогий перстінь скажуть, що він украв його.

 

— На се є рада, — мовив панич, — дамо на внутрішнім боці перстеня вирити твоє імя і прозвище, а тоді носи його безпечно.

 

Коли настав який-такий спокій після сього епізоду, промовив ґенерал. Його голос був сухий, уриваний, мов удари палицею по дошці.

 

— Głupstwo to! Говорімо про головне! На скілько ви готові до повстаня?

 

Ніхто не вмів гаразд відповісти на се питанє. По досить довгій і прикрій мовчанці полковник почав вичислювати ґенералови відділи ґвардиї у Львові і по провінцияльних містах, та ґенерал скривився і перервав йому мову.

 

— Głupstwo to! Ваша ґвардия не варта фунта клочя. Маєте гармати?

 

Полковник здвигнув раменами.

 

— Гармати то ґрунт, — стукав своїм деревляним голосом ґенерал. — Поставлю дві гармати на Високім замку, а дві на плятформі коло церкви сьв. Юра і маємо весь Львів у руках. Гармати мусимо дістати до рук. Гей, ти! — скрикнув він нараз обертаючися до Гриця, — ти, Грицю! Сюди!

 

Гриць піднявся з місця, військовим кроком підійшов до ґенерала і станув перед ним по військовому.

 

— Кілько маєте гармат на цитаделі?

 

— Не знаю, пане ґенерале. Я при піхоті.

 

— Мусиш дізнатися і донести мені за тиждень, розумієш? Сідай на своє місце.

 

Гриць відійшов і сів.

 

— Отсе не ґвардия, — півголосом промовив ґенерал до полковника. — Таких Гриців мусимо мати хоч кілька компаній. Зроблено заходи, щоб їх притягнути на наш бік?

 

Полковник здвигнув раменами.

 

— Не знаю, ґенерале. Се не моя річ. Я маю досить праці з ґвардиєю, щоб яко-тако приготовити її. На військо я не маю впливу.

 

— А хто має?

 

— Не знаю, здається пан Нікодим.

 

— Diable! — крикнув розсерджений ґенерал. — Полковнику, коли-б я був комендантом і ви дали-б мені таку відповідь, я велів би вас розстріляти. Ви комендант, ви повинні все знати, всім кермувати.

 

І обертаючися до пана Нікодима, він крикнув:

 

— Пане Нікодим!

 

Сей підбіг і став перед ґенералом.

 

— Як стоїть справа з військом? Кілько маєте запевнених?

 

Нікодим увесь почервонів і пару хвиль даремно силкувався сказати слово.

 

— Поки що... поки що... я навязав зносини —

 

І він похилився і сказав ґенералови щось шептом.

 

— Głupstwo to! — буркнув гнівно ґенерал. — Наша справа чиста і ясна, не повинна боятися денного світла. Просто до ціли, то моя девіза. Гей ти, Грицю, — крикнув він обертаючися до Гриця. — Сюди!

 

Гриць сидів мов оголомшений. Він почав розуміти, про що тут іде річ. Щось холодне стисло його за серце, та швидко він переміг себе і загартував своє серце тою самою рішучістю, що була в ньому тоді, коли комісар віддав його воякам на катованє. Почувши голос ґенерала, до котрого тепер виразно чув якесь вороже успособленє, він піднявся з місця і підійшов до нього.

 

— Ти знаєш, про що тут іде річ?

 

— Знаю.

 

— Ну, про що ?

 

— Хочете панове робити повстанє.

 

— А що-ж ти на се?

 

— Не знаю, проти кого воно має бути і чого хочете добиватися.

 

— Хочемо мати свою, незалежну Польщу і відірватися від австрийського цісаря. Що ти на се?

 

— Пане ґенерале, я австрийський вояк і присягав цісареви на вірність.

 

— Głupstwo to! Як відірвемося, то присягнеш на вірність польському королеви.

 

— Пане ґенерале, я Русин і Польщі добиватися не хочу.

 

— Co? Co? Co?

 

Ґенерал мов вухам своїм не вірив.

 

— Ти Русин ? Що се значить ?

 

— Ви Поляки — для вас Поляк те саме значить, що для мене Русин.

 

— Co? Co? Co? — загуло ціле товариство.

 

— Але-ж хлопче! — скрикнув добродушно полковник. — Polak a Rusin, to wszystko jedno.

 

— Русини, то тілько часть польського народа, — гукав хтось із товариства.

 

— То якісь святоюрці набалакали йому дурниць.

 

— Польща, то наша спільна мати, Русинів і Поляків.

 

— Як може Русин не хотіти Польщі? То так як би хто не любив свого власного житя.

 

— Głupstwo to! — грізно крикнув ґенерал. — Tu niema żadnych Rusinów! Підеш з нами?

 

— Ні, пане ґенерале.

 

— Ні?

 

Сеї відповіди ґенерал мабуть не надіявся. Він з виразом дикого гніву зирнув на Гриця, а потім на Нікодима.

 

— Пане Нікодиме, — мовив він сухо. — Як би я мав у руках коменду, а ви запросили-б мені на довірочну нараду чоловіка неприхильного нам, я-б на місці велів розстріляти вас і його.

 

— Але-ж ґенерале, Гриць не є наш ворог ! — звинявся Нікодим. — Він чесна душа. Він піде з нами, я певний.

 

— Ні, пане, — мовив твердо Гриць. — Не майте тої надії. Я не піду з вами. Я цісареви присягав.

 

— Але з мусу, Грицю!

 

— Що-ж робити! А присяги треба додержати.

 

— Ми знайдемо такого, що тебе звільнить від неї.

 

— Хоч і так, але вам я не присягну ніколи.

 

Все товариство стояло при сих словах, мов само не своє. Всім було ніяково, прикро. Тілько ґенерал не зводив своїх блискучих очий із Гриця.

 

— Дай руку, хлопче! — промовив він, перериваючи неприємну мовчанку.

 

— Ні, пане ґенерале, — не можу.

 

— Не бійся! Дай руку. Люблю тебе за отвертість і щирість. Так і слід поступати воякови. Ми тебе силувати не будемо. Іди собі. А про се, що тут чув і бачив — ані слова! Розумієш? Скоро що писнеш, памятай, ми все будемо знати і тоді смерть твоя. Бувай здоров ! Kehrt euch, marsch!

 

Гриць обернувся і пішов. Тілько при дверех мов нагадавши щось він обернувся, підійшов до стола і положивши на ньому свій „гоноровий" перстінь, промовив:

 

— Віддаю вам се назад! Може... знайдеся... хтось... гіднійший.

 

Він промовив ті слова уривано, зацукуючися, мов на силу видушував їх із горла, а потім салютуючи обернувся і вийшов геть.

 

Усі проводили його очима до самого порога, але ніхто не рушився з місця. А коли Гриць вийшовши запер за собою двері, ґенерал мовив :

 

— Славний хлопець! Нікодиме, до тижня маєте приєднати його для нашої справи. Се не легка річ, але можлива. А тепер замкніть двері і укладаймо плян кампанії!

 

XVI.

 

Нікодимови не довелося більше бачитися з Грицем. Два дни по тій гостині він одержав від батька лист: старий був тяжко хорий і просив його зараз приїхати до нього. Нікодим  поїхав і не вернув аж за місяць. За той час він устиг поховати батька і продати задовжене й без того село. Та у нього тілько одно було перед очима: повстанє, що готовилося у Львові. Він їхав до Львова з рожевими надіями; мав кільканацять тисяч ринських, можна буде розстарати дещо троха оружя, поставити в ряди кілька сот хлопців, а се, здавалось йому, вистарчить на початок, щоб захопити в руки цісарські каси. А там справа піде вже гладко.

 

У Львові застав цілковите безголовє. Ґвардия без доброї коменди, вправлялася більше в піятиках, ніж у воєнній дисципліні, полковник скинувся коменди, ґенерал Бем знеохочений плюнув на все і виїхав до Відня. Та з другого боку серед людности зростав, як йому здавалося, запал до повстаня, німецькі урядники купами тікали зі Львова, військо не могло спокійно ходити по вулицях, сварки і бійки ґвардияків та міщанської молодіжи з вояками були щоденною справою, так що головний комендант львівської залоги ґенерал Гаммерштайн заборонив воякам виходити на місто. По касарнях стояло день і ніч оружне поготовє, на цитаделі набиті гармати були націлені на ратуш, де урядував революцийний „Міський виділ“, і на театр, де галасувала неменше революцийна „Рада Народова“. Обопільне роздразненє змагалося. Всі почували, що мусить прийти до вибуху, та ніхто не хотів починати.

 

Вибух явного повстаня на Угорщині долив оливи до огню і прискорив катастрофу. Угорські вояки, що стояли постоями в Галичині, купами кидали службу і з оружєм утікали за гори, аби стати в рядах повстаня; се ослаблювало сили уряду в Галичині. Та з другого боку бігло на Угорщину чимало Поляків ласих на всяку революцию, і се ослаблювало силу сподіваного повстаня в Галичині. Міський виділ вислав своїх делєґатів до Пешту, аби порозумітися з Кошутом про спільний плян діланя; з другого боку Гаммерштайн розпускав по Львові вісти, що в разі вибуху повстаня покличе руське селянство з околичних сіл і затопить місто в крови повстанців. При урядовій заохоті і підмозі орґанізувалися по містах руські ґвардиї, а по селах збирано тисячі підписів на петициї за поділом Галичини. Поляки чули, що земля горить у них під ногами і робили шалені скоки, що прискорювали катастрофу.

 

Нікодим, так сказати, з головою кинувся в ті спінені, розбурхані хвилі революцийного руху. Він був душею всього, бігав, говорив, платив, підмовляв, приєднував, плакав і грозив, де було треба. Невеличкий запас оружя був уже на поготові; були деякі надії на зраду в ґарнізоні, була майже певність, що Русини не такий небезпечний противник, були обіцянки воєнної підмоги з Угорщини, скоро тілько удасться перший удар.

 

Було се д. 1 листопада 1848 року. Сей памятний для Львова день хилився вже до вечера. На Високім замку гриміли гармати. Ратуш тілько що розсипався в розвалини від гарматних куль. Академія і театр із сумежними будинками палали величезним огнищем. Ціле середмістє було як пекло. Крик, писк, біготня, тріск меблів викидуваних на вулицю, гойканє ґвардияків, ремесників і всякого дрібного люду, що зривав тротоари і з навалених меблів, повозів та каміня робив барикади. Лускіт вистрілів, зойки ранених, стогнаня конаючих.

 

Військовий відділ обсадивши готель Жоржа з боку зайшов до гирла Галицької вулиці, що була заперта барикадою проти теперішнього склепу Балабана. Дві полеві гармати бухнули в той отвір градом картачів, та барикада остоялася. Зза неї повстанці відповіли не густими, але влучними карабіновими вистрілами. Кілька вояків упало, решта розскочилася на боки. Знов заграли картачівниці, — барикада ще стояла, але вистрілів ізза неї не було чути.

 

— До штурму! — гукнула коменда і укриті доси за каменицями вояки збіглися на вилеті Галицької вулиці і пустилися бігти до барикади. Та в тій хвилі грюкнула зза барикади сальва вистрілів, залунали крики в рядах вояків, кілька ранених упало, решта мусіла знов відступити.

 

Тілько один лишився. Се був Гриць. Він стояв на місці, мов прикований тим видом, що розстилався перед ним. На барикаді піднялася раптом висока, зачорнена порохом фіґура панича Нікодима Пшестшельського. Його очи горіли диким огнем. У руках мав він білочервову хоруговку з вишитим на ній польським білим орлом. Піднявши її високо і махаючи нею в напрямі до вояків, він крикнув що сили:

 

— Niech żyje Polska niepodległa! Za mną, bracia!

 

Щось страшне, болюче ворухнулося в Грицевій душі. Перед ним промигнуло батькове лице, сумне та знесилене, як було того памятного вечера після панських побоїв, і його слова: „Панським гарним словам не вір, їх обіцянки май за нізащо, памятай, що їх Польща, то хлопське пекло!" І чи не правду мовив батько? Адже ось тут коло нього лежать постріляні хлопські сини, а їм бач чого забагається!

 

Се міркуванє не було й міркуванє, се були якісь наглі блиски в Грицевій голові, якісь конвульсийні рухи в його серці. Рівночасно з ними, майже несвідомо, машинально, його руки вхопили карабін, підняли його, навели... Майже не мірячи він потягнув за курок. Грюкнув вистріл і трафлений в саме серце Нікодим Пшестшельський на лице повалився з барикади.

 

В тій хвилі сильна рука з боку вхопила Гриця за плече і потягла за ріг камениці. Була крайня хвиля, бо в той самий момент ізза барикади гукнула ще одна сальва, а з противного боку ще раз гаркнули картачівниці. З хрускотом упала барикада, з скриком розскочилися повстанці. Нова коменда — і вояки одною сальвою очистили вулицю аж до самого ринку. Повстанє було скінчене.

 

Гриць ішов у ряді, робив усе на коменду, але не тямив нічогісінько. Вистріл, що повалив панича, бачилось, прошиб і його власне серце. Довго ще потім він ходив мов сам не свій, не тямив ані того, що говорив при рапорті — здається, за нього говорив Осип, — ані що було з ним, коли йому перед цілим полком голосили відзнаку і припинали медаль за хоробрість. Тілько тоді отямився, коли йому оголошено, що за його незвичайну заслугу і на просьбу старого батька йому дається необмежений урльоп з військової служби. Сам ґенерал Гаммерштайн зібрав між офіцерами сто ринських для нього на дорогу.

 

Усе те в Грицевій тямці промайнуло мов дикий, важкий сон. Він вповні отямився аж тоді, коли дихнув рідним гірським повітрєм, уцілував руки батька і матери, та привитався з рідною хатою.

 

___________________________

* Картофля.

* Не сваріться.

* Розуміється, п. Нікодим говорить тут в дусі тодішніх польських патріотів. Та треба сказати — і навіть оборонці австр. уряду не заперечують того: деякі урядники в ту пору поводилися так, що серед селян могла повстати думка, буцім то уряд бажає собі різні. Розуміється, балаканє про наказ із Відня, про фатальні »три дні« і т. и. — легенда, а не історія.

 

[З бурливих літ. Львів, 1903, с.39–179; (для полегшення читання в тексті в порівнянні ориґіналом змінено пом'якшувальне ї на і та усунуто роздільне написання частки ся — Z; оригінал див. тут)]

19.02.2016