Крихітне озерцé на краю однойменного села з опалим на плесо жовтим листям, а за ним ліс і закінчення дороги, області, географії. Групки людей, які гостяться у відносно недавно зроблених альтанках, і помальований на жовто шкільний автобус, що чекає на вишиваний народний колектив. Вітер погойдує збільшені копії старих місцевих знімків на «фотосушці». З озерця витікає потічок і крутить якесь дивовижне дерев’яне колесо, яке робить місце трохи схожим на знімальний майданчик однієї з кіноновел фільму "Сни" Акіри Куросави.
Закінчився другий фестиваль усної оповіді. Цьогоріч осінній, який відбувся всупереч всім обставинам, правда, у цілком локальному форматі, через що і називався «Озерце. Про СвОє». Без особливого розголосу, але зі сценою, конкурсною програмою, переможцями і гостями з сусідніх Бурштина і Галича. Він був організований силами новоствореної Дубовецької громади і, за задумом, мав окрім популяризації усної оповіді ще й допомагати інтегрувати колись окремі села у спільну громаду. Учасники представляли десять різних сіл і оповідали історії людей, які з ними були чи є пов’язаними. Журі працювало справжнє, на чолі з Андруховичем, правда, було поблажливішим до конкурсантів у порівнянні з минулим роком. Так само згадали про призерів першого фестивалю, вручивши їм спеціально виготовлені відзнаки. За лаштунками фестивалю відбувся імпровізований пленер фотографів, роботи з якого невдовзі мали б з’явитись на благодійному аукціоні. А ще протягом всього часу оповідання історій неподалік сцени в казані на вогні варилось повидло з місцевих яблук. Вийшов не лише локальний крафтовий продукт, а й повидло з історією, точніше, з історіями.
Там, у закутку Галицького Опілля, під пронизливою блакиттю осіннього неба, в покинутому людьми крихітному селі, особливо відчуваєш вагу слів. Простих живих слів, з яких виткані історії життя, часто дуже непрості, навіть драматичні, але, разом з цим, неймовірно цікаві і «людські». Історії, переказані, проспівані, а не прочитані. Там смакуєш природність місцевого діалекту, що губиться в містах, до яких перебрались його носії. Фестиваль «Озерце» ще й дуже особлива подія для колишніх жителів цього села і їхніх нащадків. Можливо, термін «особлива» не зовсім точний, бо правдою буде сказати «єдина подія». Якщо не рахувати спорадичних візитів до своїх спорожнілих обійсть і запалених свічок на цвинтарі в Дмитрову суботу.
Хоча фестиваль «Озерце» потрібен не тільки для озерецьких, нехай пробачать мені цю непоштиву фразу. І не лише для наголошення теми вимирання села. Він для всіх, хто цінує естетику обережної людської присутности. Це теж сигнал природі, що ці десять з половиною хат, замкнена бозна коли школа і колишній костелик з похиленим хрестом ще потрібні людям. Що в цих, на перший погляд, сумних лаштунках дещо неформатного змагання оповідачів якнайкраще відлунюють всі інтонації розказаних ними історій. Історій, якими тут можна без побоювань поділитись з усіма, як розламаним теплим хлібом.
Далі буде.
Знимки Ярини Квасній
08.10.2021