Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Львівська національна державна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» відзначає 50-річчя, яке припадає на 17 жовтня – цього дня 1971 року відбулася перша репетиція хлопчачого хору. Засновник і головний диригент «Дударика» – Микола Лукич Кацал (1940 – 2016).
Твори з репертуару «Дударика» годі порахувати, бо їх – понад 10 тисяч! Країн, де хор їх виконував, – двадцять п’ять! Отже, «Дударик» можна вважати культурним амбасадором України у світі. Також, поза сумнівом, – співочим символом та улюбленцем Львова. Це дуже славний, з бездоганною репутацією колектив, де вчать не тільки співу, а й культури, естетики, репертуару, мов і світогляду. І де співали, співають і співатимуть наступні покоління дудариків 1970-х. Аксіома!
Напевно, не помилюся, якщо скажу, що кожен виступ «Дударика» – це свято, закулісся якого – щоденна копітка праця!
Мої особисті стосунки з «Дудариком» – дуже давні. Напевно, зі середини 1970-х. Тоді хлопчики співали на майданчику біля Успенської церкви «Реве та стогне». І було їх чути аж до Високого замку, де я тоді мешкала. І це був не тільки потужний, а й дуже красивий спів. При всьому моєму несприйнятті до того часу хорового співу.
Окреме враження – з Львівської філармонії. Вже не пригадую, до якої дати був той концерт, але він із циклу – «Співають всі!», бо тоді насправді хором був не лише той, що на сцені – весь зал!
Нема вже Миколи Лукича Кацала. Теперішній керівник «Дударика» – Дмитро Миколайович Кацал, про якого стовідсотково можна сказати, що і народився, і виріс у «Дударику». Також – що чітко дотримується курсу батька. Звісно ж, з креативною адаптацією до сьогодення.
Про це і не тільки – у розмові з директором – художнім керівником колективу. А перед тим – трохи про святкову програму, що її дударики склали до ювілею.
Перший концерт відбувся 4 жовтня у Театрі Заньковецької – «Oktoberfest по-львівськи». У програмі – пісні міського фольклору, також – народні, батярські, веселі стрілецькі, повстанські. Учасники концерту – хор, «Дударик-рок-бенд», та вокальна формація «Дударик-FOREVER», які, поза сумнівом, створили для публіки радісну фестивальну атмосферу. На жаль, не зміг приїхати на відкриття ювілейного марафону «Дударика» спеціальний гість – Тарас Чубай, про що організатори повідомили у день концерту. Пандемії ж ніхто не скасовував…
Керівник «Дударика» Дмитро Миколайович Кацал.
–У другому концерті, у Львівській філармонії, 15 жовтня, виступатимуть два дружні колективи – «Веселка» з Білгород-Дністровського і «Дударик», – розповідає Дмитро Кацал. – Нам – п’ятдесят уже. Їм – п’ятдесят незабаром. Відповідно, концерт називатиметься «Два по 50». І ми, і вони формують програму таким чином, щоби були ніби найсокровенніші, найприємніші, найрадісніші, найцікавіші твори з наших репертуарів за все цей час. У концерті візьмуть участь Олег Лихач і Юрко Шевчук – солісти Львівської опери. Буде Юрко Юсифович – це зірка, що сходить, української автентичної новітньої музики, теж наш дударик.
Далі, 17 жовтня у Львівській національній опері, відбудеться концерт «Дударик» – Гала» – з Академічним симфонічним оркестром «INSO-Львів» та квартетом солістів Львівської та Київської національної опер – Людмилою Осташ, Тетяною Вахновською, Романом Трохимуком та Сергієм Магерою. Приїде з Києва привітати нас «Хорея Козацька», з якою ми також зробимо кілька творів. То, відповідно, я поділю концерт трошки історіографічно. Хочу провести паралелі від Глухова – останнього нашого гетьмана Кирила Розумовського, глухівської школи співу (це будуть твори Бортнянського, Березовського, Веделя). Це – перше відділення. А друге відділення – це вже буде німецька, австрійська, англійська і українська, безумовно, симфонічна академічна школа – ми себе покажемо у красивій ретроспективі. Буде пишний концерт, з дуже гарними творами – Бетховена, Орфа, Гайдна, Генделя і Лисенка.
24 жовтня цей же концерт прозвучить і для столичної публіки – у Колонному залі імені Миколи Лисенка Київської національної філармонії.
– Напевно, цими ювілейними днями особливо згадуватиметься засновник «Дударика» – Микола Лукич Кацал. На яких трьох китах тримався колектив за його керівництва?
– На національній ідеї. Була велика соціальна робота – відвідувати села, підтримувати хорові колективи, дитячі фестивалі і так далі. Все, що ми могли робити українським, ми робили, були впряжені в це. Навіть часом віддавалося тій роботі більше зусиль, ніж мистецтву, творчості.
Друге – це дослідження і відродження хорової школи – від Кирила Розумовського, про я що я вже згадував. Микола Лукич по цеглинці вибудовував оцю структуру, котра станом на сьогодні більше нагадує Ставропігійське братство, аніж, як на перший погляд здається, хор хлопчиків. За тим стоїть екуменічне братство, церковна робота, маса дослідницької роботи, результатом якої є вісім розмаїтих літургій у нашому репертуарі, за цим стоїть хорова школа «Дударик»і безпосередньо сама мистецька одиниця – капела «Дударик». Тобто це є колосальна структура, бо вона в собі одночасно поміщає близько 400 осіб, якщо брати до уваги і дітей, і капелу, і «Дударик-FOREVER». Я ще не торкаю жодних батьків, які це все діло привозять, – інакше це буде поза тисячу. Ми маємо колос, котрий дуже і дуже мобільний, рухомий, пластичний, професійний і цілеспрямований.
І останнє, і, на мій погляд, найважливіше. Микола Кацал – митець. Він робив ставку на мистецтво, зокрема – хорове.
Я б перетранслював ці напрями і формалізував їх в трьох словах: Бог, правда і праця.
– Якого року ви, Дмитре, обійняли посаду керівника «Дударика»?
– 2007-го. За художнього керівництва батька у нас був тісний і добрий тандем, бо було кому займатися творчою роботою. Відповідно, на мені була адміністративно-технічна. П’ять років тому, по його відходу, мало того, що об'єднали посаду директора і художнього керівника, всі ті обов’язки лягли безпосередньо на мене.
– Хочу ще поговорити про ваш шлях у «Дударик». Ви ж трошки молодші за нього… Розкажіть накоротко, як це відбувалося?
– По факту вийшло так, що оскільки моя родина, мама і батько, були повністю, з головою, інвестовані в «Дударик», то в мене варіантів не було щодо виростати деінде. Відповідно, відмалечку, відколи я пам’ятаю, з чотирьох чи п’яти років, мені доводилося чекати закінчення репетицій. Я мандрував між хористами і спав на кріслах між ними. Всі поїздки, всі гастролі – це все загублене дитинство. Я не пам’ятаю жодної телепередачі з мультиками того часу, бо був на репетиціях «Дударика», а вони тривали чотири години. І в неділю також. І мені не вдавалося мультиків подивитися… Тому, повторюся, я був позбавлений будь-яких варіантів шансів. (Сміється).
Безумовно, в мене були здібності. Батько і мама – музиканти, і довкола– всі музиканти. То я вступив до хору. Рядовим. Не сином свого батька. Хоч мені неодноразово натякали на це хористи. І від рядового співака дослужився в дітях до статусу соліста. Пригадую, що на телебаченні в моємувиконанні було «Дремлет притихший северный город» (пісня «Крейсер Аврора», написана 1973 року. Музика Володимира Шаїнського, слова – Михайла Матусовського. – Т.К.), і тому подібне. Юнацтво моє було дуже красиве, гарне, бо були у нас контакти з українськими, польськими, білоруськими колективами, дівчачими колективами. Тобто було розмаїття цікаве! Були табори, були поїздки… Це все пропливало дуже швидко, і становлення між хористами на засадах рівноправ'я і справедливості, і паритету власного, який ти можеш або здобути, або не здобути, це було достатньо цікаво.
У нас не було жодних гаджетів чи комп'ютерів, відповідно всі забави відбувалися в ігровий спосіб – у нас були і футбол, і хокей, й інші змагання, які ми влаштовували між фракціями, капелянськими – в тім числі, і це була дуже міцна, гарна, колективна робота.
Потім мені вдалося побудувати себе як імпресаріо і чи продюсеру (хоча мені не дуже подобається це слово). Відповідно, я встиг попрацювати самостійно, знову ж таки, дякуючи авторитету капели та моєму прізвищу. Тому я мав не так сильно зачинені двері перед собою. Попрацював з оркестрами, зі солістами, з розмаїтими акціями… Працював у Львові й за кордоном. І тоді вже прийшов час, коли мене покликав Микола Лукич: «Сину, вже пора».
Відповідно, до того часу він мав енергію на три таких колективи, як «Дударик». То пропонувати свої послуги було б абсурдним. Але, власне, коли батько сам до мене звернувся 2007 року, тоді я вже збагнув, що прийшов час. Тоді ми розклали обов'язки і встигли, слава Богу, ще майже десять років попрацювати.
– Не можу не запитати про таке. «Дударик» – велика команда. Кожен приходить зі своїм характером, настроєм. То в який спосіб вдавалося батькові і зараз – вам тримати все це купи?
– За оцим поняттям «дисципліна» стоїть індивідуальний приклад і безмежна, в контексті батька, любов.У моєму сенсі – поміркована любов. У батька – на рівні зі самопожертвою. У мене – на рівні з повною відповідальністю. Тобто дисципліна це, з одного боку, є не жорстокі, але жорсткіправила. Але, з іншого боку, дитина потрапляє в стовідсоткову зону відповідальності. Батьки спокійно передають із рук у руки нам свою дитину – найдорожчий скарб. Відповідно, і дитина розуміє це. Розуміє, що потрапляє в обійми, а не в лещата. В них, в тих обіймах, можливо, не завжди комфортно, але точно завжди затишно. (Сміється). І це передається вже поколіннями. І вони навіть зараз, вже 50 – 60-річні, приходять у «Дударик- FOREVER» . Люди сформовані – держслужбовці, адвокати, професори, лікарі… Приводять онуків. А в нас чинна така сама система координат!
– Чинна така сама система координат… Чудово! Але чи вплинуло на розвиток «Дударика» те, що керують ним люди нового покоління?
– Дякую за запитання, бо в нас насправді відсутня справжня критика… Я знайшов зону самореалізації творчої в «Дударику», а мої амбіції – безконечні. Мій мистецький смак, слава Богу, сформований фантастичними, прекрасними вчителями, в тому числі – батьками, не дає мені схибити. А стилістично, жанрово в «Дударик» влилося стільки енергії – розмаїтої і небаченої, що дай Бог всім колективам принаймні за своє життя бодай поекспериментувати з тим усім. Зараз нема абсолютно музичного жанру, за винятком тих кислотних і непристойних, котрі не були би апробовані або імплементовані в репертуар або в ту чи іншу нашу програму. Ми це робимо свідомо і помірковано. Крім того, це ще стосується репертуарної і творчої, художньої, політики. Хоча художня спрямованість репертуару і самої капели не змінилася.
Ну і останнє. Зараз є благо. Величезне благо. Ми навіть без можливості фізичного контакту або присутності (я зараз говорю про Англію, конкретно – про Кембриджський королівський хор хлопчиків, Німеччину – Лейпцизький хор хлопчиків, де ще Йоганн Себастьян Бах був капельмейстером, Австрію – Віденський хорхлопчиків) встановлюємо з колегами прекрасні зв’язки. Мине пандемія, і в нас з'явиться можливість навести практичні мости – мої хормейстери поїдуть туди на навчання і таке інше, тобто в нас зав'яжеться безпосередній обмін, яким я хочу ніби засипати ту вирву, прірву, котра утворилася ще з гетьманських часів, коли наша культура, в тому числі – хорове мистецтво і хорова культура, переїхала до Петербурга, до Російської імперії.
Відповідно, контакти з Америкою і Європою дають мені можливість імплементувати не тільки репертуар, а й виховні практики, навчальні, методичні та інші. І це дуже суттєво змінює колектив.
Знову ж таки, повертаючись до питання критики… Якби критики могли сказати таке: «У 1986-му я слухав «Дударика», він був таким… В 90-му він був таким… А от зараз – він такий».
– Як би ви назвали «Дударик», який рік тому набув статусу «Національний»?
– Національна збірна з хорового співу! Вже пора нам привозити чемпіонські титули! Дасть бог, мине пандемія, то привеземо. (Сміється).
– Розкажіть, будь ласка, детальніше про дитячу Літургія. Бо ж, напевно, багатьом цікавий цей проєкт. І зворушливий він.
– Це для нас – скарб! Ми ставили собі за мету заспівати Літургію суто дитячим складом. Друга моя мета – щоби і диригувала дитина. Мені хотілося зорганізувати роботу так, щоби діти зрозуміли, що відповідальність – цілком на них. Виходить, що не батьки приводять дітей до храму, а діти приводять батьків до храму. Бо це їхній проєкт. Бо це – їхня відповідальність. Уявляєте? І от потихеньку воно так стається. Це дуже красиво. І дуже проникливо – наче на небесах, поміж ангелів, серед дитячої чистоти.
– Можливо, мав «Дударик» інші цікаві спільні проєкти останнім часом?
– ЛьвівМоцАрт з Оксаною Линів – це була тривала, ґрунтовна робота від початків – як вона звернулася до нас по допомогу. Ми безкоштовно працювали з підготовки концертних програм для фестивалю. Зараз ЛьвівМоцАрт отримав реноме, крила і базиси. І хай собі триває, якщо має тривати. Ми, за необхідності, вмикатимемося в процес. Оксана Линів має своє бачення і свою візію, яку я можу поділяти чи не поділяти. Але тим не менше цей фестиваль – достойний уваги. І Оксана Линів як диригентка достойна уваги.
Щодо проєкту «Ковчег», то там «Дударик» не зміг себе реалізувати, бо ми там були як базовий колектив, як оркестр. Не більше. Щодо мого художнього бачення, то воно дещо відрізняється від думки Оксани Линів. Ми пропонували наші сильні мистецькі сторони. Чи враховані вони були чи не враховані?.. Питання до втілювачів. Але участь у проєкті дала мені колосальні козирі, бо я впритул познайомився з «Хореєю Козацькою» , котра приїде до нас на святкування 50-річчя. Вони – фантастичні музиканти! І наші зацікавлення збігаються. І я буду реалізовувати це в нашій школі. Бо хочу, щоби наші діти грали на старосвітських інструментах – духових, ударних, струнних, смичкових і так далі. Відповідно, музиканти «Хорея Козацька»– як куратори, як майстри – найближчим часом будуть вже у нас.
Також на проєкті ми познайомилися з цікавими виконавцями (наприклад, «ДахаБраха»). Я достатньо спокійно ставився до їхньої творчості. Але коли почув їх безпосередньо, на майданчику,– то це цілком інше, ніж на телебаченні. Їхня енергетика зашкалює. І це дуже цікава, творча, енергетика. Я думаю, то можливим є наше творче майбутнє.
– Ювілей – це завжди підсумки, статистичні викладки. Тобто чи підрахували ви, скільки за півстоліття у капели були концертів, приміром? Скільки людей загалом пройшло через «Дударик»?
– Щось по пам'яті скажу. Напевно, щось не скажу… Щодо концертів, то їх було близько трьох тисяч за ці роки. Говорю і про індивідуальні виступи, і про участь у колективних заходах, і про виїзди у села (на вагомі дати – Шевченка, Франка, Лесі Українки), і про виступи на запрошення з нагоди, приміром, відкриття пам’ятника, і про Літургії… Це все співало майже 850 осіб дудариків. З них зараз у діючому, капелянському, складі – 102.
Нас чули і бачили 25 країн.
В перший рік, коли заснувалися, хор заспівав аж три концерти! 2021 рік не є найцікавішим за показниками, хоча ми навіть в часі такого повного або напів локдауну маємо досить інтенсивний графік. А середньостатистично за останні десять років в нас є від ста до ста двадцяти концертів чи виступів в рік. І для того щоби це забезпечувати, має сформуватися достойна, гарна, професійна структура.
– Якби я вас, Дмитре, попросила зараз сказати: «Я дякую «Дударику» за…»
– Ця подяка буде синхронною на дуже і дуже багатьох дудариків. «Дударик» – це є життєва школа. «Дударик» – це є горнило, в якому гартувалися наші розум і дух. «Дударик» – це є (і станом на сьогодні залишається) гавань і пристань плавби життєвої. (Взяв фрагмент з Акафісту до Пресвятої Богородиці). У «Дударику» можна знайти підтримку, професійну допомогу і співчуття. Що немало важить. Це – виховання, море друзів і світ, відкритий через людей. Для кожного з нас.
– Ще запитаю про побажання на наступні 50 років.
– Не втратити зерно, не втратити ціннісну систему координат, зберегти і продовжувати її. Ми ж не молодшаємо з віком. Тому бажаю прожити кому скільки відписано з Богом, з правдою і в праці. І в світлому розумі.
Фото: архів капели «Дударик» та Романа Метельського.
08.10.2021