Цього разу, як, зрештою, й кілька минулих, я не почув річки. Вона живе собі за кілька вулиць від центру, а я тільки перейшовся історичною дільницею, почасти відреставрованою, але з неодмінним базарчиком. Проминувши збоку Тернополя автобусну станцію, колись велелюдну, та з'їжджаючи в братовому джипі з крутої височини, я тільки глипнув на Серет крізь автомобільну шибу, прихопивши на мить вересневу зеленавість річки. «Річка, – подумалося, – готується до зими. Не буду їй заважати». Тим паче, що окрім простоходіння містом, у мене було заплановано кілька зустрічей та виступ у бібліотеці на Зеленій. Звичайно, що частіше в Україні буваю у вересні, тому мені звичні та навіть дорогі ці містечкові запахи. На вулиці біля «Брістоля» пахне кавою. Трохи поодаль – якимись сливками, до яких злітаються ліниві осінні бджоли. На полущених балконах кількох будинків висять банери про продаж квартир. Що ж тут приховувати – неоднораз у мене виникала думка придбати якесь помешкання у місті свого народження, щоби нарешті досхочу напитися вранішнього прохолодного повітря Серету чи бачити, як котяться вулицями осінні тумани, схожі на овечу пряжу. Книга Чорткова, тобто його пагорби, ріка, будинки з мереживом вулиць, ніколи не буде мною прочитана, бо навіть цей малий всесвіт, оточений пагорбами та перерізаний Серетом, таїть в собі різні таємниці. Я упіймав себе на думці, що, може, саме тому, що тут не мешкаю, творю ці метафори і вкутую ними криві вулички. Брат повернувся до Тернополя, а я залишився чекати моїх чортківських приятелів біля Годинникової вежі та пам’ятника Карлу-Емілю Францозу. Я присів на лавку й, обвівши поглядом костел св. Святослава, вежу та навколишнє товариство, що складалося з таксистів та місцевого причинного, він насолоджувався теплим днем бабиного літа, почувся вдома. Поруч з усіма ними я також ловив ці теплі хвилі вересневої погоди. До зустрічі з мером міста залишалося дві години. Я переживав нечасте відчуття, що нікуди поспішати не потрібно, а нью-йоркський ритм десь так далеко, що про нього й не хочеться згадувати. Невдовзі прийшли мої супроводжуючі й принесли листівки Чорткова, які можна роздивлятися в проєкції 3D. Через смартфон будівлі на листівках оживали, стаючи на повен зріст. Ми поїхали убік Горішньої Вигнанки мимо одноповерхового будинку, помальованого червоною фарбою, власників якого чи не можуть знайти, чи вони є, але з ними неможливо домовитися, але ця нічийна хата – наче брудне вікно в той давній довоєнний Чортків. З ресторанчика на узвишші відкривалася цілковито незнана мені панорама міста. Вона була велична і схожа викладену кольорову бруківку. З усіх боків проглядалася чортківська аплікація. Це виповзання міста під гору нагадувало балканську архітектуру, яка також внаслідок традиції та топоніміки завжди припасовувалась до пагорбів та гір, вростаючи протягом століть в природний ландшафт. Після зустрічі з мером й ходіння у пошуках приміщення для майбутньої виставки Саші Блондера – якщо вона відбудеться – ми з директоркою бібліотеки на Зеленій пішли якимись кривими вуличками. Але перед тим відвідали виставку скульптур і костел, до якого я потрапив вперше. «Ну ось він, твій Чортків – думав я собі, – губиться у вересневому прядиві тепла і щоденних турбот мешканців». Я переконував себе, що це тягуче вересневе тепло даровано мені не просто так. І ці молоді люди, що ходять зі мною й розповідають про те і се, також невипадково даровані мені. Навпроти пам’ятника Францозові я зауважив меморіальну дошку на стіні будинку. Ще кілька років тому її не було. Напис свідчить, що десь тут стояв будинок, в якому виростав письменник. Я також згадав про Сашу Блондера, чиї полотна хотів би тут виставити. Ще кілька років тому я отримав від сина Саші – Марка чималу кількість рисунків та акварелей, на яких зображено Чортків та околиці. Ці твори, очевидно, зі студентського альбому, з яким Блондер приїжджав додому на вакації з Кракова. Як правило, це замальовки, зроблені з натури. Коли я переглядав їх – мене не полишало відчуття динаміки. Не тому, що майже на кожному з тих рисунків маячить якась фігура чи то їздового з конем, чи то селянок, що повертаюся з ринку, чи то ріки – а тому, що будинки, що трапляються тут, перекошені й непропорційні та поводяться, наче захмелілі: нахиляючись то в один бік, то в інший. Таке довге повернення. Дорогою на вулицю Зелену нас накрив дощ. Просто, мокрим капелюхом. Хмари, звісно, купчилися, але дощу не очікувалося. Звідкись же вітер нагнав їх – от і пролилося. З директоркою бібліотеки спочатку постояли під дашком випадкового будинку, але косий дощ загнав нас досередини під’їзду. Будинок, видно, будований за Польщі, бо у ньому спресовано запах часу. Дощ не вщухав. Тарабанило по блясі, дзюркотіла у ринвах вода. Ну, якщо не почув річки, то принаймні чортківський дощ зазвучить, як джазові синкопи. Як же це впоратися з містом за допомогою слів? Я хотів нахапати побільше деталей, уривків розмов, випадкових зустрічей, але запам’ятати – не означає пережити. Може, пригодиться ця нестримна метафора води, коли в літаку, над Атлантикою, я почну згадувати це миттєве щастя вересневого чортківського дощу. Ці брудні потьоки по вінках, це звучання поіржавілих ринв, ці напоєні трав’яні галявини перед будинками й поодинокі пророслі крізь асфальт кульбабині стебла. Щось я розчулився, перебуваючи в місті, де вічно невдоволені таксисти скаржаться на своє життя-буття, молодь намагається покинути його за першої-ліпшої нагоди, нарікаючи на провінційність, а пенсіонерки підторговують в центрі, заробляючи хоч щось до своїх мізерних пенсій. Може, чогось я не розумію, ходячи старими вуличками й заглядаючи в напіввідхилені під’їзди будинків? Може, слова і дощ, які я привіз здалека, тут потрібні як діра в мості? Тож коли я бачу рибалку над Серетом, стару жінку на порожній вулиці, молодика на Harley Davidson, прошмигаючі авта – розумію, що слова з книжок і щоденне життя то перетинаються, то розходяться в різні боки. І, можливо, місце, куди вони таки сходяться, й буде тією будівлею, що називається бібліотека на Зеленій. «Ми живемо поміж слів і дощів», – прийшло мені тоді до голови, зважаючи на те, що інколи вони ллються на нас суцільним, нестримним потоком. Перші – заповнюють сторінки книжок, а другі – наповнюють Серет, додаючи йому сили. У вересневій панорамі збоку Горішньої Вигнанки проглядаються стіни поруйнованого чортківського замку; жовті, сині, червоні стіни будівель; різнокольорові дахи і головна артерія міста. Я можу уявити, як все це заштриховує дощ, змиваючи насичені кольори в розпливчатий потік; як стугонять по усьому містові наповнені водою ринви; як підростає рівень води в Сереті. Цей зелений дощ на вулиці Зеленій, що загнав нас у під’їзд столітнього будинку, пролився над містом невипадково. Принаймні, з нього проросли мої слова.
02.10.2021