Махно В. Одновітрильний дім / Василь Махно. – Львів: Видавництво Старого лева, 2021. – 144 с.
Творчість Василя Махна – яскравий приклад порівняно нового для України соціокультурного феномену, витвореного реаліями сучасної інформаційної доби з її відкритими кордонами та динамічними ритмами пересування, коли чинник географічної відстані, фактично, нівельований, а комунікація здійснюється блискавично за допомогою інноваційних технологій. Йдеться про те, що письменник може й не мешкати постійно на території нашої країни і все одно залишатись українським літератором, без прив’язки до свого поточного місця перебування, – ба, навіть, громадянства.
Відтак, самі поняття «еміграції», «діаспори» набувають зовсім нових, нетрадиційних, не настільки категоричних конотацій, і вже не мусимо говорити про якусь новітню емігрантську літературу – це просто література, що твориться за кордоном України, але не відриваючись від питомого українського контексту, не пориваючи зв’язку із матричним простором, збагачуючи та доповнюючи, а не уникаючи його впливів. Література, що твориться українцями для українців, хоча не винятково для них, певна річ – і будь-яка географічна локалізація тут має лиш умовне, фактологічне значення, поступаючись за пріоритетом єдино важливому, світоглядному, ідентичнісному маркеру.
Звісно, не все настільки просто і завжди можливою є певна внутрішня стратифікація, категоризація за різними хронологічними, генетичними, типологічними ознаками. Все це є предметним полем для ґрунтовних літературознавчих досліджень і подальших напрацювань. Проте, на наш погляд, головне тут інше – оспіваний і оплаканий багатьма дискурс «нашого цвіту по всьому світу» нарешті втрачає своє рефлексивно–ностальгійне звучання і набуває більш оптимістичного, життєствердного наповнення, дозволяючи припустити подальший розвиток, прогрес та інтеграцію без поглинання. І все це – замість очікуваного занепаду, тотального декадансу й такої іншої концептуальної «зради».
Поезія Василя Махна, безумовно, не має нічого спільного із занепадом, хоча, імовірно, трішки декадансу тут усе ж таки можна відшукати. Такого особливого, чарівного, чортківського за походженням декадансу, знайомого усім галичанам з їхньою цілковито консервативною, проте глибоко індивідуалістичною парадигмою буття. Це той декаданс, парадоксальним чином приправлений легкою тугою за давнішим, кращим хронотопом «за бабці-Австрії», коли порядок речей був більш очевидним, час біг повільніше, а матерія простору відсвічувала золотом і туркусом.
Таким декадансом не соромно й поділитися – і Василь Махно робить це, майже мимовільно, не усвідомлено, хоча хтозна… Очевидним є те, що у своїх віршах поет практикує невмолимий диктат естетичного принципу над суворим повсякденням, що веде до його неминучої естетизації (аж до смішних, кітчевих форм, котрі також мають місце подеколи – як от історія з «побитим нещадно срібним «Фольксвагеном»). Проте, попри любов до красивих деталей, Махно завжди бачить головне, що є основоположним сенсом, центральною метафорою. Невипадково свою найновішу книжку «Одновітрильний дім» автор починає саме із дому – свого давнього галицького дому, екзистенційний образ котрого (в реальній повсякденності втілений у межах звичайної чортківської квартири: «ключ – двері – замок») перманентно присутній у книжці, виникаючи у різних іпостасях, як ілюзорна примара, психоконструкт, фантом пережитих дитинства і юності, ідеал, власне, домівки у її канонічному, майже біблійному значенні.
Проте справжнього змісту тотемізований символ дому набуває уже згодом, опісля багатьох пластів історій та досвідів, про які автор воліє мовчати – принаймні, на сторінках аналізованої збірки. Дім Василя Махна, відірвавшись від батьківської ойкумени, набуває сили й потуги, закорінившись на далекому американському узбережжі, розправивши свої крила (крило? вітрило?) під цим незнайомим небом, досягнувши певного рівня внутрішньої тотожності зі своїм власником/ творцем/ капітаном :
«так багато потрібно побачити
щоби домом життя позначити
при Атлантиці – одновітрильним –
підібрати команду для плавання
для читання віршів й баламкання
вітряка – з плавником і вітрилом»
(«Одновітрильний дім»).
Музика з маминого баяна
Отже, одновітрильний дім – це дім, населений різними персонажами, наповнений речами, спогадами, переживаннями. Досконале тло для творення прекрасних поетичних мозаїк, безумовним майстром котрих є пан Василь. Проте, що ми знаємо про саму архітектуру, конструкцію, внутрішнє наповнення цього дому (цієї, з дозволу сказати, смислово-рефлексійної споруди)?
Дім, описуваний поетом, витворений матерією його текстів – розташований поза межами усталених топосів, майже не піддається локалізації, не узгоджується з будь-якими координатами. Це та приватна територія, простір, момент, у якому можлива справжня абсолютна свобода, не обмежена соціальними нормативами, правилами, законами. Але тут немає анархії – усім керує вищий, природний закон, єдино можливе благо усього сущого, тут панує цілковита гармонія, здавалося б, неможлива в сучасному невротичному світі, наповненому порожніми ідіомами.
Прикметно, що місто як самостійний діяльний топос фактично не присутнє у книжці – ні, звісно, тут знаходимо барвисті й естетські образки з повсякдення Венеції, Стамбула, Тбілісі, і, певна річ, «великого яблука» – проте це лише поетичні замальовки, подорожні враження, пейзажистика. Натомість системне, сказати б, місто як соціопсихологічний концепт не входить у коло зацікавлень Махна-поета. Подих сучасного урбаністичного простору не торкається сторінок «Одновітрильного дому» – збірки, по суті, дуже пасторальної, елегійної забарвленості, навіть провінційної у якомусь дуже доброму сенсі.
Для початку, Махно стверджує, що «сховався за місто, яке любив», – проте, по суті, заховався він у заростях кропиви (аби покурити подалі від батьків), що, певна річ, не може бути визнано питомою ознакою будь-якого сучасного урбаністичного пляцу. Скидається на те, що Махно свідомо культивує ці напівселянські наративи (кропива, кріп, бараболя) усуміш із виплеканими візіями-видіннями із юності («достигали бджоли й солодкі суниці»). Однак вже на цьому етапі стає зрозуміло, що самих лиш занурених у минуле рефлексій не достатньо, аби форматувати ословлений простір у потрібному напрямку, опрацьовувати його відповідно до обраної поетичної методи.
Рухаючись далі, поет шукає ознаки власного часу в простих, але символічно скомпонованих переліках-підсумках: «і камінь тобі за подушку / і берег ріки – нічліг» («Усе маєш»). І, знов-таки, здебільшого це дуже позірна безхатність, зумисне хизування певною невідцьогосвітністю поета-мандрівця (чи, навіть, мандрівного поета-барда-ваганта). Розуміємо, що таке амплуа досить виграшне з багатьох міркувань, проте, на наш погляд, автор і сам не ставиться всерйоз до цих маргінально налаштованих спроб ідентифікації – надто вже він цінує затишок і комфорт, як зовнішній, так і внутрішній. Надто він прагне додому. Зазначимо, що йдеться, звісно ж, не про тривіальний побут, а, скоріше, про загальну естетику довколишнього світу, його вивірену логіку і впорядкованість.
Махно назавжди залюблений у прості речі, досконалі в своїх невибагливих рисах та контурах. Він охоче й ретельно працює з цією буттєвою смальтою, вибирає найменші шматочки, блискітки, іскри, мозаїчно компілює їх, проговорює крізь себе, свій поетичний і приватно-життєвий досвід, подає через власну, дуже калейдоскопічну й барвисту оптику. Відтак, навколишній світ очуднюється, набуває непритаманних йому звуків і кольорів. Разом із тим, це завжди достатньо близько до реальності, доволі достовірно, засновано на переконливих наративах.
Наприклад, доволі простий і зрозумілий без зайвих трактувань вірш «Мама співає» підкуповує саме цією мозаїчною деталізацією, сув’яззю емоційних рефлексій та тривких побутових деталей:
«мама співає: вона не в кухні – на сцені
всі її слухають всі на цій кухні чемні
й зиркає на плиту –
аби не згоріло м’ясо»
(«Мама співає»).
Скажемо, що це – один із найбільш інтимних, теплих текстів у збірці, замальовка з того самого одновітрильного дому, простір якого окреслений радше умовно, без прив’язки до конкретних географічних або часових координат. Усе ж таки не кожне плавання приводить до Чорткова – але архетипний Чортків завжди присутній у цьому домі, у самому його осерді. Натомість інше вкраїнське місто з приватної картографії Василя Махна – Тернопіль – виступає «містом запитань», порожнім для поета, містом, «де нічого уже не заступиш стихом… нитка – окремо; окремо – пришва» («Тернопіль запитань»). Ця спроба відмежуватись від певних наративів, певного досвіду, комунікацій, утім, не надто успішна – одновітрильний дім запливає також і в цю гавань, і тут для нього є місце, і тут його, ймовірно, очікують.
Осінь в облозі койотів
Інша еманація дому Василя Махна – дім на далекому острові чи то півострові, десь у штаті Нью-Джерсі, або й не обов’язково там, але все ж таки в межах благословенного північноамериканського континенту, у тій його частині, де навіть клімат майже тотожній тому давньому, «домашньому», де осінь все так само причаровує поетичні душі своїм непроминальним – знов-таки, трохи декадентським, – шармом: «починати осінь із вересня / якщо осінь взагалі є?».
І далі поет конкретизує, доволі самовпевнено виокремлюючи персональні відчуття моменту як основу всієї світобудови:
«вересень розпочався з дощу – штормить
по цілім узбережжі – позеленіла мідь
хвиль – що обгризають берег
неначе голодні й скажені пси
їхні білі загривки і чорні носи
і шурхотіння лап на папері»
(«Осінній вірш»).
З цього ми розуміємо, що дім поета розташований на узбережжі, і в будь-який момент готовий відчалити від берега. Такий дім, отриманий, здобутий, відвойований – він не може не причаровувати своєю потаємною магією, що гніздиться у фундаменті, чи, можливо, у дахові, у його кроквах і балках (майже – у щоглах), цей дім здатний навіть розмовляти і відчувати, достоту як живий, хоча й заснований на словесному, нематеріальному, письмацькому підґрунті («а дім твій замикається рядком»). Іноді він, цей дім потрапляє в неприємні ситуації, його засипає снігом («мій дім запасається снігом до ранку»), сповиває туманами, в яких так зручно ховатись від світу, чи, навпаки, шукати світ, –інший, справжній, очищений від непотрібного мотлоху й повсякденної метушні:
«бредеш від берега у туманах по котики
до брами дому – «Час стає коротким –
подумаєш – як рими у стихах –
як палі в океані – тінь на березі
як чайки зморщені і скручені як вензлі
на почорнілих від дощів пісках»
(«З вересневих спостережень»).
Чи, наприклад, уночі до цього дому приходять койоти і маркують територію навколо своїми закривавленими лапами. Але в облозі койотів, дивним чином, затишно й тепло спиться і пристрасно любиться («твої губи зночі припухлі»). І взагалі, цей дім сповнений краси й музики (переважно, естонець Пярт і трохи Баха), безтілесних емоцій та живих істот («перебігли білки по зимовій веранді», «…і дрозди, і над дахом яструб»), а також – літератури, паперів, слів… Тут навіть речі наділені певною свідомістю і здатністю до дії («ровер відпочиває – йому так зручно», «жовтий ліхтар перебрався на дощ»). Закономірно, що тут добре пишеться, тут романи ростуть як гриби («я витратив час на рукописну книгу») і митець отримує чудову можливість нарешті дорости до власного горизонту творчості.
Відтак, з порогу власного дому Махно подивляє навколишній світ із захопленням якого-небудь чортківського дітвака, що зачаївся із краденим барбарисом у будячинні за городом і зачаровано вслухається у гармонійний ритм природного світотворення, ловить і ловить органічну музику буття… Так, ця картинка надто ідилічна і ніщо не може тривати без кінця, тож, урешті, настає фінал – ось, наприклад, такий:
«джміль відлетів у джмелиний дім
залишивши мене під деревом
при письмі –
так як я хотів»
(«Джміль»).
І, зрештою, добре, що все склалося так, як хотів поет – бо ж поет поганого не побажає.
Балачки про життя до пандемії
Елегійна музичність у письмі Василя Махна впорядковано сусідить із зумисною простуватістю рим і ритмів, якоюсь «хлопською» незугарністю, відверто недбалим маніром писання – і це не є неповагою до читача. Радше, це вияв найглибшої довіри і приязні, як до старого приятеля, перед яким вже не потрібно вдавати когось іншого, навіть не обов’язково кращого – нема потреби наводити особливий блиск, шліфувати поверхню, приховувати дрібні огріхи.
Тож Василь Махно щирий зі своїм читачем, як із добрим другом. Інша справа, виграє від цього поезія чи ні? Відповідь неоднозначна, залежно від того, що саме ви шукаєте у поезії, які маєте очікування і наскільки готові до виходу з умовної зони комфорту («сніги мої зійшли – про що ж тоді писати?»). Так чи інакше, але тут ви отримаєте певний урок, ефективний і простий, без непотрібної дидактики.
Попри позірну елегійність, у Махна присутня також певна фаталістичність мислення, оця екзистенційна наперед-заданість, знайома багатьом поетам. Зрештою, деяких речей не уникнути: «печальні вірші будуть печальні». Когось може дивувати, навіть бентежити химерне словоплетіння Василя Махна, його витончена бароковість, його любов до подеколи надмірної деталізації й перманентного уречевлення, номінування навколишнього простору аж до його анатомічного дроблення, фрагментації. Проте у своїх текстах Махно дуже делікатний у виборі мовленнєвого інструментарію і, разом із тим, дуже технічний, професійний, компетентний. Він дбайливо ставиться до своїх строф – часто вибагливих, шестирядкових, з тернарним римуванням, яке, попри його умовну химерність, завжди присутнє, навіть – обов'язкове: «і рима – як орлиний гострий пазур / закріпить вірш – і дах його з дверима...».
Таким чином, формальна рента сплачена, і далі продовжується змалювання/замилування простими побутовими картинами, витвореними упереміж реальністю й вигадливою фантазією автора:
«платани вкрито в обладунки мантій
акумулятор відсирілий в авті
заводиться не зразу – в кілька спроб
поезія тримається на милицях
неточна рима точно не помилиться
як вказівник на північ на Нью-Йорк»
(«Принстонська осінь»).
Василь Махно – поет унікальної компетенції, витвореної унаслідок мандрівного способу життя й формування особливого, структурованого погляду на світ, де минуле й майбутнє переплітаються занадто тісто, а все живе діє в єдиному симбіозі/ колі/ циклі. Історія як матерія людського буття цікавить поета, проте фактологія поступається за пріоритетом його власним рефлексіям та імпліцитним екзерсисам, неочевидним, але прекрасним – достоту як ті гуси, намальовані імператором «на вологій паперу шиї».
Деякі питання, що їх висловлює Махно у своїх віршах, вражають невідворотною відсутністю відповідей, світоглядним розломом, глибинним осягненням безкінечної множини внутрішніх порожнеч, помноженої на сакральні, навіть глибоко християнські мотиви:
«сховатися у затінок листка
в стихи що наближаються до Пасхи
з яких сторін на тіні віслюка
проїде тінь невидима для пастви?»
(«Світ – порожній сабвей»).
Виразно імпресійний, навіть сюрреальний багато в чому словотвір Махна якимись невловно прекрасними інтонаціями та відтінками нагадує окремі зразки живопису Сальвадора Далі з його розкішними, найчастіше – абсурдно точними деталями, вітражною колористикою, багатством обрисів, горизонтів, підтекстів. Поет справді досить часто використовує прийоми візуалізації, ретельно описуючи/промовляючи навколишню дійсність, поетизуючи її та, водночас, впроваджуючи щоденні побутові наративи у свою творчу практику. Робити це досить легко і навіть приємно, адже будні літератора зіткані із гарних речей, приємних емоцій, красивих пейзажів – або ж це те, що він воліє показувати нам, без надмірного драматизму і надриву. Естетика є домінуючим чинником у цій поезії, разом із тотальною закоханістю в світ природи, у парадоксальну метафоричність довколишньої реальності: «із заплав липневих – білі чаплі», «пожовклих яблук медалі дзеленчать як мої вітряки».
Своєрідна казковість мовлення Василя Махна – це художня семантика з фолькльорними інтенціями, занурення в етнічність, у межовий натуралізм, де легка філософічність поєднується із езоповим мовленням, не завжди прозорими, але від того не менш цікавими алегоріями:
«я дивлюсь: підпливає срібний карась
у камзолі з луски – видно що князь
пробудився з зими – і шасть у весну
і пропливши між стебел струнких комишів
він покраяв ріку наче ножі
крають хліб – і зиму пісну»
(«Весілля»).
Махно – прекрасний пейзажист, ловець метафор, визбирувач світляків у пахучому літеплі вечірнього липневого повітря. В окремі моменти цей словесний живопис досягає майже геніального апофеозу, рубіжної досконалості: «я чую, як достигають сузір'я / немов виноград у часи перемир'я». Практикуючи «таємну мову, яку ми забули», автор не зрікається прозаїчних наративів, дозволяє читачам підглянути якісь окремі моменти побуту, та навіть – сімейного життя, зазирнути за поріг одновітрильного дому, котрий насправді не покутує нічого, а творить якусь абсолютну нову, ліричну, метадуховну практику впровадження себе як екзистенційної формули у повсякденність поета, який не те щоб ніколи не стикається із побутовими складнощами, але знаходить із них єдино можливий, естетично вивірений і практично досконалий вихід:
«я вимкну всю електрику тоді
та й житиму на хлібі і воді
і на олії як живе світильник
питатиму в іржавих будяків:
– нащо мені удома світляків?
– аби світили»
(«Світляки»).
21.09.2021