Чому ностальгія за радянськими часами така тягуча? Чому «газіровка» і салат «Олів’є» запам’яталися такими смачними? Як їжа дисциплінувала і репресувала? Фрагменти з презентації книжки «Смак радянського» Олени Стяжкіної на BookForum28 у Львові
Олена СТЯЖКІНА,
письменниця, публіцистка, докторка історичних наук.
До війни – професорка кафедри історії слов'ян Донецького національного університету
Ми думали над тим, як має виглядати обкладинка книжки. Були різні пристойні, ввічливі варіанти. Але був серед них і оцей варіант із ложкою з Нитвинського музею ложки. Така ложка використовувалась у таборах. А потім вона часто переходила, опинялася і в радянській армії. Оскільки з посудом справи були напружені, то час від часу вона потрапляла в тому числі і в радянські їдальні.
На цій ложці всім видно слово «МЯСО». Якщо придивитись, то зверху буде видно «ИЩИ» – «ИЩИ МЯСО». А якщо ще придивитись, то буде: «ИЩИ МЯСО СУКА». Насправді це і є втілення радянського гастрономічного порядку. Воно абсолютно точне, і кращого я б не підібрала.
Чому я захотіла написати цю книгу? Передовсім тому, що їжа – це універсальна мова. Ця мова універсально зрозуміла, вона працює на всіх щаблях, на всіх етапах людського життя. Говорити через їжу дуже просто.
Друге. Це книжка, яку точно можна доповнити будь-якою кількістю персональних досвідів і персональними взаєминами з радянською системою. Для кожного читача чи читачки ця книга буде неповною. Люди можуть подумки дописувати свої сюжети, сперечатись. Це змушує замислитись.
І третій аргумент – особистий. З війною я зрозуміла, що маю певні персональні стосунки з радянською системою. На щастя, у мене не було людей, які були б репресовані. Я не можу сказати, чи були люди, які загинули від голоду. На Донеччині і Луганщині вкоріненість до трьох поколінь вже вважалась майже гомерівською традицією. Але я зрозуміла, що в мене є персональні стосунки з пізньорадянським, із тими часами, які нормалізуються в нашій історіографії. Які не лише нормалізуються, а навіть перфектизуються у ностальгічному радянському дискурсі.
Тривалий час ми нічого з тим не робимо. І що довше ми нічого не робимо, то більше вивищується цей золотий вік пізньорадянського, в котрому ковбаса, морозиво і так далі. Нещодавно директорка департаменту освіти Києва написала про те, яке все було надзвичайно прекрасне – «газіровка», можна було гуляти і тому подібне.
Кадр з фільму "Операция «Ы» и другие приключения Шурика". 1965 рік
На мою думку, цей процес нормалізації є злочином перед усім XX століттям. Ми зієрархізували (і це правильно) наші травми і поставили оптику: «У порівняні з». У порівнянні з Голодомором – ну звісно, пізньорадянська доба була просто золотою. А нам треба порівнювати її з нормою. Слово «норма» я не вважаю як ГОСТівську класифікацію, а як усталену демократичну категорію.
Ми не порівнюємо з нормою. Звідси виходить, що ми підіграємо історії цієї кремлівської імперії про те, що, в принципі, соціалізм життєздатний, що на своєму злеті він дав людям відчуття стабільності, спокою і таке інше. Навіть тоді, коли ми вступаємо в суперечки про «газіровку», кажучи, що ціною питання був голод, то навіть тоді ми за умовчанням погоджуємося, що пізньорадянське було класним.
Через їжу, через мову їжі я хотіла б розказати читачеві, що репресія пізньорадянського вже була розчинена і дисемінована в ті структури, які не мали би бути репресивними. Зрештою ця репресія стала нормою і для тих, хто її здійснює, і для тих, хто її сприймає.
Наприклад, тим репресивним органом, який давав оцінку, контролював, ображав і навіть виносив вирок – «Вийдіть з черги, я вам нічого продавати не буду!» – ставали магазини, їдальні, ресторани та інші сервісні радянські служби, пов’язані з годуванням і розподілом. Ця репресія була настільки невидимою, що люди вважали: так їм і треба.
В одному з пізньорадянських кінофільмів – «Блондинка за рогом» – розповідається про астронома. Його вигнали з роботи, він запив. І потім його взяли працювати до великого гастроному. Один із сюжетів полягає в тому, що працівники гастроному вирішили зробити з цього героя добру радянську людину. Тобто гастроном перебирає на себе практики ув’язнення, виховання, школи, дисципліни і контролю. Звісно, це була комедія і сатира. Але не така вже собі й сатира.
Кадр з фільму "Блондинка за рогом". 1984 рік
Репресія, якою був сповнений чи не кожен продуктивний кошик, і говорила про те, чим є оте пізньорадянське. Ця репресія і була його ціною. Не Голодомор. А репресія, яка була невидимою, невідчутною, «так мені і треба».
Історія про радянське годування – це фундамент небуттєвості.
Довіра до світу вибудовується через довіру до їжі. Це те, що триває іще з первісних часів. Через бажання їсти, через задоволення, через нестачу їжі, через всі ці композиції «їсти» чи «не їсти» вибудовується довіра до світу.
У радянської людини не було жодного шансу побудувати довіру до світу. Їжа або нападала: «Вона корисна, її треба їсти» – наприклад, риб’ячий жир. Або її взагалі не було – був голод чи дефіцит. Або: «Їж, поки дають, не вередуй». У дитячому садочку: «Не подобається тобі манна каша – вона в тебе на голові буде». Тебе примушують навчитися їсти те, що дають, не вередувати і не мати власного смаку. Небуттєвість формується там, де мала б сформуватись довіра до світу.
Коли я почала цю книжку, то подумала: що люблю їсти персонально я? І я не знала. У мене не було відповіді на це питання. Мені довелося пожити в цій війні, щоб, по-перше, поставити це питання, а по-друге, спробувати на нього відповісти. Бо я навчена не вередувати, вживати корисне, знати, як годувати дітей, що дешевше, що дорожче. Із цього компоненту формування моєї гастрономічної культури виходило, що я навіть не знаю, що люблю їсти.
Я провела фокусне дослідження з жінками мого віку або старшими і спитала їх, що вони люблять їсти. Деякі з них ще два роки тому пообіцяли відповісти на це питання, і поки що відповіді у них немає.
Зрештою ця робота стала для мене роботою над власним минулим, над власним пізньорадянським досвідом і спробою його подолати в собі персонально.
Я чіплялася до всіх людей, які були навколо мене, з тим, щоб вони відповіли мені на питання: чи готували їхні мами і бабусі салат «Олів’є» просто так? От! І моє наступне питання було: чому?! Ну чому не готували? Найпростіший рецепт: ковбаса, картопля, яйця, майонез. Майонез – це те, що можна зробити вдома. Люди, які пекли здоровенні торти «Наполеон», не могли збити два яйця, дати два жовтки і трошки олійки? Чому ви цього не робили? Чому ви не їли його просто так? Тут я розумію, що це історія про саморепресію: «Я не буду цього їсти, мені не можна, я можу це з’їсти тільки на Новий рік».
Історії про саморепресію доходили до мене зі всіх боків.
Старше покоління погодиться: ми не дуже любимо макарони. Не любимо, тому що дуже добре пам’ятаємо, як ми їх наїлися. То були такі згустки сірої маси, які навіть не розіб’єш. А чи могли б ми їсти макарони трошки по-іншому? Скажімо, посипати трошки сиру на них? Так, у жінок не було часу. Їхній робочий день тривав від зорі до зорі. Робота, черги, кожного дня щось купити. Але ж це просто: трошки сиру, чи трошки зелені, чи отой томатний соус, який був накручений у кожної господині – і вже ніби виходять спагеті. Але ні! «Їж, що дають». Готовність саморепресувати себе.
Якщо пройтися по тих стравах, які ми їли, то кожну точно можна було б покращити. Але ми на це не заслуговували. Ми знали, що треба їсти, що дають, не вередувати. Їжа – це паливо, це не задоволення. Ми не маємо права на задоволення. Ми маємо право влити в себе це паливо і піти його відпрацювати.
60-80-ті роки – це перше покоління радянських дітей, яких вчили примусу до їжі. До того були постійні голоди. Що вхопив, те і з’їв. Щось вкрав – то й добре. Щось сусід дав – і класно. А потім люди стали трошки заможнішими і жити стало трошки краще.
Причин такого примусу було багато, в тому числі і пережитий голод. Одна з причин – установка на те, що дитина має доїсти за нас за всіх, за мертвих і живих.
Друга причина – правильна радянська людина мала б навчитися не просто їсти, а їсти і не капризувати. Це абсолютно дисциплінарна історія. Тут встановився соціальний консенсус родини і держави. Родина вважала, що дитина має наїстися за всіх померлих. А в консенсусі зі школою, освітніми програмами, політикою – що діти мають не вередувати і вступити в армію труда непримхливих.
Ми і зараз, чесно кажучи, продовжуємо традицію примусу до їжі. Нам іще дуже багато треба над собою працювати.
Це не пропаганда. Я аргументую кожне своє положення. Спираюсь на архівні документи, на усну історію, на статистику. Там нема жодної позиції, яку я б висувала з публіцистичних фундаментів.
Я спробувала передивитися радянське кіно з точки зору їжі: як ми їли? Що ми сприймали як нормальне? Це частково мій похід проти радянського кіно. І я запрошую вас всіх подивитись на нього не з точки зору: «Боже, як Новий рік може не початися з «Іронії долі»? Ми ж усі маємо мільйонний раз подавитись цей прекрасний фільм».
Я проаналізувала понад двісті радянських фільмів. Якщо б скласти кулінарну книгу, то вистачило б двох папірців. Бо радянські люди в радянському кіно вживали посуд.
Ілюстрація з книжки "О вкусной и здорой пище" з передмовою самого Сталіна. 1952 рік
Там є багато цікавих речей. Наприклад, про українську, про грузинську кухню. Імперська парадигма відчутна у всьому. Бо українські їдці – так само, як грузинські – висміюються. Їх зображають, як ніби дітей, які ще не виросли вони, чомусь вередують, і в них іще є смаки. Ковбаса, сало… Смішні ці українці! Так само смішні ці грузини. Цілий буремний Кавказ зменшується до цієї гастрономічної шашличної культури.
Дуже цікаво подивитись на відмінності між суто російським радянським кіно і українським радянським. Так, там не буде бунту, не буде боротьби. Але в звуковому ряді буде звук цибульки, яку надкушує герой. Такі дрібниці дуже цікаві. Режисер, навіть не замислюючись, приходить до того, що це потрібно. В російському кіно цибульки нема, вона просто стоїть, як пап’є-маше. Бо перебірливість у їжі демонструє зверхність, багатство, неправильну поведінку, капризи, хабарництво.
Кадр з фільму "Солодка жінка". 1977 рік
Було таке кіно – «Солодка жінка». Героїня їла цукерки, їй смакувало. Але – вона повія, вона не любить свого сина, вона не любить чоловіка, любить лише їсти. Їжа, яка є смачною, яка комусь є класною, говорить про те, що ти не радянська людина, ти повія.
Їжа була консенсусна. Між державою і цензурою, між режисерами, які харчувалися, як усі, і глядачами, які стояли в чергах. У цьому трикутнику заперечень один одному не було. Вони самі не знали, що говорять про репресію. Саме через їжу репресивний радянський устрій говорив про себе в найкращий спосіб.
Підготував Володимир Семків
21.09.2021