Грамотонацизм і прагнення плекати мову як щось єдине, святе і непорушне є травматичним механізмом самозахисту в умовах поступового винищення освічених носіїв і витіснення мови з ужитку. І ми від цього механізму досі не відвикли. Тиран здох, але тюрма нікуди не ділася, бо вона в голові.
Нам випало жити в дивовижний час органічного розвою української мови. Замість законодавчих чи інституційних обмежень маємо навпаки підтримку, а до того ж безмір низових ініціатив, котрі працюють на її розвиток: від безкоштовних курсів української мови до обов’язкового дубляжу та постійної появи нових видавництв. Закон про обов’язкове вживання української як державної потужно прискорив цей процес, але заразом породив цікаву проблему, на яку іронічно вказують проросійські опоненти українізації, і котру (що гірше) водночас цілком неіронічно підтримують чимало проукраїнськи налаштованих людей.
Де починається і де закінчується українська?
Існування української мови, якщо ви не Валуєв і не тьотя Мотя з Курська, жодних сумнівів не викликає. А проте визначення її меж, тобто проблема демаркації, – багато для кого досі актуальна справа. Це сподівано, але від того не менш проблемно. Це нормальний етап для будь-якої постколоніальної спільноти, але все дужче і дужче здається, що ми якось аж надто затримуємось на цьому етапі. І то затримуємося, здається, все агресивніше.
Найнижчим рівнем дискусії можна вважати якраз проросійську публіку. Думка цієї категорії людей для нас узагалі не має бути важлива, оскільки вони перебувають поза сферою української мови загалом, а тому навряд чи здатні на освічені судження в царині (що повсякчас доводить практика). Але у них можна побачити – хоч цілком перверсивну і викривлену – проблему сприйняття української мови. Для людей, котрі поділяють великоросійський шовінізм, українська – це така “спотворена російська”. Починаючи від канонічного булгаковського прикладу з котом і китом і закінчуючи сучасною практикою реагувати на мовний закон підкреслено неграмотним вживанням українських літер у російських словах, ця ідея живе і триває – хоч, безперечно, втратила на популярности в самій Україні, особливо останнім часом.
Це доволі простий, базовий рівень невизнання української, котрий не вимагає від людини нічого, крім цілковитого обскурантизму. Для подібного сприйняття, у якому люди запевняють, що розділити українську і російську не можна, бо вони нероздільні, треба небагато. Достатньо не мати жодного поняття про мову або зумисне відмовлятися застосовувати загальне мовне знання конкретно до української, оскільки вона апріорно “не заслуговує” такого підходу. Якщо вважати українську діалектом чи “наречием”, то самим фактом її існування, як і фактичними відмінностями від російської, можна знехтувати – великоросійський шовінізм цілком гомогенний, діалектні, етнічні та культурні відмінності його взагалі не цікавлять. Є лише парасольковий термін “русский”, який за означенням підминає під себе все, що йому треба.
На другому поверсі цього химерного дому буття розмістився підхід дещо модифікований – його часто, хоч і не виключно, поділяють російськомовні люди без експліцитної любови до великоросійського шовінізму. Це підхід, у якому говорити російською краще, ніж суржиком (на практиці – переважно говіркою рідного села чи містечка). Українська мова в такій системі координат існує, і хтось десь нею навіть говорить, але таких людей дуже мало. І носій подібної ідеї, що найважливіше, до них не належить та за означенням належати не може.
Все, що особисто мовцеві видається відхиленням від норми (чи не першу скрипку тут грають так звані “галіцизми”, до яких автоматом потрапляють буквально всі слова, які він чує вперше), вважається безправним суржиком, якого слід позбуватися. При цьому покликання на “галіцизми”, під котрими зазвичай маються на увазі полонізми, – підхід нітрохи не новий. Йому рівно стільки ж років, скільки й Валуєвському циркуляру, де читаємо: “Наречие их (малороссов), употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши”. Чимало людей, котрі вже не поділяють поглядів “українська мінус польська дорівнює російська”, все ж погоджуються з імперським ставленням до реґіолектів як “ушкодженої мови”. Право на існування має лише найчистіша і найрафінованіша українська нормативна мова. По секрету скажу: ніхто цією мовою не говорить.
Тут буквально той само шовінізм, просто значно менш усвідомлений. Людина не є його пропонентом – але, безперечно, є носієм. Власне, про це вже заходила мова: шовінізм гомогенний. Віра в те, що мова чи культура не просто є (тоді це звичайний самообман), а фундаментально зобов’язані бути чимось однорідним, інакше це безвартісна полова, є за означенням шовіністичною. В описаному випадку ситуація ускладнюється хіба тим, що людина, котрій належить судження, теж перебуває поза контекстом. Це “знання” про українську вкупі з бездоганним вмінням відділяти суржик від актуальної норми (чого порядний філолог не віддав би за такий талант!) є хіба раціоналізуванням. Людина спершу не говорить українською, а тоді пристосовує цю практику під неіснуюче рафінований мовний стандарт, якого не дотримується ніхто.
Не те, щоби тут було щось нове. Умовна опозиція до шовінізму зобов’язана бути бездоганною відповідно до критеріїв, які сам шовінізм як система координат і встановлює. Найменше відхилення від диктованої згори норми – і все, метропольний погляд відкидає тебе як безвартісного чи лицемірного. А ще це буквально зовнішня політика СРСР, сконденсована у фразі “а у вас негрів лінчують”. Формально це той само аргумент, яким Росія виправдовує нескінченні війни проти незалежних держав (інші держави теж ведуть війни, тому ніхто не має морального права дорікати анексією Криму). І на мовному рівні воно працює подібно, вживається формально такий же аргумент: якщо хтось розмовляє говіркою, котра відрізняється від (неіснуючого) пуристичного золотого стандарту української мови, то для чого тоді взагалі говорити українською?
До того ж, цей підхід часто виявляється цілком огульним. Мова стає чимось бінарним: єдино можливий еталонний зразок української – проти будь-яких, навіть найменших відхилень, які в цій системі координат якісно дорівнюють повній неграмотності. Між людиною, котра вживає реґіоналізми, і людиною, котра не може зв’язати українською двох слів, з цієї позиції жодних відмінностей немає.
Тому, на правах “старшого брата”, таким людям лишається російська. Котрою відповідно до золотого стандарту теж ніхто не говорить – але ж російська, котрою спілкуються в Україні, хоч багато в чому також спотворена, все ж “природна”, історично складена, можна сказати. А досконалу українську з музейної полички просто не хочеться “коверкать”.
На диво багацько абсолютно україномовних і проукраїнських людей поділяють цей підхід. І вирішують боротися за чистоту української мови так активно, що разом з водою беруться вихлюпувати цілі покоління дітей. Зрозуміти цей підхід нескладно. Подібно до того, як авторитарні режими неминуче породжують підпільні рухи (хай часто офіційно не оформлені як власне організації спротиву), українська мова через історію політичних обмежень і заборон сформувала певну закритість серед носіїв. Внутрішній консерватизм у подібних випадках є звичайним механізмом самозахисту.
Якщо мові регулярно відмовлено в праві на існування чи бодай у рівноправності, середовище носіїв цієї мови природно закриється від зовнішнього світу – носія загрози. Просування і розвій власної ідентичности в таких випадках часто поєднується зі звичайною міфотворчістю. Це не меншовартість як така, лише прагнення оборонитися від зовнішніх загроз. Проте цілковитий брак регуляторних механізмів та інституцій, звісно, заважатиме належному критичному осмисленню. Інакше кажучи, обмеження негативно впливають на саму здатність спільноти до рефлексії. Це стосується як виправданих обмежень (наприклад, антиковідних, котрі за фактом існування породжують найдикіші антинаукові вірування – поза тим, що далеко не всі обмеження в нашій країні направду мали сенс), так і цілком тоталітарних, запроваджених з ідеологічних чи безпекових – у розумінні автократичної меншости – міркувань.
Такі перетворення української мови, втім, пов’язані з цілою низкою історичних проблем. В часи Російської імперії українській мові просто відмовляли у праві на існування, і це виливалося в деякі доволі тривкі міти: скажімо, твердження Бантиша-Каменського про придатність української для “безсмертних творів світових композиторів”, котре дуже швидко переросло в байку про “другу за милозвучністю”, чи доволі агресивно педальоване твердження про російську (мову агресора) як неслов’янську. Реакцією на реальні чи гадані інституційні обмеження майже завжди стає прагнення заявити про моральну чи онтологічну вищість забороненого – і, відповідно, про “нижчість” агента, котрий забороняє.
Неоголошене витіснення української з ужитку в часи СРСР, як і повністю україномовне середовище українських літературних дисидентів, додали до цієї проблеми ще одну – елітаризованість української як мови оцього закритого середовища, котре складається не так із просто носіїв, як із оборонців мови чи трансльованої нею ідентичности.
Витіснена мова перетворюється на мову сакральну. Замість мови як рідного інструменту пізнання і комунікації отримуємо мову як кивот українського духу, недоторканну “святая святих”, куди дозволено заходити лише вчителям на уроці, та й то не завжди. Сакральне не може мати варіацій, оскільки є абсолютом. Тому імперський підхід Росії до ліквідації власних діалектів в українській мові постав внаслідок радянських мовних політик – але нині закріпився радше самостійно через сприйняття мови як того сакрального простору українства, в якому ми впізнаємось. І навіть цей підхід не новий, бо педальований Максимовичем ще у середині 19 століття: “Южнорусский язык у нас есть уже как памятник только, из которого можно обогащать Великорусский”. Саме ця “меморіальна мовна політика” була одним зі стовпів галицького москвофільства й одного з небагатьох направду мовних покручів– галицького язичія. Втім, язичіє успішно розбилось об ту саму стіну живої мовної практики, об яку зараз поволі розбивається пуризм.
Проте й цю стратегію не випадає назвати неприродною. В окремих випадках вона може бути ефективною – і свого часу для нас, власне, була виправдана. Проте по тридцяти роках відновленої Незалежности цей травматичний підхід триває – і моментами видається, що нема на те ради. Українська має бути або еталонною, або ніякою. В цьому питанні мовні консерватори несвідомо обирають вторити іншій категорії травмованих совітськістю людей – тим, котрі “не хотят коверкать”. Мовляв, якщо не можеш говорити тим еталонним, сакральним стандартом, який ми покликані оберігати, то ліпше й не говори. Причому оце “говори / не говори” часто є імперативом, наказом, а не запрошенням до розмови. Хоч розкіш розмови про мовну проблематику ми вже давно можемо собі дозволити.
Особливо іронічно така імперативність виглядає з боку російськомовних людей, але нерідко її можна зустріти і в тих, котрі опанували українську в дорослому віці. Тут вишукування надто російських слів принаймні пояснюється мовною практикою, яка випливає з протиставлення української мови російській – і, відповідно, пошуку помилок навіть там, де їх немає (це природний етап у вивченні будь-якої не першої мови). Значно складніше пояснити таку поведінку в людей з питомо україномовного середовища. Там простір для претензій практично необмежений. А може ти взагалі російськомовний чи й просто засланий ворог, що вживаєш “безкоштовно” замість “безоплатно”? А чи достатньо тверді твої шиплячі, щоб ти вважався справжнім носієм української? Можливо, дійсно не ламай мову і балакай собі російською?
Тут міг би бути жарт про вимірювання черепів, але, на жаль, аналогія достатньо точна. Як євгеніка дає об’єктивні результати лише в головах людей, котрі проводять заміри, так і сакральний стандарт української існує лише в суб’єктивному розумінні кожного окремого пуриста. В умовах обмеженого або ідеологічно нав’язаного академічного вивчення мови оберігання мови як такої покладається на її самосвідомих носіїв, котрі відтак і стають носіями норми. Дійсно, мова не може розвиватися природним чином у багатьох осібних стилях, якщо цей розвиток обмежують.
Проте нині багато хто не враховує, що йдеться не про збереження мови. Українська, на щастя, більше не є загроженою. Зараз мова про інституційну підтримку власне що природного розвитку. Інакше замість численних стилів, диктованих сферами вжитку, збережеться той само поділ на сакральний стандарт, котрий має право на існування (чи ж дарма ми його зберігали?), та численні неправильні версії, котрі з погляду носіїв, що претендують на володіння мовою в усій її повноті, нічим не відрізняються від гомогенної “мови села”, єдино можливої з погляду Російської імперії та висміюваної в СРСР. Сучасна Росія поділяє обидва підходи і не бачить між ними суперечности. Натомість із погляду пуризму радянський підхід залишається не просто життєздатним, а абсолютним. Хоч первісно висміювання “мови села” породжувалось власне історичним сприйняттям української як “ушкодженої російської”, нині цю підставу легко ігнорувати. Невідповідна сакральному стандарту українська стає “ушкодженою українською” власне через те, що демонструє природний спектр відмінностей. Що нітрохи не дивно для країни з протяжністю більше тисячі кілометрів, якщо міряти вздовж паралелі. І що важливіше – для країни, в якій ця мова є природним утворенням, котре розвивалося під впливами інших мов чи й узагалі паралельно з іншими мовами, але нітрохи не завдяки цим впливам. Хоч у випадку з українською і російською паралельний розвиток пояснює значно більше схожих феноменів у двох мовах, ніж принцип “все, що схоже – русизм”.
Тому в ідеалі коректним сприянням мові є власне її вивчення. Бо вивчення і цікавість до живої мови провокує і стимулює її розвиток. Розвиток цілком природний, хай навіть через сто-двісті років вона помітно зміниться. Це чекає всі природні мови. Але за століття окупації ми так звикли до своєї ролі оборонців, що тепер не можемо її відкинути, навіть якщо цього вимагає добро самої мови. Ба більше, часто цей інтерналізований великоросійський шовінізм нам подобається.
17.09.2021