Тридцять років можна назвати нижньою межею тривалости покоління. До тридцяти в більшости людей вже є діти, тобто повноцінне друге покоління “дітей Незалежности” вже з нами. Це не враховуючи і дещо старших людей, народжених в СРСР, становлення котрих, однак, відбувалось у вільній Україні. Саме по цьому поколінню, згідно з останніми опитуваннями, проходить більш-менш чіткий вододіл — серед старших поколінь помітно більше людей, котрі сьогодні не підтримали б ідеї Незалежности.
Ми (я зокрема) схильні бачити в цьому вододіл між поколінням, котре більше травмоване совком, і котре не встигло достатньо його застати. Але ж це доволі дивно — чи не мали б люди, котрі з СРСР застали умовно безтурботне дитинство, а з підліткових і юнацьких років пам’ятають хіба шарварок дев’яностих, мати більше підстав для ностальгії? Мені, скажімо, дев’яності видаються казковішим часом, ніж нульові, якраз через те, що припадали на те саме раннє дитинство.
Глобальне непорозуміння між двома типами мислення, яке я спостерігаю мало не в кожному помітному соціальному диспуті, наводить на думку, що з тягою до Радянського Союзу пов’язана не лише травматична ностальгія, а й іще один фактор. Саме він відповідає за конфлікт поколінь у сучасній Україні та, хоч силоміць нав’язуваний в СРСР, насправді є природною частиною нашого етосу ще звіддавна. Я кажу про колективізм.
Колективізм як такий не є неодмінно негативним. Багато народів досі поділяють колективістський світогляд, а ще більше поділяли його в минулому. Колективізм, як антагоніст індивідуалізму, передбачає, що людина керується не індивідуальним, а суспільним міркуванням про користь. У традиційно колективістських спільнотах це, однак, не означає жертвування особистим на користь суспільного — особисте і є суспільним.
Один із найвідоміших проявів колективістського підходу до життя, який існував майже в усіх суспільствах, — примусові одруження, домовлені між батьками. Воля соціуму, яким тут виступає родина, визначає поведінку окремих елементів цього суспільства. Елементів, інтегральних одиниць, проте не індивідів — подібно до того, як Павло у 1 Кор. 3:16 називає храмом Божим не кожне осібне тіло, але збірне поняття “ваші тіла”, визначаючи позаіндивідуальну належність до соціальної структури, Церкви як згромадження вірних. Натомість бажання чинити відповідно до індивідуальних інтересів, хоч би з бажання одружитися з самостійно обраною людиною, для колективістського етосу — переступ, про що чимало можна почитати в українському фольклорі.
Західна філософія недарма чимало уваги приділяла поняттю “внутрішньої етики” чи категоричного імператива, як його називав Кант. Спрощено — не робити іншим того, чого не бажаєш собі. Індивідуальне судження в такій системі є центральним. Це внутрішній закон, котрий ідеально повинен бути не просто суголосний суспільному закону, а має його породжувати. Як і власне закон, цей імператив оперує категоріями правильного і неправильного вчинку. Вчинку, який порушує встановлені норми і який їх не порушує. І наслідком у цій системі стає не каяття, а покарання, наявність “ушкодженого стану”, навіть якщо постраждала тільки імперативна буква закону (доведеним до абсурду прикладом можна назвати полювання поліції на вебкам-моделей). Але колективізм подібним не переймається. В колективістському світогляді поняття провини часто умовне, оскільки для існування провини потрібен переступ встановленого правила.
Адекватність вчинку визначається не через його формальну правильність, а тільки через його ганебність. Ганебність, звернена на особу, що відступає від колективного схвалення, має характеризуватись не усвідомленням провини, а соромом за неї. “Безсоромний” є інвективою лише в колективістському світогляді. Це характеристика елемента соціуму, котрий виходить за межі суспільного осуду. — практично це характеристика індивіда. Українці знають це як ніхто. “Ганьба” для нас є мірилом політичного схвалення, відповідности “покликаної особи” потребам громади, котра колективно відчуває за собою право оцінювати і судити.
Вчинок може бути законним і ганебним, а може бути незаконним і не ганебним водночас. Прикладом першого в нашому колективному етосі буде одностатевий секс, прикладом другого — побутова корупція. Взагалі в сучасній Україні нескладно побачити, як колективне відчуття сорому визначає соціальні динаміки. Ситуація з Талашком добре продемонструвала, як колективістська етика впливає на наше трактування подій: проблема не в твердженні, що це могло відбутися. Проблема в тому, що саму можливість певного вчинку виносять на яв. Оприявнення загрожує суспільним осудом, а отже, й соромом, тому люди в колективістських суспільствах схильні ігнорувати проблему до останнього і, як у нас звично казати, “не виносити сміття з хати”.
Оприявнення проблеми тягне за собою суспільну санкцію — ганьбу для всіх залучених. Суспільна ганьба порушує доволі абстрактну сьогодні честь, яку я так називаю хіба з поваги до традиційного вжитку. Нині під честю частіше мається на увазі нормальність, тобто конформність неписаним правилам соціуму.
Саме в прагненні захистити або відновити свою “нормальність” криється проблема. Етика взаємодій зводиться до того, що всі учасники кожного конкретного конфлікту по змозі мають “зберегти лице”. Взагалі поняття “зберегти/втратити лице”, як і більш галицьке слово публíка (ганебний розголос), добре демонструють природу цього поняття. Якщо колектив є основним мірилом та інструментом вирішення проблем, “універсальним сумлінням” кожного, хто належить до колективу, проблеми і конфлікти належить від цього колективу оберігати. Чи принаймні розподіляти вину між винуватцями і постраждалими, аби всі причетні могли “зберегти лице” і колектив вищого порядку (родина, громада, спільнота) не мав потреби втручатися в те, що ми однаково сприймаємо як індивідуальне. Індивідуальне в колективістському світогляді просто не вартує уваги. Ось тут криється звинувачення жертви. Ось тут криється небажання заявляти про злочини і покривати злочинців — бо ж переведення проблеми у площину встановленого закону означає, що регуляторні механізми всередині самого “гармонійного” соціуму не спрацювали.
Звідси притлумлення проблем замість їхнього проговорення. Цитуючи Ореста Друля, йдеться про “прагнення гармонії, в пошуках якої готові доти творити ілюзію безпроблемності, аж поки проблеми вибухнуть і знищать вдавану гармонію”. Однак він подає це як збірну ознаку “східної культури”, я ж добачаю тут радше ключову принадність та фундаментальну проблему колективізму. Хоча кореляція, звісно, існує. І навіть тут, у цій кореляції, ми перебуваємо на роздоріжжі між умовно “східним” та умовно “західним” етосом, якщо припускаємо, що останній тяжіє до вирішування проблеми, хай навіть через ескалацію конфлікту і оприявнення проблеми (чи не найбільший страх колективізму!)
Колективне сумління взагалі не працює через поняття формалізованого закону, який в ідеальній концепції є системою встановленої та наперед визначеної відплати за переступ. Інструментом його впливу є “присоромлення до покори” (англ. shaming into submission). Оскільки мірилом є диктат соціуму чи, частіше, авторитетів, котрих більшість соціуму визнає за суддів, практики на кшталт заяв “за власним бажанням” стають бажанішими за реальні дисциплінарні стягнення. Оце “за власним бажанням”, хоч усі розуміють вимушеність такого підходу, є колективістським способом зберегти лице там, де з певних причин не діє прескриптивна система правил. Колективізм реагує постфактум, замість встановлювати межі.
Хоч я народився після настання Незалежности, в мої шкільні роки практика товариських судів іще була актуальною навіть для моїх ровесників. Тільки, на відміну від “присоромлення до покори”, це вже практика цілком радянська. Вона перевела загалом хаотичний колективістський підхід на інституційний рівень, в якому суспільні одиниці (сім’я, артіль, трудовий колектив загалом) є частинами жорсткого вертикального апарату. В межах цього апарату діють закони, але на найнижчому рівні, на рівні взаємодії частини колективу з колективом як таким, правил де-факто немає. Є лише можливість переступу в очах авторитету (вчительки в школі, групоргів чи секретарів райкомів у комсомолі, парторгів на роботі) та використання цього авторитету від імені всього колективу якраз для “присоромлення до впокорення”. Якщо цього базового рівня не вистачало, справа переходила в більш індивідуалістську площину суду, де, втім, теж розглядалась образа, заподіяна умовному “колективу”. І неконформність, власне, часто ставала частиною провини.
Використання публічного осуду чи приниження як дисциплінарного інструменту в колективі, вкупі з небажанням “виносити з хати” проблеми, щоб із ними не треба було розбиратись і щоб не “втратити лице” для українців речі геть не нові. Це видно принаймні з чималої кількості ідіом, які ми випрацювали саме на позначення дисциплінування через ганьбу. Проте СРСР, ламаючи безліч традиційних динамік, цю не відкинув повністю, а поставив собі на службу — зрештою, ліві ідеології неминуче опираються на колективізм, а тоталітарна лівиця тим паче. Це дає неочікувані наслідки сьогодні.
Наш підхід до вирішення соціальних проблем через поняття ганьби, а не закону, здається цілком традиційним. Почасти він таким і є. Але, по-перше, ця “традиційність” насправді помітно викривлена десятиліттями радянського трактування колективізму і фізичної ліквідації тих суспільних структур, які були власне носіями традиції. Між колективістською поведінкою сім’ї та колег на роботі є величезна різниця. По-друге, слід зважати також на те, як наш колективізм реалізується на практиці. А він часто стає джерелом непотизму та відомої фрази про те, що “своїм усе, а ворогам закон”. Ориґінально фраза належить перуанському президенту Оскару Бенавіндесу, проте нині вона обтяжена путінізмом. Владімір Путін відкрито зазначав, що намагається втілювати цей підхід на практиці, “хоча питання, звісно, в тому, кого вважати своїми”. Це вичерпний підсумок проблеми успадкованого від СРСР колективізму.
Поняття “свого” в колективізмі абсурдне, оскільки колективізм ігнорує індивідуальність. А чужим потенційно є кожен, оскільки людська істота непередбачувана і навіть з-під культурно завченої покори та конформности коли-не-коли пробивається особистість, хай мимоволі. Тому колективне Я, котре нерідко оперує не лише живими, а й мертвими представниками своєї цілости (архаїчні культи предків, християнські культи святих і радянський культ мертвих пророків комунізму) взагалі не відчуває потреби цінувати окрему одиницю. Самість просто не належить до питань, якими колективізм задається. Цю проблему добре ілюструють дві парадоксально подібні цитати. Одну приписуть Арнольду Амальріку: “Вбивайте всіх, Господь впізнає своїх”. Друга, безсумнівно, належить Юрку Позаяку: “Якщо тебе розстріляли, / Дарма! Хай кати лютують! / Пройде десь років із тридцять — / Тебе реабілітують!” Як на мене, друга цитата — це перша цитата плюс іронія.
Із цього підходу добре видно, що неконформність автоматично робить людину “чужою”, виключеною зі спільноти. Це вкрай архаїчний мотив, котрий, знову-таки, зав’язаний на практичному застосуванні ганьби для викликання сорому і безсоромности/індивідуалізму як найбільшого гріха колективістського етосу. Зрештою, це й наша найдавніша історія — практично в кожному хрестоматійному переказі “Повісті минулих літ” згадується, що в нашому середньовічному суспільстві смерть була чи не єдиним інструментом позбавлення ганьби, бо “мертві сраму не імуть”.
Взагалі для багатьох архаїчних суспільств це була найвища форма покарання — не смерть, а незмивна ганьба, котра ставить людину поза межами соціуму, перетворює її в очах колективу на етичну тварину, яка становить не меншу загрозу, ніж голодний вовк. У германському праві вбивство такої “унезаконеної” людини не передбачало жодних штрафів чи покарань. Людина, що відкидає соціум як джерело сьогомоментної неписаної етики, для такого соціуму втрачає людську природу. Аналогічно сучасним сповідникам колективістського підходу вкрай складно не те що прийняти, а просто побачити неетичність використання сорому як інструменту покарання чи виключення зі спільноти. Не тому що колективістський принцип у нашому суспільстві стоїть над законом, а тому що багато для кого він і є закон.
Пильнуйте, всі ми трохи колективісти. Всі ми конформісти, котрим простіше погодитися з думкою більшости, ніж відстоювати свою. І всі ми схильні виключати зі свого оточення людей, котрі не конформні нашому світогляду. І коли йдеться про особисте — тут нічого й не вдієш. Питання лише в тому, де саме проходить межа особистого. З погляду колективізму, який досі є орієнтиром для безлічі українців, без огляду на політичні вподобання, ніде. З погляду етичного колективізму індивід існує лише у вигляді власного впливу на колектив. Об’єкт визначається його відсутністю. І наче нескладно зрозуміти, чому покоління, котре на хвилі пострадянської ейфорії виховували на індивідуалістів (бо стало можна!), цієї парадигми не приймає. Але насправді складно. Як правило, люди відкидають не абстрактний “совок”, а вельми конкретний колективізм радянського штибу. А для зануреної в колективізм людини побачити індивідуальне судження часто означає побачити радикальну загрозу самій собі та своєму способу існування. Це навіть не лицемірство, а радше простий моралізм. Не можна йти проти колективної етики, бо інакше колективна етика стане непотрібною (і настане пекло на землі, бо індивідуальної етики з цієї позиції просто не існує). Це набута, культурна нездатність розпізнати альтернативу.
27.08.2021