Вже за Ясинею через відкриті вікна поїзда напирали такі настоянки запахів лісових протягів і дистилятів приколійових трав, що можна було більше в житті – якби воно мало невдовзі закінчитися – не шкодувати. На стації Кваси навпаки: сильно пахло усім залізничним. До самих Квасів йти не треба. Трикутник міст-ресторан-стація творив автономне містечко. Збоку від стації – у якомусь шкарпі – починалася тривала історія квасної квасівської води. Маленький буркутик, мінімальне озерце на дві долоні глибиною, з дна якого просочувалася крізь землю газована мінералка.
Вниз до шосе, тоді широким мостом через Тису. Там ще одне джуркало з тою ж водою. Догори до штреки і руїн люксусової у своєму задумі туристичної бази. Тридцять років досвіду ерозії. До останніх сільських домівств. Через буковинку. Через кілька кілометрів – уже Джорджова прилука. Вона висока, як телевізійна вежа або хмародер. Але є дорога, мудріша від екстремального набору висоти. Ціла Джорджова – як нелюдського походження гобелен. Квіти тут через обачність перед смертельною засмагою особливо піґментовані. За Джорджовою – там, де рештки фундаментів міжвоєнної ферми того чеського Джорджа – починається дорога через останній на такій висоті буковий ліс. Білі стовпи дерев, які позначають межу лісів правдивої Європи. Тридцятиметрове склепіння над тріщиною плаю по траверсі. Цілковитий шпалер аж до велетенської полонини під Менчулом (одним із сотні менчулів у цілих Лісистих Карпатах і Бескиді). Стара радянська ферма. Трохи як стая, але колективніша. І ще трішки. І ще якісь високі, як коло церкви, дерева, і вже брама. Високогірний стаціонар львівського університету.
Великий різнорівневий чеський дім, подібний плануванням на сирійський двір. Умивальники на патіо. Дерев'яні туалети, до яких треба сходити сходами у берду. Город на схилі, де кожна ділянка позначена табличкою про те, що там росте.
Я прийшов туди вперше після війська. Не знав, що робити на несподіваних канікулах. Хоч у заліковій ще перед армією мені поставили п'ятірку за обов'язкову літню ботаніко-зоологічну практику у Карпатах. Не дуже вірили, що вернуся. Я виріс у горах, але життя у субальпійській зоні тоді змінило моє життя. Я настільки закохався у цю шотландію, що – як то буває у зрілій молодості – не міг собі уявити життя без неї.
Кольори, панорами, персоналізовані рослини, арніка, скорзонела, калган, ялівець, жереп. Далекі румунські гори. Темінь. Море хмар у долині, з яких проростають острови і атоли. Похилі поверхні…
Чого лиш не було у цьому обмеженому мінімалістському просторі. Ночі, ранки, полудні. Сонце, яке обпікає при двадцяти градусах. Вітер, який працює як кисневий апарат. Вибіги на сусідні гори. Ляскіт пастуших батогів. Дурнуваті бики. Потоки овець, дзвоники яких робили музику на межі тверді і неба. Всепроникні дощі. І все нові і нові гербарні листи, які ніяк не могли замінити собою тих, які висіли у рамках на усіх стінах, тих із шістдесятих.
Користуючись службовим становищем, я був там із кількома десятками студентів впродовж кількох академічних років. Користуючись пам'яттю про можливість користатися службовим становищем, я приходив туди впродовж років з різними гостями. Передовсім керувався основним мотивом до заняття літературою: по-перше, розуміння того, що знаєш, бачиш щось, що саме тобі бачити дано чи вдалося; по-друге, нестерпне бажання розповісти про це ще комусь, до кого небайдужий.
Кільканадцять років хоча би раз за сезон я мусив бути у тій субальпіці, аби під натиском тургору не порвалися клітини. Це було подібне на вакцинацію. І на реанімацію водночас. Аж поки не виробився специфічний імунітет. Як казав Гривінський – рекомендую.
16.09.2021