Знамениті дурисвіти

Серед ріжних цікавих оригіналів були письменники й художники, які вміли дуже дотепно розіграти товариство. Але щоб розіграти ҐПУ?

Під час репресій 1930-х заарештовані дуже швидко ламалися і щиро признавалися до контрреволюційної діяльності навіть на початку терору, коли ще нікого табуретками по голові не били. Ламалися навіть воєначальники-фронтовики і признавалися в плануванні замахів. Усім їм обіцяли після щирого зізнання можливість працювати й далі, але треба видати поплічників.

Правда, опісля, у 1938-40-му, більшість тих, хто «ламав», теж були знищені.

Але був один випадок, коли письменник пошив у дурні ҐПУ.

Яків Кальницький (1895–1949) пройшов фронт Першої світової командиром полку, а потім працював у карному розшуку і, як писав Юрій Смолич, «носив на грудях всі георгіївські хрести, дарма, що національність Яші – єврей. Вдачі був веселої, оптимістичної, а фізичної сили – неймовірної; походив з родини євреїв-вантажників – завжди велетнів і фізично могутніх».

Писав він російською і українською. Коли Кальницького заарештували, то звинуватили в тому, що він організував єврейську підпільну націоналістичну організацію. Ну і треба було видати членів організації. От він і написав поіменно весь склад підпільної організації: Шолом Алейхем, Шолом Аш і таємничий палестинський рабин Шабсай Цві, на якого й перекинув письменник всю організацію.

І чекістська машина закрутилася. Втішений слідчий перевів в'язня до іншої камери і перестав мучити нічними допитами. Минали тижні, місяці, а слідів рабина жодних. Щойно через три місяці з'ясувалося, що Шабсай Цві жив ще у XVII сторіччі.

Ця вся історія разом із доносами на Кальницького детально описана, додам лише те, чого нема. В таборі він здійснив якийсь винахід, його викликали в Генеральний штаб до Москви, а перед самою війною призначили консультантом з протиповітряній обороні Харкова.

Помер по-дурному, як засвідчив Юрій Смолич – який, власне, й писав доноси на Кальницького. Курив завжди люльку, але будь-який тютюн здавався йому заслабим. Тому натоптував у тютюн полину. І одного разу задихнувся.

А Михайло Слабошпицький розповів, як з Анатолієм Шевченком розіграли Романа Іваничука. Вони побачили в телевізорі виступ письменника на львівському заводі «Електрон», де серед публіки переважало жіноцтво. Видно було, як Іваничукові така публіка подобалася. І Шевченко вирішив, що треба розіграти «цього нарциза».

І ось він зателефонував Іваничуку, прикривши слухавку хустинкою, і жіночим тремтячим голосом став молоти: «Я смотрєла вас, дорогой і нєповторімий товаріщ Роман, на тєлєпєрєдачє, і я сразу жє поняла: ви самий красівий, самий умний мужчіна ізо всєх, которих я когда-лібо відєла в жізні. Я сразу жє полюбіла вас!.. Я нє могу жіть бєз вас!.. Я хочу відєть вас!.. Мойо жєланіє сильнєє мєня!.. Я ложусь і встаю с вашім імєнєм!.. Вашє прєкрасноє ліцо всьо врємя пєрєдо мной!.. Раді вас я виучу українській язик, чтоби чітать ваші замєчатєльниє кнігі…»

Та цього виявилося замало для розігри, і вони ще й ушпарили любовного листа в тургенівському стилі: «І так, дорогой мой нєповторімий Роман Івановіч, я должна Вам прєдставіться. Мойо ім’я Ліна, а по паспорту – Міхайліна Анатольєвна… – Шева засміявся: "Зашифруємося тут: Михайло й Анатолій. Папа не в’їде, що це ми, бо він буде весь в інтимній турбулентності". І писав далі: "Так случілось, что у мєня двє квартири. Могу встрєтіться с Вамі на той, которую пожєлаєтє"».

А вкінці: «Я єщо, к сожалєнію, нє чітала Вашіх кніг, но вєрю, что оні замєчательниє. Такой чєловек, как Ви, просто нє можєт пісать плохо. Даю Вам торжєствєнноє обєщаніє, что ізучу прєкрасний украінскій язик спеціально для того, чтоби чітать Вас в орігіналє і поддєржівать с Вамі разговор о літєратурє».

Таємнича незнайомка похвалилася ще й тим, що має на обох помешканнях телефони. А Шевченко подав свій і Слабошпицького. Відтак стали чекати.

За кілька днів Іваничук зателефонував Слабошпицькому.

«"Слухаю тебе, Романе!" – радісно сказав я. – "Це ти, Михайле?" – подивувався він. – "Та я ж!" – "А чого це ти там?!" – здається, збентежився він. – "А де ж мені бути?"

І тут до нього дійшло: "То це твої з Шевою дурні жарти?!"

"Чому ж дурні – все дуже гарно: тобі подарували таку прекрасну ілюзію. Ти вбив собі в голову, що ти сам Аполлон і що в тебе закохуються всі жінки земної кулі…"

Він кинув слухавку. Мабуть, розчаровано, а воднораз і ображено».

Одним з найзнаменитіших жартунів був Анатолій Дімаров. На жаль, усі його фіґлі залишилися відомими лише в середовищі письменників і, ставши легендарними, все ж не дійшли до ширшого кола читачів. Лише частину з них він подав у своїх спогадах.

Переважно ці фіґлі розігрувалися в Ірпінському будинку творчості. Це така доволі простора паркова територія з дерев'яними будиночками. Письменники там селилися на якийсь час, писали й банячили.

Легенда про коня існує в двох варіянтах. Отже, був на території парку тихий сумирний кінь білої масті, якого всі любили. І одного разу, коли Остап Вишня під час добрячої пиятики так набрався, що його на руках занесли до будиночка, Дімаров завів туди й коника і прив’язав до бильця ліжка.

Коли вранці Вишня прокинувся і побачив над собою задумливу кінську голову, то вискочив на вулицю і став розповідати усім зустрічним колегам про дивного коня. Заки він те розповідав, Дімаров коня вивів другим виходом. А тоді повернувся і цілком поважно пояснив, що поява білого коня засвідчує білу гарячку.

Вишня образився і закликав усіх пересвідчитися, що кінь таки є. Зайшли до будиночка – а коня нема.

– От самі бачите, – сказав повчально Дімаров, – до чого доводить пиятика.

Але тут Вишня нюхнув повітря, забіг на протилежний бік ліжка і з тріумфальним криком вказав на купку пахнющих конячих «яблучок».

Друга легенда про білого коня дещо інакша. Цього разу розіграли Андрія Малишка, який теж полюбляв оковиту. Якось він запитав у Дімарова, як виглядає біла гарячка, і той відразу пояснив, що перша ознака білої гарячки – поява білого коня. І ось коли Малишко вранці прокинувся і підійшов до вікна, то побачив у сизій імлі прив’язаного до дерева білого коня. Він кинувся назад у ліжко, накрився з головою і пробував знову заснути. Але не спалося. Білий кінь не виходив з голови. Він ще раз встав і виглянув у вікно. Кінь не зник. Малишко боявся виходити з хати. Врешті до нього завітав Дімаров, вислухав про коня, підійшов до вікна і сказав, що нічого не бачить. Малишко з острахом теж підбіг і з полегкістю зітхнув:

– Попустила зараза!

Але Малишко й сам був штукарем. У ту епоху відбувалися розмаїті декади тої чи іншої літератури в якійсь союзній республіці. І от під час такої декади української літератури в Узбекистані Малишко, сидячи у президії поруч з Антоном Хижняком, став ковтати ніби якісь пігулки. Хижняк поцікавився, що то. Малишко пояснив, що пірамідон, від голови. Той і собі попросив. Малишко порадив ковтнути йому відразу три пігулки, інакше не подіє. За кілька хвилин Хижняк вилетів кулею. Справа в тому, що Малишко ковтав вітаміни, а Хижнякові підсунув пурген.

Наступного дня Малишко застерігав Хижняка, аби той, звертаючись на мітингові до бавовнярів, називав їх «аксакалами», а не «саксаулами».

У версії Дімарова то було так.

– Дивись, не бовкни: саксаули! – шептав Малишко.

– Та одчепися, не бовкну!

І вже Хижняк іде до трибуни, а Малишко йому вслід:

– Аксакали, а не саксаули!

Хижняк ступив за трибуну і, звертаючись до аксакалів, упиляв:

– Дорогіє товаріщі саксаули!..

Дімаров був неабияким фантазером. Якось із Миколою Жулинським він приїхав до Львова, їх поселили у «люксусовому» номері готелю «Жорж», і Дімаров відразу почав снувати свою павутинку. Оскільки він уже в цьому номері колись перебував, то розповів, що на кожному ліжку повинні бути блискучі кнопочки, на яких за Польщі була записана обслуга готелю. Так що можна викликати чи кельнера, чи покоївку. А в самому низу має бути кнопочка з написом «Блядзь», якою можна викликати повію.

Дімаров вийшов до лазнички, а коли повернувся, то побачив, що Жулинський заліз під ліжко і шукає ту кнопочку, якої, звісно, ніколи не було. Тільки черевики стирчать з-під ліжка.

Усні оповідки Дімарова завше з часом пучнявіли свіжими вигадками. Принаймні у своїх записках він стверджував, що така кнопка справді була і, побачивши товариша під ліжком, він засміявся:

– Та не тисніть ви на ту кнопку, вона вже не діє!

Жулинський відразу ж з-під ліжка виповз червоний, як рак, і пояснив:

– Запинку шукав.

– Еге ж, так я вам і повірив. Кнопку мордували! Ви, Миколо Григоровичу, якщо так уже припекло, беріть десятку в зуби і під готель. Яка висмикне, оту й тягніть до готелю!..

Іншого разу Дімаров розповідав про дитячого письменника, який вважав себе таким красенем, що усі жінки мали б на нього вішатися. Врешті він усім набрид своїми безконечними оповідями про любовні перемоги.

Десь на ту пору Хрущов почав заселяти циганів у містечка, зокрема і в Ірпінь. Дімаров вирішив донжуана провчити і подався на циганську дільницю. Там знайшов здоровила, якомога страшнішого, і попросив його завітати до будинку творчості з певною місією: налякати хвалька. Циган погодився за п’ятдесят карбованців і запитав, чи треба голову відривати. «Не треба». – «Тоді яйця?» – «Не треба й цього. У нього дружина. Ви його тільки полякайте добряче». – «Полякаю. Так полякаю, що він і до рідної жінки дорогу забуде!»

О дев'ятій ранку, коли письменники вирушали на сніданок, циган з'явився зі здоровенним дишлом на плечах і став метатися по території, викрикуючи, що хвалько «усіх наших жінок зґвалтував!»

Хвалько мусив сховатися, а потім взагалі тихо зник і більше в Ірпені не вигулькував.