Влодко Кауфман і Антоніна Денисюк на відкритті актуальної виставки у галереї "Дзиґа".
У стоячу воду можна ступити двічі
З особою Антоніни Денисюк я зіткнувся вперше, коли почав досліджувати матеріали арт-критика та галериста Юрка Бойка. Для мене були важливі персонажі перших мистецьких тусовок постсовєтського Львова. Антоніна входила відразу до кількох мистецьких кіл: угруповання «Шлях», тусовку Юрія Соколова, групу Платона Сильвестрова, коло психіатра Олександра Корольова.
Судячи із розповідей знайомих художників, вона була таким невловимим фантомом: жінкою-криголамом, що на межі тисячоліть за неповних 5 років спромоглася влаштувати близько п"яти симпозіумів на Львівщині, в Одесі та Миколаєві, а ще народити двоє дітей і побувати на резиденціях у Відні, Лінці, Граці, Штутгарті, Берліні, Варшаві та Цюриху.
"Безперервний ряд", 1997 р. Авторська техніка.
Те, що Антоніна Денисюк робила в першій половині 1990-х — майже ніхто не розумів, бо актуальні рухи у мистецтві йшли своїм руслом, а критика не те, що не встигала... вона не мала критеріїв для оцінки такого мистецтва. Про постструктуралізм в літературі заговорили щойно після 2001-го, залишивши візуальній культурі лиш голий світоглядний скелет для здогадок.
Через свої тонкі технічні ефекти її твори зовні нагадували оп-арт, і про це писали газети, проте, здається, авторку зовсім не хвилювало, що каже критика. Антоніна досліджувала конструктивні форми через призму темпоральних механізмів буденного життя. У плетиві яворівської вишивки відчитала ритми днів, фази сонця та закономірності семантичного впливу природи. Разом з однодумцями інших регіонів України у 1992 році створила мистецьку групу “Скифська Баба”. Вже згодом вирішила на якомусь етапі самоусвідомлення перевірити свої пошуки-гіпотези у ширшому колі і у зрізі інших культур. Симпозіум “де-ново”, що вона започаткувала, мав у концепції показати візуальне мислення у конкретному часі та просторі.
Антоніна Денисюк: «...я обожнювала “конструктивізм”, але виявилося, що на стан 1996 року, в нас із моїми західними колегами не було спільного розуміння терміну. Те, що було “конструктивістським” для мене, для них означало тільки вузький часовий відрізок на початку 20 ст. Першочергово я хотіла створити виставку і зібрати художників, що працюють у напрямку раціональної форми. Проаналізувавши джерела, я зіштовхнулася з тим, що геометричне образне мислення закінчується за Збручем, і там бере початок цілком інша філософська парадигма - територія степового хаосу. В культур-контакті у Відні пані Анне-Марі Тюрк запропонувала мені написати концепцію симпозіуму та мені надали для цього місячну стипендію перебування у Відні».
Надто широка видова гама та спектр візуальних практик не дав тоді можливості підвести якусь аналітичну риску, проте це був найсильніший імпульс творчої свободи у товаристві митців Німеччини, Австрії, Польщі, Білорусі та Росії. Тоді на різних локаціях симпозіуму — Підгорецькому Замку, Шевченківському гаї, Піщаному кар’єрі біля Яснеська — працювали ленд-артисти, перформери, фото-інсталятори, поети, живописці, майстри енвайроменту. І, здавалось, — ось вона золота мить настала: проаналізувати та накреслити напрямки нової сучасності у мистецтві!!!
Натомість всі каталоги “Де-ново” на десятиліття засіли в бібліотеці Картинної галереї та помешканнях авторів, замість того, щоб вписати нову розкішну сторінку українського постмодернізму. Єдиний галерист — Юрко Бойко придбав ряд творів більшості авторів симпозіуму, інтуїтивно відчуваючи, що це майбутнє львівського мистецтва і колись прийде на нього достойний час. Більшість учасників пленеру, що працювали в аналітичному руслі, виїхала згодом на Захід, бо саме там набув експозиційної популярності напрямок «конкретного мистецтва». Дуже швидко на резиденцію до Берліна виїхала і Антоніна Денисюк. Її твори середини 1990-х опинились на Заході, і якби не Музей модернізму у Львові — навічно там би й оселилися.
Учасники мистецького симпозіуму "Де-ново".
Музей модернізму, Антоніна Денисюк і “конкретне мистецтво”
Перша експериментальна систематизація львівського мистецтва 1990-х відбулася саме в експозиції Музеї модернізму Львівської національної галереї мистецтв. Аж тоді в одному експозиційному контексті склалися пазли масштабного явища львівського мистецтва, що візуалізує ідеї пост-структуралізму: з його відправною точкою — супер-структуралізму (нагромадження світоглядних конструктів у вигляді переплетених структур) Олександра Аксініна та завершальною фазою — зразками «конкретного мистецтва» у авторстві Антоніни Денисюк та стилю наближеного до «хай теку» в авторстві Ігора Стеф’юка.
Експозиція залу пост-структуралізму в Музеї модернізму Львівської національної галереї мистецтв.
Світоглядний розвиток суспільства не можливо зупинити. Тому для того, що практикувала Антоніна Денисюк на початку 1990-х, були конкретні причини: розпад старих систем та моральних конструктів наприкінці 1980-х мусив породити їхню ревізію. Відтак художня форма (за прикладом ревізії мови як лінгвістичного феномену у Ж. Деріди), перестала бути мовою зображень. Художня форма (візуальна мова) натомість стала полем пошуку альтернативних сенсів. І цей модуль бінарних відношень у графічному мистецтві: «лінія-інтервал», чи, як каже Тоня Денисюк, «1:0» — якраз і є тим новим сенсом елементарної форми.
"Втручання". Папір, туш, рейсфедер. 40 x 30 cм, 2021.
Антоніна Денисюк про «накреслене»: «...З одного боку, значення слова “креслити” передбачає процес руху інструментом, котрий може залишати слід. З другого, - у відповідності мови виникає безліч образів. Ми не повернемося в те, що було пережите. Тобто, наша пам'ять та дійсність є одночасно присутніми у двовимірному світі, що пропонує дію у спогаді. Те, що окреслювалося як зараз, неминуче сповзає у минуле. У залежності від емоційного забарвлення минулого спогади набирають виразності. Отже, провести лінію може кожна людина. Це символічний стан руху, що переноситься на людський характер, соціальні стосунки та віртуально перенесені образи. Лінія креслить та малює не тільки горизонти, а й перспективи, плани. Лінія своїм фактом елегантної присутності формує світосприйняття. Лінія є високим партнером у життєдіяльності та творчості людини. Тоді, коли лінії перетинаються, зрушується динаміка самотності, все наповнюється рухом, звуком, світлом».
"Накреслені дні". Папір, туш, рейсфедер. 100 х 70 см, 2020.
У поліхромному форматі художниця також шукала еквівалент сенсовної взаємодії температури кольорового тону та його маси, відірваного від стереотипів класичного кольорознавства. Її живописна робота «Відносна стійкість» 1993 року якраз і є способом семантичного прочитання нагромадження кольорових форм, саме такого формату, який свого часу увірвався в медійний простір України через монітори піксельних екранів.
"Тисяча розмов". Срібло на чорному. Шовкографія. 100 х 70 см, 2020.
Антоніна Денисюк: «…цей вимір був з нами були завжди. Ця матриця існує разом з людством, котре в стані озвучити красу безпредметності. Це тонкі матерії відношень, котрі, на щастя, проявляються у візуальних контекстах. Таким чином ці атоми зв'язків є оприлюдненими. Ми постійно цим користуємося, щодня, щогодини. Крапки, лінії, лабіринти, поля, попросту конструктивістична направленість думки є нашою візуалізацією. Структуралізм супроводжує нас тисячі років, це одна з наших глибоких сутностей. І не справа в мистецтві, як одиниці, це реальне мистецтво Всесвіту, носіями котрого ми є».
«Накреслені дні» в Дзизі і нові сенси «конкретного мистецтва»
Відкриття актуальної виставки Антоніни Денисюк у галереї "Дзиґа".
Майже одночасно з проектом Тоні Денисюк у «Дзизі», до Львова прибув культурний десант із Франкфурта: відомий німецький митець Райнгард Рой. Для нього експозиція львівського мистецтва середини 1990-х — продовження актуальної розмови про раціональні пошуки абстрактної форми, що розпочали митці Німеччини та Швайцарії ще наприкінці. 1940-х. Найцікавіше те, що «конкретне мистецтво», як він означив роботи Антоніни Денисюк, актуальні й тепер, а сама течія «конкретного мистецтва» на Заході з кожним роком набирає все інших технічних модифікацій вираження. Зрештою такою і є творчість Антоніни Денисюк, котра на останній виставці в «Дзизі» запропонувала нові форми «конкретного» і того, що визріло під світоглядним натиском останнього часу.
"Пам’яті Іва Кляйна". Об’єкт. Пір’я. 20 х 20 см, 2021.
Одні з найновіших творів Антоніни: тактильні композиції зі штучної шерсті, асамбляжі з використанням гравіювання на металі — ода світоглядним протиріччям, що сформувалися підсвідомо. «Пташине перо», що може поранити, «лагідний пух», що жалить агресією свого кольору, фактура грубого металу, яка має стереотип холодного дотику — лиш візуальні умовності, з якими інтелектуал має впоратись. Останній месидж художниці — далеко від «конкретного мистецтва», але мене зачіпає найбільше. Бо спонукає критично ставитись навіть до візуальних стереотипів. У час інформаційних фейків і віртуального полону, котрий нам готують агресивні медіа, візуальна достовірність завжди була не доторканою. Видно прийшов час і в тому засумніватись. Сумніватись, аби критично мислити.
"GOLD 2". Об’єкт. Пір’я. 30 х 30 см, 2021.
09.09.2021