Петро Антип на відкритті персональної виставки в Луцьку.
Петро Антип — нетиповий персонаж арт-простору. Його стежка у мистецтві — це експансія: він захоплює великі території, розвиває глобальні теми… І коли в тому вільно орієнтується — акумулює біля себе велике число однодумців.
Уперше я про нього дізнався від львівського скульптора Петра Старуха: «…та якби не Антип і його скульптурні симпозіуми в Горлівці на початку 1990-х, я б ніколи не зустрів такого прогресивного середовища українських пластиків зі всієї України. Тоді це було ковтком свіжого повітря. І уявляєш — не у Львові, а там на Донеччині, де всюди лунала російська мова і хвалили совок — був Антип. І все проукраїнське і глибоке крутилось навколо нього».
"П'ятий елемент". 2020. Полотно, мішана техніка.
Тоді на руїнах імперії треба було ламати стереотипи монументальної скульптури, і Петро Антип ламав! Починав із себе: відштовхувався ногами від доброї анатомічної школи початку 1980-х, і розгортав архетипні пласти історичної антропології у зворотньому порядку — аж до степової скитської археології.
Антип був першим постмодерністом серед пластиків на сході України. Синтез геометричних форм і реалістичної пластики — його рецепт пластичного конфлікту, що заголював сенси нової проблематики: як від банального та легкодоступного мімезису дійти до розуміння давньої семіотики племен донецького степу.
Вернісаж Петра Антипа в Музеї сучасного мистецтва родини Корсаків у Луцьку.
Дві великі гіпсові скульптури Петра Антипа Віктор Корсак поставив при вході до свого Музею сучасного мистецтва в Луцьку ще 2019 року, тим самим означивши кредо нового музею: стояти ногами в традиції, але головою — в майбутньому.
Коли цього року музей Корсаків додав ще 2,5 тисячі квадратних метрів до і так великої експозиційної площі — її знов відкрила виставка Петра Антипа, митця масштабних візій та “між-видових завоювань”. Покоління 1980-ників змінити не можна: попри велику ненависть до совка та літературу в мистецтві, більшість митців “нової хвилі” має добру академічну школу. Тому навіть “архетипні” скульптурні композиції Антипа далекі від наїву. Вони руйнують стереотипи, але ніколи не схиблять у “якості” композиції. Тут скоріше — інтелектуальна гра на високих регістрах осмисленого класичного авангарду, де “всю шкаралущу реалізму знято” (за Антипом).
“Новітні кентаври”.
Петро Антип захоплено аналізує кубістичний торс львівського авангардиста Осипа Васьківа в Музеї модернізму ЛНГМ: «... Ця вертикаль, на яку нанизані яремна ямка, колінна чашечка і стопа ноги — вершина рівноваги. І це може створити і зрозуміти тільки митець із дуже доброю освітою. А ця напруга в сухожиллях, що виникає на стику звисаючої кисті і передпліччя... Це ж досконала гармонія пластичних ритмів людського тіла!».
Петро Антип не тільки скульптор, бо малярство, рукотворна графіка для нього зовсім не підрядні жанри. Його “Степова одісея”, нова фігуративна міфологія у серіях живописних полотен, з якою він проїхався всіма містами України, як на мене, тривала, аж поки в нього не визрів план абстрактного тлумачення свого міфу.
"2014 рік". 2021. Полотно, мішана техніка.
Сама фактура образу живого Антипа — це сивочола “глиба рівноваги і спокою”. Його життєва історія мені нагадує римського стоїка Сенеку, коли останнього після бурі та краху корабля, без статків викинуло на порожній берег. Ув одному з листів до учня Луцилія Сенека розповідає про свою пригоду і розмірковує про вартість людини як такої, необтяженої багатством та славою....
Успішний митець та бізнесмен у довоєнному Донецьку, власник дизайнерської компанії, мистецької галереї, мережі ресторанів, раптом у наступі окупаційних військ утратив все... бо не хотів жити поза Україною. Історія “воскресіння” митця Антипа, його методичне відновлення позицій у Києві комусь видаватимуться казкою, але це та історія, про яку варто розповідати дітям.
Антип навіть і це зробив: він написав і видав у видавництві “Наш формат” “Велику казку про маленького хлопчика” (така собі українська версія “Маленького принца”), де простою мовою розповів дітям про власний стоїцизм. Антип після всього цього має специфічний погляд на речі згори: не помічаючи “дрібних людей” і “дрібні вчинки”. Його величезна експозиція на 3 поверсі музею Корсаків також планована згори: її найкращий вигляд — із внутрішньої тераси музею.
Експозиція творів Петра Антипа в музеї родини Корсаків.
Нові скульптури Антипа — якраз про рівновагу: рівновагу в стосунках, у балансі з природою, у відносинах з Богом. Тепер кожна його композиція — все ближче до космогонічних категорій: перерозподіл мас і їх форма — майже математична формула співвідношень. Є щось таке, що нагадує про пазли зміщених часових площин. Якби такі скульптури хтось знайшов дуже припорошеними, то будучи вправним та беручким, швидко б довів, що їм тисячу років.
Антропоморфна семіотика Антипа, лиш зовні нагадує скитську давню культуру, там багато універсальних архетипів, а ще більше тих, що мають “запах завтрашнього дня”: із натяком на гібрид штучного інтелекту та людського єства. Його “новітні кентаври” — могли б бути навіть прототипом образів для фентезі про генну інженерію.
"Рівновага". 2019.
Великоформатні полотна останнього циклу лиш здалека сприймаються як абстрактні. Саме у них я не пізнав того Антипа, що експонував свою виставку у Національному музеї Львова кілька років тому. Із ближчої дистанції — це композиції просторового абсурду, що ледь нагадують пізню фазу абстрактного сюрреалізму, де в іконографії є фантастичні форми морського дна (“П’ятий елемент” (2020), “Квітка”(2020).
Цим композиції нагадують іспанця Жуана Міро: його надреальна невагомість говорила про ілюзорний абсолют спокою, але у повоєнний час 1950-х. Композиція “Між минулим і прийдешнім” (2008-2020) — наче асоціативна балада про цінності: космічні поняття минулого здатні зависнути у просторі, коли їх підперти вертикалями світо-порядку. Натомість дрібні цінності майбутнього — не здатні піднятись над землею.
“Між минулим і прийдешнім”. 2008-2020. Полотно, мішана техніка.
В основі композицій 2019 року: “Народження”, “Крізь час”, “Початок” — переважно велика кам’яна брила, із тих, що зустрінемо на “Кам’яних могилах” біля Маріуполя. Ця брила — наче модуль протилежностей. Підперта жердинами у конструктивному порядку — створює ілюзію невагомості. Рівновага можлива тільки у строгому тектонічному порядку, наче алегорія “філософського абсолюту рівноваги”.
Найцікавішою мені видалась композиція “Світи” (2020), котра прочитується відразу в кількох часо-простірних категоріях: 1) зовнішня абстрактна конструкція локальних плям — емоційна фраза, що притягує око з дистанції і впливає на перші 3 хвилини сприйняття, 2) композиційна логіка, що формує думку у послідовності розгортання просторових рішень: наступаючих мас, тонів і плям, 3) композиції з упізнаваних міметичних обрисів людей, 4) і, насамкінець, філософське узагальнення та власна асоціація від того, що міг укласти в зміст сам автор. Мені це виглядає на своєрідну карту світобудови, таку, яка буває тільки на давніх іконах Страшного Суду.
"Світи". 2020. Полотно, мішана техніка.
Інша композиція, “Малюнок на камені”(2020) — нагадує візуалізацію трактату Василя Кандинського “Про духовне в мистецтві”: про емоційну дію силових полів, про підсвідоме сприйняття динаміки та маси у формі... Тільки в Антипа ця духовність — багатошарова. З ближчої дистанції — відкриваються деталі фігуративного порядку, котрі намальовані тонкими обрисами, наче павутина втрачених ликів. Тут не можу сказати, що його твори абстрактні, але вони також не мають прямолінійного символізму. “Степова одісея” Антипа — це скоріше мандрівка в часі, аніж у просторі.
Усвідомлюючи суть всієї еволюції мистецтва, нові виклики віртуальної епохи, Петро Антип не полишає трактатів Да Вінчі та його сучасників доби Ренесансу. Навіть у постмодерному, міксованому своїми і чужими контекстами світі, на його думку, “мусить бути порядок у свідомості та структурі твору”. Найбільше про це говорить його віртуальний проект футуристичного фонтану “Нескінченність” (2012) у Запоріжжі, який через війну на Сході так і не вдалося зреалізувати. Саме тоді він показав, що на ренесансне паркове планування ландшафту легко накладається світло-динамічна конструктивна форма сучасної будівничої інженерії.
“Малюнок на камені”. 2020. Полотно, мішана техніка.
Ми зустрілись у Львові посеред вулиці Коперника, і говорили тільки про мистецтво... майже пів дня. Я не встиг ще чимало чого розпитати, а він — ще багато чого грандіозного розповісти. Зате в мене залишилось враження присутності у зовсім іншій культурі Донбасу, де ще донедавна мешкали шляхетні романтики.
03.09.2021