«Одні регіони бідніші, інші багатші; деякі депресивні, інші розвиваються; громади або організовуються і стараються зробити своє село кращим, або просто скаржаться на владу. Подекуди панує довіра і привітність, а десь відчувається пересторога. Це все залежить від обставин, в яких живуть і творять, через які сприймають світ українці», – вислідив Дмитро Димид, який на ровері за 20 днів перетнув усю країну від крайнього заходу (село Соломоново на Закарпатті) до крайнього сходу (селище Мілове на Луганщині) й врешті повернувся домів – у Львів.
Дмитро – середущий син Іванки та Михайла Димидів, що належать до знаної й шанованої львівської родини. Він студент четвертого курсу Українського католицького університету (програма "Етика-політика-економіка") і пластовий виховник. Віддавна практикує автостоп. На його персональній мапі позначено вже чимало країн Західної та Східної Європи. Та, якщо досі він подорожував з друзями, то в цьогорічну веломандрівку пустився сам. 20 днів у сідлі ровера – і нове уявлення про рідну землю.
Початок великого шляху
«Досі я ніколи не був на лівому березі Дніпра, хіба в Криму. Минулого року карантин зірвав мені одну велику подорож, тому я вирішив досліджувати Україну – тут теж є де розігнатися», – Дмитро каже, що вперше сів на велосипед так надовго. Цього серпня він здолав понад 2100 кілометрів. Маршрут проклав так, щоб перетнути Україну від найзахіднішої точки до найсхіднішої. «Після Закарпатської області я швиденько перетнув Івано-Франківську. Чернівецькою багато поїздив, хоч яка вона мала, а далі була Вінницька, Черкаська, місто Кропивницький на Кіровоградщині, Полтавська, Харківська, Луганська».
Корови села Комарів, Буковина
Дмитро каже, що уникав основних трас і магістралей, їхав здебільшого селами та узліссями. Водночас намагався зачепити цікаві місцини, яких ніколи раніше не бачив. Вивчав місцевий побут і поведінку людей. «Для мене найбільш неочікувано було, коли я мандрував регіонами Луганської області, через село Містки, почути, що люди між собою говорять українською. Заґуґлив і з’ясував, що в Містках більше 90% населення вважає себе україномовними – це за даними перепису 2001 року. Так само вся північ Луганської області й суміжні райони Харківської – десь 80% населення україномовне. Цікаво було порівняти поведінку етнічного населення у Закарпатській і Чернівецькій областях. Тими краями я постійно їхав вздовж кордону словацького, угорського, румунського, молдавського, де дуже різноманітний етнос. Великі румунські, угорські спільноти є як на Закарпатті, так і на Буковині. Але вони по-різному поводяться. У Закарпатті люблять вивішувати державні прапори сусідньої держави на урядових українських установах, відчувається трохи гордовите ставлення до людей, які говорять українською. В Чернівецькій області такого не було. Цікаво було в районі міста Герца, де 80% населення себе ідентифікує як румуни чи молдавани. Там молодь зі мною говорила українською, але відчувалося, що їхня українська трохи штучна, що вони нею не часто говорять у побуті».
Дмитро на кордоні з Росією
Зі слів Дмитра Димида, подорож автостопом – це нагода пізнати країну та її мешканців через випадкові розмови з водіями, які підвозять, перехожими, продавцями магазинів. У мандрівці Україною на ровері було трохи інакше. «Шкода, що я був дуже автономний на велосипеді. Продукти купував у магазині, потім готував, не залежав від транспорту. Я звик подорожувати автостопом – тоді ти дуже багато спілкуєшся, інколи аж забагато. Таким чином добре пізнаєш країну і людей: про що вони думають, через що переживають, що їх веселить... Цього мені трохи бракувало. Найбільше я говорив з місцевими, коли набирав воду. Я багато пив, бо це серпень, гаряче. Тож заходив на подвір’я, де були криниці. Господарі або хотіли спілкуватися, часто самі атакували запитаннями, або відверто не хотіли говорити. У Станиці Луганській в мене був конфлікт через мову – але лише один раз, хоч я чимало там спілкувався».
У отця Івана в Криворівні, Гуцульщина
Дмитро відзначає українські ландшафти, які помітно виграють у порівнянні з тим, що бачив раніше в інших країнах. «Майже щоночі я ночував над водоймою. Коли я вже їхав змучений, зупинявся, шукав на карті найближче озеро чи річку – там і ночував. І щоразу там було дуже гарно. Побачив багато історичних пам’яток: руїни замків у Закарпатській області, різні інженерні споруди – як закинутий млин Потоцьких біля Немирова, кінні заводи на Луганщині. Я старався знайти когось з місцевих, хто б згодився розповісти про цікаві знаки в тому чи іншому населеному пункті».
Замок у Хусті, Верхньотисинська улоговина, Закарпаття
Подорож Україною для Дмитра – це спосіб пізнати свою країну, певне випробування на міцність себе самого, нагода оновити пластунські навички. А заразом і відпочинок: їхати було цілком безпечно, а 20 днів на самоті сприяли внутрішньому перезавантаженню. «Ровер – це така медитативна штука, навіть на короткі відстані, бо ноги крутять, а голова вільна. Якщо я заскоро приїжджав на місце ночівлі, то мав кілька вільних годин на осмислення того, що побачив, і своїх життєвих моментів, які мене турбують. Дуже важливо виходити за горизонти своєї соціальної бульбашки. Досі Україну я сприймав через призму Галичини – а тепер зрозумів, що радше ми є винятком з правила. Це стосується не лише мови, а й природи, традицій, норм. Всюди вони різні – і всюди по-своєму нормальні».
Туризм для Дмитра Димида почався змалку, адже з сім’єю часто їздили Україною чи світом. «Старші брат і сестри завжди кудись їхали, якісь великі пригоди мали. Для мене це було очевидно, що треба кудись їхати і пізнавати світ», – каже він. З друзями добралися автостопом до Нідерландів, вивчаючи по дорозі Бельгію і Люксембург. Інша велика подорож була до країн Східної Європи та Азії. «Два роки тому ми з другом… Не знаю, куди саме ми їхали, але загалом ми побували в Туреччині, Грузії, Вірменії, Азербайджані, Болгарії, Румунії». Аби долати кілометр за кілометром без власного транспорту, вчишся домовлятися з чужими людьми – випадковими водіями на автостоянках. «Іноді це старші люди, які в молодості теж подорожували автостопом (у 60-х і пізніше це було дуже поширено в Європі). Часто для європейців це звична практика – підкинути подорожнього. Люди розуміють загальну концепцію таких подорожей і не проти взяти участь у цьому, дехто свідомо робить "добре діло". Далекобійники часто шукають собі компанію в самотніх довгих рейсах, тож тут win-win виходить. У деяких східних країнах є певний пієтет до іноземців: вони вірять, що як не вони, то ніхто не допоможе».
На могилі цадика Нахмана, Умань. Цю знимку зробив Максим Будзан, який із ще одним товаришем Дмитра - Нестором Андрусяком, наздоганяли його потягом і по кілька днів склали йому товариство у мандрівці. "Їхня присутність була важлива і помічна" , - з подякою згадує Дмитро Димид
Наступних пів року Дмитро проведе на Мальті: навчатиметься завдяки одній із програм академічної мобільності. Він також займається студентською організацією «Політклуб УКУ». Каже, що літня мандрівка Україною дала йому досить інформації на щодень. «Я почав краще розуміти контексти, в яких живуть люди. А контекст завжди важливий», – каже він.
Кінцевий пункт мандрівки Дмитра – село Мілове на Луганщині.
01.09.2021