Макабричні прояви «баденівських» виборів до віденського парламенту 1897 року у межах Мостищини спостерігались, окрім Балич¹, також в Стоянцях. Тут не обійшлось без арештів, убивства, а також застрашування селян пеклом й «нехрещеними дітьми» Івана Франка.
У першій половині 1897 року тема селянських заворушень у Стоянцях не сходила із газетних сторінок. В одному із перших, ще зовсім короткому повідомленні вказувалось, що вночі на 2 березня в село прибуло двоє жандармів, які мали арештувати місцевих жителів – Сенька Фіту й Дмитра Легана. На галас, зчинений їхніми жінками, збіглись селяни. В пресі сповіщали, що поліцаї відбивались від натовпу шаблями, відтак – відкрили вогонь. Одного селянина убили, двох – поранили. Жандарми попросили у судововишнянського суду дозвіл на підмогу, після чого у село прибув військовий відділ. Відразу до арешту потрапило майже 50 учасників протесту². За цими подіями активно стежили журналісти львівської газети «Słowo Polskie».
Газетні звідомлення про події у Стоянцях
На початку квітня в пресі повідомляли, що гучну справу протестів в передвиборчий період у Стоянцях будуть розглядати в травні у перемишльському трибуналі присяжних. В обвинувальному акті записали 82 селян, серед яких 58 були українцями, а 24 – поляками. В прокуратурі учасників т.зв. стоянецького бунту звинувачували за статтями 81, 98, 99 та 312 кримінального кодексу³. В ув’язненні перебували стоянецькі селяни Дмитро Леган (отримав важке поранення багнетом від жандарма), Іван Мартинець, Мартин Закравач і Ян Пенчарський. 2 березня і пізніше до в’язниці доправили близько шести десятків людей, але більшість із них на період досудового розслідування відпустили додому.
Згідно газетних реляцій стоянецькому заворушенню передували передвиборчі пристрасті. Вказувалось, буцімто у лютому двоє головних персонажів протесту – Сенько Фіта і Дмитро Леган – погрожували керівнику ґміни за те, що той, на їхню думку, «в передвиборчий період тримається панів, а не селян». Відтак за донесенням війта, скерованим у староство в Мостиськах, до Стоянців вислали жандармів з наказом арештувати Фіту і Легана.
Фіта, почувши від жандарма Бартоломея Бичека про дозвіл на арешт, не чинив опору. Галас здійняли сусіди, викрикуючи поміж іншим: «Не дамо його арештувати!». Жандарм не ризикнув виконати наказ про арешт. Він повернувся у Судову Вишню і доповів про ситуацію комендантові постерунку Антонію Катинському. Того таки вечора вони уже обоє повернулись у Стоянці. Прибули уже опівночі, на них чекав ще один поліцай – Антоній Лівора. Усі троє попрямували до помешкання Фіти, якого без опору арештували. Один жандарм залишився з ним, а двоє попрямували до Легана. Той чинив опір, на його крик збіглись селяни. Поліцаї зачинились у помешканні, дехто із селян намагався проникнути в хату. Врешті двері виважили – жандарми відкрили вогонь. Один із селян – Томаш Мазур – був убитий на місці, ще двох злегка поранили⁴.
Про передвиборчий інцидент у Стоянцях з'явилась публікація у віденському виданні «Pszczółka» від анонімного, очевидно місцевого, дописувача, яка додає експресії, відсутньої в коротких газетних замітках:
«Виборчий рух і листи. Криваві правибори у Стоянцях.
Слава Ісусу Христу! Коханий і дорогий Отче, ти писав у газетці, що дивишся з Бескиду на станчиківські гарці і козьолкі. Отож, я тобі, мій Отче, доношу по страшні і криваві козьолкі в наших Стоянцях.
Опісля розписання виборів, селяни поміркували, аби з їхньої парафії були відправлені такі виборці, які не голосують ковбасою. Зробили збори у школі, на які зійшлися всі селяни і пан Смяловський - дідич. Обоє ксьондзів і війт, Юзеф Адамишин, хотіли будь-що поставити пана, але селяни поставили сміливих братів-русинів, трьох на обидві курії. Це так розгнівило ксьондзиків, що вони в костелі нічого цілий день не говорили, лиш садовили людей до пекла, бо ламають віру, бо лише пани й урядовці віру мають, а той Іван Франко, якого селяни будуть обирати, то безбожник, а трьох дітей уже давно має й усі вони нехрещені, то він буде так віру у селян відбирати, як улани у часі виборів збивали селянам шапки шаблями. Проте ті крутійства лише зміцнили віру селян у їхню правоту, навіть панські слуги пристали до них. До влади донесли, що вони бунтують, після чого жандарми з трьох постерунків отримали розпорядження, аби їх напередодні виборів страшити й мучити. 2 березня були ті правибори, а з 1 на 2 березня прибуло декілька п'яних жандармів і цілу ніч не давали людям спати, а виборців хотіли арештувати посеред ночі»⁵.
Із матеріалів слідства
Згідно матеріалів, зібраних прокуратурою і озвучених на судовому процесі, у передвиборчому русі в Стоянцях брали участь двоє студентів (їхні імена не названі). Вони агітували декілька місяців, притому «виражали ворожість до місцевого війта Юзефа Адамишина». Відомо, що 21 лютого керівник ґміни скликав виборче віче, аби обговорити з громадою, за кого з IV та V курії голосувати на правиборах⁶. Власне тоді відбувся перший інцидент, який (на думку слідства) і спровокував пізніший бунт. Сенько Фіта й Дмитро Леган, як розповіли свідки, приступили до війта й погрожували тому, що в ході виборів «загине, бо тримається панів» («musi smiercią poledz, bo z panami trzyma»). Також буцімто додали, що «де-небудь його уб'ють». Обох прокуратура обвинувачувала за статтею 99.
Наступний інцидент трапився 1 березня, коли жандарм Бартоломей Бичек намагався арештувати Легана й Фіту, щодо яких було відкрито карне провадження. Власне тоді збігся натовп, який не дозволив арештувати ні одного, ні другого. З натовпу буцімто кричали: «Не дамо Фіти, не дамо Легана». Поліцай не ризикнув наполягати на арешті. За цим фактом за статтею 81 обвинувачували 5 селян і одну селянку.
Уночі 2 березня той-таки жандарм Бичек повернувся до Стоянець разом із керівником постерунку Катинським. У селі на них чекав ще один поліцай – Лівора. Вони арештували Сенька Фіту, біля нього залишився Катинський, а Лівора й Бичек подались до Дмитра Легана. Проте там вони наштовхнулись на сильний опір. На зчинений галас збіглись селяни, які оточили хату. У такій непевній ситуації жандарми вирішили перебути у хаті Легана до ранку. О пів на восьму їм на підмогу прибув ще один жандарм – Антоній Садлея. Вранці, коли вони спробували вивести арештованого, на його заклик («chłopcy a nie ma was tam!») селяни почали підступати до хати, а декотрі навіть намагались виважити двері. Врешті це вдалось, після чого Лівора та Бичек вистрілили – на місці мертвим упав Томаш Мазур, двоє інших селян отримали легкі поранення. Жандарми таки продерлись крізь натовп, який налічував приблизно 400 осіб.
Коли поліцаї покинули Стоянці, селяни подались до помешкання війта Адамишина і буквально взяли його в облогу. Серед натовпу було чимало таких, хто кричав: «Убити його, а дім спалити». Війт сховався на стриху, а дружині казав видати печатку, яку вимагали нападники. Того ж дня до Стоянець прибув військовий кінний відділ, який навів у селі порядок.
Із судової зали
Процес про виборчі бунти у Стоянцях (21 лютого, 1 та 2 березня) розпочався 21 червня 1897 р. у Перемишлі. Справу розглядав звичайний трибунал. Судове засідання очолив д-р Беньчевський, у трибуналі засідали радники Неннель і Сейдлер-Віслянський, а також ад'юнкт Ганчиць і заступник судді Несвятовський. Обороняли адвокати д-р Іван Добрянський (Сенька Фіту, Павла Фіту, Андрія Єндру, Мартина і Катерину Закривачів), д-р Кость Левицький (Дмитра Легана), д-р Теофіл Кормош (Теофіла Богача та осіб, зазначених в справі під номерами 8-72) і д-р Могильницький (селян під номерами 73-82)⁷.
Після зачитання обвинувачення оборонці («які послугуються руською мовою, важкою для зрозуміння») попросили перенести розгляд справи на суд присяжних, проти чого запротестував прокурор. Адвокати вказували, що тут йшлося не про злочин, який скоїв кожний із учасників особисто, але про чин, здійснений натовпом, а тому такий, який має риси заворушення. Після реплік оборонців трибунал заявив про свою компетентність⁸.
Головним обвинувачуваним – 35-річному Сенькові Фіті та 38-річному Дмитрові Легану (обоє греко-католики) – закидували 98 статтю (публічне насильство через змушування). Згідно матеріалів справи вони 21 лютого погрожували війту Юзефу Адамишину вбивством. Легана також звинувачували за статтею 81 (опір особам, які здійснюють службовий обов’язок) з приводу подій 2 березня. За тією ж статтею звинувачували Валентія Адамишина, Павла Фіту, Анджея Єндру, Енджея Богача, Мартина і Катерину Закравачів (усі – стоянецькі селяни) – ввечері 1 березня вони перешкоджали жандарму Бартоломею Бичку у виконанні його службових обов'язків – «погрозами та в інший спосіб»⁹.
Д-р Могильницький попросив про: 1) приведення актів із Судової Вишні, які стосуються справи головного свідка війта Адамишина, стосовно якого провадяться справи про два шахрайства й привласнення грошей ґміни; 2) приведення актів «дисциплінарки» щодо жандармів, які брали участь у стоянецьких подіях; 3) про нові свідоцтва моральності (від ксьондза) для звинувачених селян, бо ті, які є в розпорядженні суду, написані війтом Адамишином; 4) про запрошення у ролі свідка місцевого дідича Болеслава Смяловського¹⁰. Трибунал, після виступу прокурора, який частково погодився з вимогою оборонців, схилився до прохання адвокатів лише щодо 3-го пункту, але лише стосовно двох свідоцтв – для Сенька Фіти й Дмитра Легана, які були головними обвинуваченими.
Відтак розпочалися слухання обвинувачених. Першим увійшов Сенько Фіта («twarz bardzo inteligentna, nad rozumnemi oczyma krzaczaste brwi»). Він говорив рішуче і винним себе не вважав. Зазначив, що всю справу стосовно нього інспірував війт Адамишин, який його ненавидів. Фіта стверджував, що не оборонявся, галасу також ніхто не зчиняв, лише жінка плакала. Він хотів ще поїсти, бо був слабий, через що знепритомнів. Вранці по нього прийшли два жандарми із закутим у кайданки Закравачем. Коли вони вийшли на вулицю, на дорозі був цілковитий спокій, проте жандарми тримали «ґвери» напоготові.
Дмитро Леган також заявив про свою невинність. Зокрема, зазначив, що нічого на війта не говорив і йому не погрожував. Жандарму опору не чинив («stal tylko w postaci obronnej, z założonymi na piersiach rękami, lecz żandarm zamierzył się i rękę na wskroć mu przeszył») і на допомогу нікого не кликав.
Наступні оскаржені також заперечували свою вину, дехто з них заявляв зовсім протилежне тому, що було занотовано у матеріалах слідства. Обвинувачені вносили певні деталі до справи, які ніяк не проясняли її, лишень навпаки. Так, Валентій Фіта заявив, що біля помешкання Легана під час спроби його арешту зібралось близько 500 людей. Павло Фіта і Андрій Єндра заперечували, що називали жандармів розбійниками. Навпаки, стверджували, що намагались вгамувати натовп. Мартин Закравач заявив, що його арештували після того, як він, перебуваючи в натовпі, спіткнувся й упав. Оскаржена Катерина Закравач (дружина Фіти) зізналась, що була удома на момент арешту, проте кричала зі страху, коли той знепритомнів, але не вигукувала «не дамо Фіту». Вона ж заявила, буцімто війт сказав їй «я і вас заарештую». Чимало обвинувачених твердили, буцімто говорили до жандармів «як є за що, то піде, а як немає, то не дамо».
Дальше заслухали жандарма Антонія Катинського, який через хворобу не міг чекати, поки допитають усіх 82 оскаржених. Комендант постерунку в Судовій Вишні, опісля складення присяги розповів, що 1 березня його покликали до судововишнянського суду, де він отримав розпорядження про арешт Фіти й Легана. Оскільки Стоянці не належать до його «району», він віддав цю справу жандарму Бичку. Бичек повернувся ввечері і «мельдував», що здійснити арешт не зміг, бо люди (з його слів – близько 50-ти) не дозволили це зробити – вони нібито були озброєні кілками і погрожували поліцаю. Відтак Катинський подався до Стоянець разом з Бичком. Там зустрів тамтешнього «postenfuhrera» Лівору, з яким пішов до війта. Той підтвердив, що Бичек дійсно не міг здійснити арешт. Порадившись, жандарми вирішили арештувати негайно, «бо вранці буде небезпечніше». Спочатку пішли до Фіти. Той, коли йому знову оголосили про арешт, відказав, що хворий, тому не піде. Він мав перев'язану голову¹¹. Катинський послав Бичка по фіру. Тоді почав збиратись натовп – близько 25-30 осіб. Комендант закликав, аби люди розходились. Він запевнив, що з другого заклику його почули. Залишився лише М. Закравач – Катинський схопив його за карк, затягнув до будинку і також арештував. Незабаром з фірою прибув Бичек та Лівора. Обоє пішли арештовувати Легана.
Катинський з війтом мали зачекати у помешканні Сенька Фіти. Після двох годин очікувань прийшов до них якийсь чоловік з простреленою рукою і заявив: «Наробилисьте нам м'яса, наїджте ся: оден забитий, а два підстрілені». Почувши про се, Катинський забрав до фіри закутих Сенька Фіту й Мартина Закравача та поїхав до Судової Вишні. При тому підготував свій карабін, бо їхав повз натовп, озброєний кілками й камінням. До міста йому вдалося дістатись без пригод. Катинський доніс керівнику суду про небезпеку, в якій опинились його колеги, і просив про військову допомогу.
Дальше знову заслуховували оскаржених. Тим чоловіком, який пораненим прибув до помешкання Фіти, був Василь Брезман. Він заперечив, що говорив «наробилисьте нам м'яса…», заявив при тому, що люди взагалі не кричали. Свої зізнання, які давав в ході слідства, відкликав. Так само вчинив і Максим Букартик. На допиті у поліції він стверджував, що бачив, як Михайло Фіта біг з кілком за жандармом, і чув, буцімто Стефан Букартик говорив: «Зле було б з нами, якби не боронили Легана». Проте на суді він це заперечив. Натомість, розповів, як закликав людей, аби розходились. Олекса Букартик заявив, що селяни не виважували дверей, а хтось з жандармів сам їх відчинив. Чимало із обвинувачуваних стверджували, що прибули на подвір’я Легана уже тоді, коли Мазур був убитий. Були й такі, які заявляли, що нічого про інцидент не знають. Про прибуття військового загону свідчив Стефан Букартик. Капітан нібито йому сказав: «Стій, старий, і не тікай, бо інакше будеш мати розтяту голову». Тому той, стоячи, як приказав капітан, «дуже змерз, бо мав на собі лише «панталони» і сорочку»¹².
Засідання перенесли на наступний день. Розпочали з оскарженої Розалії Галушки, яка розповіла, що Леган не опирався жандармам, проте відказав їм, що піде з ним допіру зранку. Закувати себе дозволив лише згодом. Жінка заявила, що двері відчинили самі жандарми, а не вона (згідно експертизи, вони були вибиті ззовні). Катерина Леган оповіла, що коли прийшли арештовувати її чоловіка, вона сказала: «Чого хочете від нас, ми ні в чому не винні, зрештою я йду звідси з дітьми, бо вони бояться». Проте жандармам не погрожувала, чоловіка не захищала та людей на допомогу не кликала. Ян Щур підтвердив, що люди кричали «gwałtu rozbój», але ніхто до дверей не добивався.
Зміст зізнань наступних селян не змінився – усі заперечували, що ображали й погрожували жандармам. До прикладу, обвинувачений Войцєх Завадка розповів, що говорив до поліцая: «перепрошую пана жандарма, якщо маєте розпорядження з суду взяти Легана, то беріть його». Також селяни заявляли, що не погрожували війту. Іван Мартинець зізнався, що ходив до війта по печатку, і жадав, аби той зробив у селі порядок, «але той не хотів, бо боявся»¹³.
Ще один оскаржений Мартин Олянін стверджував на суді, що радив людям, аби йшли спочатку до «ójta» по печатку, а тоді по комісію, аби оглянула труп. Він же заявив, ніби жандарм говорив людям, що мусив стріляти, бо натовп був великий. Також чув, як війту селяни говорили: «Ти пся крев, щоб тебе шляк трафив, ти гицлю – то все через тебе!» («Ty psiakrew, żeby cię szlak trafił ty hyclu – to wszystko przez ciebie»). Обвинувачений Ян Рибка заперечував, ніби говорив до війтової дружини: «Сурo, віддай печатку, бо тебе шляк трафить» («Sura, daj pieczątkę, bo cie szlak trafi»). Проте зазначив, що нічого образливого у такому звертанні і так не було б, бо ж сам війт називає свою жінку «сурою». Рибка відкидав, що кричав у часі заворушення «Убити війта!», і поскаржився на керівника ґміни, що той воює з усією громадою.
Не зовсім ясно, хто віддав селянам печатку. Хтось казав, що це зробила мама війта. Її взяв Мартин Олянін, який на допиті зазначав, що отримав її безпосередньо від війта, і віддав Івану Дикому, а той – Мартинцю, який і вручив відтиск комісару, що прибув на вибори¹⁴.
Вироки у справі стоянецького бунту оголосили ввечері 25 червня. Вони стосувались 36 селян. У газеті «Słowo Polskie» висновки суддів вважали надто м’якими. Редакція неприховано стояла на боці прокуратури.
Сенько Фіта – звільнений
Валентій Адамишин – 10 днів арешту
Павло Фіта – 7 днів арешту
Анджей Єндра – 7 днів арешту
Мартин Закравач – 5 днів арешту
Катерина Закравач – 14 днів арешту
Єнджей Богач – місяць суворого арешту
Василь Брезман – 2 місяці важкого ув'язнення
Гринько Фіта – 6 тижнів важкого ув'язнення
Микола Фіта - 14 днів арешту
Ян Галушка – звільнений
Розалія Галушка – 7 днів арешту
Микола Іваницький – 3 тижні арешту
Михайло Клок – 7 днів арешту
Казимир Кравчишин – 14 днів арешту
Яким Леган – звільнений
Іван Леган – 7 днів арешту
Катерина Леган – звільнена
Онуфрій Леган – 6 тижнів арешту
Павло Леган – 14 днів арешту
Петро Леган – 14 днів арешту
Антоній Лис – звільнений
Михайло Мартинець – звільнений
Мацько Мазур, син Лаврентія – місяць арешту
Мацько Мазур, син Григорія – 7 днів арешту
Лаврентій Мазур – 7 днів арешту
Петро Закравач – 10 днів арешту
Войцєх Завадка – 2 місяці важкого ув'язнення
Стефан Букартик – звільнений
Іван Дикий – звільнений
Микола Дикий – звільнений
Іван Мартинець – 10 днів арешту
Еліяш Нижанковський, Мартин Олянін, Ян Рибка та Федко Жук – звільнені¹⁵.
________________________________
¹ Див.: Мар’ян Хомяк «Як у Баличах боролися за Франка»
² Słowo Polskie. Lwów, 6 marca 1897. Nr. 53. S. 3.
³ Статті 81, 98 та 99 австрійського карного закону стосувались проявів публічного насильства, а 312 - порушень щодо громадських установ, діяльність яких стосується громадської безпеки. Див.: Ustawa karna austrjacka o zbrodniach, występkach i przekroczeniach z dnia 27 maja 1852 № 1177 DPP., obowiązująca w okręgach sądów apelacyjnych w Krakowie i we Lwowie oraz sądu okręgowego w Cieszynie / przełożył na język polski oraz zaopatrzył przeglądem orzecznictwa i ustawodawstwa polskiego Dr Jan Przeworski. Warszawa, 1924. S. 56-58, 68-70, 224-225.
⁴ Kuryer Przemyski. Przemyśl, 11 kwietnia 1897, R. 3. nr 28. S. 13-14.
⁵ Słowo Wolne. Przemyśl, 15 listopada 1897. R. I. Nr. 7. S. 1-2. Через цю статтю до відповідальності притягнули відповідального редактора газети «Pszczółka» (Відень) Теодора Клєнка. Судове засідання відбулося в другій декаді листопада 1897 р. Головував радник краєвого суду Сейдлер-Віслянський, оскаржував прокурор Копєц, боронив – Вацлав В. Регер. Після публікації закиду у бік жандармів за розпорядженням перемишльського відділу жандармерії провели слідство, в ході якого з'ясувалось, що звинувачення видумані. Редактора звинуватили за статтями 487 (фальшиве звинувачення у злочині) і 493 (образа честі, доконана друком) карного кодексу. Клєнк не назвав автора тексту, проте заявив, що погодив і віддав статтю до друку. 10 присяжний не визнали вини Клєнка, двоє проголосували «за».
⁶ Згідно австрійського законодавства, вибори проходили у два етапи. Перший – т.зв. правибори, коли обирались виборці – один від 500 осіб. Правибори зазвичай проводив війт у своїй громаді. Виборці прибували у повітові міста на другий етап, де голосували за кандидатів. За процесом стежив староста.
⁷ Słowo Polskie. Wydanie popołudniowe. Lwow, 23 czerwcy 1897. Nr. 143. S. 3.
⁸ Słowo Polskie. Lwow, 22 czerwca 1897. Nr. 142. S. 3; Słowo Polskie. Wydanie popołudniowe. Lwow, 23 czerwca 1897. Nr. 143. S. 3.
⁹ За тією ж 81-ю статтею обвинувачували: Бонка, Василя Брезмана; Букартиків - Дмитра, Гринька, Івана (сина Олекси), Максима, Олексу, Павла (сина Гринька), Петра, Петра званого «Сваволя», Стефана (сина Юрка), Стефана (сина Івана), Стефана (сина Михайла); Бутраків – Антонія, Данька, Івана та Івана; Мартина Чайку; Фіту – Гринька, Михайла та Миколу; Галушків – Яна та Розалію; Миколу Іваницького; Яна Янзона; Антонія Яремчука; Клоків – Гринька, Івана, Михайла, Петра і Стефана; Сенька Козню; Кравчишинів – Казимира і Щепана; Леганів – Федка, Якима, Івана-молодшого, Івана-старшого; Катерину Леганову, дружину Дмитра; Леганів – Миколу, Онуфрія, Павла і Петра; Лисів – Антонія і Щепана; Антонія Маєвського; Манчуків – Антонія та Івана; Михайла Мартинця; Мазурів – Мацька (сина Ваврака), Мацька (сина Григорія), Михайла та Лаврентія; Антонія Оляніна; Михайла Пенхерського; Петра Рибку; Щурів – Яна та Олексу (сина Яна); Михайла Шималу; Івана Топія; Петра Закравача (Хробака); Войцеха Заваду; Жуків – Василя та Гринька. Перелічені селяни зі Стоянець та Вуйковичів 2 березня перешкоджали жандармам Бичку, Ліворі і Садлеї у виконанні службових обов'язків та погрожували їм. Серед тих, кому інкримінували 98 статтю, були Іван Брезман, Стефан Букартик (син Сенька), Іван та Микола Дикі, Іван Мартинець, Еліяш Нижанковський, Мартин Олянін, Ян Пенхерський, Ян Рибка і Федко Жук – 2 березня вони взяли в облогу помешкання війта й погрожували йому вбивством, аби змусити віддати гмінну печатку. Микола Дикий, Павло Фіта, Микола Іваницький, Дмитро та Онуфрій Легани, а також Петро Закравач стали перед судом через зневагу жандармів (стаття 312) – вони називали поліцаїв «розбійниками» («rabusiami»).
¹⁰ Słowo Polskie. Wydanie popołudniowe. Lwow, 23 czerwca 1897. Nr. 143. S. 3.
¹¹ Жандарм Бичек заявляв, що коли вперше прибув до Фіти, той саме давав їсти коровам. Натовп, який швидко зібрався, не дозволив йому арештувати селянина. Коли він прибув вдруге – вже разом з Катинським і Ліворою – Фіта уже лежав у ліжку і скаржився на погане самопочуття. Słowo Polskie. Wydanie popołudniowe. Lwów, 24 czerwca, 1897. Nr. 144. S. 3.
¹² Slowo Polskie. Wydanie popołudniowe. Lwow, 23 czerwcy 1897. Nr. 143. S. 3.
¹³ Słowo Polskie. Wydanie poranne. Lwów, 23 czerwca 1897. Nr. 144. S. 1-2.
¹⁴ Słowo Polskie. Wydanie popołudniowe. Lwów, 24 czerwca, 1897. Nr. 144. S. 3.
¹⁵ Slowo Polskie. Lwow, 26 czerwca 1897. Nr. 147. S. 1-2.
19.08.2021