Коментувальні спотворення у «Зібранні творів» Франка
У Франкових листах до Михайла Драгоманова, написаних упродовж травня – червня 1886 р., кілька разів фігурує особа під власною назвою Коваль. У коментарі в 50-томному «Зібранні творів» без жодної аргументації подано лаконічну ідентифікацію: «К о в а л ь – М. П. Старицький» [т. 49, с. 565]¹. Звідки взято таку інформацію чи на підставі чого зроблено здогад – невідомо. У «Словнику українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.)» такого псевдоніма Михайла Старицького не зареєстровано (як і псевдоніма когось іншого, кого можна було б із достатньою імовірністю ідентифікувати як тодішнього знайомого Франка й Драгоманова)². У своєму виданні листів Драгоманова до нього та інших 1881–1886 років³ Франко цих власних листів, у яких фігурує антропонім Коваль (як і інших своїх листів), не вмістив. У виданні Франкового листування з Драгомановим в упорядкуванні Михайла Возняка подано лише самі тексти, без коментарів, тож згаданих у листах осіб не пояснено, до того ж у книжці навіть немає іменного покажчика⁴.
Можливо, Коваля зі Старицьким упорядниця і коментаторка Надія Вишневська, яка готувала в 49-му томі листи 1–96 (про це зазначено в преамбулі до «Коментарів» [т. 49, с. 539]), ототожнила на тій підставі, що поет мав репутацію творця неологізмів в українській мові, або, як за його часів говорили, «кованих (новоукованих) слів», залюбки вдавався до «кування новотворів», і тому вважався за «коваля» слів. Однак проведення такого асоціативного зв’язку в цьому випадку цілковито хибне, бо геть чисто випадає зі змісту тогочасного листування Франка й Драгоманова. Лише кількома роками раніше в листі до Драгоманова від 23 грудня 1882 р. Франко загонисто розкритикував Старицького за лексичні новотвори:
«По якого чорта Старицький таку масу нових слів творить або старих переіначує, немов-то бесіда наша така вже бідна, що без латання не обійдеться?» [т. 48, с. 342].
А проте через двадцять років після тієї молодечої поспішної та поверхової характеристики, коли, за його словами, «багато слів, що 1882 р. разили читачів та критиків д. Старицького, сьогодні ввійшли в загальне уживання і не разять нікого» [т. 33, с. 476], Франко в апологетичній статті «Михайло П[етрович] Старицький» (ЛНВ. 1902. Кн. 5–7) уже розважливо виправдовував поета за «кування нових укр[аїнських] слів» [т. 33, с. 474].
Услід за коментарем у 49-му томі ототожнено Коваля зі Старицьким у сучасному перевиданні листування Франка й Драгоманова, що його підготував свого часу М. Возняк. У цьому перевиданні, здійсненому з ініціативи й за доглядом відомого книгознавця і франкознавця Богдана Якимовича (до речі, перевиданні не буквальному, а за теперішнім українським алфавітом замість «драгоманівки» і чинною пунктуацією), коментарів теж немає, але в доданому «Особовому покажчику» без будь-якого пояснення і поклику зазначено: «Коваль, див. Старицький М.», «Старицький М. (Гетьманець, Коваль)»⁵.
Однак уважне й аналітичне вчитування у тогочасне листування Франка й Драгоманова дає змогу дійти висновку, що під Ковалем малася на увазі інша особа – Микола Васильович Ковалевський (*1841‒†1897) ‒ український громадсько-політичний і культурний діяч, меценат, історик, видавець, мемуарист з Наддніпрянщині, який тоді мешкав у Києві. Іван Франко познайомився з ним під час свого першого перебування в Києві другої половини лютого – на початку березня 1885 року (лист до Драгоманова від 5 березня 1885 р. вже зі Львова [т. 48, с. 525])⁶, зустрічався у Львові в лютому наступного року (лист до Драгоманова від 14 лютого 1886 р. [т. 49, с. 27]), а невдовзі й у Києві, де перебував 5–16 травня 1886 р., відтак листувався з ним, отримував од нього гонорар за свою працю в двотижневику «Народ», а в 1895–1897 роках – кошти на видавання свого журналу «Житє і Слово», а згодом написав зворушливі спогади «Микола Васильєвич Ковалевський (Кілька споминів і листів на пам’ять десятиліття його смерти)» (ЛНВ. 1908. Т. 41. Кн. 1)⁷. У них, між іншим, мовлячи про меценатський «гріш Ковалевського, здобутий важким трудом і великою особистою саможертвою», Франко відзначив, що цей подвижник,
«хоч людина горда і свідома своєї гідности, не цурався ролі того “божого чоловіка” в Кулішевій “Чорній Раді”, що хоч сам обідраний і вбогий, жебрає скрізь по Україні гроші на те, щоб “бідних невольників з неволі викупляти”, не цурався періодично об’їздити всі ясні та замерклі закутки України [йдеться про Україну в Російській імперії. – Є. Н.], вишукувати видних патріотів і зашкарлупілих страхополохів і видирати, “виканючувати”, як він висловлявся, від них хоч по пару злиденних рублів, щоб допомагати “австрійським невольникам”»⁸.
Уперше свій здогад про те, що у Франкових листах до Драгоманова від 20 травня і 7 червня 1886 р. під Ковалем криється Михайло Ковалевський, я висловив, зі стислою аргументацією, у примітці в книжці «Віражі Франкового духу»⁹. Того-таки року з’явилася друком стаття Юрія Яковлєва, у якій в цитаті з Франкового листа від 20 травня 1886 р. Коваля також ідентифіковано з М. Ковалевським, однак лише інформативно, без будь-яких пояснень: «“Коваль (М. Ковалевський. – Ю. Я.) спеціjально <…>» і т. д.¹⁰ Уживання антропоніма Коваль в інших Франкових листах, а також в одному з листів Драгоманова у статті не згадано. Щоб не залишилося жодних сумнівів у тому, що під Ковалем у листуванні Франка й Драгоманова фігурує саме Михайло Ковалевський, варто докладно обґрунтувати цей здогад.
Франкова місія у спілкуванні між киянином Ковалевським, радикальним членом київської «Старої Громади», який жив у російсько-імперській «тюрмі народів» (і, до речі, відбув у 1879‒1882 роках сибірське заслання за участь в українофільському русі та зв’язки з революційними народниками), і женевським емігрантом Драгомановим полягала в тому, щоб пересилати останньому одержані від його київського прибічника й мецената книжки, видані в Російській імперії, та доброчинні кошти (власні й зібрані від жертводавців) на видавничі проєкти, а Ковалевському пересилати видання Драгоманова. Через цензурні та жандармські перешкоди з боку царського режиму Ковалевський і Драгоманов не могли це робити без посередників і проміжного поштового пункту, яким і виявився, завдяки Франкові, Львів (хоча й тут не обходилося без поліційних переслідувань). Показовими є зізнання Драгоманова та його запитання до Ковалевського в листі до Франка від 16 лютого 1887 р.:
«Не знаю, як у Вас там стоїть справа коммунікацій з Києвом (я все трепещу, що от-от “накриють!”), а коли можна безопасно, то звістіть К-ого й попросіть одповісти, яких ждати плодів од слідства?»¹¹
Так само показовою є тривожна Франкова звістка про жандармські переслідування в Києві у листі до Драгоманова від 31 серпня 1891 р.:
«Вчора дістав лист від жінки, що їхати мені ані нікому з галичан до Києва тепер зовсім не можна і навіть їй там обмінятися листами з ними (з Н. В. Ков[алевським]) не можна, так усі бояться» [т. 49, с. 291].
Уже в першому листі, в якому є згадка про Ковалевського (від 5 березня 1885 р.), Франко після повернення з Києва до Львова сповіщав Драгоманову таку «звістку»:
«Поперед всього посилаю Вам 500 карб. від Ковалевського на печатання пісень історичних або, коли печатання їх уже запевнене, на видання політичних брошур. К[овалевськ]ий¹² просив переказати Вам, що на літо буде старавсь переслати Вам знов дещо з грошей <…>» [т. 48, с. 525].
У цьому листі прізвище Ковалевського при першій згадці написано повністю. Надалі Франко в листах до Драгоманова 1886–1887 років найчастіше уникав писати повне прізвище колишнього сибірського засланця (певно, з міркувань безпеки) і замінював його промовистими, зрозумілими для їхнього спільного женевського товариша прізвиськами, як ось Прихильний¹³ (листи 1886 року від 14 і 22 лютого, 3 березня, близько 15 березня і 21 квітня [т. 49, с. 27, 32, 41, 43, 59]) чи Коваль або вдавався до скорочень «Ков-ського», «Ков.», «К.» (листи від 11 лютого, 14 квітня, близько 24 травня, близько 20 серпня 1887 р. та ін. [т. 49, с. 104, 107, 108, 113, 121]), «Н. В. Ков.» (лист від 31 серпня 1891 р. [т. 49, с. 291]), «Ковал.» (лист від 14–15 листопада 1891 р. [т. 49, с. 307]). Лише зрідка вживав повне прізвище (про це далі).
Драгоманов у листах до Франка в лютому-березні 1886 року також кілька разів назвав Ковалевського Прихильним (скорочено): «Пр-ого» (лист від 25 лютого)¹⁴, «Пр-ного» (лист від 9 березня)¹⁵, «Пр-ниj» (лист від 21 березня)¹⁶. А найчастіше писав його прізвище скорочено: «К-ого» (лист від 12 березня 1885 р.)¹⁷, «К-ого», «К-иj», «К.» (лист від 27 травня 1886 р.)¹⁸, «Ков-аго» (лист від 19 червня 1886 р.)¹⁹, «Ков-ому» (лист від 12 липня 1886 р.)²⁰, «Ков.», «К-ого» (лист від 16 лютого 1887 р.)²¹, «К.», «К-ому» (допис до цього листа від 27 березня 1887 р.)²², «Ков.» (лист від 20 травня 1887 р.)²³, «Н. В. К.» (лист від 7 вересня 1888 р.)²⁴.
При цьому в більшості згадок про Прихильного – Коваля – К[овалевськ]ого, Ков[алев]ського, Ков[алевського] (чи подібними скороченнями) – Ковалевського (повністю) йдеться про одне й те ж – пересилання через Львів книжок і коштів од нього до Драгоманова і книжок від Драгоманова – до нього. На початку 1890-х, коли Ковалевський із зібраних на Наддніпрянщині коштів фінансував двотижневик Михайла Павлика і Франка «Народ» (орган Русько-української радикальної партії в Галичині)²⁵, то в листуванні Франка й Драгоманова цей київський громадський меценат фігурує під, сказати б, «посадовим» німецьким прізвиськом Arbeitgeber (Роботодавець)²⁶.
Уже зі змісту Франкових листів до Драгоманова від 20 травня і 7 червня 1886 р. [т. 49, с. 62–64, 67–68] видно, що в них під однокореневим прізвиськом Коваль фігурує саме Микола Ковалевський. У листі від 20 травня Франко стисло переповів свій висновок од почутого від нього під час недавніх зустрічей у Києві про неприхильне ставлення старогромадівців до Драгоманова:
«З розмов і з оповідання²⁷ Коваля я зміркував, що успособлення до Вас серед старого гуртка дуже некорисне, хоч, звісно, про розрив і ліквідацію яку-небудь і мови нема» [т. 49, с. 62].
Далі Франко, на прохання Ковалевського, докладно передавав інформацію від нього Драгоманову:
«Коваль спеціально просив мене передати Вам ось що: 1) велику часть з тих книжок, які Ви виписали, він зібрав і пересилає Вам через мене (вони ще лишились в Києві і прийдуть на днях ураз із пакунками моєї жінки, а тоді я перешлю їх Вам). Деяких книжок, що зробились бібліографічною рідкістю, він не міг роздобути, за інші мусив платити грубі суми, загалом, за недостаючими написав у Петербург і надіється хоч часть ще роздобути. Просить Вас також о дальші списки.
2) Просить о присилку через мої руки Ваших видань, особливо “Истор[ической] Польши” і “Пісень”²⁸. У мене є доволі добра дорога, котрою можна буде слати їх у Росію. <…>
3) Просить Вас, коли вважатимете потрібним і можливим, написати брошуру про теперішній політичний стан України у всіх її частях і про те, що Ви вважаєте потрібним робити українцям молодим і старшим. <…>
4) Виразив бажання, щоб Ви і з свого боку робили, що можна, щоб зменшити розстояння між Києвом і Женевою через устроєння посередньої станції у Львові, де повинні б печататись такі Ваші речі, котрі австр[ійськими] законами не заборонені, а для Росії могли б мати значення актуальне. <…>» [т. 49, с. 62–63].
У постскриптумі Франко додав:
«Коваль обіщав Вам незабаром переслати дещо грошей на рахунок ремунерації [винагороди. – Є. Н.] за літературу. Літом надіється чи він, чи хто-небудь другий з його товаришів ближче порозумітись з Вами» [т. 49, с. 64].
У листі від 7 червня 1886 р. Франко повідомив, що під час свого недавнього перебування в Києві «просив Коваля», аби той з останнього листа Драгоманова «познімав копії і послав, куди треба». Виправдовувався, що про те, як він (Франко) «виступав у Києві, чи справді народовцем, чи, може, трохи й ні», Драгоманов (як відомо, запеклий противник галицьких народовців) побачить, «може, з листів Коваля і других» [т. 49, с. 66]. Згадав, що в Києві «Коваль сказав» йому, що на видавання Шевченкового «Кобзаря» Драгоманову дадуть гроші «з шевченківського фонду», коли він напише туди докладно, скільки йому треба [т. 49, с. 67].
Зрозуміло, що Старицький, обтяжений тоді інтенсивною творчою і театральною діяльністю (зокрема, гастролював по імперії зі своєю трупою), не переймався б ні такими політичними справами, ні такими бібліофільськими клопотами та грошовими пожертвами, надто ж для Драгоманова, з яким на той час розійшовся ідеологічно й не був уже в товариських стосунках. Як доводить Володимир Поліщук, іще на зламі 1870–1880-х років стався «відхід Старицького від радикальних політичних ідей, зрештою, від Драгоманова», бо «Старицький явно розчарувався в радикалізмі, у правильності, моральності революційних перетворень», та й його «приятельські взаємини із Драгомановим» «дедалі більше вихолоняли саме з ініціативи останнього через доволі несподівані й образливі для Старицького вчинки, серед яких і зверхньо-зневажлива відмова від присвяти “Сербських народних дум і пісень” (див. лист Старицького від 26.ХІ.1876 р. <…>)». Відтак, «доволі принципово розмежувавшись із громадівцями радикального крила, Старицький ще активніше прилучається до крила культурницького», визначальним у чому був «чинник релігійний»: на противагу радикалові й атеїстові Драгоманову «саме релігійність (фактор віри) як система духовних (християнських, православних) принципів стала для Старицького основною альтернативою (чи принаймні одною з таких) до політичного радикалізму 70-х»²⁹.
До того ж немає відомостей про зустрічі Франка зі Старицьким у Києві 1886 року. Та й загалом згадки про Старицького (або Гетьманця, за його літературним псевдонімом) трапляються у листуванні Франка й Драгоманова всього кілька разів, притому про обмін книжками, не кажучи вже про фінансування драгоманівських проєктів, у цих згадках не йдеться. Це все унеможливлює вбачати під обговорюваним у Франкових листах Ковалем київського старогромадівця Старицького. Натомість контекст цих згадок доводить, що йдеться саме про Ковалевського.
У листі до Франка від 19 червня 1886 р. Драгоманов приклав «список книг для Ков-ого» і прохав Франка приспішити останнього з їх відсилкою³⁰ (очевидно, Франкові до Львова, звідки той пересилав їх у Женеву через Відень). Натомість у коментарі в «Зібранні творів» [т. 49, с. 566] це прохання витлумачено зовсім інакше: мовляв, список призначався для Франка, який мав надсилати ці книжки (нота бене: російські видання; і де б Франко мав видістати їх в Австро-Угорській імперії?) у Женеву Драгоманову, а той уже мав їх пересилати Ковалевському до Києва (ще раз нота бене: з Женеви легальні російські видання в Російську ж імперію…). Явно поверхове сприйняття змісту листа, до того ж без заглиблення у суспільно-політичні та культурні обставини листування, призвело до помилкового коментаря.
24 червня 1886 р. Франко відписав Драгоманову, що «сьогодні ж» шле «до Києва» (ясна річ, Ковалевському; фраза «до Києва» була своєрідним конспіративним замінником його прізвища) «Ваш список книг» [т. 49, с. 67], тобто список, який призначався для Ковалевського. Далі повідомив, що в нього з книжок, «переданих» Драгоманову «Ковалем», залишився «тільки атлас до Батюшкова “Холмский край”, бо не влазився в пачку», тому попробує «переслати його по пошті» до Женеви [т. 49, с. 68]. У коментарі до листа [т. 49, с. 566] хибно пояснено, буцім ідеться «про працю» Помпея Батюшкова «Холмская Русь. Исторические судьбы русского Забужья» (СПб., 1887). Однак, по-перше, Помпей Батюшков був лише видавцем цієї книжки, про що зазначено на титульній сторінці («С Высочайшего соизволения издано при Министерстве внутренних дел П. Н. Батюшковым»), а її автором насправді – професор Київської духовної академії Микола Петров (це засвідчено в передмові «От издателя»³¹). А по-друге, і це головне, в коментар закрався явний анахронізм: згадана книжка вийшла 1887 року (цензурний дозвіл дано в Санкт-Петербурзі 17 січня 1887 р., а передмова «От издателя» датована лютим 1887 року³²), тоді як Франків лист написаний 24 червня попереднього року. Тому аж ніяк не могло йтися в цьому листі про ще не видану книжку.
Радше можна припустити, що Франко мав на увазі раніше випущені видання:
Атлас народонаселения Западнорусского края по исповеданиям. Изд. 2-е, испр. и доп. СПб., 1864. 19 с.;
Памятники русской старины в западных губерниях, издаваемые с высочайшего соизволения П. Н. Батюшковым. Вып. 7 : Холмская Русь (Люблинская и Седлецкая губ. Варшавского генерал-губернаторства). СПб., 1885. XI, 432 с.
З липневих і наступних листів Франка до Драгоманова прізвисько Коваль стосовно Ковалевського зникає. Чому – невідомо. Так само, як і незрозуміло, чому раніше – з травня – зникло з них прізвисько Прихильний, що траплялося при згадках про Ковалевського у Франкових листах до Драгоманова, написаних у лютому-квітні 1886 року. Мало того, в листі від 7 липня 1886 р. Франко, сповіщаючи Драгоманова про звичну пересилку йому книжок від Ковалевського, назвав того за справжнім прізвищем:
«Книжки, переслані Вам Ковалевським у великій пачці, прийшли були перед місяцем з Києва враз із деяким добром моєї жінки; я з вокзалу відправив їх прямо дальше до Відня для пересилки Вам» [т. 49, с. 69; звірив з автографом³³].
Так само за повним прізвищем (при першій згадці) мовив Франко про Ковалевського у відписі Драгоманову від 12 липня 1886 р.:
«Шлю Вам гроші від київських знакомих [певно, серед них був і Ковалевський. – Є. Н.] за юль і август і ще прошу Вас:
1) Переслати для мене комплект “Громади” (кн. 1, 2, 4, оба випуски “Гром[ади]” – журналу і “Листок Гром[ади]”) по одному екземпляру взамін за мій екземпляр, переданий мною в Київ Ковалевському.
2) Написати докладно про своє видання “Кобзаря” для того ж Ков[алевського]³⁴: яке се видання, як укладане і порядковане, що містить і скільки грошей на нього треба.
<…>
Шлю Вам декілька книжок від Ков[алевського] <…>» [т. 49, с. 72; звірив з автографом і зробив виправлення³⁵].
Невідомо, чому в листах від 7 і 12 липня Франко безпечно розкрив повне прізвище Ковалевського. Проте це розкриття і пов’язане з ним періодичне пересилання книжок та грошей Прихильним, Ковалем і Ковалевським з Києва до Львова Франкові, а останнім – Драгоманову до Женеви не залишає сумнівів, що всі оті Прихильний, Коваль і Ковалевський – це одна й та сама особа. Згадаймо, що раніше в листі від 7 червня Франко вже переповідав Драгоманову прохання Коваля написати докладно, скільки йому треба грошей на видавання «Кобзаря» [т. 49, с. 67]. Тепер у листі від 7 липня Франко відкрито пов’язав це прохання з Ковалевським. Однак, на відміну від цього старогромадівця, справді прихильно налаштованого до Драгоманова та його видавничих планів, інші члени «Старої Громади» вже цуралися політичного женевського емігранта й не дали йому коштів на повне масове видання «Кобзаря». Це стало однією з причин того, що Драгоманов закинув здійснення уже значною мірою виконаного проєкту³⁶.
А найпереконливішим і незаперечним доводом на користь того, що обговорюваний у Франковому листуванні з Драгомановим Коваль – це Ковалевський, є неспростовне свідчення самого Франка. В листі до свого львівського товариша, написаному наприкінці 1886 року (3 грудня), Драгоманов чомусь сам ужив прізвисько Коваль на означення їхнього спільного київського приятеля. Зізнавшись, що не знає, чи підтримує Франко «переписку з Києвом і чи легка та переписка», Драгоманов зазначив, що йому треба передати «туди» «запит» «К о в а л е в і: чи вишле він і коли 350 р., що зостались за роботу» з написання історії української літератури за рік, що закінчувався, і «чи буде й у які строки він висилати 600 р. на той рік», бо, пояснював Драгоманов, наближається 1 січня, коли він мусить платити борги «або хоч що-небудь сказати своїм кредіторам»³⁷. 11 грудня 1886 р. Франко відписав: «Ваші питання передані до Києва» [т. 49, с. 90]. Та інтерес для нас становить не той відпис, а Франкова публікація цього листа Драгоманова, бо в ній подибуємо промовисте ідентифікаційне редагування оприлюдненого тексту: прізвисько «Ковалеві»³⁸ Франко замінив на автонім «Ковалевському»³⁹, аби читач одразу зрозумів, про кого йдеться. Попередні аргументи, викладені в цій моїй розвідці, доводять вірогідність Франкової ідентифікації Коваля з Ковалевським. Щоправда, коректним було б не редагувати текст адресанта, до чого вдався Франко, а зробити пояснювальну примітку.
Сподіваюсь, викладені спостереження та уточнення знадобляться для нового коментування Франкового листування і зазначені текстологічні та коментувальні помилки будуть виправлені. З проведеного мікродослідження випливає ширший загальний висновок, а саме: перевидавати Франкове листування (не лише з Драгомановим, а й з усіма іншими кореспондентами) є сенс лише за першоджерелами (автографами або, якщо їх не збережено, то за списками чи першодруками) і з докладними, вивіреними коментарями, опертими на вдумливе з’ясування реальних осіб і подій.
_______________________________
¹ Тут і далі – поклики на видання: Франко І. Зібрання творів : у 50 т. Київ : Наукова думка, 1982. Т. 37; 1986. Т. 48, 49.
² Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.). Київ : Наукова думка, 1969. С. 203, 534.
³ Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і инших. 1881–1886 / Видав Іван Франко. Львів : Накладом Українсько-руської Видавничої Cпілки, 1906. 260 с.
⁴ Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України / ВУАН. Комісія Західньої України. Т. 1 : Листування І. Франка і М. Драгоманова : Зібрано з автографів Наукового Товариства імени Шевченка і Українського Національного Музею у Львові. Київ, 1928. 508 с. «Укладчиком» цієї збірки листів М. Возняк зазначений у «Передньому слові» Михайла Грушевського і Кирила Студинського (Там само. С. III–IV).
⁵ Листування Івана Франка та Михайла Драгоманова. Львів : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. С. 543, 549.
⁶ Також див.: Франко Ів. Микола Васильєвич Ковалевський (Кілька споминів і листів на память десятилїття його смерти) // ЛНВ. 1908. Т. 41. Кн. 1. С. 124.
⁷ Див.: Швець Алла. «Один із найчесніших та найідеальніших людей, яких я стрічав у своїм житті…» (Іван Франко у взаєминах з Миколою Ковалевським) // Записки НТШ. Львів, 2016. Т. ССLXIX : Праці філологічної секції. С. 391‒409; Яковлєв Юрій. Взаємини Івана Франка та Миколи Ковалевського // Іван Франко: «Я єсть пролог…»: матеріали Міжнар. наук. конгресу до 160-річчя від дня народження Івана Франка (Львів, 22–24 верес. 2016 р.): у 2 т. Львів, 2019. Т. 1. С. 253–258.
⁸ Франко Ів. Микола Васильєвич Ковалевський (Кілька споминів і листів на память десятилїття його смерти) // ЛНВ. 1908. Т. 41. Кн. 1. С. 134–135.
⁹ Нахлік Є. Віражі Франкового духу. Світогляд. Ідеологія. Література. Київ : Наукова думка, 2019. С. 139.
¹⁰ Яковлєв Юрій. Взаємини Івана Франка та Миколи Ковалевського. С. 255.
¹¹ Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України. Т. 1 : Листування І. Франка і М. Драгоманова. С. 224.
¹² У «Зібранні творів»: «К[овалевськи]й» [т. 48, с. 525]. В автографі: «К-иj» (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України [далі – ІЛ]. Ф. 3. Од. зб. 1364).
¹³ Згаданий словник псевдонімів реєструє вживання власного імени Прихильний стосовно Ковалевського лише в листах Драгоманова, Франка, Павлика та ін. (Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів… С. 314). У такому вжитку воно побутувало саме як конспіративне прізвисько, а не як літературний псевдонім. Щоправда, в листі до Франка, написаному, за його пізнішим здогадом, «десь у червні або липні 1892 р.» (Франко Ів. Микола Васильєвич Ковалевський… С. 127), Ковалевський повідомляв, що надіслав йому проєкт статті для «Народу» від свого імени за підписом Прихильний і пропонував написати таку статтю (про агітаційний виборчий фонд радикальної партії у Галичині) або редакції «Народу» «як більш компетентній в умовах гал[ицького] життя», або радикалові Романові Яросевичу, який раніше вже зголосився опрацювати таку статтю; її опублікувати Ковалевський радив як нібито одержану з України за підписом Прихильний (ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1612. С. 396, 397). Однак у «Народі» 1892 року жодної статті за таким підписом не надруковано (див.: Зміст «Народа» за 1892 р. // Народ : орган руско-украінскоі радикальноі партіі / під редакцією Михайла Павлика й Івана Франка. Третій рік. Львів і Коломия – 1892). Натомість з’явилася невеличка стаття Р. Яросевича «На увагу русинам-українцям» (датована: «Краків, 30 мая 1892»), у якій згадується «один прихильний до галицьких українців чоловік» з Наддніпрянської України, який передав йому під час його перебування на Наддніпрянщині 100 рублів для радикальної партії «на заснованє агітаційного фонду» (Народ. 1892. Ч. 11 і 12. 10 л[атинського] червня. С. 145). Загалом у «Народі» за всі роки виходу в світ (1890–1895) опубліковано лише одну статтю Ковалевського – «Русино-український націоналізм і радикали», та й то під псевдонімом Українець (1891. Ч. 20/21–24. 24.Х–7.ХІІ). Під прибраним ім’ям Прихильний публікацій у «Народі» не зареєстровано («Народ» : 1890–1895 : систематичний покажчик змісту / склав П. Г. Баб’як. Львів, 1970. С. 129). Тож наразі немає відомостей про те, що прізвисько Прихильний Ковалевський використовував як літературний псевдонім. Про теоретичні відмінності між псевдонімом і прізвиськом див.: Павликівська Н. М. Псевдоніми як вид антропонімів // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 10 : Проблеми граматики і лексикології української мови : збірник наукових праць. 2007. Вип. 3. С. 234–240.
¹⁴ Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України. Т. 1 : Листування І. Франка і М. Драгоманова. С. 168.
¹⁵ Там само. С. 175.
¹⁶ Там само. С. 177.
¹⁷ Там само. С. 106.
¹⁸ Там само. С. 187.
¹⁹ Там само. С. 190.
²⁰ Там само. С. 196.
²¹ Там само. С. 224.
²² Там само. С. 228.
²³ Там само. С. 230.
²⁴ Там само. С. 272.
²⁵ Див.: Яковлєв Юрій. Микола Ковалевський і РУРП у Галичині (1890–1897) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2013. Вип. 23. С. 233–245.
²⁶ Листи Драгоманова від 18 травня і 23 серпня 1891 р. (Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України. Т. 1 : Листування І. Франка і М. Драгоманова. С. 344, 345, 355); лист Франка від 30 жовтня 1892 р. [т. 49, с. 363].
²⁷ У буквальному відтворенні М. Возняка: «оповіданьа» (Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України. Т. 1 : Листування І. Франка і М. Драгоманова. С. 184). У «Зібранні творів» випущено початкову букву о: «повідання» [т. 49, с. 62]. Невідомо, чи це одрук чи свідоме «виправлення» на іменник, утворений від дієслова повідати – розказувати, розповідати, повідомляти. В автографі: «оповіданьа» (ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1364).
²⁸ Ідеться про книжки: Драгоманов М. Историческая Польша и великорусская демократия. Женева, 1881 (відбитка з женевського тижневика «Вольное Слово»); Політичні пісні українського народу, XVIII–XIX ст. / з увагами М. Драгоманова. Женева : Видав М. Драгоманов, 1883. Част. 1, розд. 1; 1885. Част. 1, розд. 2. – Є. Н.
²⁹ Поліщук Володимир. Кирило-мефодіївці, Михайло Драгоманов у становленні світогляду Михайла Старицького // Українознавство. 2016. № 4. С. 68–69.
³⁰ Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України. Т. 1 : Листування І. Франка і М. Драгоманова. С. 190–191.
³¹ Отъ издателя // Холмская Русь. Историческія судьбы русскаго Забужья / С Высочайшаго соизволенія издано при Министерствѣ внутренних дѣлъ П. Н. Батюшковымъ. С.-Петербургъ, 1887. С. XV.
³² Там само. С. XVI.
³³ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1367. У «Зібранні творів» помилково зазначено «№ 1366» [т. 49, с. 567] (під цим номером зберігається попередній лист Франка до Драгоманова – від 24 червня 1886 р.).
³⁴ У «Зібранні творів»: «Ковалевського» [т. 49, с. 72]. М. Возняк у своїй буквальній (аж до кожної букви) публікації листа віддзеркалив скорочення: «Ков.» (Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України. Т. 1 : Листування І. Франка і М. Драгоманова. С. 195). В автографі: «Ков.» (ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1368).
³⁵ За автографом (Там само) я подав підкреслення «для мене» і скорочення «“Гром[ади]” – журналу», чого бракує в публікації в 49-му томі, замінив неточно відчитане «укладене» на правильне «укладане» (Франко мовить про незавершене видання, яке Драгоманов ще тільки готував – укладав).
³⁶ Згодом у «Передмові» до свого видання листів Драгоманова до нього та інших 1881–1886 років (Львів, 1906) Франко пояснював: «<…> план Драгоманова, повзятий ним на власну руку, план, при якім головно розбилися його зносини з “Київською громадою”, себто план видання повного і стереотипного “Кобзаря” в Женеві, не можна признати таким простим та раціональним, як се видавалося Драгоманову. Поперед усього при тодішніх цензурних обставинах у Галичині, де суди з принципу конфіскували все, що приходило з женевською фірмою, було більше як певним те, що й “Кобзар” Шевченка, виданий під фірмою Драгоманова, відразу зробиться забороненим товаром не лише в Росії, але також у Галичині, а в такім разі й друкувати і стереотипувати його нема н і я к о ї ц і л і. А по-друге, як бачимо з власного признання Драгоманова в однім далі надрукованім листі, вже при кінці своєї праці над “Кобзарем” він побачив, що для такої праці у нього в Женеві нема відповідного матеріалу, нема ані перводруків, ані автографів, ані засобів до усталення хронології Шевченкових творів. Може, се й була причина, для чого видання Драгоманова, що по його запевненням було вже майже готове в стереотипах, так і пропало і ані одна його відбитка не появилася в світ» [т. 37, с. 191–192].
³⁷ Автограф: ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1608. С. 496; Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України. Т. 1 : Листування І. Франка і М. Драгоманова. С. 215.
³⁸ ІЛ. Ф. 3. Од. зб. 1608. С. 496.
³⁹ Драгоманов М. Листи до Ів. Франка і инших. 1881–1886 / Видав Іван Франко. С. 253.
18.08.2021