Край міста. З видом на відвал породи, пил від якої пломениться в кольорах золотої години, сидять дві жінки й розмовляють. На тлі їхніх постатей видніється призахідне сонце, що опускається в море. Це Маріуполь.
Мав невелику подорож з Півночі України на Південь: з Чернігова до Маріуполя через Сєвєродонецьк та Харків. Записував для подкасту людей, котрі багато років мешкають у центрі своїх бурґів й спостерігають, як ті змінюються.
Тішуся, коли випадає нагода побачити нове для себе місто очима когось місцевого. Бажано такої людини, котра любить його до болю, бо місто – то люди, котрим воно болить. У Маріуполі не мав такої екскурсії, але мав такого героя епізоду подкасту. Мистецтвознавець та реставратор Олександр Чернов показував мені роботи місцевих та заїжджих художників, що рисували місто в різні часи і пори. І коли я запитав про те, яким йому видається Маріуполь на колір, то пан Олександр подарував мені свою монографію про місцевого митця Леоніда Гаді, на обкладинці якої картина з дітьми на тлі парусників в золоту годину. Колір відблисків сонця, води та піску.
Герой мого подкасту далі збирався на підсумкову виставку молодих художників і пропонував мені долучитися, аби побачити, як рисують Маріуполь сучасні митці. Проте я мусив поїхати в справах на інший його край. Та наша розмова наче визначила подальше моє сприйняття міста.
Бурґ, витканий із суперечностей, рідко залишає байдужим. В ньому одразу закладений конфлікт, а це інтригує, бо кортить розібратися в ситуації. Зрозуміти, що (не) так і в чому фокус, докопатись до суті чи виявити, що її не існує. І ось це поєднання курорту й важкої промисловости, моря в оточенні заводських труб та відвалів, сірого, золотого та лазурового – воно чіпляє й заворожує.
Їхав тролейбусом, і коли проминув зупинку "автовокзал", то за одним з поворотів виникла Азовсталь. Величезні труби й якісь архітектурні конструкції, котрі видаються нагромадженими в ландшафті та складеними одна на одну трохи хаотично. При спогляданні цього величезного комплексу не годен позбутися відчуття, що втрапив до якогось постапокаліптичного сюжету, чогось типу «Шаленого Макса» з відповідною естетикою. А всі ці труби, що стирчать в небо, й з яких в’ється сірий та чорнезний дим – то якийсь Діснейленд для дітей індастріалу чи храм техно. Але все це в антуражі майже незайманої природи, котра простягається довгими зеленими територіями навпроти заводу. Якимись незайманими на вигляд луками й долиною ріки, котрою безборонно блукають тумани, ніби передражнюють заводський смог.
Повертався я тим же шляхом, але вже при заході, коли з труб звивався не сірий чи чорний, а кольоровий дим, наче ЛГБТК+ обирали свого папу. Мимоволі пригадалися прекрасні різнобарвні рисунки Павла Кузнєцова з видами на заводські вежі та з сталеварного цеху, котрі показував мені пан Олександр. Та пишнота барв, що контрастує з монохромністю уявлень про індустріальний пейзаж.
І ось той барвистий дим – він не тільки на Азовсталі, а всюди по місту, бо підприємства розкидані по величезній території. В житловій зоні труб не видно, тож помітні тільки кольорові викиди. Коли бачиш, як вони здіймаються над будинками та деревами – не можеш позбутися відчуття, що десь там трапилася якась аварія чи триває пожежа. Що ось іде дівчина, а за нею клубочиться щось непевне й брудно-фіолетове, ніби хто випустив злого джина з лампи. Од того наростає відчуття напруги. Та не чуєш жодних тривожних звуків, стежиш за місцевими, але не помічаєш в їхніх рухах жодної метушні.
А вночі так само не маєш певности, визираючи із вікна, чи то дощові хмари нависають над багатоповерхівками, чи вони заводського виробництва? Як і оті приглушені бахкання вдалині: вони з фронту чи з фабричних труб? Почуваєшся невігласом, бо не маєш достатніх знань, точок опертя, аби щось безпомилково визначати та належним чином тлумачити, тому лиш сприймаєш дійсність картинками. Врешті розумієш, що всі ці дими – це лише жертва, котру маріупольці платять зажерливій індустріалізації. Тоді видихаєш спокійніше, але вдихати на повні груди не поспішаєш, лиш поправляєш на обличчі маску, бо відаєш, що найбільшу жертву місцеві сплачують, вдихаючи цей токсичний коктейль викидів. Проте вони й чудово орієнтуються в усьому на запах. Треба принюхатися, аби більш повно відчувати місто. Серед диму розрізняти нотки бризу, бо ж дим місцевий із запахом моря.
17.08.2021