Стівен Вайнберґ, який недавно помер у віці 88 років, був не лише Нобелівським лауреатом, а й одним із найбільш красномовних письменників-популяризаторів науки другої половини 20 століття. Його відоме (для когось, можливо, з додаванням «сумно») висловлювання можна знайти на передостанній сторінці його книги «Перші три хвилини», опублікованій у 1977 році. Розповівши про те, як виник наш Всесвіт унаслідок Великого вибуху 13,8 млрд років тому і те, яка доля його очікує через багато-багато мільярдів років у майбутньому, Вайнберг дійшов висновку, що якщо Всесвіт і має якусь мету, то вона однозначно не стосується нас. «Що зрозумілішим стає Всесвіт, – писав учений, – то більше він здається абсурдним».
Стівен Вайнберг. Credit: Alamy
Тисячоліттями, щоправда, люди вважали якраз навпаки. Наші предки споглядали світ довкола себе – людей, тварин, гори і моря, Сонце, Місяць і зірки – і бачили у ньому символи божественного. Як сказано у 19-му Псалмі: «Небо звіщає про Божу славу, а про чин Його рук розказує небозвід». Навіть Ісаак Ньютон був певен, що Всесвіт наділений смислом. У своїй ключовій праці «Principia Mathematica» він писав: «Ця найпрекрасніша система Сонця, планет і комет могла виникнути тільки за задумом і діянням розумної й могутньої істоти».
Століттями після Ньютона наука поступувала семимильними кроками, а науковці взяли назад чимало своїх слів про Бога. Багато мислителів вважали, що Всесвіт нагадує гігантський годинниковий механізм. Можливо, Творець був потрібен на початку, щоб запустити цей механізм, але тепер він напевно працює собі без нього. Альберт Айнштайн, який часто метафорично висловлювався про Бога, вважав інакше. Він відкидав розуміння Бога як особи, але вважав правдоподібним своєрідний пантеїзм – ототожнення Бога з природою.
У другій половині 20 століття багато хто почав вважати зайвою навіть таку обмежену інтерпретацію божественного. У «Короткій історії часу» (1988) Стівен Гокінг висловив думку про те, що у Всесвіту немає точного початку. Згідно з його суперечливою «гіпотезою відсутності меж», сформульованою у 1980-х разом з Джимом Гартлі, у перші миті існування Всесвіту час міг поводитись як простір. Без «нульового часу» не було моменту творення, а отже й Творцеві було нічого робити. (Тож не дивно, що люди, які відкидають теорію еволюції, протестують і проти космологічної теорії Великого вибуху).
Матеріалістична філософія Гокінга, яку поділяв Вайнберґ і багато інших видатних фізиків 20 століття, розглядає Всесвіт як такий, що постав унаслідок деякого поєднання випадку і природних законів. Там, де принц Гамлет вбачав провидіння навіть у найменшій події – «І горобець не впаде без Божої на те волі», – багато сучасних вчених бачать лише безособові закони фізики.
Коли я брав інтерв'ю у Вайнберґа у 2009 році, він розповів мені про довгу тінь, яку відкинуло це одне речення про «безглуздий» Всесвіт. «Я отримав низку негативних реакцій на цю тезу. – розповідав він. – Іноді вони набували такого змісту: “Ну, а чому ви подумали, що Всесвіт взагалі повинен був мати сенс?”. Іноді мені закидали таке: “Хіба належить науці визначати, чи Всесвіт має сенс?”. Я з цим погоджуюся. Я не думаю, що наука може довести, що у Всесвіту немає сенсу, але вона однозначно може стверджувати, що не знайшла його». Особливо він критикував те, що раніше називалось «природним богослов’ям» – ідею про те, що, як припускає 19-й Псалом, можна довідатися щось про Бога, вивчаючи природу. За його словами, природне богослов’я «тепер повністю дискредитоване; ми не бачимо руки Бога у природі. Які висновки ви з цього зробите, вирішувати вам самим».
Хоча Вайнберґ ніколи не приховував свого атеїзму (не висловлюючи його, однак, так гучно, як Річард Докінз чи Сем Гарріс), він симпатизував тим, хто жадав більш інтимного розуміння Бога. «Я думаю, що світ, яким керує Творець, що дбає про людей, у багатьох сенсах привабливіший, ніж безособовий світ, яким керують математичні закони природи, в яких немає нічого, що б вказували хоч на якийсь зв’язок із людським життям», – сказав він мені. Прийняти науковий погляд означає дивитися на труднощі життя – і смерті – без будь-якої розради. «Ми помремо, і наші близькі помруть, тож приємно вірити, що це ще не кінець, й ми житимемо далі і ще зустрінемося з тими, кого любимо, – казав Вайнберґ. – Жити без Бога непросто. І тому я відчуваю привабливість релігії».
Вона, на його думку, заслуговує похвали і тому, що подарувала нам «величні меси, готичні собори і прекрасну поезію. І ми не повинні відмовлятися від усього цього. Ми можемо і далі насолоджуватися цим, як це роблю я. Але усе це мені, мабуть, подобалося би ще більше, якби я думав, що воно дійсно про щось. Але я так не думаю. Для мене це просто чудова поезія, красиві будівлі і прекрасна музика».
Філософія, яку Вайнберґ виклав у «Перших трьох хвилинах», повторена і в багатьох інших популярних книгах з фізики. У «Великій картині» (2016) фізик Шон Керролл не бачить нічого страшного в «аморальному» Всесвіті. Наше завдання, пише він, – «примиритися із Всесвітом, якому байдуже, що ми робимо, і пишатися тим, що не байдуже нам». Так само і теоретик струн Браян Ґрін твердо переконаний, що усе зводиться лише до фізики. У книзі «До кінця часів» (2020) він пише: «Частинки і поля. Фізичні закони і початкові умови. У наших дослідженнях ми дійшли до глибини реальності і не знайшли доказів, що, окрім неї, існує що-небудь ще».
Що стосується смислу, то він повністю дотримується позиції Вайнберґа: «Під час нашого короткого перебування під Сонцем перед нами стоїть благородне завдання відшукати свій власний сенс». У книзі «Кінець усього» (2020) астрофізик Кеті Мак також передає цей екзистенційний настрій астрономів і фізиків, більшість із яких повторюють ту чи іншу варіацію позиції Вайнберґа-Керролла-Ґріна: Всесвіт не має смислу; замість того, щоб шукати у ньому смисл, нам потрібно знайти свій власний. На передостанній сторінці своєї книги – очевидно, саме тут і відбуваються такі речі – вона розмірковує про «цей великий експеримент існування»: «Це подорож, повторюю я собі. Це – подорож».
Вайнберґ вважав, що науці і релігії нічого конструктивного сказати одна одній, і цю думку поділяють багато його колег (хоча, звісно, не всі). Але історія науки могла б піти іншим шляхом. Можна уявити собі покоління вчених, які стоять поруч з Ньютоном і досліджують природу як шлях до розуміння розуму Бога. Звичайно, дехто так думає про свою роботу і сьогодні. (Одним із прикладів може бути Гай Консольманьо, астроном Ватикану).
Але сьогодні їх меншість. Оскільки наука і релігії пішли різними шляхами – їхнє розмежування прискорили роботи Дарвіна, – наука стала світською. «Вилучення Бога із наукового дискурсу, – пише історик Джон Робертс, – є визначальною рисою сучасної науки». Вайнберґ би погодився. Як він сказав аудиторії у 1999 році: «Одним з найбільших досягнень науки було не те, що розумні люди не можуть бути релігійними, а те, що вони можуть ними не бути. Ми не повинні відмовлятися від цього досягнення».
Dan Falk
Learning to Live in Steven Weinberg’s Pointless Universe
Scientific American, 27/07/2021
Зреферував Є. Л.
06.08.2021