Довший час в українському літературознавстві вважалося, що автором нищівної рецензії на перший том "Лїтературно-наукового вістника" у чернівецькій "Буковині" під псевдонімом Лівобічний був Кирило Студинський – бо саме він скористався цим підписом у "Ділі" через тридцять років. Євген Нахлік та Олександра Салій у своїй вчорашній публікації переконливо довели, що автором був Микола Міхновський, що дозволяє глянути на полеміку на шпальтах "Буковини" свіжим оком. Пропонуємо цю полеміку як "причинки до історії відносин літературних на Українї, які б треба роз'яснити". Збережено всі друкарські блуди газети, бо вони відіграють свою роль в цій історії.
Лїтературні замітки.
(Про ,,Лїтературно-Науковий Вістник" мали ми вже нагоду поговорити і висказати нашу думку. Тепер получили ми в тій справі статю з України, котру поміщаємо, щоб показати, як на сей наш журнал глядять наші закордонні земляки. — Ред.)
З виходом 3-ої книжки „Лїтературно-Наукового Вістнина" ми маємо 1-ий том сього видання. Се добра річ в лїтературі, де добрі річи трафляють ся рідко.
Суспільство наше стрінуло так прихильно сей журнал, на нього покладано стільки надїй, що безперечно годить ся сказати де-що про вартість сього видання.
Не доторкаючись пляну видання, не говорячи про проґраму видання, які, на нашу думку, не відповідають потребам ширшого суспільства, ми дивити мемось на „Вістник," як на спадкоємця „Зорі" і „Життя і Слова."
Сї два журнали — ветерани нашої преси сього роду — свому спадкоємцеви передали вже більш-менш підготовлену і охочу до читання публику. Ся публика бажала одного : нового і поступового ! Не годуйте нас колишньою козацькою славою та вишневими садками, а дайте нам страву здорову і пожиточну, поможіть нам вилїзти з багна і темряви! Склад редакциї давав надїю на те, що бажання суспільства будуть задоволені. Але справедливо каже Сіґеле, що „коли ви посадите десять талантів радити про звичайні річи, то наслїдки ради будуть дуже сумні, бо таланти нарадять ка'зна що." Так було й тепер...
Здаєть ся, нїби редакция постановила все, що найгірше друковати на чільнїйшому місця... Перш над усе „Ясновельможний Сват" д. Грушевского в 1-ій книжцї. Чи се протокол засїдання, чи з архиву історичний акт ? — Очевидячки, „лаври Мільтияда" не дали спати ш. авторови і він хотїв бути славним не лише в науцї... Але автор хотїв ще й зреформувати сучасні способи писання. В нього знаходимо повне занедбанє елєментарних приписів красного письменьства! Нї акциї, нї типів, нї характерів! Щоб схарактеризувати манеру писаня автора я наведу ось сей уступ : „Настуся вирвалась з рук Грицька і крізь сльози поцїлувавши його, — бо вона тимчасом плакала, поки Грицько говорив, — побігла до дому." (Стор. 4.) Хиба се не протокол ? — Герой у автора вийшовши на rendez-vous, заснув, дожидаючи на свою любку. І то в 20 лїт! Боже!
Минаймо сей феномен ! Друга книжка начинаєть ся „Туманом" д. Кониського. „Я думав, — каже автор, — нї! я нїчого не думав, я не спроможен був нїчого думати. Потонувши в огляданнє краси, упоєний нею, я стояв наче остовпілий !" Се остовпіння від краси ш. автор перенїс і в другу книжку „Лїт. Наук. Вістника." Коли про оповіданнє д. Грушевского можна вагатись, чи то протокол, чи то акт, то про „Туман" д. Кониського без вагання догадуємось, що та многоцїнна для психіятра сторінка єсть істориєю хороби. Я розумію, що д. Грушевский, яко редактор своє „оповіданє" помістив у першій книжцї, я навіть оправдую єго маленьку слабість, але я зовсїм не розумію, як можна взагалї друкувати такі річи, як „В туманї." — Ми пригадуємо собі, коли д. Кониський, яко біоґраф Шевченка писав такі гарні уступи: „Був ясний ранок, сонце з усїї сили сьвітило на небережжє Волги, по якій їхав парохід, гойдаючись на хвилях. Ось парохід приверта до берега і ґенїй нашого слова з чемоданом у руцї, з приємним блеском у в очах, вискакує на беріг." (Т. Шевченко, критично-біоґрафічний нарис, О. Кониський). Але, коли він незґрабно малює картини, як „лисий Шевченко" кладе долоню на „голову єго лису" і з під долонї ллєть ся тепло"..., тодї ми маємо право сказати, що тепер не такі часи, щоб хто небудь сьмів виставляти в карикатурнім сьвітлї Шевченка... Очивидно, ми не можемо обвинувачувати д. Кониського, але редакция надто легковажить свої обовязки, коли дозволяє собі насьмішки з читачів, містячи „галюцинациї."
Третя книжка на першім місци містить „Душу, психольоґічний ескіз" д. Кобриньскої. Се така слаба річ, така чудна і незрозуміла, що найшвидче наближаєть ся до „галюцинаций" Кониського. Можна далеко зручнїйше подати ту саму науку про полїпа в усї і про жолудковий катар в формі популярно-медичної статї. „Просвѣта" могла-б видрукувати сю річ, додавши поради, як то треба гоїти і було-б добре... Ах ! коли-б у тій „Душі" було хоч трошки душі! — Ах! колись п. Кобриньска гарно писала !
Де дїває талант ? Нам непотрібні лїтературні протоколи.
Тепер спиняємось на найбільшім творі, який поміщено у „Вістнику." Се „Дві долї" Мордовця, сего заступника „хохлацько-кацапского алїянсу!" Повість ся ще не викінчена, через те лїтературну оцїнку відкладаємо. Тепер же скажемо тільки, що автор пише по колишньому, в юродивім стилю. В тому, що надруковано, є стільки „дивацтв," що справдї чудуємось, як могла редакция друкувати сю історичну повість, коли вона на кождім ступнї кривдить історию! Коли історична повість має взагалї яку небув вагу, то тільки через те, що вона красно популяризує історичні подїї, осьвітлює їх принадним або огидливим сьвітлом, відсьвіжає в памяти симпатичні або антипатичні постати, викликає почутє патріотизму, і в тім вартість такої повісти. Для нас, сучасних Українцїв, часи Хмельниччини могли би мати виховуюче значіння, в повісти з тих часів можна би відозвати ся до приспаного, національного чутя нациї. Але коли в такій повісти факти перекручені, осьвітленє брехливе і для нас некористне, люди виведені якимись кретинами й нездарами, то — прошу вас — для кого така повість написана ? Кому з неї хосен ? Менї здаєть ся, що така повість тільки вадить, і з сього погляду „Дві долї" єсть то пасквіль на нашу нацию. — Перш над усе, цїла наша страшна завзята війна з Поляками почала ся, запевнює д. Мордовець, через „любощі." Се нїби новіща істория про „Красну Олену," що через неї згинула Троя. Наливайко і Косїньский, Гуня і Остряниця, Тарас Трясило і Богдан Хмельницкий, то були лиш Менелаї, каже Мордовецъ (стор. 149., II. оповіданє Запорожця). Може се і красний дотеп, але не для „Лїт. Наук. Вістника," єдиного нашого журнала!
Дуже красну ілюстрацию дає шан. автор того, як цїкавились тодї Українцї всїм, що дїялось тодї на Вкраїнї... Молодий Запорожець вертає (чого ?) по Жовтих Водах до дому в своє село на слобідській Українї. (Здаєть ся менї дивним і неймовірним, щоб тодї Запорожцї тїкали з табору Хмельницкого, коли він ішов бороти ся і готував ся вже до нових баталїй). Він розказує про бійку при Жовтих Водах. Слухачі, наче впали з місяця, питають ся: „Як?" „Що?" „Які Жовті Води?" „Який батько Богдан?" посипалось звідусюди. Ми нїчого не знали, нїчогісїнько не чували. (148 ст.) і т. д.
Але, очивидячки, Менелай-Хмельницький не міг бути популярним!...
На старости лїтях Хмельницький спобожнїв, бо, навіть, вмираючи говорить по церковному, хоч та церковна тодїшна мова у д. Мордовца є сучасна мова змосковленого Українця (прим. 157 стор. і далї)...
Годї вже і говорити про се ! Повість ся робить вражіннє героїчної поеми, де дїячі їдять галушки, пють топлене сало, додержують в розмовах етноґрафії і голосно регочуть ся, спянївши від горілки!...
За надрукованнє сього пасквілю винна з усїх поглядів редакция яка очивидячки не дала собі працї перечитати сю повість попереду нїж єї друкувати.
Отже не дивдячи ся на всї недотепности ориґінальних річий, в яких ми роздивили ся, 1-а книжка „Лїт. Наук. Вістника" єсть дуже цїнним придбаннєм нашої лїтератури. Такої ваги, на нашу думку, надає єму „Valse melancholique," фраґмент Ольги Кобиляньскої. Коли наше красне письменство має остатнїми часами щось такого, чим ми можемо по справедливу хвалити ся, то се є твори О. Кобиляньскої. Ми маємо на думцї ширше роздивитись в єї творах в окремій статї, через те не будемо тут про них говорити. Скажемо тілько, що „Valse melancholique" по нїжности, сьвіжости, глубинї творчої мисли і мягкости тонів єсть річ, з якою не може рівняти ся нї один твір наших сучасних письменників.
Але „Valse melancholique," очивидячки, не дуже до вподоби ш. редакциї „Лїт.-Наук. Вістника"... Нехай самі читачі побачать, з яким варварством знущали ся редактори над тією річию. Перш над усе редакциї не сподобало ся, що одну з дїєвих осіб звуть Анютою, їх національне чуттє так розґедзкалось, що без дозволу авторки з Анюти стала Гануся. Але редактори не тільки націонали, вони ще й завзяті демократи, вони не можуть знести слова „мужик"!! Ся „відраза" до мужика довела шановну редакцию до так дикого вчинку, що ми по щирости не можемо його инакше з'ясувати як лїтературним хамством. На стор. 69. „музика" говорячи про своє колишнє коханнє, каже : „Я подала йому душу свою, розложила єї перед ним мов вахляр, а він... З неописаною погордою вимовила се слово." Яке слово? „Він?" Нї! там стояло в рукопису слово „мужик," але редакция в своїй невинности поставила точки. І сї люди можуть скаржити ся на цензуру!! Нижче трохи „музика" каже, що тепер єї єдина втїха інструмент. „Він зостане ся менї вірним. Він не мужик!" Уся краса сього уступу, збудована на контрастї, згинула через нечувану демократичність редакторів. Кажуть, авторка трохи не плакала, бачучи як нївечать вільнолюбні редактори чужу творчість і затялась не містити нї одного свого твору в „Вістнику." Хто-ж його тодї читати ме?
Правда є ще в „Вістнику" гарненькі оповіданя Франка та Маковея, але вони занадто маленькі, щоб про них довше говорити. Що-до перекладів, яких є декілька, то лїчучи їх порядними, ми все-ж гадаєм, що можна містити лїпші річи нїж прим. „істориї ослів." Але взагалї переклади не злі.
Що дотикаєть ся частини наукової, то вона досить сумна. Автори, як на прим. д. О. Ч. умудряють ся з найцїкавійших річий, як соціольоґічні і статистичні конґреси, зробити невимовно нудну історию. У мене вражіння від тих конґресів в переказї д. О. Ч. таке, нїби сидїли якісь ідіоти і верзли з задоволеннєм якісь незрозумілі дурницї, які їх самих не цїкавили.
До науки належить те-ж „з життя і письменьства" О. Маковея. Були часи, коли фейлетони Маковея в „Буковинї" читали ся з розкошами, коли з кождої стрічки бризькав юмор і било ключем життя, коли характеристики „осіб" були чудово прекрасними. Що стало ся з сим талановитим нашим письменником? Через що його „З життя" таке блїде, безбарвне, нудне ? Де дїв ся талант ? Не вже і на нїм тяжить той проклятий, фатальний закон, що сливе кожен україньский письменник, многонадїйний, талановитий, років з трийцять духово замирає і пише таку нїсенїтницю на посьміх собі людям, що жаль бере ! От на прим. Сивенький, Школиченко і т. д.
„З секретів поетичної творчости" гарна і серіозна стаття, але від тої части, що поміщена у II-ій книжцї „Вістника," гарнїйша о много статя І. Садґера, Die Seelenticfen в ч. 135 віденьского тиждневника „Die Zeit."
Єдина річ справдї гарна, се „З чужих лїтератур" Ів. Франка, але вона призначена для читачів, що вже богато знають і через те, здаєть ся, не всїм приступна.
Взагалї скажемо, що „Вістник" редакция, очевидячки, призначила смерти. Убійця „Зорі" хоче взяти на свою душу се нове злочиньство, підмовивши собі спільників. Панове! Згляньтесь на нас убогих і пустїть сьвіжу, живу течійку в Ваше виданнє, бо, по щирости, ми задихаємось!
Лївобічний
[Буковина. 1898. Ч. Ч. 29. 8 (20) марта. С. 1.]
В справі „Лїтературних заміток" д. Лївобічного
получили ми з України два письма, які понизше містимо. Вважаємо однаково-ж конечним сказати вперед кілька слів від себе.
Великим нашим лихом на поли нашої лїтератури бувало доси се, що у нас критика була довгі часи „славословієм," а лїтературні ґрупи дуже часто бували „клюбами взаїмної адорациї." Єсли-ж коли появила ся яка критика, то основи єї були зовсїм иньші, нїж ті, яких вимагає ся від порядної критики, і тому то не робила вона на интересованих нїякого вражіня ; вони не зважали на ню зовсїм.
Такий стан природним ходом річий для лїтератури як і для цїлого народного житя некористний, і одиноке средство против того є свобідне, критичне слово. Воно може бути часом і за остре, але все таки воно не минеть ся з своєю цїлию, а єсли воно несправедливе, то на то лишаєть ся дорога відповіди і дискусиї, що справу може роз'яснити.
Виходячи з таких принципів, ми в нашій часописи допускаємо свободу слова і все раді містити статї, що доторкають нашого народного житя, хоч би вони і на сходили ся з нашими поглядами в даній справі.
Длятого то і помістили ми „Лїтературні Замітки" д. Лївобічного, завваживши вперед, що ми вже сказали своє слово в справі „Лїтерат. Наук. Вістника" і що згадані замітки містимо яко голос із закордонної України. Не дивлячи ся так чорно на ті замітки, як автори сих писем, які ми низше містимо, запримічаєм, що замітки д. Лївобічного не вважаємо основною критикою, але справозданєм з безпосереднього вражіня, яке полишає ся у людини по прочитаню перших трьох книжок „Вістника." Можна справдї сказати, що письменників европейскої слави з колїна не вилупиш, і ми признаємо тут рацию, але і кажемо, що отверте і явне слово до редакциї „Вістника" було потрібне, хоч би длятого, щоб редакция знала, яке вражінє робить „Вістник" і щоб се було єї провідною ниткою на будучність. Инакше могла-б вона дуже легко спочити на лаврах за основанє „Вістника" і годувати публику руску тим, чим годувала єї в послїдних роках „Зоря."
Се вважали ми потрібним сказати від себе а тепер містимо згадані письма. Перше письмо вийшло із гуртка виднїйших Українцїв з Київа (21 людий, мужчин і жінок). Вони пишуть так:
„У ч. 25. „Буковини" с. р. надрукована стаття д. Лївобічного про „Лїтературно-науковий Вістник" п. з. „Лїтературні замітки" з увагою од редакциї, що вона друкує сю статтю, щоб показати, „як на сей наш журнал глядять наші закордонні земляки." Таким чином, на думку редакциї, погляд автора „Лїтературних заміток" нїби-то подїляють взагалї росийскі Українцї.
На се ми, Українцї-Кияне, які мали спроможність перечитати статтю „Лїтературні замітки," признаємо за свій обовязок заявити, що вважаємо оцїнку „Лїтературно-наукового Вістника" зроблену д. Лївобічним, цїлком несправедливою і нї в якому разї не можемо спочувати всему тону статтї, признаючи приєми автора єї невідповідними достоїньству друкованого слова.
Просимо часописи, що передрукували у себе „Лїтературні замітки," надрукувати і сю нашу заяву." (Письмо підписало 21 Українцїв: помістити однак підписів не можемо ізза звістних причин.)
Друге письмо надіслав д. О. Я. Кониський, давши єму заголовок : „Запросини до відповіди. (Лист до д. Лївобічного.) Не можемо однак містити того листу в повній основі, бо там много чисто особистих виходок. Длятого містимо лиш чисто річеві місця, пропустивши проче.
„Редакция „Буковини" — пише д. Кониський — в ч. 29. своєї часописї с. р. надруковала Ваші „Лїтературні Замітки." Хоча Ви і прикрили ся псевдонїмом, то прочитавши Вашу працю, менї не треба було труду, щоб пізнати Вас. Мене нїщо не образило, не обурило і не здивовало у Вашій „рецензиї;" хиба чудно трохи, що Вп. Редакция надруковала єї, не додавши приміток від себе; а зсего можна гадати, наче-б то Редакция, в данному разї, солїдарна*) з Вами і нїчого не має проти уживання в друкованому слові таких „благородних" епітетів — як : пасквиль, хамство і т. ин.
Зганьбивши проф. Грушевського і яко редактора „Лїтер.-наук. Вістника" і яко автора „Ясновельможного Свата," Ви пишете : „про „Туман" д. Кониського : „без вагання догадуємось, що та многоцїнна для психіатра сторінка єсть історією хороби :" себ то кажучи попросту, — що я написав „В туманї" збожеволївши. За се нї ображати ся на Вас, нї ремствовати я не можу, через те, що памятаю приказку народню про голодного вовка і знаю, що Ви вдатні „хоч не в лад та широко ступати"... до того-ж на мою думку, лїпше збожеволїти та не цурати ся правди, нїж, маючи здоровий розум і нерозпутне серце, клепати неправду на людий прилюдно.
Далї в моїй працї Ви знайшли що я „виставляю в карикатурнім сьвітлї Шевченка." І тут Ви по щирости переборщили, та се менї байдуже і я не маю на думцї заводити з Вами полемику. Хто читав і розумів мої працї про Шевченка, той не пійме Вам віри ; а хто не читав їх, або, читаючи, розумів так як Ви, той нехай йме віри Вашій добрій совісти і правдивости. Я тільки поражу, і то не Вам властиво, а Вп. Редакторови „Буковини" прочитати хоч на 5 стор. мого вступного слова до І т. „Життя Тараса Шевченка," там виразно сказано, що я глибоко і побожно шаную Шевченка.
Нарештї — і се головна річ, яка викликала мій лист до Вас, — се той „уступ," який Ви подаєте в своїй „рецензиї," беручи його нїби дословно з моєї нїби працї „Т. Шевченко, — критично-біоґрафічний нарис О. Кониский." Отут, д. Лївобічний, Ви вже зовсїм розцуралися і з правдою і з доброю совістю... Нехай собі буде „глек глеком," а правда повинно бути правдою і з „печатнымъ словомъ, — як мовив Гоголь, — надо обращаться честно."
Ви, Добродїю! пишете, а „Буковина" друкує без примітки від себе, що я, „яко біоґраф Шевченка писав такі гарні (іронїя!) уступи": „був ясний ранок, „сонце з усї сили сьвітило на набережжє Волги, по якій їхав парохід, гойдаючись на хвилях. Ось парохід приверта до берега і ґеній нашого слова з чемоданом у руцї, з приємним блиском в очах, вискакує на „беріг." „(Т. Шевченко, критично-біографичний нарис, О. Кониский.)"
У мене було кільки нарисів про Шевченка, і кожен з них має свою окрему назву і нумерацию : чом же Ви не виписали нї назви нарису нї сторони, де надруковано наведений Вами, дїйсне карикатурний „уступ?" Ви тільки взяли його в „—," щоб впевнити читачів, що Ви дословно виписали його з моєї працї.
Отже Вн. добр. Лївобічний знайте: Нї в одному з моїх нарисів про Ш—ка наведеного Вами „уступа" не було, нема і не могло бути. Колиб я, чи хто иньший щ письменників написав такий карикатурний „уступ," так кожен би, хто прочитав його, подумав би, що у автора такого „уступу" душа низька, серце розпутне, мозок зіпсований. —
Прошу Вас отже надруковати не далї як до ¹/₁₃ мая с. р. в тій самій „Буковинї" назву того мого нарису про Шевченка, — де надруковано наведений Вами „уступ" і показати ту сторону того нарису, з якої саме Ви списали той нїби мій „уступ." Можна вороговати і полицятися, але людина честна і культурна, коли тільки вона не єсть материялом для психіятра, не повинна забувати, що і в ворогованню і в помсті є modiis in rebus — і переходити за межі його не можна.
Запросини мої трохи спізнились через те, що „Буковини" я не одержую, а ч. 29. дякуючи нагодї, я прочитав лишень сегоднї, себ то ¹⁸/₃₀ III. О. Я. Кониський."
Дотично сего листу д. Кониського ми можемо від себе замітити, що нам зовсїм не видало ся, мов би то д. Лївобічний сказав, що д. Кониський взагалї зображує Шевченка в карикатурнім сьвітлї. Але те місце, про яке писав д. Лївобічний, („як лисий Шевченко, кладе долоню на голову єго (д. Кониського) лису і зпід долонї ллєть ся тепло), — не в гнїв д. Кониському кажучи, — зовсїм несмачне.
_________________
*) Ми заявили виразно, що „Лїтературні замітки".д. Лївобічного містимо яко голос із закордонної України, бо своє слово в справі „Вістника" ми вже давнїйше сказали.
[Буковина. 1898. Ч. 36. 25 марта (6 квітня). С. 3.]
До заяви д. Кониського. Через помилку зложено в попереднім числі в листї д. Кониського до д. Лївобічного в 70-ій стрічцї третої шпальти слово „полицяти ся" місто „полємізувати" і пропущено уступ в котрім д. Кониський заявляє, що єсли д. Лївобічний до 1/13 мая с. р. не подасть місця, з якого взяв дотичний цитат про Шевченка, то д. Кониський буде мати право назвати сей вчинок „власним єго імям."
[Буковина. 1898. Ч. 36. 27 марта (8 квітня). С. 2.]
В спрарі Лїтературних заміток" д. Лївобічного,
получили ми від самого д. Лївобічного слїдуючий лист
„Високоповажаний Пане Редакторе!
Прошу Вас довести до відомости Д. О. Конїського надрукованнєм сього мого листа, — що його „Запросини до відповіли" я перечитав. Дуже жалкую, що Ви скоротили ті „Запросини", хоч і розумію, що в часописї не личить друковати повностю такі річи... Хай д. Конїський відає, що я дам докладну відповідь на його „Запити". Але не через те, що він ставить терміни і натикає на „суд чести". Наперед кажу, що нїякого суду чести я не прийму доти, доки не скінчить ся справа (суд чести) д. Гримача з д. Старицьким. Коли д. Гримач буде визнаний правим, тодї я зовсїм не прийму нїякого суду. Коли-ж д. Гримача узнають винним, тодї я радо вийду на „суд" і охоче подїлю однакову долю з д. Гримачем.
З глубоким поважанєм
Лївобічний."
[Буковина. 1898. Ч. 41. 5 (17) квітня. С. 3.]
Листи О. Я. Кониського
до Редакциї „Буковини'' і до д. Лївобічного.
Високоповажана Редакциє!
Сегоднї лишень (31-го марта ст. ет.) довело ся минї прочитати надрукований в ч. 36 „Буковини," висланний від мене 18-го марта на руки Вп. професора д-ра Стефана Смаль-Стоцького лист до Лївобічного. Лист мій Редакция надруковала, на перекір загально принятому в прессї звичаю, не тільки не на тому місцї часописї, де надруковано „Лїтерат. Замітки" Лївобічного, а на самому кінцї 3-ої сторони, обгородивши його і зверху і знизу своїми додатками ; а до того ще поробила в йому такі пропуски, переправки, переміни та „передержки," яких минї на моїм віку не доводило ся нїде стрічати, навіть в таких часописах як „Москов. Вѣд." або „Галичанинъ." Не хочу вдавати ся в оцїнку такого нечуваного вчинку, а вдаю ся ще раз до честности і справедливости редакциї „Буковини" і подаючи в друге мій лист до д. Лївобічного, прошу надруковати його дословно на такому-ж місцї часописї (в фейлетонї), на якому надруковано „рецензию" Лївобічного. На те, щоб люде могли бачити і судити, чи справдї в листї моєму було, як каже „Буковина" — „много чисто-особистих виходок" і якого саме характеру були ті мої „виходки" — я підкрислив усе те, що Редакция переправила, перемінила самовольно, або перенесла на друге місце, а то й зовсїм викинула. Для більшої ясности мусїв інде зробити уваги і примітки.
Сподїваю ся, що хоча на сей раз Вп. Редакция справить свій лїтературний, юридичний і моральний обовязок, надруковавши і отсей мій лист і лист до Лївобічного без перемін.
Запросини до відповідї.
(Лист до д. Лївобічного).
Редакция „Буковини" в ч. 29 своєї часописї сего року надрукована Ваші „Лїтературні Замітки." Хоча Ви і прикрили ся псевдонїмом, але прочитавши Вашу працю, минї не треба було труду, щоб пізнати Вас. Знаючи Вас не сегоднї, не рік і не два, знаючи добре і відаючи, що Вам слава Герострата, кажучи Вашими словами: „не дає спати;" найпаче з того часу, коли ми з Вами „розбили глек," мене нїщо не образило, не обурило і не здивувало у Вашій „рецензиї," хиба чудно трохи, що Вп. Редакция „Буковини" надрукувала її, не додавши приміток від себе, а з сего можна гадати, начеб то Редакция в данному разї солїдарна з Вами і нїчого не має проти уживання в друкованому слові таких „благородних" епитетів, як пасквиль, хамство і т. и.
Зганьбивши професора Грушевського і яко редактора „Лїтерат.-Наук. Вістника" і яко автора „Ясновельможного Свата," — Ви пишете: „про „Туман" д. Кониського без вагання догадуємось, що та, многоцїнна для психіятра сторінка, єсть істория хороби," себ то, кажучи по просту, що я написав „В Туманї" збожеволївши. За се нї ображати ся на Вас, нї ремствовати я не можу, через те, що памятаю приказку народню про голодного вовка і знаю, що Ви вдатні ,,хоч не в лад, та широко ступати", до того-ж — на мою думку — лїпше збожеволїти та не цурати ся правди, нїж маючи здоровий розум і не розпутне серце, клепати на людий брехнї прилюдно.
Далї: в моїй працї Ви знайшли, що я „виставляю в каррикатурнім сьвітлї Шевченка". І тут Ви „по щирости"¹) переборщили; але і се менї байдуже, я не маю на думцї заводити з Вами полемику. Хто читав і розумів мої працї про Шевченка, той не пійме Вам віри, а хто не читав їх : або читаючи розумів так як Ви, той нехай йме віри Вашій добрій совісти і правдивости : я тільки поражу і то не Вам властиво, а Вп. Редакциї²) перечитати хоч на 5 стор. мого вступного слова до І. т. „Життя Шевченка" ; там виразно сказано, що я глибоко і побожно шаную Шевченка.
Нарештї — і се головна річ, — яка викликала мій лист до Вас, се той „уступ," який Ви подаєте в своїй „рецензиї," беручи його нїби-то дословно з нїби-то мові працї : „Т. Шевченко, — критично-біографічний нарис. О. Кониський. Отут, Д. Лївобічний ! Ви зовсїм вже розцурали ся і з правдою і з доброю совістю. Нехай собі буде „глек глеком," а правда повинна бути правдою і з „печатнымъ словомъ," як мовив Гоголь, „надо обращать ся честно." — Можна вороговати і помщати ся,³) але людина честна і культурна, коли тільки вона не єсть материялом для психіятра, не повинна забувати, що і в ворогованню і в помстї є modus in rebus і переходити за межи його не можна.⁴)
Ви, Добродїю! пишете, а „Буковина" друкує без примітки від себе, що я, яко біограф Шевченка „писав такі гарні (іронїзуєте) уступи: „був ясний ранок, сонце з усїї ⁵) сили сьвітило на набереже Волги, по якій їхав парохід, гойдаючи ся по хвилях. Ось парохід приверта до берега і ґенїй нашого слова з чемоданом у руцї з приємним блеском у в очах вискакує на береги." (Т. Шевченко; критично-біографічний нарис. О. Кониський.)"
У мене було кільки нарисів про Шевченка і кожен має свою окрему назву і нумерацию: чом же Ви не виписали нї назви нарису, де надруковано наведений Вами дїйсне каррикатурний „уступ?" Ви тільки взяли його в „—," щоб впевнити читачів, що Ви дословно-б то виписали його з моєї працї.
Отже Ви Добродїю Лївобічний! на сей раз не просто сказали сьвідомо грубу неправду, а вчинили щось більш гидке і бридке нїж проста брехня.") Нї в одному з моїх нарисів про Ш-ка не було, нема і не могло бути наведеного Вами „уступу." Коли-б я, чи хто инчий з письменників, звістно: опріч Вас."⁶) написав такий каррикатурний „уступ," так кожен, хто прочитав його, подумав би, що у автора „уступу" душа низька, серце розпутне, мозок зіпсований.
Але про Вас я не хочу так думати, тим то і⁷) прошу Вас надруковати не далї як до ¹/₁₃ мая с. р. в тій самій „Буковинї" назву того мого нарису про Шевченка, де надруковано наведений Вами „уступ" — і показати ту сторону того нарису, з якої саме Ви списали той нїби то мій нарис : коли-ж Ви сего не зробите, то тим самим, даєте минї право назвати Ваш вчинок його власною назвою, а Вас тим іменем, на яке Ви заробили своїм вчинком... О. Кониський.
Через день Редакция „Буковини" спостерегла свою... „помилку"... і запримітила, що усї останнї підкрислені слова, починаючи з „коли-ж Ви"... пропущено; і от в „Новинках" (!!) ч. 40; пропущене в моїм листу місце надруковали „своїми словами;" бо моя „рукопись вже знищилась"...
Вп. Редакции! легко згодить ся, що післї сего всего, я маю повне право (а Редакция обовязок), вимагати нового надрукованя мого листу до Лївобічного на відповідному місцї часописї і дословно, з тими примітками моїми, які викликала сама редакция. Та на мою думку — такого надрукованя вимагай і власна гідность Редакциї, а то виходить, нїби Редакции, зрозумівши назву і зміст вчинку д. Лївобічного, бажає і пильнує прикрити його. На сам кінець мушу сказати, що я цїлком подїляю думки Редакциї про свободу слова і недостачу критики, але-ж лайку достойну лишень вулицї і лїтературну фальсифікацию нїхто ніколи ще не вважав за свободу слова.
О. Кониський.
* * *
Вволявши волю д. Кониському і надрукувавши отсе єго письмо дословно і на тому самому місцї, де були „Замітки Лївобічного," мусимо на свою власну оборону отсе примітити :
1. Після загально принятого в пресї звичаю і після законів лише спростованя мусять бути надруковані на тому самому місцї і тим самим письмом, що друкувалась та статя, котру простує ся. Письмо д. Кониського нїхто не може уважати спростованєм. Нам і на думку не впало, що д. Кониському так дуже може на тім залежати.
2. Надрукували ми письмо д. Кониського в друге — нехай наші читачі нам се вибачать, аби тим яснїйше всїм стало, які то саме „пропуски, переправки, переміни та „передержки" ми в ньому поробили, і чи ми справдї допустили ся тим „нечуваного вчинку." Підкреслені в письмі д. Кониського а пропущені за першим разом місця уважали ми перше, уважаємо і тепер або чисто особистими, до річи неналежними „виходками," або ще в додатку і написаними в такому тонї, якому — сказавши словами Українцїв-Киян, — ми „нї в якому разї не можемо спочувати." Ми були переконані, що пропустивши сї місця зробимо лиш приятельску прислугу д. Кониському, бо єго лист стане обєктивнїйшим, не підбитим особистою уразою. Коли-ж наше не в лад, то ми з своїм назад. Коли д. Кониський задля того нїбито „нечуваного нашого вчинку" і нам тяжко дошкулює, то ми мусимо се приняти від нашого добродїя, котрому „Буковина" богато завдячує. Але вдячність для д. Кониського не заслїплює нас так далеко, щоб ми разом з ним в острих словах Лївобічного добачували „лайку достойну вулицї;" нї, ми і тепер ще обстаєм при тім нашім переконаню, що острі, навіть дуже острі, слова Лївобічного, не були виразом якихось особистих рахунків, якоїсь пімсти, а хотьби і ворогованя. Лише задля того, що так а не инакше ми розуміли замітки Лївобічного, помістили ми їх в „Буковинї." Для полагоджуваня особистих рахунків не відступимо ми місця в „Буковинї „ з тої то причини і пропустили ми були першим разом деякі слова з письма д. Кониського, бо вони нам видали ся „особистими виходками." Не в тім, думаємо, річ, що панове знають ся не рік і не два, і що „глек розбили:" не в тім річ, що „комусь там щось спати но дає" не в тім, чи якийсь вчинок так чи сяк назвати але річ—в тім, чи цитат із нарису д. Кониського про Шевченка правдивий, чи нї, бо якраз через той цитат знялась цїла буча. І так то лиш треба було ту цїлу справу поставити. Редакция же не в силї всїх цитатів провірювати, але іронії в нїм также не доглядїла ся.
Ми бачимо, що замітки д. Лївобічного зняли велику куряву, бачимо се із всяких дописів, які надійшли до нас з ріжних боків. Се но нашій думцї добре. Треба лиш дбати о то, аби з тої нагоди не почалась у нас лайка і більш нїчого : лиш нехай і ті, що пишуть, і ті, що читають, мають думку звернену на се одно: „добра хощу братіи и роусьстѣй земли," нехай лиш памятають на науку Наума Дрота, щоб не пристращали ся !
______________
¹) Від сего слова Редакция відкинула „—і тим подала йому зовсїм не те значіння і вагу, яке я надав в своєму листї. О. К.
²) Редакция перемінила се слово на „редакторови;" се зовсїм не те, що я розумів!... О. К.
³) Редакция з слова „помщати ся" зробила спершу — „полицяти ся," а потім „полемизувати," — О. К. — (Нї, редакция не зробила, а се була помилка друкарска, котру відтак з памяти — бо по надрукованю рукопись знищено — старала ся сю помилку оттак поправити. Ред.)
⁴) Отсю частину від слова: „можна вороговати" Редакцня перестановила на невідповідне місце — на кінець листу. О. К.
⁵) Редакция се слово перемінила на „з усї." О. К. — Се-ж кождий зрозуміє, що не редакция перемінила, а що се лиш проста друкарска помилка. Ред.)
⁶) Підкрислені слова Редакция викинула, а післї слова — Лївобічний — додала своє „знайте :" —
⁷) Підкрислені слова Редакция викинула. О. К.
⁸) Підкрислені слова Редакция викинула, а замісць їх вставила своє слово „от-же." О. К.
[Буковина, 1898, Ч. 44. 15 (27) квітня. С. 1–3.]
Мемуари Лївобічного.*)
Ти, брате, любиш Русь,
Я-ж не люблю, сарака !
Ти, брате, — патріот,
А я собі — собака !
Ів. Франко.
Старий півень перед веде,
За ним по два у ряд ідеі
Несуть мари на плечах !
А на марах курка лежить,
За нарами весь рід біжить.
Плач і лемент, ох і ах !
Ів. Франко „Лис-Микита."
Що на метушня, що за ґвалт, що за лемент? Через що то пишноволосі Українки поливають рясними слізьми піскуватий київський ґрунт ? Через що поважні Вкраїнці, посхилявши свої думні чола, колупають цїпками землю ? Яка хмара налягла, що навіть дїти притихли ? Ах! Стало ся страшне, нечуване злочинство, якого цей сьвіт не видав!... Якийсь Лївобічний, зрадник рідного краю, ганебною рукою доторкнув ся нашої лїтератури, нашого „Вістника," і — зміркуйте безодню злости — скритикував усї наші улюблені авторитети ! Се зрада, підла зрада! Замісць хвалити, замісць підносити в гору, як би личило патріотови, він виливає потоки підлої брехнї і кривдить цїлу нашу нацию!... До помсти, панове, до помсти !...
Страшна ся картина уявила ся минї, коли я перечитав „Протест 21-го" у „Буковинї." З ляку я не тямив, що дїяти з собою! Попереду хотів еміґрувати до Бразилїї, але д. Франко пише відтіля такі листи, що хай їй цур! Тодї я, заки мають мене повісити, наважив ся стратити собі життя з власної волї, але мій приятель запевнив мене, що вмерти від прекрасної ручки Вкраїнки dulce et decorum est, через те я скорив ся своїй долї, сиджу в хатї і не рипаючись, дожидаю смерти... А щоб скоротити собі часи мордування я — за порадою того-ж приятеля — почав писати свої мемуари, які, на думку приятеля, швидче приведуть мене на шибеницю...
Сї мемуари присьвячую я 21-му „виднїйших."
Є на світї нациї, а в тих наций є лїтератури, де кожному вільно висловлювати свої думки того чи иньшого змісту. Право критики загально узнане у тих культурних наций. Лїтература уважаєть ся там публичною річчю, а критик не єсть зрадник свого народу...
Але є нациї — на щастє таких не богато — нациї, некультурні, які мають тількі подобіє лїтератури. Монополїю на ту лїтературу захоплюють у свої руки декільки родин і все письменство уважаєть ся з того часу річчю приватною. Сї фамілїї-родини заздрісно оберігають „своє право" на виключне пануваннє: в лїтературі і глибоко пересьвідченї, що „своє право" передадуть, яко спадщину, своїм дїтям і таким робом виробить ся родова лїтературна аристократия. Сї щасливі родини, фамілїї мають від пана Бога той чудовий дар, що всїх, хто породичаєть ся з ними, можуть надїлити лїтературними талантами.
"Молодий або починаючий письменник" згодом дістав титул „славнозвістного" і спілка фамілїй збільшаєть ся... Але бути талантом, не породичавшись заздалегідь із тими „фамілїями." просто таки заборонено і навіть фізіолоґічно неможливо. Дїйсне трапляєть ся, що „фамілїї" приймають у себе якого небудь parvenu і в такім разї його називають „громадською дитиною." Але кожнїй такій громадській дитинї поперід усього роблять де-яку духовну операцию, після якої натуралїзована „громадська дитина" мало чим відріжняєть ся від членів „фамілїй." Ті, що не хочуть підлягти операциї, не мають права належати до „лїтератури." Коли вони пробують таки протиснутись у письменника, то „фамілїї" торжественно плямують їх зрадниками і ворогами вітчини, для них зачиняють ся двері часописів і т. д... Отруїти життя таким „зрадникам" єсть „фамілїйний патріотизм." Таким робом в тих нещасних нациях виробляєть ся і запановує феодальний стан лїтератури. Фамілїї дїлять між себе окремі галузи лїтератури і кожна фамілїя на своїй „ниві" безгряннчний властитель! Театр, лїтература, музика — усе те змонополїзоване !... В сих галузях кожен з „безграничних" і творець, і критик свого твору! Кожна фамілїя сьмієть ся ниш- ком з нездарства другої фамілїї, але прилюдно ,,шанує побожно" її „працю." І хоч панує фальш, за те — повне задоволеннє для панів !... А тим часом нация все темнїйшає, і йде без поради чужими шляхами !...
Для тих наций, де панує такий стан річий, є тільки два шляхи, аби вирвати в „феодалів" своє право на життє і скинути всї монополїї, або відцуратись своєї лїтератури і штуки, віддавши їх на іграшку „феодальним фамілїям," самим же швидче винародовитись ! Очевидячки, нїяка нация не схоче з власної волї вмерти і мусить піти першим шляхом, себ-то, вернути феодалів їх першій памяти. Але се шлях не легкий, бо феодали не схочуть без боротьби позбутись своїх виключних прав, а позаяк на їх боцї в даний момент перевага традициї, то боротьба повинна буть жорстокою.
До наций, що переживають сю крізу, належить і наша. Боротьба почала ся. Перший великий „зрадник і ворог вітчини" Михайло Драгоманїв зробив де кілька великих щілин у „фамілїйній" орґанїзациї. За ним виступив д. Гримач. А тепер уже настав час, щоб прості салдати протоптаними шляхами атакували ту феодальну фортецу ! Справдї, боротьба не легка. Лїтературні аристократичні „фамілїї" розуміють небезпечність і міцно орґанїзують ся. Глибоко ненавидячи себе взаїмно, вони проти „зрадників" сих „спільних" ворогів стають одномисне. одностайне !... Цькуваннє почннаеть ся, аби тільки хто з „зрадників" дозволив собі по щирости сказати з нагоди того або иньшого славнозвістного, що може-б час уже пустити нову поступову течію в наше цьвіле болото. Тодї фамілїйна „спілка" починає страшенно дзизчати і виступає в оборонї скривдженого „славнозвістного"...
Так було й з моїми ..Лїтературними Замітками"... Поперід усного зібрали фамілїйну раду і поставили страшне питаннє : хто написав ? Се дуже характерно. Не розбирають, що й до чого написано, але хто написав ? Першим висловив ся високовчениіі д. Л—ь—т в „Русланї:" Зробивши аналїзу моєї „мови," він прийшов до висновку, що я—Лївобічний не Українець! Не дивлячись на виразну передмову „Буковини," д. Л—ь—т полинув за хмари і, забувши чемність, заперечив „Буковинї," нїби я не Вкраїнець!... Тим часом у Київі фамілїйна рада рішила, що я не патріот... Але все таки не знаючи, хто я, кидаєть ся на людий: „Ти написав! Ти написав! Ах ! ти письменник!! І пише... протести!
Найновіща історня тих цїкавих протестів така:
В ч. 11 „Зорї за 1893 р. надрукована замітка д. Українця про недотепні вірши д. Чорнушенка. Скривджений Чорнушенко пише в ч. 13 тії-ж „Зорі" спростованє, де з обуренєм каже, що він, Чорнушенко, в творах своїх нїкому не наслїдував і, значить, критик бреше звичайно, по злобі.
Се найпростїйша форма протесту !
Потім у покійній „Правдї" була надрукована замітка о. Рожанківського, де сен руський сьвященик плїв нісенітницю. На сей раз з України пішов до редакциї „Правди" протест, підписаний 11-ма душами. Розумієть ся, підписи з-за звістних причин" не були видруковані.
Се форма сложного протесту !
Потім ми послали протест (votum недовіря) д. Романчукови, за його полїтику.
Се протест полїтичний !
Потім ми опротестували допись д. Білина „Ювилей Мордовця," слів у протестї не жалували, але протестанти підписали ся власними прізвищами і прізвища були видруковані.
Се форма лїтературного протесту !
Потім ми написали протест проти обскурантних членів Наукового Т—ва Ім. Шевченка, хоч голова посоромив ся прочитати його прилюдно.
Се форма наукового протесту !
Врештї, опротестовують „несправедливу, невідповідну гідности нациї" оцїнку д. Лївобічного. Голосний протест сей підписують „21" „виднїйших." Розумієть ся, „з-за звістних причин" підписи прикриті фіґовим листком!...
Се форма фамілїйного протесту !
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Сеіі остатнїй протест особливо цїкавий тим, що прізвища протестантів не видрукувані. Власне, менї не цікаво-б було знати протестанські імена, хоч „Буковина" й каже, що вони „виднїйші." Але я хотїв знати, що то за „звістні причини," які не дають їм спокою." Може тут натякають на росийське правительство. Або на переслїдуваннє ворогів? Але-ж слухайте! Правительство переслїдує тільки небезпечних для його людий. Вірних же підданцїв, що тільки важко зітхають та й то, щоб хто не почув, росийске правительство бере під свою ласкаву опіку!... Се казка та ще й дуже давня, нїби правительство переслїдує „нас." Сїєю казкою дуже легко захищатись проти докорів за ..неробство"... Але говорім по щирости, — назвіть менї хоч одного Українця (нових часів, розумієть ся! про Шевченка всї знаємо), щоб він постраждав за нашу українську справу. Не лайтесь зразу! Роздивімось добре в річах! Х-а істория ? Але !... К-юк ? Бійтесь Бога ! Хіба він за україньску справу ? ! С-ко ? Але-ж там говорити, про що хочете, тільки не про українство ! Правительство росийське сьмієть ся з вас. Головний київський кат, жандарський ґенерал Новіцький — глузуючи каже, що він те-ж ,,українофіл!" Хіба можно дуже зганьбити нас, як активну партию?
Надїюсь, я кажу виразно. Росийське правительство боїть ся сепаративного, полїтичного українства, яке може і мусить народитись. Те українство „справдї небезпечне для Росиї. Початки його вже є і в Австриї, і в Росиї між молоддю. До сього україньства жандар не признаєть ся, що він те ж „українофіл!" Але сучасне етноґрафічне „українофільство" єсть тільки, „южно-русское литературное движеніе" (епітет, вироблений самими „філами") се-б-то, тіж самі кацапи, тільки живуть на південній частинї территорпї росийскої імпериї".
І сучасне українофільство може з повним правом носити сей епітет „южно-русскій." Авторови сеї замітки казали люди — повної віри, — що члени „фамілїй" в сутї річи стають за полїтичне statu quo. Я сам маю докази, яких „з-за звістних причин" не хочу тут оголошувати, що українофіли завзяті вороги полїтичного сепаратизму і прихильники царсьих реформ тільки при захованню „нероздїльної" Росиї ! І росийське правительство мало тисячі нагод пересьвідчитись в глибокій лояльности українофілів, в їх неприхильности до „радикальних" способів дїяльности, в їх незломнїй надїї на ласку царя — і зовсїм вільно забороняє навіть україньску мову і лїтературу! Підкреслюю. Забороняє через те, що не стрічає протесту. Тим часом, коли гине нация, коли всї українські елементи мусїли-б стати в опозицию до правительства, „фамілїї'' роблять собі помалу благеньку лїтературу, бо виступати проти правительства... жижа ! Далеко безпечнїйше писати протести проти своїх „зрадників," або як каже Сивенький про „фамілїйних" патріотів: „Він пише сьміливо, не боячись нїкого... ...слабого!"...
Через те то, я певен, есть иньші причини, що підписи не видрукувані. Але гаразд!... Я згоден, що таки... жижа! За те я думаю, що „21" виднїйших дозволять менї приватним шляхом довідатись від редакциї „Буковини" про Ваші прізвища? Та? Скажіть! Чи може краще відробитись дотепним жартом: „Нехай Лївобічний оголосить попереду свій псевдонїм!" Не вже „21" виднїйших не розуміють ріжницї?!
Протестанти скаржать ся на редакцию „Буковини," що вона зопсувала їм гумор, сказавши, що подає „Замітки" Лївобічного, щоб показати як дивлять ся закордонні земляки... На дармо! „Буковина" нї в чім не винна і підпис Лївобічного виразно говорив, що се думки одної людини. Чи правда, що підписались всї, хто тількі мав спроможність перечитати „Замітки" Лївобічного, як кажуть протестанти? Невже „збирачеви підписів" (— довбиш на Запорожжі) нїхто не казав : „Я визнаю свободу критики і свого підпису не дам ?"
Коли „21" виднїйших схочуть, щоб показав їм і ще де-що, хай оголосять публично або приватно свої прізвища..
Лївобічний.
__________________
*) Містимо сю статю д. Лївобічного, як оодин з причинків до істориї відносин лїтературних на Українї, які б треба роз'яснити. Дотичить вона ще й справи „Вістника," а властиво протесту Українцїв, який був поміщений в Буковинї, против статї д. Лївобічного „Лїтературні Замітки." Доперва по поміщеню сеї статї скажемо і ми в тій справі своє слово. Мемуари д. Лївобічного, прислані нам давно, та ми не могли так скоро помістити, бо часопись наша обємом мала, то й мусить числити ся з браком місця.
[Буковина, 1898, Ч. 53. 6 (18) мая. С. 1–3]
Див. також відповідь Осипа Маковея "З житя і письменства" в "Лїт.-Наук. Вістнику" (1898, т.2, кн. 6, с.181–191), передруковану в "Буковині" (1898, Ч. 64. 31 мая (12 червня). С. 3; Ч. 65. 2 (14) червня. С. 3; Ч. 66. 5 (17) червня)
18.06.2020