Колись ми були у столиці Країни Басків. Одного дня пішли подивитися, як працює наш друг Бабай. Одним із його занять була гра при небіжчику. Наші лабухи називали це жмуром. Бабай у чорній сорочці грав на гітарі, ще один українець – на скрипці. Для нас їхнє місце праці було екзотикою. У так званому похоронному домі були окремі кімнати, де якийсь час лежали прикрашені мерці, і вся родина, друзі і зацікавлені могли приходити туди, сидіти біля свого рідного, потім йти собі додому чи на вино аж до призначеного часу похорону. А музиканти періодично грали біля катафалка тужних мелодій. Бабай казав, що за кілька років його лаби ціла Вітторія у цій ситуації узалежнилася від мелодії Скорика. Невдовзі містяни були переконані, що тата тата та… є найголовнішою складовою супроводу людського відходу, найточнішою терапією для зболених душ родичів.
Але нам йшлося не про музику. Було дивно, що це за інфантильний світ, в якому померлого викидають у руки спеціалізованих підприємців. Як таке може бути, щоби рідного померлого позбавити ще двох днів – коли не знати, що робить очманіла і втихомирена душа, – побути у своєму домі. А себе – побути з мертвим у тому місці, де він ще вчора був живим, а завтра не залишиться і мокрого місця.
Таким було ще недавно розуміння послідовності переходу. Не буду тепер згадувати про давні гуцульські посиженя, про всілякі тризни. Це вже давно минуло – то раз, а два – попри певну галасливість і істерію, видається нормальнішим і сердешнішим від уникання візиту смерті до мого дому, моєї фортеці.
У нас вдома був навіть спеціальний килим (Ольги Кульчицької), який витягався з куфра тільки для накривання столу, на який клалася чергова трунва. Всі ті свічки, завіси вікон, квіти, розп’яття, крісла попри стіни… Люди приходили цілими днями. Хтось чував цілими ночами. У сусідніх кімнатах розташовувалися приїжджі. У кухні хтось безперервно лагодив якісь перекуски. Ніхто не соромився плакати, хоч і особливих плакальниць ніколи не було. Псалтирниця читала псалтир. Чоловіки виходили покурити на ґанок. Всі розповідали щось своє про померлого. Обнімалися і здригалися від розмаїття почуттів. Найближчі думали про кінець визначеного світу. Придивлялися до маски смерті. Часом відганяли мух, часом шукали формалін, часом запалювали тонку свічечку між складеними пальцями мертвого. І всі дивувалися, як лагідно померлий виглядає. І ніхто не лякався доторку долонями, щоками і губами до застиглої шкіри новопредставленого. І ще домашні панахиди, і вічная пам'ять, від якої все витягається із середини, як водорості на якорі, навіть тоді, коли смерть припала на період смертію смерть поправ. І місце квітне, місце травне або злачне.
Від останніх класів школи я пасував до похоронної команди. Тож виносив трунви з різних квартир, по різних сходах і в університеті, і в армії, і пізніше. Ніколи це не було чимось просто технічним. Завжди заглиблення у життя, чиєю кульмінацією є найправдивіший чин самостійної і самотньої смерті. І завжди – шлейф незбагненного, який обдуває теплом і холодом одночасно… Кілька порогів, своєрідний останній поклін, втримати, відкриті задні двері автобусика під самим під'їздом, самовпевнене втручання похорону у життя подвір'я або вулиці. І аж після короткочасного виїзду за місто – повернення у спорожнілий дім.
Важливою ознакою останніх років стала відсутність померлих у домах. Невидимість похоронних процесій. Епіцентром останнього земного перебування стали будинки жалоби. Із добре оснащеними холодильними камерами, із дистанцією до смерті. Що є тепер найсуттєвішою ознакою іншості життя у місті і селі, куди спеціалізований бізнес і технології наразі не дійшли. Все, як кільканадцять років тому у Вітторії. Бракує хіба добрих музикантів і мелодії Скорика.
29.07.2021