Надписи ніколи не мовчать
Такі дні вимолюєш в Бога майже безнадійно. Нарешті коли це трапляється, то можеш побачити більше, ніж навіть мріяв.
Отож, бачиш місце ідеальної забудови. Теракотові стіни невисоких кам’яних будинків, збудованих ніби в часи пізнього середньовіччя, одразу говорять до тебе голосом тих, хто мріяв про університет 175 років тому. Мріяв збудувати на розлогих просторах індіанських земель ідеальне місце для навчання і розвитку. Таку собі репліку старого континенту на новій землі. Навіть назвали це місце трохи романтично University of Notre Dame. І створили коктейль з дорогих інгредієнтів: католицький за духом, європейський за формою, американський за змістом.
Від індіанців залишилися фрески на стінах головної будівлі, які по-новому змушують оглянутися в історію: ув’язнений Колумб та його друзі з місцевих вождів, шляхетні конкістадори без золотого блиску в очах. Щось із часу Фенімора Купера віє від цих полотен, якийсь так потрібні сьогодні рівновага та спокій.
Зрештою, спокій – один з проявів релігії. Тут він делікатно розсіяний вздовж тінистих доріжок поміж схожими, але по-особливому індивідуальними будинками, які ненав’язливо реплікують готичні мотиви західної Європи. Сама релігія навіть не концентрується в домінантно величній базиліці, а швидше промовляє скромними хрестами на фронтонах будівель або ж камерними скульптурними мотивами між витягнутих готичних вікон.
Кожен такий будинок має власне ім’я. Більшість з них – ірландські, трохи рідше французькі прізвища: Cavanaugh, Duncan, Fitzpatrick, Hesburgh, Moreau, O’Neil, Ryan. Це ті, що, рятуючись від голоду, злиднів чи релігійних чвар, ризикнули всім, коли покидали свої батьківщини, але залишили при собі мрії про велике, щоб закласти і розбудовувати цей університет. Їхні мрії та молитви тепер охолоджують спекотне повітря і надихають студентів.
У ці дні їх тут багато. Не тих, хто навчається. Але тих, хто повернувся сюди через роки. Рік випуску 1966, 1980, 1994, 2012… Вони повернулися у ці теракотові стіни, такі вже трохи або й зовсім постарілі мрійники, щоб зустрітися і випити пива. Це знайоме відчуття – пригадування чогось світлого із присмаком тлінності тілесного. Тому що зворушують не так молоді, які майже всюди однакові, а саме старі випускники. Їх, напевно, стало менше за останні роки і їхні столи мають щораз більше вільних місць. У них бачиш історії, загорнуті у повільні кроки і постійні оглядання на того, хто цього разу трохи відстає. Молодші ще не мають історій, вони їх творять просто зараз, їхні помилки та невдачі ще попереду. Але зараз тут у всіх – і старих і молодших – тільки успішне минуле, тільки добра освіта і гарна студентська пам’ять.
Хоча краще відійти від звуків їхньої схожої на бурління гірської ріки мови, щоб не порушувати приватності їхніх історій. Адже ти не з їхньої історії. Ти лише починаєш мріяти про щось схоже на своїй землі.
От вздовж тінистих алей стоять лави. Ніби мовчазна теракотово-букова гвардія. Усі з маленькими, майже непомітними табличками. На тих малих табличках – надписи, ще менші, ледь читаються, мусиш нахилитися або присісти поруч. Багато лавок, багато табличок, багато надписів.
І ось тут, коли вчитуєшся у їхні надписи, розумієш, для чого все це було потрібно.
Вони різні, немов люди. За ними цілі історії і приховані значення. У них – пам’ять про померлих однокурсників, про чудові дні навчання, про безмежний світ можливостей після випуску. Гарне читання, коротше за найменше з оповідань. Лиш епілоги чужих історій: “In memory of Gregory Hoelscher. A man of irish pride and Notre Dame spirit and legacy. Beneath his strong character beat a Godly heart of gold. A friend to many, A light to all”.
Тепер ти розумієш, чому вони збираються всі разом. Не так, як у нас – поокремо, поодиноко, гучно, але без таких слів, які годі вимовити вголос.
Ось так вони пам’ятають: “Brian Schultz. Never Have a Bad Day. Never Take It Easy.” Інколи це поезія, за якою чуєш щось справжнє: “Relax where shamrocks flourish amid warm smiles and fellowship. In memory of my parents” (Відпочинь де цвіте трилисник серед теплих усмішок та дружби). А деколи – пісня материнства: “To my three loves of alumni hall. John F. – class of 44; John W. – class of 74; Winston F. – class of 79. From their wife and mother. Betty Collins”. Ця повага – до місця, університету, оцих старих дерев і стилізованих палаців – еліксир, що перетворює громаду у націю. ”Mom and Dad. Thank you for giving me the presiuos gift of Notre Dame. The spirit of the Golden Dome will stay with me always. Your loving dauther Jenny”. Відчуваєте – вітер океану, спрагу нових відчуттів, щось приховане, що прив’язує до землі?…
І тому ці двоє попереду тебе не виглядають сентиментально. Вони просто стареньке подружжя, де він, зігнутий віком до половини, керує візком, на якому сидить його дружина, яка все ще така ж доглянута як і колись, років п’ятдесят тому.
Правду ж написали ось на цій лаві: “In memory of Mr. and Mrs. Fiorenzo Fusco. Their love started it all”.
Так, Господи, як же це просто. З їхньої любові все почалося…
Справді добрий день
Щоб зрозуміти культурний стиль нації, деколи потрібно просто слухати шум вулиці. Бачити обличчя випадкових перехожих, чути клаптики їхніх розмов, розвіяні вітром.
Я довіряю літературі. Найкращій літературі кожного народу. Вона чесна у деталях та дрібницях. А це якраз найважливіше.
Коли продавець у кафе говорить тобі зовсім необов’язкові якісь теплі і прості слова про його і твій настрій і при цьому усміхається так якось природно, по-чоловічому стримано, то розумієш, чому американцям так вдаються фільми про прості цінності.
Коли шериф Далласу на телебаченні говорить про гордість від своєї роботи, що немає нічого кращого за демократію, а для нього честь її захищати у такій вільній країні, – розумієш, що те, що багатьом з нас може здатися пафосом, для них – звичайна плинність життя. Тому що це не була промова чи ток-шоу, а просте інтерв’ю про його історію та загиблих товаришів. Інтерв’ю для своїх, а не іноземців. Вони так справді думають.
Коли зустрічаєш пожежника, який просто стоїть на сонці, ти проходиш повз нього, і він − вперше і востаннє бачучи тебе – говорить тобі «Чи не добра погода, сер? Давно такої чекали», то розумієш, звідки тут взялися Бредбері та Гемінґвей з їхніми чистими як повітря діалогами і теплими як літні дні новелами.
«Так, сьогодні справді добрий день, сер» – відповідаєш.
Ти вже нарешті тут. Де роблять кульбабове вино, а пагорби схожі на білих слонів…
Прості історії
Найцікавіше – це слухати історії. Отак, коли шукаєш книги, а потрапляєш у кімнати колишнього президента університету, які зараз збережені як музей.
Отець Теодор Гесбург – найвідоміший ректор і постать університету Notre Dame.
Студенти називали його Тед. Президенти країни радилися з ним. Так само, як і Папи. Кажуть, що перших було дев’ять, а других чотири. Можливо. Чомусь віриться. Особливо коли бачиш, що зробив він для університету, для країни, для народу. І навіть знаєш речі, про які не пише Вікіпедія, як-от його турботу про випускників-ветеранів воєн та їхні сім’ї, про його любов до книги і знань.
Але найбільше, звісно, може розповісти про нього його водій, що 35 років був з ним поруч. Та його друг, що працював його помічником. Вони зараз дуже старі. Повільні, з пігментною шкірою. Але світяться особливим теплом. Вони згадують Теда і кажуть, що це була Людина.
Розповідають про його історію з польотом на Локхеді з перевищенням швидкості Маха у 5 разів, коли здоров’я не дуже дозволяло йому. Про його підтримку Мартіна Лютера Кінга. Про його антимілітарну позицію щодо В’єтнаму, про реформи американської освіти, які він провів.
Серед десятків нагород, одна вразила мене найбільше. І ви зрозумієте чому. Це медаль військового департаменту США. На ній надпис:
«Я завжди буду першим при виконанні завдання.
Я ніколи не прийму поразки.
Я ніколи не втечу.
Я ніколи не залишу пораненого товариша».
Ці історії звучать пафосно, але насправді вони прості. Їм віриш, тому що теперішній ректор університету живе поверхом вище від тебе у таких же апартаментах, а попередній взагалі жив у студентському гуртожитку поруч зі своїми студентами.
І ця традиція простого служіння не почалася з Теодором Гесбургом. Він просто став її найвеличнішим втіленням.
Як написали студенти у далекому 1952 році: «Отче Тед. Ти добре навчив нас своїм прикладом. Як писав Каммінгс: «Раз повіривши у себе, ми можемо сміливо шукати нові цікавості, здивування, спонтанні захоплення або будь-який досвід, що розкриває людський дух». Ти був трампліном для нашого подальшого життя. Дякуємо від усього серця».
Герої не вмирають
Одне з найсильніших вражень від американського життя – культура меморіальної пам’яті. У нас теж з цим непогано, але є одна відмінність, яка мене зворушила.
Oak Park та River Forest – тепер райони Чикаго, а сто років назад були невеличкими містечками, якщо не селами у передмісті великого мегаполісу. Заможними, престижними. З Oak Park у світ вийшли два великих митці минулого століття – письменник Ернест Гемінґвей та архітектор Frank Lloyd Wright, а також засновник McDonalds Ray Kroc. Другий, мабуть, навіть важливіший, ніж перший. А, можливо, для молоді і третій найважливіший. Зрештою, це не так важливо.
Отож, посеред чудового парку, спроєктованого іншою відомою людиною того часу – данським ландшафтним архітектором Єнсеном, – стоїть пам’ятник воїнам Першої світової війни. Гарний пам’ятник, але не це головне. Головне надпис. Він нібито й звичайний: “Встановлено громадянами Оак-Парк та Рівер-Форест в пам'ять про чоловіків цієї спільноти, які брали участь у Світовій війні 1914-1918”. З іншого боку зверху перелічені імена загиблих – їх трохи більше ніж 50. А от знизу і по всьому периметру постаменту – імена всіх, хто повернувся з війни, а алфавітному порядку. 2483 прізвища. Усіх – поранених і неушкоджених, але живих, хто повернувся будувати своє місто, країну, приносити їй світову славу, як Гемінґвей (чиє ім’я є також серед цих двох з половиною тисяч).
Тоді це було зовсім невелике містечко з багатими віллами. Населенням до 20 тис. Склалося враження, що воювали майже всі. Я прочитав усі прізвища. Багато ірландських, багато шотландських. Звичайно, що чимало англійських, значно менше скандинавських, ще менше чеських. Зовсім немає українських чи навіть польських – напевно, тоді наші перші емігранти ще не могли дозволити собі жити у таких районах. Але вразила велика кількість німецьких прізвищ! Їх, німців, взагалі було і є дуже багато в Америці. Це чомусь менше відомо, більше говорять про італійців, євреїв, поляків, мексиканців. Але їх дуже багато, цих німецьких прізвищ на монументі героям їхньої війни. І я уявив, як вони, тоді ще точно носії материнської мови, йшли воювати проти таких же німців, може, з тих же земель чи містечок… Після Другої світової війни, а може, й навіть після Першої, німецькі американці серед інших національних спільнот почали найшвидше втрачати свою мову. Причини можна зрозуміти.
От ця повага не лише до мертвих, а й до живих, вражає. Ті перші завжди і заслужено пишуться вище. Але і живі не забуті. Вони також були героями.
Я вірю, що прийде час і у кожному селі, містечку, місті моєї країни вдячні люди на камені напишуть імена тих, хто віддав життя на новій війні, напишуть зверху, тому що вони вже вище, десь між небесами. А нижче напишуть імена тих, хто повернувся у нову країну. Щоб вітер нагадував нашій пам’яті і тим, хто прийде після нас, що герої не вмирають. Через сто років не буде вже нікого – ані загиблих, ані тих, хто повернувся. Залишиться лише пам'ять і змінена їхньою кров’ю велика країна...
Тут варто зупинитися на перепочинок
Теоретично він міг дожити до року мого народження. Міг навіть дотягти до років мого дитинства. А якби дуже захотів, то й до часу, коли я вперше прочитав його роман "Farewell to Arms". Мені було десь 18, йому могло б бути 90. Але зустрітися ми не могли ніяк, бо такі люди так довго не живуть.
Звісно, він не захотів так довго жити. Тому що його життя не було мелодрамою. Він навіть не хотів знати, скільки тих, кого він змінив, захочуть йому подякувати.
Тепер я тут. Бачу трохи світу його очима, коли йому було 6, а потім, після першого повернення з війни, і 20. Такі ж дерева, схожі парки, вітер, небо.
Немає екстазу. Екстаз минув давно, коли читав його речі. Зараз є просто розмова. Мені є що йому розповісти. Але ще більше нам є про що мовчати.
Майже все, що він писав, було правдою.
"Ми приходимо у світ, щоб бути добрими, гарними та порядними людьми. Боротися за те, у що дійсно віримо. Народжувати дітей, які робитимуть те саме. Робити інших щасливими, а світ кращим. І бути щасливими".
Post scriptum
“Farewell like a bee
Reluctant to leave
The deep of a peony”
(Прощання схоже до бджоли,
яка неохоче полишає
чашу півонії).
Ця епітафія на скромній плиті хоча насправді і належить Мацуо Басьо, могла б бути початком поеми Томаса Еліота, американського поета, який першим проклав духовні мости між Америкою та Європою. Скільки у ній історії про тих, хто лежить під цим каменем.
18.07.2021