Новеля
Було то якось під весну, — так опісля св. Юра.
На торгах по галицких місточках попит за нерогатою худобою збільшив ся. Вепровина підскочила в гору. Ковбаса подорожіла о кілька крайцарів на лікти, а дреглї то майже зовсїм вийшли з обігу, так як непричком сказати золота наша валюта.
Війти і заступники раз-в-раз діставали візваня до староства, де відбували ся різнородні конференції, що звичайно кінчили ся словами: "tak każę і tak być musi". Над Галичиною висїла та грізна хвиля, що приходить раз на шість лїт і потрясає єї апатичним орґанізмом.
Комісарь від староства пан Володислав Коробкевич не любив такої потрясаючої хвилї.
Давнїйше він дожидав єї нетерпеливо, сподїваючи ся, що она і ним потрясе та перетрясе єго з комісаря в старосту; але що надїї тії двічи пана Коробкевича дуже прикро завели, так тепер він не лиш не виглядав тої хвилї, але — що гірше — він зовсїм єї не бажав.
Спустивши голову, ишов він з бюра до дому, та розганяв по дорозї товпи пейсатих і фостатих жидиків, що по деревляних тротуарах повітової столицї відбували всїлякі вправи стратеґічні.
Прийшовши до дому, він повісив капелюх і примістив лїсочку в кутку, а сам кинув ся на чорну циратову канапу, що стояла за круглим їдальним столом.
Глубоке "а-а-а" добуло ся з грудей і вилетївши крізь широко відчинений рот побігло в прилягаючу до їдальнї пекарню.
— Подивино ся Ганко, чи не пан прийшли — сказала Коробкевичева до служницї.
— А якже, пан — відповіла служниця заглянувши в їдальню.
За тим відчинили ся двері і низонька, досить обємиста стать панї Коробкевичевої привитала мужа поглядом двоїх скореньких очей.
— Давати обід? — поспитав тононькій але рішучій голос.
— Як хочеш душенько — відповів смирненько Коробкевич.
За хвилю приїхала з пекарнї в їдальню велика ваза, з котрої пара бухала мов з льокомотиви. Панї Коробкевичева спорою варехою розливала запашну страву по тарілках, а Коробкевич розтвираючи ніздря ловив у них пару і заздалегідь роздумував над тим, чи єго чесна подруга не зволила на нинїшний день вишукати вселаскавійше якого надзвичайного посту, що, мимоходом сказавши, оставало ся для него заєдно одною з тайн сопружеских нїколи не збагнених.
"Богу дякувати, нї" — в души сказав до себе Коробкевич і відітхнув з повної груди.
Між тим панї Коробкевичева вийшла до сїней і стаючи на порозї, крикнула в голос:
"Обід на столї — гей до обіду!!"
На той поклик з усїх сторін виринали невеличкі постатї дитячі і мов курята на голос квочки збігали ся до хати.
Коло стола вчинив ся заколот. Дїти не могли усадовити ся на місцях. Семилїтний Тадзьо з пятилїтною Вандзею розпочали справдїшну войну о крісло. Тадзьо казав, що він старшій, Вандзя знов обставала при своїм длятого, бо скорше крісло в посїданє обняла. Тадзьо сїпнув за поруче, Вандзя перевернула ся, набиваючи собі синяк на носї. Між тим Мєцьо з Ядвинею воювали о ложку. Борба покінчила ся тим, що Мєцьо виляв Ядвини зупу, а Ядвиня потягнула Мєця ложкою по голові.
— Ах дїти, дїти! Ложки страви не дасьте менї зїсти — сказав батько і встав від стола.
За хвилю двері від пекарнї відчинили ся в-друге і панї Коробкевичева появила ся на порозї. Одним поглядом грізного ока привернула она лад і попросила мужа сїдати, бо зупа — як казала — вистигне до останка.
Відтак обід пішов своїм ладом і покінчив ся в мирі і спокою.
Підчас сбіду Коробкевич мовчав. Жінка думала, що сваволя дїтей впровадила єго в лихе успособленє. Она старала ся втягнути єго до розмови.
— Знаєш — казала — була у мене нинї рано панї Вонсальска. Яка то погана жінка, най Бог боронить, кажу тобі, понятя не маєш. А якій у неї язик, Боже милий! Навіть рідного мужа не пощадить. Що вона на нього не казала, то повторяти лячно.
Коробкевич вислухав, похитуючи головою, але не сказав анї слова.
"Зачну з иншої точки" — подумала жінка і почала бесїду на ново.
— Сегодня у меценасів прошений вечір. Контрольорова справила нову сукню — понсову. Буде виглядати як индик. І судья з жінкою і доньками прошений, і почтмейстер і аптикар. Словом, всї, всї. А ми не удостоїли ся тої великої чести. Але най там!! Хиба би менї мову замкнуло, я свого не дарую...
Коробкевич заєдно мовчав.
Єго упряме мовчанє стало єї злостити. Глянула на него і уста закусила. "Я тебе конче за язик потягну" — подумала собі. Відтак випрямила ся, відкашльнула і вдивляючи ся єму бистро в очи, сказала сухо і коротко:
— Вандзи черевички подерлись!
В комнатї зробило ся тихо. Коробкевич зітхнув, але мовчав.
— Хуне приходив по гроші за мясо. Казав, що не може довше ждати, бо віддає доньку.
Коробкевич в-друге зітхнув, але заєдно мовчав.
Коробкевичева не вдержала.
— А що тобі сегодня зацїпило, чи що? — накинула ся гнївно на мужа. — Не чуєш, що я до тебе говорю — га? — Але сейчас опамятала ся, що дїти суть при столї і вкусила ся за язик.
— Ану дїти в город! — крикнула на дїтвору, відчиняючи им двері.
Дїти радо посунули в город, кінчити сварню о крісло і ложку.
Коробкевичева вернула на своє місце. Она вже була недобра і видно добирала злости. То сукню поправляла, то галки з хлїба крутила, то тарелями сувала по столї. Муж не знав, як до неї під таку хвилю приступити. Але саме насунула ся єму дуже щаслива гадка; він пригадав собі, що єще не подякував за обід. Отже підняв ся і пересунувши ся по канапі з одного кінця на другій, підїхав до жінки, а цїлуючи єї в руку, говорив як можна вічливо: — Дякую за обід. Зупа була знаменита, печеня круха, саме на мої зуби. Всьо дуже добре.
Перші леди, як здавало ся, присли. Панї Коробкевичева розяснила своє пухнате личко.
— Так! так! — казала з притиками. — Печеня знаменита і зупа дуже добра. Тільки й бесїди у тебе. А більше ти про нїчо не знаєш з жінкою говорити. Лиш зупа печеня, зупа печеня! Фе! Встидай ся! Чи так то повинен образований чоловік поводити ся з своєю жінкою?
— Позволь же, моя душенько, — хотїв було перебити заклопотаний муж.
— Нї, не позволю! Нїчого не позволю! — кричала розлючена жінка, притупуючи ногою. — Добре, що до того прийшло. Я тобі раз мушу всю правду сказати.
— Але-ж то не раз, не першій раз. Я то вже чув від тебе.
— Чув, чи не чув, то до мене належить. Твоя річ слухати. Тобі день-денно хоть лопатою до голови клади, а ти все своє, все своє. То ти собі мислиш, що я за тебе на тоє пішла, щоби тобі смачні страви варити, як кухарка? О — мій паничу! Ошибаєш ся дуже... Не на те я шість кляс видїлових покінчила, не на те я на фортепянї через вісїм лїт вигравала, не на те я з Олєндорфа по француски вчилась, не на те я до Львова на балї їздила, не на те, не на те, не на те, кажу тобі не на те!!... Від нинїшного дня кухня до мене не належить, роби собі, що хочеш, а я тобі до кухнї і не подивлюсь. Чув??
— Але-ж... — почав переполоханий Коробкевич.
— Жадного але-ж! Так кажу і так менї буде!
— Та добре, добре, я нїчо не перечу; — говорив він, на силу добиваючись до голосу — але скажи менї, моя душенько, чого ти сегодня така недобра. Я зовсїм не виджу причини.
— Ха-ха-ха! І прошу я кого. Він жадної не видить причини. Ну — то я не знаю, що ти видиш... — Я до него через цїлий обід говорю, промовляю, заходжу, забігаю, як не знати до якої цяцї, а він мовчить як стовп. Ой не такої тобі жінки треба було, не такої як я. Тобі такої, щоби тебе взяла оттак (тут панї Коробкевичева показала знак кулаком над головою мужа), а не такої доброї та лагідної як я. Гей Боже милий, чи на таку то долю ховали мене мої родичі покійні, на таке щастє??!!
Коробкевич зміркував, що дїло йде не на жарти. Він хотїв чим скорше зарадити лихови.
— Але-ж, душенько моя, — говорив він цїлуючи в-друге жінчину руку — прости менї! Я все чув, що ти менї казала, все до послїдного слова, але я був змучений, зневолений службою, бюровими дїлами, а тут і дїти, знаєш, які часом прикрі і нечемні.
— Дїти, дїти, ти все менї дїтьми. — Перебила Коробкевичева.
— Нї, борони Господи, я тобі нїчо не кажу за дїти, я прямо оттак хотїв сказати, що вони пустували і на тім конець. Але от послухай щось нового. Річ важна. Нові клопоти. Мабуть вилисїю до решти.
— Що-ж такого?? — поспитала жінка з видимим зацїкавленєм.
— Ну, воно властиво не нове, а все таки свіжі клопоти. Вибори...
— Вибори?? — повторила жінка звільна.
— Так, вибори, а взглядно правибори розписані і завтра призначили мене їхати на першій огонь, саме в найгірше село. Піп москаль, дяк радикал, люде розбійники — а які-ж тут вибори? Господи! як я доси не одурів, то твоя ласка, але що дальше буде, за те я не ручу!!
Пан Коробкевич з великої журби похнюпив голову. Він безмисно дивив ся по долівцї, немов рахуючи дошки.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 10.07.1896]
(Дальше.)
— Владзю! Владзю! — викликнула панї Коробкевичева таким трогаючим голосом, як єзуїт на проповідници — і так говорить муж жінцї, батько дїтям?! Хиба ж ти Бога в серци не маєш. Дуріти. Чого? Не таке люде переходять і не дуріють, а ти через вибори. Пфе! Спамятай cя!
Владзьо мовчав, немов почуваючись до великої провини.
— Инші — говорила Коробкевичева дальше — тїшать ся з такої нагоди, добивають ся авансу, ордерів, Бог знає чого, а він дуріти хоче. Встид тай годї! Владзю — сказала она голосом дуже лагідним і благаючим — Владзю, послухай, що я тобі скажу. Послухаєш?
Владзьови серце змякло, немов з воску.
— Боже мій — сказав він нїжно — дуже то я тебе не слухав. Дуже?
— Слухав, слухав — з пестощами відповіла жінка — тож і тепер послухай... Прошу я тебе, вважай на себе. Глянь до зepкала. Якій ти став. Волося нема, на лици зморщки, спина зігнулась. Старість не правда-ж? І чого-ж ти дослужив ся, мій Владзю, чого? комісарства... Твої товариші вже давно гофратами, старостами, директорами, а ти що? Ти мислиш, що я того не знаю, не виджу, не відчуваю. Нинї вже і адюнктова від штайрамту дере голову по-над мене, бо єї муж авансує, а мій що? О! ти не знаєш. Я до того не звикла, як ми Бог милий, не звикла, я не з такої родини, я не з такого дому! А впрочім — дїти. Сам видиш, росте тото як на дріжджах. I черевик більшій і сукенка і капелюшок иншій. А пенсія все та сама... Теця вже таки не дитина. І на танцї треба би записати, і на фортепянї учити, а за що? за що? Скажи сам, прошу. Я тебе не мучу, не їм, лиш правду, живу правду кладу перед твої очи. І вдар ся тепер в груди і скажи, хто тому винен. Я?
Владзьо відкашльнув і порушив ся на софі. Хотїв було зівнути, але в пору отямив ся і закрив рот рукою.
— Я знаю, що воно тобі не миле. Я знаю. Але що-ж робити? Маю я сама гризти ся і їсти себе та ще надаремно, то гризїм ся разом, а може що з того вийде. У мене совість чиста. Я працюю, затовкаю ся, виховую дїтей, проваджу дім, словом нїхто на мене лихого слова не скаже — навіть панї Мамацка не сміє.
— Отже я, — перебив Коробкевич — я всьому винен?
— Тілько без гнїву, без гнїву, прошу тебе дуже — відповіла жінка. — Таки що ти. Бо тобі все в голові були якісь терефере, якась політика, якійсь патріотизм і таке инше, Бог знає що. Ти повинен знати, що у тебе єсть жінка, єсть дїти, і на тім конець. Але ти противно. За всьо дбаєш, лиш за жінку і дїти і нї. Десь тобі руских ґазет захочує ся, десь ти з тими попами тягаєш ся, на празники їздиш, до себе просиш. Таж се товариство не для тебе. Нїчо дивного, щось утратив довірє правительства!
— Але ж прошу я тебе — перебив Коробкевич, — я-ж прецї попович, я виріс поміж ними, я зріс ся з ними своїми переконанями, поглядами на світ, споминами. Годї ж тепер всьо тото, що до серця приросло, немов ножем за одним замахом відтяти. Нїчо дивного, що мене до них тягне, що я з ними жити хочу.
— Хотїв єсь з ними жити, то не було женити ся зі мною — заключила панї Коробкевичева.
З пантелику збитий муж признав жінцї цїлковиту слушність і мовчки дальше слухав єї бистроумних висказів.
— Тепер послїдна пора зарадити лихови. Послїдна пора. Тепер або нїколи, скажи собі і руками та ногами бери ся до роботи. Вибори се послїдна дошка спасеня, не лиш для тебе але і для нас всїх. Забудь о всїм, а памятай лиш о тім, що ти урядник. Так від мене жадають і так я робити мушу — скажи собі, а що другі скажуть, на тоє не оглядай ся. Патріотизм, идеали, все те марниця, житє ґрунт, борба о хлїб, ти-ж сам тоє знаєш. Русь — не тобі будувати, — ти за слабий. Я тобі слово даю, що ти єї не збудуєш, а нас з торбами пустиш. Даю тобі слово! Роби ж, як знаєш. Я тобі вже анї одного слова не скажу, ти не дитина.
. . . . . . . . . . . . . .
Панї Коробкевичева скінчила. Она зітхнула облекшивши серце. Коробкевич похнюпив голову — і мовчав. Але по морщинах лиця і по задумі, яка малювала ся на чолї, видно було, що він не зовсїм легковажив жінчину науку.
Попівскій син, чоловік з натури добрий, але мягкій, залюбив ся в своїй нинїшній жінцї по укінченю прав. На єї бажанє вступив до політичної служби і ставши комісаром, оженив ся з нею. З того часу він цїлковито втратив свободу особисту. Дїти похрещено на латиньске, в хатї заведено бесїду польску. Словом, стало ся так як дїє ся звичайно по таких наших родинах, де жінка Полька а чоловік Русин. Але мимо того лучало ся часом, що в серци Коробкевича будили ся якісь приглушені пориви, оживали пригашені проблески, і він почував під такі хвилї у своїх жилах руску кров. Лучало ся воно як коли, і в часї розмови у касинї, і за столом при добрім винї і на комісії при урядованю. Через те пан Коробкевич став чоловіком неблагонадїйним і — замкнули ся перед ним райскі врата авансу.
А ту дїти росли, видатки більшали і біда заглядала дверми і вікнами.
Тож не диво, що Коробкевич сильно задумав ся над промовою жінки; розібрав майже кожде єї слово.
— Ти маєш слушність — не хотячи вихопило ся єму.
За се панї Коробкевичева усміхнула ся солодко і в нагороду поцїлувала єго в лисе чоло.
— Ой ти, ти, мій старенькій, мій добрий і послушний Влядзю — лепетала вона, з легонька ударяючи єго долонею по лици.
Коробкевича в першій хвили зовсїм оголомшила жінчині пестощі. Він не знав, що відповісти, та аж по хвили зміркував ся, вхопив руку і з повагою понїс до уст.
Між тим вибила четверта. Пан Коробкевич встав, взяв капелюх і палицю та пішов до бюра.
(Конец буде.)
[Дѣло, 14.07.1896]
(Конец.)
II.
На другій день дорогою повітовою, що веде з міста повітового Б. до села С., їхав жидівскій візок. На візку кромі погонича жида, на сидженю, саме над задною осею сидїв пан комісарь Коробкевич. Поруч него майже на драбинї тулив ся писарь Гилярко.
Ранок був гарний. Сонце скоро збудило ся і таки добре стало припікати. Жидівска конина бігла як від напасти, зовсїм не понимаючи, яку патріотичну місію сповняє. Візок тряс немилосердно. Пан Коробкевич підскакував на сидженю як пилка і на силу роздумував над тим, як він сегодня тoті нещасливі вибори перепровадить. Ось, ось якась щаслива гадка являє ся у єго мозку, аж тут на лихо камінь де не возьме ся серед дороги, візок натрафить на него, підскочить та так напрасно потрясе паном Коробкевичем, що і гадку щасливу витрясе з него. Так лучало ся не раз і не два. Аж ось коло одної керницї конина стала. Мошко злїз, розховстав єї і став напувати. Конина пила як з горячки. Мошко начерпав одну путню — випила, другу — випила, з третої мало що лишила. Відтак зтріпала цїлим тїлом, зівнула пару разів і оглянула ся на візок. Мошко сейчас поняв єї задушевне бажанє. Відіпняв вязку сїна, що телепала ся за візком з заду, вкинув єї в баламут, баламут причіпив до дишля і сказав: "на, їдж".
За той час Коробкевич відітхнув. Візок стояв на місци і не тряс. Коробкевич міг спокійно роздумувати над правиборами.
"Приїду в село — казав він сам до себе — і заїду до попа. Піп хоть "москаль" — а чоловік добрий і гостинний. Сейчас скаже давати обід. Сядемо їсти, а Галярко тимчасом скокне в село. У него губа як гамбурска шкіра. Спуститись можна. Війта він підійде. Скличуть кількох жидків, окомона, польового, писаря і єще кількох сурдутовцїв та посїпаків двірских і зроблять правибори. Виберуть війта, одного жида і звістного хруня Лизуна. Спишуть протокол, війт дасть печатку, прибють, і кінець. А ми тимчасом з попом як за добрих часів будемо їсти каплуна і попивати винце. По обідї я встану і скажу до панотця, що час вже на вибори. Збираємо ся, идемо до уряду громадского, приходимо, а тут вже по всїм. Правибори переведені, протокол списаний, нема що робити. Піп дере на собі волося, деякі хлопи бунтівники кричать і відгрожують ся, я сїдаю на візок і чим скорше до міста. Приїзджаю і всьо, як було, розказую пану старостї. Пан староста стискає мене за руку і ґратулює скорого авансу. Жінка довідує ся о тім і всякими способами зливає на мене своє вдоволенє..."
— Вйо—о! — крикнув Мошко і рушив з місця. На щастє пан Коробкевич скінчив свій плян стратеґічний нинїшної кампанії і не потрібував жахати ся немилосердного трясеня візка. Конина, набравши на попасї сили, бігла в-двоє скорше. Візок тряс в-двоє сильнїйше. Писар кілька разів мало не злетїв з драбини; комісаря стало під грудьми давити. Він на правду зітхав до попівского обіду. А тут і сонце доходить до полудня і пече так, як то воно часом уміє печи в горячу червневу днину. Порох піднимає ся хмарами і налазить до очей і носа. На щастє до села недалеко. Ще лиш два деревляні містки, один мурований, одна коршма і два придорожні хрести. Коробкевич помагає Мошкови погукувати на незрівнану конину. Мошко обертає батіг "тим тоншим кінцем", конина добирає послїдних сил, підскакує, підкидає задними ногами, сусами підбігає, немов давні нагадує часи і — візок з Мошком, писарем Гилярком і комісарем Коробкевичем гучно вїзджають в село.
Село подільске, велике. Обійстя порозкидувані, садів нема. Серединою села простелила ся широка дорога з бездонними калюжами і нїколи не висихаючим болотом. По обох сторонах від дороги високі окопи. На них замість плотів росте базник, гліг і різні колючки. Денеде по-над низонькі хатні стріхи піднимають ся в небо довгі шиї керничних журавлїв. — В селї тихо. На улицях людей не видно. Лиш дїти бавлять ся в поросї і піють когути.
Коробкевича якось немило вразила тая тишина. Що такого? Сегодня прецїнь не свято? А тут і дзвін з дзвінницї гуде поважно і святочно.
— Їдь до ксьондза! Знаєш, де ксьондз? — каже Коробкевич.
— Чому би нї? — відповідає Мошко і дає знати конинї.
Вїзджають на попівство. Попівство не далеко від церкви. Новий мурований дім стоїть в невеличкім садочку; за ним обійстє і забудованя господарскі. Візок став перед самими дверми. Писар зіскакує першій. Мошко розглядає ся по обійстю, чи нема де сїна на верха. Конюха здає ся теж саме думає.
Комісар жде, щоби вийшов хто з хати. Виходить невеличка дївчинка.
— Єґомость дома?
— Нї — нема.
— А де-ж?
— Пішли до церкви.
— Гм — до церкви — кажеш. А що-ж сегодня в церкві?
— Відправа.
— Та яка?
— Або я знаю.
Комісарь видить, що не договорить ся; злазить з візка, скидає порохівник і иде під церкву.
Церковця була старенька, деревляна, — мож сказати первовзір наших галицких домів Божих. Три банї, зі старости згорблені і покривлені, з-під ока заглядають до неба. Хрести на них похилені, ґонти мохом порослі. Цїла церковця на один бік трохи присїла, немов живцем до гробу зіступає. Довкола неї цвинтар обведений парканом з дубових дощок. По-при паркан розросли ся відвічні липи немов сторожі церкви. В тїни тих лип спочивають каменї нагробні єще з тамтого столїтя. На них дїти сїльскі підчас відправи в недїлю і свята грають ся і веселять глухі могили.
По цїлім цвинтари трава до пояса висока, запахуща і прибрана цвітками. Над церквою ластівки лїтають і воробцї цьвірінкають, а сови в бани гнїздяться. На липах ворони кракають і за сїдало бють ся. Щось сумного, щось поважного витає над тим місцем, щось такого, що шапку в тебе з голови здирає. Се сїльска церков.
Коробкевич увійшов на цвинтар і став. Старий, забутий, але добре знакомий образ, поразив єго очи.
Докола церкви лавою тулили ся люде. Тоті, що близше стояли, ухами прилягли до стїн деревляних, ті, що за ними, до их плечей голови притулили. Крізь відчинені двері церковні лунав поважний голос сїльского гуртового співу і блимало світло та заносило кадилом.
Люди молили ся. Було се видно по устах, що безнастанно порушали ся і час від часу сердечно зітхали. Коробкевич і собі став порушати устами. І він молив ся.
Зразу йшло тяжко. Молитва призабулась. На силу пригадав він собі "Отче наш" і "Богородице Дїво" і "Вірую", що ще від батька навчив ся.
Ей батько, батько! Добрий був старенькій. Піп, на селї, правив в такій самій церковцї як отта, з людьми у селї жив в згодї, працював тяжко і виховав кількоро дїтей, між ними і єго комісаря Коробкевича...
Тут Коробкевич пригадав собі цїлу молодість свою, що минула єму в родиннім сїлци поміж попівством, хлопскими хатами і церквою сїльскою. А пригадав він собі тоті щасливі часи так живо і так вірно, немов они нїколи не минули, лиш на часок відлетїли від него в якісь далекі, заморскі, казочні краї і саме тепер повертають з-відтам і виринають перед єго очами.
І стало єму жаль за тими добрими часами. і стало єму жаль за самим собою. Чому то він не такій, як перше був...
Перше бувало, приїде зі школи в жнива на село до дому, прийде до церкви поміж людьми стане і почуває себе якимсь таким сильним та дужим, що не вагував би ся не знать з яким ворогом поборотись. І чув він в собі охоту до житя і надїю, бо видить, що єсть для кого жити, єсть на ким своє житє оперти...
І які то чудові образи не малювала тодї єго молодеча уява? Які чудові образи працї, посвяченя і саможертви. І як гордо ступав він тогдї з церкви, вертаючи до дому. Що найменче як котрий з Грахів...
А нинї? Нинї? — і пан Коробкевич закрив лице руками...
На цвинтари було тихо хоч мак сїй. Лиш сонце продирало ся крізь галузє дерев і на зеленій траві клало ся плямами жовто-світлистими, а на гробових плитах грало ся золотим промінєм.
Люде молитись перестали. Проповідь розпочалась. Крізь відчинені двері вилїтав голос священика, не сильний, а якійсь певний і святочний і зроджений з віри. Вилїтав, обігав церкву докола, відбивав ся і об уха і серця людей, по головах цвітів перебігав і замирав глубоко під землею в могилах.
"Дякуєм Тобі Боже — говорив голос з церкви — щось нам слабим а немічним сили подав."
А голос йшов по церкві і повторяв: — "щось нам сили подав, дякуєм Тобі Боже."
"І били нас сотками лїт і обухом в голову валили і душу дерли і не добили!"
А голос з під могил казав: "і не добили!"
"Позволь нам Боже, щоби і ми тепер не гірше постояти знали, як наші предки стояли, і щоби дїти наші і дїти дїтей наших не повстидали ся нас предків своїх."
А люде відповіли хором: "І щоби дїти наші не повстидали ся нас, позволь нам Боже."
I зашуміли дерева відвічні і трава поклонила ся аж до землї низонько. І сонце засвітило яркійше а дзвони з дзвінницї у воздухах поплили живих до дїла взивати і мертвих по могилах будити. А нарід як одна душа велика зітхнув глибоко і бючись в груди та Бога взиваючи на поміч, обіцяв, що анї дїти єго анї внуки не повстидають ся єго.
"Поможи нам Боже на святе і нелукаве дїло" — сказав священик і впав на колїна.
Нарід заколихав ся і повалив ся на землю...
Коробкевичеви в очах зробило ся темно, він захитав ся, мороз пішов єму по тїлї, ноги у него задрожали, колїна зігнули ся і він теж доторкнув ся землї.
... Одна велика і щира і нелукава молитва понеслась з цвинтаря сїльского...
Щасливі душі, що розуміють таку молитву, бо не приложать ся до них слова письма святого: "і очи мати будеш, а видїти не будеш". І піймуть вони і зрозуміють тую молитву і скажуть: Булисьмо як мотилї, що по ночи лїтає і сонця не признає, не видївши єго на очи. Прости нам Боже і ти земле рідна і прийми нас на лоно своє, як батько приняв заблудженого сина!
— О, велика, о, свята мово, покривдженого, бідного народу!
Коробкевич не зіпсув тої мови анї молитви тої не пoмiшaв голосом фальшивим. Він о те-ж саме просив Господа Бога, о що просили громадяне села цїлого. А підчас сеї молитви він зoвcїм забув о cвoїм стратеґічнім плянї і вибори перепровадив мовчки, так, як воля громади хотїла і як єму єго власна совість велїла.
Вечером вертав пан Коробкевич на Мошковім візочку назад до міста. По дорозї він роздумував над собою. Він заздалегідь видїв жінчине суворе обличе і чув єї голосні та немилі докори. Він читав невдоволенє на лици пана старости і видїв погорду в очах своїх товаришів в урядї. Він передчував, він передвиджував на певно, що знов прийде ся єму на довго, довго, а може і на все зречи ся сподїваного авансу. Але він не гриз ся — бо чув, що у єго души сегодня відбув ся один великій, превеликій аванс.
[Дѣло, 15.07.1896]
15.07.1896