Плекати коріння

Вище в гори, ближче до себе. Або ж зануритись в україноцентричні питання в серці гуцульської Верховини. Так Via Carpatia привертала увагу до здобутків і проблем 30-літньої незалежності української культури. На фестивалі обмірковували питання української ідентичності, національної пам’яті, збереження коріння і сучасні способи передавання культурних архетипів. Дискутували на ці теми очільники найбільш популярних українських музеїв, історики та мистецтвознавці, політики, журналісти, діячі театру, музики та кіно.

Ідентичність, національну спадщину, культуру мислення треба плекати. Саме таким милозвучним дієсловом окреслили процес вибудови національної пам’яті. Адже дія ця довготривала, має бути ідеально продумана і прокомунікована.

Володимир В'ЯТРОВИЧ

«Часто в нас підходять до ідентичності з інженерними поглядами: тут підпиляти, там доштукувати, і воно мало би працювати, – сказав на форумі ексголова Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. – Насправді це не будівництво – це плекання, вирощування, яке потребує створення умов і часу. Національна пам'ять – один зі стовпів національної ідентичності. Відомий вислів Оксани Забужко, що війна, яка зараз триває, – це війна за ідентичність. Тому в цій війні формування поглядів на минуле відіграє величезну роль. Комуністичні погляди на нацпам'ять дуже підтримує Росія. Наше завдання – деконструкція цих міфів і вибудовування власних історичних поглядів на Україну».

Йшлося, зокрема, про міф «великой отєчєственной войни», який намагається повернути Росія з 2005 року. На доповнення Володимиру В’ятровичу історик, перекладач, журналіст Андрій Павлишин додав, що в нас досі репродукуються старі моделі української ідентичності, засновані ще Петром І чи Катериною ІІ.

Андрій ПАВЛИШИН

"Нації народжуються довго. Численні володарі вкладали гігантські гроші, щоби збудувати деформований образ світу. Звідти і міфи, які нас вбивають: міф нашої винятковості, культивованої ксенофобії, ненависті щодо інших. Я – лемко з походження, я знаю трагедії свого народу. Найбільшою був приїзд з наших гір сюди в Галичину. Найкраще ми асимілювалися у великих містах, де менше зважають на нюанси походження, мовлення чи побуту. Я свого часу стояв перед вибором: залишитися лемком чи асимілюватися. І я вибрав лінію асиміляції. Працюю для української культури, перекладаю тексти з іноземних мов, є членом ПЕН-центру. Наша ідентичність – це процес, нам потрібно приділити дуже багато уваги їй, бо зараз вона під тиском агресивної пропаганди. Ми не повинні стати такі, як наші вороги: не можемо прийняти ідентичність натовпу. Ми повинні бути творцями суб’єктності українців. Різних у сукупності, сукупних у різноманітності».

Ідентичність – це не лише про мову чи релігійні переконання, хоча і ці складові сюди відносяться. Основна ідентичність – цивілізаційна: приналежність людини до певної цивілізації та її поведінка, яка виходить з цього. Таку тезу розвинув учасник фестивалю, громадський діяч та учасник українського єврейського руху, дисидент Йосип Зісельс.

Йосип ЗІСЕЛЬС

«Всі ідентичності, окрім генетичного коду, – це результат соціалізації, нашого виховання: національна, релігійна, навіть статева. Основна – це наша людська і цивілізаційна ідентичність. Бо ми виростаємо у певних цивілізаціях. Цей цивілізаційний рівень дуже важливий, бо він визначає, як ми поводимося в певних обставинах. Ми – тобто народ України, а як складно він себе поводить, ви всі добре бачите. Ми маємо великі розбіжності у проявах ідентичності. Отже, в нас не єдина ідентичність, а якась складна. Як вона утворилася? Від місця, в якому ми знаходимося на карті світу. Від Фінляндії до Ізраїлю десь 15 країн розташовані між західноєвропейською цивілізаційною ідентичністю і євразійською. Тому у нас певний феномен: коли межа між цими типами ідентичності пролягає не по Дніпру і не по лінії фронту, а через серце кожного з нас. Ми всі трохи євразійці і трохи європейці. В мирному стані це було б добре, бо ми були б містком між цими двома великими соціумами. Але зараз війна», – провадив Йосип Зісельс.

У плеканні ідентичності українця відіграє роль занурення у своє минуле, у те, наскільки історія дежрави торкалася його самого чи родинних поколінь. Саме тому наріжним каменем для побудови національної пам’яті стало відкриття архіву колишнього КДБ та проєкт декомунізації. Разом із відкриттям архіву йде розвінчування ще одного міфу – про 4 млн доносів, які випливають із документів енкаведистів. Наші дослідники доводять, що таким чином радянська система прагнула показати, буцімто українці самі себе знищували. Однак доноси не були основою репресій. Щоб довести це, працівники Центру досліджень визвольного руху працюють над проєктом «Українські митці 1920-х під прицілом радянських спецслужб».

Анна ОЛІЙНИК

«Ми взялися оцифровувати низку справ на представників аванґарду 1920-х років, тому що вважаємо, що це дозволить розповісти більше про нашу культуру. Коли ми працюємо з документами радянських спецслужб, перше правило: не сприймати на віру, не перевіривши інформацію. Друге: намагатися уникати чорно-білих оцінок. Промовистий приклад – поет Микола Бажан. Починав свою кар’єру в середовищі української еліти. Багато його колег у 30-х роках були репресовані, розстірляні, хтось зник у ГУЛАГу. Перший донос Миколи Бажана у справі Довженка – 1937 року. Очевидно, що був завербований. Звертаємо увагу на час, коли це трапилося. Це той рік, коли або співпраця – або життя. Ми не можемо вимагати від кожного геройських учинків, не знаємо, що б ми зробили. Однак якщо почитати доноси перших п’яти років його співробітництва, ти бачиш людину, яка дуже бореться зі статусом донощика. Наприклад, пише: все, що робить Довженко, цілком відповідає завданням партії. Зриває зустрічі. Мав піти на розмову до Агатангела Кримського, розговорити його, аби той сказав щось контрреволюційне. Бажан каже оперативникам, що Агатангел погано почувався і не хотів, щоб до нього йшли. Інший донощик пише, що це Бажан всім сказав, що Кримський хворий і відмовив йти. Насправді було дуже мало людей, які би з ідейних мотивів йшли на співпрацю», – розповіла директорка ЦДВР Анна Олійник.

Дослідниця також наголосила, що праця над архівами КДБ дуже добре пояснює ситуацію навколо сучасного розслідування у справі білоруського активіста Романа Протасевіча.

«Затримання Романа Протасевіча в Білорусі дуже нагадує ту картинку, яка зберігається в архівав КДБ. Ми можемо розуміти, через що довелося пройти Протасевічу, тому наша найправильніша реакція – це співчуття», – сказала Анна Олійник.

На Via Carpatia обговорили концепції перших за період незалежності музеїв національної пам’яті: зокрема музею Революції Гідності, музею Голодомору-геноциду, меморіалу Бабин Яр. Йшлося про те, що фінансування та державна підтримка важливі, однак успіх таких установ базується на реакції громадськості, яка є потенційним донором музеїв.

Ігор ПОШИВАЙЛО

«Музей Голодомору – це буде перший музейний комплекс, побудований Україною за 30 років незалежності, от вам капітал. У нас би мали бути музеї, які б відтворювали не лише ідентичність людей чи подій, а, наприклад, ідентичність міст – як музей Варшавського повстання у Польщі. Він – один із найбільш відвідуваних. Музей Голодомору, музей Революції Гідності – це музеї нацпам’яті, стосуються складної історії. Було багато запитань: навіщо ми музеєфікуємо гарячу історію, чи не заморозимо ми її таким підходом. Бо українське суспільство має негативний досвід відвідування музеїв, – каже директор Національного меморіального коплексу героїв Небесної Сотні – Музею революції Гідності Ігор Пошивайло. – Музей Революції Гідності – це команди, ідеї, люди. Є попит на подібні інституції: відкриті, прозорі, цікаві, де люди ведуть себе вільно. Відвідувачі бажані. Музеї створені для них. Фінансування – дуже важливий аспект. Проте відвідувачі голосують ногами, коли приїжджають до нас. Це сучасні моделі фінансування. Навіть Західна Європа потребує донорів для музеїв. Громада стає активнішою, коли розуміє, що музей – це не заклад, де зберігається порох історії, бабусині скрині, а це простір: більший чи менший, інтерактивний, мультимедійний чи абсолютно традиційний, але він свій, емоційний, рідний. Саме таким задуманий музей Майдану. Він не лише має розкрити історію про важливі події 2013–2014 років, він перехідна модель для більшості українських музеїв. Створений за потреби та ініціативи громадськості. Музей не буде об’єктоцентричний – в основі покладені ідеї. Музей – це центр зустрічі, переосмислення історії, плекання критичного мислення, активізації та розвитку громадянської активності й соціальної відповідальності. Це шість поверхів, де музейна експозиція займатиме лише 30%. Решту простору ми даватимемо іншим музеям, які плекатимуть наші цінності, вони будуть представляти там свої ідеї. Це буде майданчик для розвитку демократії, об’єднання мислення, центр діалогу. Тут планується також сучасна інфраструктура: від кінолекторію до кав’ярні», – додав Ігор Пошивайло.

Валентина Клименко, мистецтвознавчиня, журналістка, зазначила, що до створення музею Голодомору вперше успішно залучили іноземних спеціалістів. Зараз він – та установа, яка запускає рух серед громадськості.

Валентина КЛИМЕНКО

«Вони підготували інтерактивний проєкт: кожен, хто захоче вкласти якусь частину коштів на відкриття другої черги музею, відкриє ім’я людини, яка померла від Голодомору. Бо якщо ми всі долучаємося, то несемо відповідальність за це», – каже Валентина Клименко. Вона також розповіла, що всім серйозним музейним концепціям бракує професійного комунікатора, а тому про їхню працю мало чують у межах країни, а тим більше за ними.

Ярослав ЗЕЛЕНЧУК

Сама Верховина славиться своїми музеями як державними, так і приватними – останніх тут чимало. Одним із засновників приватного музею старожитностей є історик Ярослав Зеленчук. «В нас музеї – це люди, носії гуцульської традиції, яку ми хочемо показати всьому світу», – наголосив він. Поїздка до Польщі надихнула гуцульських музейників створити Музей з природи та історії гір, де в сучасному стилі подали інформацію про довкілля. Це візит-центр Національного природного парку Верховинський. Також спільно з польськими колегами працюють над проєктом Центру міжкультурного діалогу імені Станіслава Вінценза.

Горішня ілюстрація – фрагмент графіки Якова Гніздовського