Психологічні особливості української нації в оцінці Якима Яреми

Український психолог, філософ, мовознавець і літературознавець, педагог і культурно-освітній діяч. Батько Степана Яреми. Доктор філософії (1922). Кандидат філологічних наук (1948). Дійсний член НТШ (1939). Професор Українського Високого педагогічного інституту в Празі (1923—1930 pp.).

 

Яким Якимович Ярема.

Я не була з ним знайома особисто. Але працювала і працюю на кафедрі української й іноземних мов Львівського університету ветеринарії і біотехнологій, яка носить його ім’я. Це спровокувало певний інтерес до його наукових зацікавлень, тим більш, що він також займався лексикографічною діяльністю. Укладав словники.

У вікіпедії є стаття про Якима Ярему, де загалом задовільно викладена загальна інформація про нього. Там і коротка бібліографія. Повна міститься у праці його сина, Степана Яреми Яким Ярема: Бібліографічний покажчик.

Цьогоріч минає 110 років з часу написання першої статті Якима Яреми Маркіян Шашкевич як лірик-поет (1911) та вісімдесять – з часу публікації Німецько-українського підручного словника (1941). Віддаючи дань пострадянській “датській” традиції, пропоную читачам «Збруча» коротку розвідку про статтю Українська духовість в її культурно-історичних виявах.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ
В ОЦІНЦІ ЯКИМА ЯРЕМИ.

Екстравертивність vs інтровертивність.

У статті “Українська духовість в її культурно-історичних виявах”, яка є публікацією виступу д-ра Якима Яреми на Першому українському педаґогічному конґресі¹, автор виклав свою візію специфіки психології представників українського народу.

Вчений базується на доктрині Карла Ґустава Юнґа, відомого швейцарського психоаналітика, психолога, філософа культури, засновника аналітичної психології. Яким Ярема використовує твердження Юнґа про два домінуючі типи мотивації поведінки людини — extraversio та introversio: “Extraversio та introversio. Обидва ці терміни, введені у психольогію швайцарським психіятром Юнґом², означають два протилежні психічні „механізми", дві своїми напрямками протилежні психічні постави” (с.18).

Яким Ярема стверджує: “Екстраверзія – це спрямування на зовні, на світ обєктів, котрі беруть гору над внутрішньо-субєктивним світом. Цей підпорядковується обєктам. Субєкт віддається зовнішнім справам, за якими часто губиться й никне його нутрішнє „я". Поведінка прилаштовується до обєктивних вимог. Активність – зовнішня” (с.18). Натомість інтроверсія, яка, на переконання Якима Яреми випливає із самої семантики терміну й із визначення Карла Юнґа, це “Інтроверзія – це повернення субєкту до себе, на світ нутрішніх переживань. Субєктивний світ отримує пере­вагу над світом обєктів. Залежність від них субєктові против­на. Увага зупиняється найрадше на фактах і проблемах нутрішнього характеру. Нутрішнє перецінюється, Поведінка, субєктивно мотивована, часто до об’єктивної ситуації не підходить. Думка має нахил підтягати обєктивні факти до вимог ідеї або й на них не зважати. Обєктивне субєктивізується” (с.18). Яким Ярема зауважує, що інтроверсивна поведінка фактично є вбивчою для людини: “Інтензивніше нутрішнє життя розвивається коштом активності на зовні. В крайніх випадках – повна відчуженість від реальної дійсности й у висліді – практична нежиттєздатність” (с.18). Проте, український вчений переконаний у позитивному вимірі інтроверсивної поведінки, адже саме “інтроверзія дає людству геніїв культури: творців ідей, релігійних світоглядів; екстраверзія є умовою поступу людської цивілізації; вона видає цивілізаторів, що переводять ідеї в життя” (с.18). Звісно, що й екстраверти бувають творцями високої культури, продуцентами непересічних мистецьких творів. Проте творчість екстравертів спрямована насамперед на системні рішення, такі, як організація влади, суспільних стосунків, різноманітних інституцій, як то армія, церква, уклад права, організація судочинства тощо. Переважно екстраверти є творцями держав, імперій, інспіраторами завоювань великих обширів земель, загалом накинення іншим людям та народам власної волі. Якщо ж говорити про мистецький аспект, то внаслідок діяльності екстравертів “у мистецтві народжуються напрямки субєктивістичні (романтизм, символізм, експресіонізм); мистецький обєктивізм (реалізм, натуралізм) брав гору в періодах переваги екстраверзії” (с.18).

Рефлексуючи над змістом інтелектуальної і творчої діяльності схильних до інтроверсивності людей, Яким Ярема приходить до висновку, що “на ґрунті інтроверзії процвитають раціоналізм, що ставить апріорний розум вище досвіду, індетермінізм, містицизм, спірітуалізм у ріжних його формах” (с.18), і протиставляє обидві форми типової поведінки людей з огляду на ґлобальний результат їхньої діяльності. Він наголошує, що цивілізація твориться насамперед екстравертами, а культура — навпаки — переважно інтровертами. Як результат — влучне протиставлення видів мистецтва і жанрових форм, як наслідку діяльності цих двох базових типів людей: “природною формою мистецького вислову є лірика й музика; епічна й драматична творчість, наскільки вона вимагає від субєкту повного самовідречення в користь обєктів, має своєю передумовою екстраверзійну поставу” (с.18-19).

Результатом цих розмірковувань став слушний висновок ученого про необхідність поєднання у кожній нації обох типів людей — екстравертів та інтровертів; у цьому випадку такі повноцінні нації мають шанс організувати доцільну систему співжиття, солідарне суспільство і створити таким чином умови для успішної діяльності творців інтровертів, які, як вже згадувалося, внаслідок свого психологічного типу потерпають від “практичної нежиттєздатності”, проте вносять у суспільне життя культурно-мистецькі досягнення, без яких національне буття було б неповноцінним, бо не відрізнялося б від аналогічного буття інших спільнот, тобто, такі — обмежені одним аспектом діяльності — нації не мали би права називатися націями per se. Адже саме національна культура, яка є цілком своєрідним і не виключним, неповторним творінням певного народу, вирізняє цей народ серед інших.

У статті “Українська духовість в її культурно-історичних виявах” Яким Ярема аналізує на основі протиставлення екстровертивності vs інтровертивності низку народів, які стали в історії світової цивілізації творцями специфічного типу культур. За приклад народів-екстравертів йому слугують римляни, а тип витвореної ними культури він іменує “американізмом”; зразком інтровертів Яким Ярема вважає індійців, а тип їхньої культури вчений іменує “ґандізмом”. Він схильний протиставляти обидва типи культури: “В противенстві до римської екстраверзії індійська інтро­верзія сприяла буйному розвиткові духової культури, яка рахується до найбагатших у світі й має передовсім релігійно- фільософічний та поетичний характер. Незвичайно багата індійська поезія не відзначається одначе тою плястикою, що напр. грецька, а індійські науки є теж наслідком незацікавлення емпірією й браку хисту до збирання матеріялу фактів переважно абстрактно-формальні”. (с.23) Яким Ярема вважає, як вже було наголошено, що нормальним явищем є поєднання обох психологічних типів у спільноті. “Поруч однобічних типів можна навести й зразки культур повного типу, що полягають на гармонійній творчій співучасті обидвох психічних постав” (с.23). За приклад такого народу він вважає давніх греків: “Грецька культура завдячує свою всебічність передовсім щасливій сполуці тих обидвох родів зацікавлення світом, так нутрішнім, як і зовнішнім. Майже всі напрямки людської творчости знайшли в грецькій духовості пригоже поле для свого розвитку. Греки були народом войовників і мислителів, мистців і торговців, поетів і дослідників, теоретиків і практиків. Все ж таки про ідеальну рівновагу сил грецького духа говорити годі, бо, як показує історія, найслабшим пунктом була тут політика, що виявилося в нездатності Греків утворити трівку державу. Центр ваги спочивав у фільософічній і мистецькій творчості”. Крім давніх греків, до творців повного типу культур Яким Ярема зараховує також ґерманські народи, тобто, цивілізацію Заходу Європи, а також російський.

Крім того, на основі викладених критеріїв у статті “Українська духовість в її культурно-історичних виявах” проаналізовано два типи релігії — католицизм і православ’я. “Два ріжні відношення до світу, які випливають із протилежних собі психічних течій, зазначуються особливо виразно на характері релігії та релігійного життя взагалі. Під впливом екстраверзії релігія обєднується з життям, прилаштовується до його потреб, вимог та ідеалів, стається одним із могутніх засобів для цілей загально-суспільного поступу або політично-національної експанзії. Релігійне життя зосереджується більш на зовнішніх формальностях, ніж на нутрішньому їх сенсі.

Під впливом інтроверзії релігія має нахил сепаруватись від життя і світу; замикаючись у собі залишається справою особисто-індивідуяльною, політично чи національно безбарвною; схиляється до космополітизму й намагається у всьому оставатись вірною своїм принціпам, не вдаючись у компроміси з постулатами позареліґійного та позацерковного життя. Релігійність шукає вислову в нутрішній побожності”(с.26). У контексті цих різниць вчений аналізує також два види православ’я — російське й українське: “Ця ріжниця вийде конкретніще, коли проведемо паралєлю напр. між російським і українським православним христіянством. Російське православіє стануло на службу російської політики. Поняття Божої управи світом тісно обєдналось з ідеєю світської державної влади. Цар стався заступником і виконавцем волі Бога на землі. Царську владу, вкриту так ореолом Божої святости, вийнято зпід людської критики й тим утверджено її на довгі віки. Через те саме отримали освячення й усі її політичні підприємства”(с.26-27).

Цілком інакше, можна сказати, з певною неґацією з погляду національної ролі Церкви у суспільстві, характеризує Яким Ярема православ’я українське. “Українське православя стояло впродовж своєї многовікової історії осторонь суспільно-політичного життя, з яким воно часто навіть різко ідеольогічно розходилось, згадати б тільки вороже відношення до козацтва, яке проявилось в київо-могилянській літературі XVII. в. Тільки в початках (X, XII в.) і то лиш переважно з почину грецького духовенства, роблено спроби в напрямку обєднання релігії з політикою... Релігійного освячення власти не переніс із Візантії на Русь і сам Володимир Великий... Піднесення княжої особи, як голови держави, на пєдестал святости протирічить христіянському принціпові рівности всіх смертних перед Богом, а інтроверзійне христіянство є передовсім принціпове. Таким було в найвищих і найщиріших своїх висловах і українське православя, що орієнтувалось завжди на принціпи Христової науки й переважно не вміло знайти спільну мову з життям. Воно, зводячи всі проблеми до одної проблеми особисто-індивідуального спасіння, спрямовуючи увагу на вічне – безчасове, ніколи не цікавилось надто справами суспільно-загального характеру, як і не звязувалось теж зі справами своєї земної батьківщини” (с.27-28).

Далі у своїй статті Яким Ярема розглядає з позиції інтровертності та екстравертності особистості низки діячів, пов’язаних із українською історією й українською культурою, як то Івана Вишенського, Петра Скарги, Григорія Сковороди, та ін.

Другий розділ присвячено аналізу української психіки у світлі характеристик М. Костомарова, В. Липинського та Д. Чижевського. Теоретики української національної ідеї та автори аналітичних праць про український етнос, пізніше — про український народ наголошують на недостатності екстраверсивних рис у населення етнічних українських територій. Вони стверджують, що державне життя у слов’ян, українців зокрема, зароджувалося під впливом то варягів, то литовського, то польського шляхетського елементу, який напочатку виявляв екстраверсивні здібності й організовував державу, суспільну структуру, військові підрозділи, але згодом, у процесі асиміляції, і вони втрачали свою активність, цілеспрямованість і напористість у досягненні мети. В’ячеслав Липинський намагався зрозуміти причини такого стану. Яким Ярема цитує: “Зупиняючись над обєктивними умовинами української психіки підкреслює автор три моменти. Добре підсоння й родючість землі сприяє розвиткові пасивности й дегенерації громадських інстинктів. Неусталеність раси, брак расової єдности, хаотична мішанина активних і пасивних елементів ріжного расового походження при рівночасній відсутності зусиль виховувати себе до політичної єдности, є причиною безнастанної розєднаности, взаїмної зненависти, браку патріотизму. Некорисне географічне положення, зокрема брак природних охоронних границь, витворював свідомість непевного політичного завтра, що ослаблювало енергію. Положення на пограниччі двох ріжних культур, візантійської й римської, поглиблювало ріжниці між окремими краями. Всі ті три причини (якість землі, расова мішанина, географічне положення) витворювали за велику, часто пристрасну чуттєвість, якої „не стримують ослаблені легкою боротьбою за фізичне існування й причинами політичного характеру – воля та інтелігентність”(с.36-37).

Яким Ярема наголошує, що психологічні риси українського національного характеру більш надавалися або ж сприяли насамперед культуротворенню. З цієї позиції він ще раз у підрозділі “Представники духовости народу” аналізує філософський доробок українських мислителів: Івана Вишенського, Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, порівнюючи їх із особистістю Миколи Гоголя, а також твори українського фольклору й епосу.

Обсяг жанру причинкової статті не дає можливості викладу усіх нюансів статті Якима Яреми “Українська духовість в її культурно-історичних виявах”. Тому на завершення обмежимося розлогою цитатою, де викладено загальну характеристику автором українського психологічного типу.

“Психольоґічний розгляд щозамітніших продуктів українського духа, як і багатьох сторінок історично-суспільного життя, дає привід до висновку, що українська духовість у своїй первісній основі виявляє цілу низку прикмет типу однобічно-інтроверзійного. Всі ті прикмети, зібрані в одне ціле, дають нам своєрідну й суцільну загальну картину, якої окремі складові елєменти-якости випливають з одної спільної основи, а тою саме є нахилення в напрямку нутрішнього світу (інтроверзія).

В осередку уваги – нутрішній світ. Культ духовости. Змагання до ідеалу моральної доброти й краси та підхід до всього з точки погляду його моральної вартости (моралізм). Протиінтелєктуалістична постава; скептицизм щодо сили інтелекту та вартости його осягів. Недоцінювання зовнішньої культури (техніки, економіки, освіти, політично-суспільної організації) й активности назовні. Перецінювання сили й вартости почуття (емоціоналізм); перевага емоціональности над інтелєктом і волею; почуттєвий патос у вислові думок. Інтенсивніше нутрішнє життя й потреба експресії (пісня, музика). Найвищі дотеперішні осяги лежать у сфері духової культури (релігія, моралістична проповідь і фільософія, лірична поезія, народня пісня й мистецтво). Тип-масу характеризують релігійність, моралізм і високий загальний рівень нутрішньої культури (гуманність, чутка добродушність), естетицизм (нахил до поетичного вислову, зверхньої орнаментики), глядіння на всі зовнішні цінності світу під кутом вічности, нахил до спокійного, душевним змістом багатого хліборобського життя в простих сільських обставинах, неохота до бездушної строго-ділової атмосфери міста, як і до механічно-фабричних родів праці (через те, почасти, й чужо-національний характер українських міських та промислових осередків), більше зацікавлення гуманістичним, особовим світом, ніж річевим і технічним.

II. Супроти обєктивної дійсности – аверзія в ріжних формах. При пасивній поставі: ізоляція – утеча на самоту, в ідеальний світ фікцій (романтизм, містика, позажитгєва фільософія); ідеалізація дійсности (естетицизм, одуховлювання природи); незацікавленість конкретною зовнішньою дійсністю, пасивна терпеливість. При агресивній поставі: сувора критика світу і всього зовнішнього життя, веселий насміх, або революційно-вибухова реактивність (козаччина). Дух аверзії зазначується в житті типу-маси конкретно недостачею експанзивної підприємчивости назовні, браком волі здобувати світ для себе, щоб бути в ньому економічно й політично владним чинником. Наслідком цього – мала практична життєздатність і низький зовнішньо-культурний стан: економічна нерозвиненість, бідність і безсилість, брак освіти, забобонність, консерватизм, незорґанізованість, аполітичний спосіб думання, й політична упослідженість – недержавність, стан визиску й поневолення.

III. З соціяльного боку інтроверзія хитається між несоціяльним егоцентризмом і соціяльною загальнолюдською симпатією, залежно від того, чи індивідуальне „я” є собі самовистарчальне, чи виходить поза межі свого світу, зливаючись з іншими „я”. – Егоцентризм це перевага „я”-інтересів над громадськими, особистих над загальними. Ціллю змагань є вкінці-кінців якась власна користь, задоволення, насолода, якесь безпосереднє чи щойно прийдешнє щастя (евдаймонізм). Змістом життя є служення собі. Соціяльна постава – пасивна з нахилом до повного самовідокремлення, або активно-деструктивна (руйнування загального добра задля досягнення власного щастя – домашні війни князів). Компромісовою вислідною між крайнім егоцентризмом і потребою соціяльности є свободо­любний індивідуалізм, для якого приємливі принайменш ті форми громадської організації, які в нічому не обмежували б особистої волі, основувалися б на принціпі рівности й добровільної згоди та виключали б усякий примус і владу, згори наставлену. – Цей свободолюбний індивідуалізм випливає з другого боку теж із духа української гуманности (спочутної соціяльности), що з розумінням і пошаною ставиться до кожної індивідуальности, так поодинокої, як і колективної. Ця гуманність знайшла свій вислів в релігійній і національній толерантності, в осуджуванні всяких актів насилля та імперіялізму, як і в спочуванні з кожною істотою, покривдженою в своїх людських правах до волі і щастя. – Для типу-маси в однаковій мірі знаменні, так егоцентризм як і загально-людська спочутливість що часто разом складаються на характер, не вільний від суперечностей. Часто жорстокі в своїм самолюбстві князі, що не оглядались на добро свого краю й населення, були водночас щирими філянтропами, що щедрою рукою вгощали в себе старців і бідних. В історії українського організованого життя, зокрема – української державности, був егоцентризм постійним розкладовим чинником, об який розбивалося кожне загально-творче зусилля. Примітивний евдаймонізм був одною з причин загального зубожіння народу – на користь практично-тверезих напливових чужо-національних елементів. Перевага загально-людського спочуття, – риса дуже цінна, як ознака нутрішньої культурності, але мало сприятлива для успішности боротьби нації за право до вільного життя.

Однобічність української психічної індивідуальности полягає в недостачі експанзивности назовні, а через те й у меншій практичній життєздатності. Вповні розвиненою бачимо її вже на порозі української історії в часі зустрічі з впливами наскрізь інтроверзійного східнього християнства, поверненого цілком на нутрішні справи, позасвітові й особисто-індивідуальні, цілком байдужого до земної батьківщини, аскетичного, містичного, практично неділового, для зовнішньої культури неприхильно настроєного. Та вже раніше – в добі чорноморсько-наддунайського розселення (ІУ-Х вв.) – стояв український нарід під впливами психольогічно споріднених орієнтальних течій (єгипетських, сирійських, іранських, індійських і ін.). Візантійська культура, що була вицвітом духа гелєністично- орієнтального світу, тільки продовжувала та поглиблювала ті найперші духові впливи. В напрямку інтроверзії виховували українську індивідуальність теж різні зовнішні чинники. Одностайність краєвиду (степ, рівнина) сприяла розвиткові інтензивнішого нутрішнього життя з нахилом до концентрації в собі. Окрім цього вільний просторий степ, на якому впродовж віків зосереджувалось життя великої кількости українського населення, виховував до життя особисто цілком незалежного, своєвільного, ніякій зверхній силі не підпорядкованого (сам-собі-пан). Урожайна земля не вимагала підприємчивости. Підприємчивого духа не могло вироблювати й континентальне положення краю, позбавлене сусідства з морем. Тільки часово цей дух оживав ураз із наладненням Дніпрової комунікації із Чорним Морем (Запорізька Січ). Та головною українською виховницею була без сумніву українська історія, що, будучи сама вислідом інтроверзії, в своїх психольоґічних наслідках цю інтроверзію ще більш поглиблювала. Безнастанні історичні „лихоліття", які були вислідом передовсім пасивного відношення до реальної дійсности, спричиняли кожний раз нову душевну утечу від світу, а в слід за тим спадали на край і нарід нові зовнішні лиха. На ґрунті такої психольоґії виростала духова культура, яка – зі свого боку знов впливаючи – в дусі тої психольоґії нарід далі виховувала” (с.81-84).

Висловлені 86 років тому у статті Якима Яреми “Українська духовість в її культурно-історичних виявах” ідеї роз’яснюють нинішню ситуацію в Україні. Вчений застосував досягнення психологічної і психоаналітичної наук як методологічну основу для аналізу української історії загалом і для характеристики окремих постатей, які творили українську культуру. Висновки Якима Яреми, як бачимо, загалом невтішні. Проте це об’єктивний аналіз організму в цілому, який називається українською нацією. Чи буде організм лікуватися і чи настане оздоровлення — чи стане український народ “повним народом”, – питання риторичне...

___________________

¹ Яким Ярема, д-р.  Українська духовість в її культурно-історичних виявах // Перший український педаґогічний конґрес 1935 р. (Перевидання Матеріалів Першого українського педаґогічного конгресу, (1938). – Львів, накладом Товариства “Рідна школа”, 2008. – С. 17 — 84. (далі вказується сторінки цього видання)

² C. G. Jung. Psychologische Typen. – Zürich, 1921