Дитячі переживання і творчість Шевченка зі становища психоаналізи

 

 

I.

 

Досліди, започатковані перед 40 роками професором З. Фройдом у Відні, збогатили психольоґію й педаґоґіку пізнанням того — сьогодні вже зовсім певного факту, що переживання у віці дитинства мають рішаючий вплив не тільки на розвиток та ціле остаточне уформування психічної індивідуальности, але й часто теж на стан душевного здоровля людини в її дальшому житті. Вихідною точкою згаданих дослідів, що дали початок новій психольоґічній науці – психоаналізі, були хворобливі психічні ускладнення, відомі під назвою психоневроз, які виявляються нпр. у станах необґрунтованого страху перед чимось, у нахилі до всіляких недоцільних чинностей під нутрішнім непереможним примусом, в гістерії, тощо. Багатий матеріал, зібраний у висліді невтомних дослідів, дав Фройдові певну підставу для висновку, що психоневрози сягають своїм корінєм у давно минулий період дитинства, здебільш у найранші його роки, та що вони мають своєю базою в глибинах душі заховані сліди з минулих прикрих дитячих переживань. Згідно з психоаналітичною теорією, душевні потрясення в пізнішому віці можуть викликати психоневрозу тільки тоді, коли душевний ґрунт є вже обтяжений прикрими переживаннями з дитячих років. Тоді нові, пізніші болючі переживання можуть силою своєї хочби й найдрібнішої анальоґії та асоціятивних звязків узагалі покликати до життя укриті спомини на давні інфантильні труднощі, які з причини свого прикрого, невиносного характеру давно вже мусіли зійти зі сцени свідомости, зустрінувшись зі сильним спротивом волі свідомого „я“. Виключені так з обігу свідомого життя прикрі переживання, пробужені тепер під впливом нових, сяк-так анальоґічних подій, відзискують наново свою первісну силу й намагаються проникнути назад у сферу свідомого життя, коли вже не прямо й явно — з огляду на даний спротив, то непрямо, інкоґніто, під маскою інших образів та висловів. Таким чином приходить виключене й несвідоме до значіння і впливу в душевному житті і якщо в пробігу останнього зявляються з цього приводу ті чи інші хворобливі відхилення від норми, то маємо перед собою один із випадків психоневрози. Зактуалізована сила несвідомих слідів колишніх дитячих переживань виявляється в цьому випадку на шкоду душевного здоровля людини.

 

Той факт, що в житті оживають серед даних умов сліди дитячих переживань, зоветься в психоаналізі реґресією, тобто, поворотом людини у стадію дитинства. Невротик переноситься несвідомо цілком на свою давно інфантильну позицію. Минулі дитячі труднощі стають для нього якби теперішніми; у теперішніх же обставинах він добачає фальшиве минуле. Фройд називає невротика ходячим анахронізмом, а його стан — інфантилізмом, бо невротик поводиться так, якби знаходився в тому самому скрутному становищі, у якому він знаходився колись, будучи ще малою дитиною. Він невільник дитячого минулого, що живе в нереальному світі, борикаючись з недійсними труднощами. У висліді несвідомої реґресії він застряг на інфантильній позиції й ним кермують несвідомі інфантильні спомини.

 

Психоневроза це тільки крайній можливий наслідок діяння несвідомих психічних сил, які виникають на ґрунті укритих слідів колишніх дитячих труднощів. Її передумовою є природжений, зі спадщиною перенятий нахил (диспозиція) до хворобливих душевних ускладнень. Зрештою, ці самі сили можуть бути діяльні теж і в усіх „нормальних" людей, наскільки воно лиш можливе, потягнути межу між нормальними і ненормальними формами душевного життя.

 

Таких осіб, які не стояли б у ніякій залежности від переживань із доби дитинства, в дійсности немає, бо вже сам напрямок і шабльон життя кожної людини, таке чи інше наставлення її до світу, вдача й характер є в дуже великій мірі зумовлені впливами тих найперших вражінь та переживань з дитячих років. Ці впливи є перед усіма пізнішими й нарівні може з впливами спадщини найбільш міродайні для розвитку психічної індивідуальности.

 

Окрім цього, дитячі переживання можуть серед даних умов залишатися важливими несвідомими детермінантами свідомого життя людини, мотивувати її поведінку, впливати на пробіг уявлень і думок, на спосіб і силу вияву почувань, маніфестуватись у снах, фантазіях, як і у найвищій творчості мистців, поетів, фільософів, пророків, тощо. Психоаналітичні студії¹), що торкаються творчости великих талантів (Лєонардо да Вінчі, Р. Ваґнер, К. Ф. Маєр, Ф. Ґрільпарцер, Н. Лєнав, Г. Кляйст, Ф. Шіллер, Ф. Ніцше і ин,), цілком переконуюче зясовують та доказують нам велике значіння дитячих років для розвитку творчости й індивідуальности в неодної талановитої людини. Несвідомі сили інфантильного походження можуть — як це висловив плястично Пфістер²) — стати добродійними ґеніями в людині, що спричиняють найвищі мистецькі чи реліґійні обявлення, то чорними демонами, які руйнують спокій і здоровля душі, штовхають людину до злочинів і всяким иншим способом роблять її нежиттєздатною та траґічно нещасною.

 

Фридрих Шіллєр, якого раннє дитинство проминуло серед безпереривних труднощів під терором деспотичного батька, активного вояка й двірського княжого служаки, став натхненним поетом свободи та пристрастним борцем проти тиранів. Спомин на грізну постать свого суворого батька, захований на ціле життя в темних глибинах душі поета, оживав з приводу сяк-так подібних спостережень та переживань (реґресія) і піддавав несвідомо його творчій уяві концепції постатей суворих батьків, які подибується трохи не у всіх його драматичних творах (Максиміліян Моор — „Розбишаки“, президент Вальтер — „Інтриґа й любов“, Октавіо Піккольоміні ;— „Валєнштайн“, Филип ІI – „Дон Карльос“, Тібо — „Орлеанська Дівиця“). Ця сама давлена колись сила всесильного гону до свободи, як і сила утаєної ворожої опозиції до батька, яка виживалася потім у Шіллєра в патосі його свободолюбних змагань та в продукції поетичних картин і постатей, могла в інших індивідуальних випадках, при відсутности творчої уяви, виявитися інакше, наприклад, у формі антисоціяльних змагань (анархізм, неґативізм), а серед відповідних умов перейти навіть у виразні симптоми хвороби. Шіллєрове душевне терпіння, яке походило від утаєних прикрих дитячих ремінісценцій, знаходило собі конечний вихід та вислів у поетичній творчости.

 

Дитинство вільне по змозі від труднощів є практичним постулатом, який ставить психоаналітична педаґоґіка до батьків, опікунів і виховників. Недогляди, прогріхи в цьому напрямку можуть привести людину в дальшому житті до катастрофи. В супротивностях життя, в моментах гострих конфліктів зі зовнішніми силами то з самим собою наступає реґресія, все одне — несвідома чи теж і свідома втеча у світ давноминулого дитинства³), І не байдужа річ, які вийдуть звідтіль нам на зустріч картини, ясні й радісні, чи понурі й сумні. Із перших черпатиме людина в критичних моментах життя силу й волю до перемоги й над теперішніми труднощами, в понурих сумних споминах може не один загубитися, попадаючи в невільничу від них залежність.

 

Труднощі в житті дитини виникають передовсім серед важких зовнішніх умовин життя, де самозрозумілі тенденції дитячої природи зустрічаються з непереможними перешкодами з боку тупого й для дитини незичливого середовища. Де її позбавляється постійно свободи рухів, забави й товариства, де вона не знаходить для себе визнання й живе під постійним гнітом почуття своєї меншевартности⁴), особливож, де прагнення співчуття, любови та ніжностей не знаходить заспокоєння, де її тільки бють, карають, кривдять та зневажають. Але так само шкідливе й виховування у надмірній ніжности, бо через те дитина надто звязується з особою матері чи батька й її любов затримується часто на ціле життя в інфантильній стадії, не відбуваючи дальшої нормальної еволюції. З другого боку спомини на минулий „рай“ роблять людину мало відпорною на можливі неповодження в житті й дуже схильною до реґресії. В обличчі невдач, дійсних чи тільки сподіваних труднощів, усяких важчих життєвих завдань звичайно втікає така людина у нереальний світ колишнього щастя й там шукає для себе потіхи й рекомпензати за теперішнє, намісць того, щоб енерґійно давати собі раду з труднощами та черговими завданнями в реальному світі.

 

Причиною душевних ускладнень бувають теж нутрішні конфлікти, що відбуваються в душі дитини й часто виникають у звязку з конфліктами із зовнішніми силами. Поведінка суворого батька, наприклад, викликала в душі дитини сильне почуття ненависти до нього, котре виживаючись часто в безсилих фантазіях дикої завзятої мести, приводить до нутрішнього конфлікту, в якому по протилежному боці виступають, як протисили почуття своєї провини, докори сумління, страх перед Божою карою і т. ін. Якщо останні, етичні сили, візьмуть гору, то виключені насильно низькі імпульси перестають, що правда, тривожити собою свідомість, але сама сила придушених афектів заховується надалі під сценою свідомости й вона може потім оживати з приводу анальоґічних обставин. Як тут наступила насильна затримка (виключення) поганих та живих імпульсів у душі під власним нутрішнім натиском, так у випадках, угорі наведених, насильно затримується жива сила позитивних інстинктів дитини під натиском ворожої зовнішної дійсности. В наслідку затримки дитячі переживання набирають у душевному житті людини особливого значіння.

 

II.

 

Сумна історія Шевченкової молодости відома. Ще поки жила його добра мати, а дітьми в хаті опікувалася „ніжна й терпелива нянька“, сестра Катерина, дитячі дні хлопчини минали на радощах повної свободи, на забаві та гуляннях посеред гарної природи, у теплі любови до нього. Та рай цих найперших днів його життя не тривав довго. Незабаром зявилися цілком інші почування, які народжувалися з критичного усвідомлення сумної дійсности, серед якої примушені були жити й він і його найблищі особи. „Неволя, робота тяжкая, ніколи й помолитися не дають, в хаті пекло“.

 

На восьмому році починає Тарас свою науку в дяка, кремезного, як дуб, широкоплечого та зизоокого Совгиря. Що суботи повторяється незабутня картина. Стоять залиті сльозами, бліді й тремтючі від страху малі школярі, між ними й Шевченко, чекаючи на свою чергу. Невблаганий „Спартанець“ жадний виду мук, що дає йому бажане задоволення.

 

Проминув рік і „матір добрую, ще молодую, нужда та праця звалили в могилу“. Погасло раз на все те світло, що освічувало й зогрівало вбогу душу дитини. Добра Катерина теж, віддавшись на друге село, покинула хату. Місце матері в хаті заняла злюща мачуха з дітьми, в школі почав навчати ще більший деспот, ніж звільнений пройдисвіт Совгир, тяжкий пяниця Богорський. Швидко не стало й батька і для осиротілого хлопця школа під орудою Богорського мусіла стати єдиною дошкою рятунку, єдиним для нього притулком. Минають останні роки дитинства серед мук і злиднів. „Ходив я по всяк час у сивенькій діравій свитині та в вічно брудній сорочці, а про шапку та про чоботи і спомину не було, ні літом ні зимою“⁵). Ходив він, до того, ще й постійно голодний, бо не було в нього на світі, ні одної душі, яка б йому спочувала й ним турбувалася. Богорський не тільки морив його голодом, але й побивав безмилосерно. Вкінці, прийшов день бунту й утечі зі школи. Почався бурхливий вік дозрівання з його мандрівками й шуканням свого індивідуального шляху в житті. За дитинством прийшло юнацтво, яке теж проминуло в неволі, злиднях, приниженні.

 

Який же вислів знайшла ця нещасна молодість у творах поета? Його свідоме відношення до свого минулого характеризує найкраще автобіографічний нарис⁶), списаний ним під кінець життя (1860 р.) для редактора журналу „Народное Чтеніе“, на його спеціяльне запрошення. Ті саме „автобіографічні звістки“, від написання яких він не міг з раціональних мотивів ніяк відмовитися, вимагали від нього особлившого зусилля, щоб перемогти сильний ірраціональний опір у собі проти викликування та освітлювання сумних картин зі своїх дитячих днів. Тільки під натиском обєктивних міркувань, що історія його молодости може мати додатній вплив на читачів, „зважується“ він „виявити перед світом кілька смутних фактів зі свого життя“. Але ж рівночасно він не знаходить у собі сили, щоб розкрити повну й живу картину свого дитинного й молодечого життя, як це зробив перед ним у російській літературі С. Т. Аксаков. „Я не маю сміливости входити в усі подрібности. Це міг би зробити чоловік, котрий успокоїв ся нуТрішньо...“ Він може описати тільки „в коротких словах фактичний хід свого життя“. Він сподіється, що той, для кого він пише ті стрічки, після прочитання „оправдає те почуття, від котрого у нього (Шевченка) стискається серце й деревіє грудь“.

 

Автобіографічний нарис, що йде за тими вступними заввагами, обмежується дійсно лиш до короткого хронольоґічного опису фактичного ходу життя. Нутрішня, субєктивна сторінка поданих фактів для читача закрита. Все те, а зокрема те прикре й болюче, що колись ворушило душу дитини, не знаходить тут вислову, або воно прикрите легкою іронією то юмором. Дещо здається йому тільки тепер, у ретроспекції, жахливим. Так, напр., про свої роки, прожиті на службі в Енґельгарта, завважує Шевченко: „Не можна сказати, щоби я тодішнє своє положення вважав прикрим для себе; воно тільки тепер наводить на мене страх і здається якимсь диким та нескладним сном“. Утаєні в душі колишні дитячі афекти все таки прозраджуджуються принагідно в доборі сильніших слів і порушують обєктивність та спокій фактичного звідомлення. „Цей перший деспот — мова про Богорського, – на котрого я наткнувся в моїм житі, впоїв у мене на ціле життя глибоку відразу й погорду до всякого насильства одного чоловіка над другим. Моє дитиняче серце було уражене цим виплідком деспотичних семинарій міліон разів, і я скінчив з ним так, як звичайно кінчать виведені з терпеливости безборонні люде, пімстою й утечею“.

 

Свій нарис закінчує поет словами до редактора: „Коротка гісторія мого життя, наскіцована мною в цьому безладному оповіданні..., прийшла мені, правду сказати, дороще, ніж я думав. Скілько літ страчених!...“ Минувшина його — „вона страшна, вона тим більш для мене страшна, що мої рідні брати й сестри, про яких мені було тяжко згадувати..., і доси кріпаки!..“.

 

Важкі переживання дитячих років залишилися на ціле життя незагоєною раною в душі поета. Вона й не дозволяла йому настільки „нутрішньо успокоїтися“, щоб могти відновлювати картини свого минулого та переживати їх у друге в своїй уяві. Його свідома істота здригається перед усякою спробою піднести заслону зі своєї „страшної минувшини“. На думку про неї „стискається серце і деревіє грудь“. У нього немає відваги входити в подробиці, його огортає страх перед нею, тим більш, що з нею пригадується траґедія його народу, його рідних братів і сестер. Шевченко втікав: перед власними споминами про свою молодість. Свідомість одтручувала їх од себе й виключала — тим рішучіше, що неясно почувала свою невільничу від них залежність.

 

Це й пояснює нам, через що Шевченко окрім небагатьох дрібних натяків, розкинених мимоходом у віршах⁷), не дав ні одної картини своєї колишньої дитячої недолі. У вірші ж „Мені тринацятий минало“ змальовує поет якраз, те, що саме найкращого він пережив за дитячих літ, коли це він пас ягнята за селом. До нього, заплаканого, цілим світом забутого сироти, підійшла Оксана — „прийшла, привітала, утирала мої сльози й поцілувала. Неначе сонце засіяло, неначе все на світі стало моє...“ Головно найяснішим моментам із доби раннього дитинства присвячений і фраґмент його споминів у повісти „Княгиня“⁸). Мова йде тут про ясні хвилини життя з найранших років, про багату вражіннями мандрівку до залізних стовпів, про добру сестру Катерину. Та в дальшому ході оповідання спомини ці стають сухі та бліді, нутрішні переживання залишаються невисловленими: і врешті – після згадки про школу та дяка Богорського — оповідання припиняється словами: „Ой багато, пребагато міг би я розповісти цікавого та повчаючого на цю тему, та якось сумно розповідати. Так пролетіли чотири смутні роки (у школі) над моєю дитинною головою. Потім мої спомини стають ще сумніщі. Далеко, далеко від мого любого краю

      Без любви, без радости

      Юность пролетіла!

 

Не пролетіла, правда, а проволоклась в бідности, в темноті і в пониженні. І все те тяглося рівно двадцять літ !“

 

„Сумно розповідати“ – і через те й не міг Шевченко продовжувати своїх споминів. Кожна людина намагається виключити з поля свідомости те, що прикре та болюче для неї, щоб так охоронити себе від терпінь. На допомогу приходять їй щораз нові й дальші вражіння та переживання, які привалюють собою все попереднє. Тільки горе дитинства не може бути безслідно виключене та привалене, ані зрекомпензоване приємностями пізнішого життя. І якщо спомини на ті важкі дні не мають наслідком свідомого спротиву безпосереднього доступу на сцену свідомости, то вони прокрадаються туди несвідомо, поза контролею свідомости, і виживаючись ріжними способами впливають на ціле психічне життя, творчість і вчинки людини.

 

Уже в розвідці про „Уяву Шевченка“ (1914 р.) підкреслив автор цих стрічок характеристичну залежність уяви поета від вражінь та спостережень із часу ранньої молодосте. В його поетичній, образовій мові — в його порівняннях, метафорах та персоніфікаціях дуже плястично відбивається своєрідний сільський світ, у якому він прожив свої дитячі роки. Тим своїм найпершим запасом вражінь та образів головно й користувалася потім його фантазія при змальовуванні ріжноманітних фактів так із власного нутрішнього світу душевних переживань, як І із зовнішнього світу природи та суспільного життя.

 

Та згаданий вплив дитячих переживань залишив іще глибші сліди не тільки на творчости, як такій, але й на цілому психічному обличчі індивідуальности поета. Невидні тіни минулої дитячої недолі були часто в нього джерелом незясованого смутку й пригнічення, про що свідчить вірш „І золотої й дорогої“:

 

       .      .      .     .     .     .     .     .

       А іноді така печаль

       Оступить душу, аж заплачу!

       А ще до того, як побачу

       Малого хлопчика в селі:

       Мов одірвалось од гіллі,

       Одно-однісеньке під тином

       Сидить собі в старій ряднині, —

       Мені здається, що се я,

       Що се-ж та молодість моя.

 

Випадкове спостереження самітного хлопчика в селі будить у поета прикрі спомини на власне дитинство. В образі чужого хлопчика зявляється йому образ його власного минулого, із яким оживає рівночасно і смуток. Завдяки очевидній подібности між теперішньою картиною і власним минулим реґресія відбувається тут у світлі свідомости. Але ж у великій кількости випадків цей звязок між одним і другим може вихоплюватися зпід контролі свідомости, як незамітний і укритий, але достатній для того, щоб викликати реґресію поза межами свідомости; тоді і смуток, як співпутник кождої такої реґресії, виникатиме для свідомости немов безпричинно, бо його психольоґічна основа й безпосередня причина для свідомости буде закрита.

 

       А іноді така печаль

       Оступить душу, аж заплачу!

 

Несвідома реґресія була безперечно одною з причин частих меланхолійних настроїв поета. У багатьох своїх ліричних віршах відкриває він нам неначе якесь друге, позасвідоме „я“ у собі, котре, якби друга в ньому душа, живе окремим для себе життям, котре часто сумує й плаче в ньому з причини, йому блище невідомої. Це є саме те „серце“ в поета, що так часто порушує спокій його душі, з котрим він веде часто інтимні розмови, немов мати зі своєю заплаканою дитиною, і випитує, що в нього болить, розважає та спочуває. Властиву суть того „серця“ може відкрити нам тільки аналіза тих образів та символів, у яких воно масковано висловлювалося в пластичній уяві поета.

 

Воно болить і плаче і не спить, мов ненагодована дитина...

Невкрите, голодне плаче, ридає, кричить...

Моє малеє та убоге серце правдиве колись розбили люде...

„Воно лежить замучене, поточене  горем і вже й не плаче...

„Воно вже порване, побите гріхами людськими...

Умите сльозами серце одпочине...

„Світи на мене і огрій і оживи побите убоге серце, невкрите, голодне!“ (До М. Вовчка).

 

В цитованих образах „серця“, вибраних із ріжних віршів поета, маніфестується, отож, у ріжних комбінаціях і відмінах ніщо інше, як тільки траґічний образ дитини-сироти, малої та вбогої, неодітої та голодної, недобрими людьми та долею лихою побитої, замученої... Порівняймо: „Бо я було трохи не голе, таке убоге“ (А. О. Козачковському). Так несвідомо віднаходив у собі Шевченко те правдиве джерело своїх сумовитих настроїв. Його власне колишнє дитяче горе, його поранена дитяча душа, яка оживала в ньому в наслідку несвідомих реґресій, була в ньому саме тим другим „я“, тим його „серцем“, що так часто плакало в ньому й наводило якийсь важкий сум на душу. Прикрі дитячі спомини, що в коріні підкошували радість життя, обявлялися та виживалися ще в уяві поета в символічних персоніфікаціях „серця“. Оспівуючи його траґедію, змальовував нам Шевченко несвідомо траґедію свого дитинства. Він жив у тих моментах у світі своїх дитячих труднощів; і страждань.

 

Образ безталанної вбогої дитини проникає, зрештою,, і інші картини, які пересуваються перед зором уяви поета. Чи то мова йде про власну душу („убогу й маленьку“), чи про рідну Україну („зажурилась, заплакала як мала дитина“; „oбідрана сиротою понад Дніпром плаче“), чи про волю кавказьких народів („її сердешнюю, ненагодовану та голу застукали милостиві та цькують“), чи про власні вірші, написані на чужині (В Україну ідіть, діти, попід тинню сиротами“), чи про самітну хатину, що високо стоїть на кручі („ніби та сирота прийшла топитися в Дніпрі — оттак стоїть одним одна хатина“), – скрізь тут виразно зазначується своїм впливом на поетичне оформлення даного змісту уяви Шевченка те несвідоме, що ворушачись у глибині душі, домагалося вислову.

 

У наведених досі прикладах сліди впливу несвідомих дитячих ремінісценцій на поетичні концепції Шевченка виступають у формі цілком замітній для нашого ока. Те, що приковує до себе уяву поета, асимілюється до утаєного образу бідної дитини-сироти, то з ним ідентифікується, переймаючи окремі елементи та прикмети з останнього. Шляхом такої транспозиції прикмет поетичний образ замітно інфантилізується. Та можлива теж і інша форма впливу та вислову несвідомого мотиву творчої уяви. Утаєний образ може проектуватися у живі постаті, навіть цілком відмінні своїм змістом та обличчям, так що нутрішній звязок між ними і несвідомим моделем безпосередньо незамітний. Серед Шевченкових постатей на чільне місце вибиваються постаті нещасних жінок, які в сутті своїй стоять дуже близько до постатті безталанньої дитини-сироти. Всі вони – жертви насилля, безщасні сироти, до яких вороже ставиться світ, без підтримки й пристановища, пасивно-терплячі істоти з дитинно-невинною, чистою душею. На цих постатях залюбки зупинялася несвідомо кермована уява поета бо в картинах їхнього мученицького життя могло висловлюватись та виживатись його власне дитяче горе.

 

Болючі інфантильні спомини Шевченка сильно звязували собою його поетичну уяву в доборі образів і тем та вносили може в його творчість деяку одноманітність вислову. З другого боку одначе вони були постійно живим джерелом його глибоко-щирого патосу спочуття й любови до всіх терплячих людей, отих „малих“ рабів — жертв неволі, гніту, знущань, що їх доля могла Шляхом несвідомих реґресій нагадувати поетові його власну дитячу долю.

 

Окрім мотиву бідної дитини-сироти замітну ролю грає в творчости Шевченка також мотив матері, який так само часто впливає на стиль та вибір сюжетів. І цей мотив має, без сумніву, свій корінь в інфантилізмі поета. Після смерти доброї матері повертається світ до осиротілої дитини цілим своїм ворожим, грізним обличчям. Немає вже від тепер ні одної істоти в світі, котра огрівала б його душу своєю любовю й до якої моглоб його серце прихилитися. Позбавлений джерела й обєкту любови в реальному світі, утворює Він собі одне й друге в нереальній фікції. Намісць дійсної та вже неживої матері зяівляєтьея в дитячій душі, спрагненій любови, фікція матері — матір у мріях, на якій зосереджується тепер любовна туга дитини, шукаючи тут заспокоєння, якого не дає їй сувора дійсність. Але таке автистичне та ілюзоричне задовольнювання гону любови не може надовго утриматись перед міркуваннями критичної свідомосте, що бере на увагу реальну дійсність. Фікція мусить з часом вийти з поля зору свідомости як недоцільний самообман. Вона переходить у стан несвідомого існування й так забезпечена та зафіксована поза межами свідомости починає жити своїм новим, відрубним життям. Зактуалізована анальоґіями визволюється вона зі стану увязнення й повертається до свідомости під ріжними зміненими видами — в снах і фантазіях, а впарі з тим задовольняється фіктивно й насильно в розвитку своїм затримана любовна туга, звязана з несвідомим комплексом уявлень, тут  – із уявленням матері. Почуття любови до матері переливається на інші обєкти та постаті, що гармоніюють із образом матері. У Шевченка переливається вся сила насильно стриманої колись дитячої любови на „Україну“, яка перетворюється в уяві поета в постать матері.

 

„А ви Украйну ховайте, не дайте матері не дайте в руках у ката пропадать...

 

„Обніміте ж брати, найменшого брата, нехай мати усміхнеться, заплакана мати.  Воскресни мамо! І вернися в світлицю-хату, одпочинь! Бо Ти аж надто вже втомилась гріхи синовії несучи!.. „Привитай же, моя ненько, моя Україно, моїх діток , нерозумних, як свою дитину...  „За що Тебе сплюндровано, за що мамо гинеш? Чи Ти... „Тяжко матір покидати у безверхій хаті, а ще гірше дивитись на її сльози та лати... і т. д.  Подекуди — як показано вже вгорі — отримує перевагу у відношенні до України уявлення бідної дитини-сироти, в інших знову випадках обидва несвідомі образи вливаються в уявлення рідного краю, даючи вислідню постать вдови-сироти:

 

„Вторая доконала вдову сиротину !

„Плач Вкраїно, бездітна вдовице!...

 

„А ти, моя Україно, безталанна вдово! Я до тебе літатиму з хмари на розмову. Порадимось, погуляєм, поки сонце встане! Пращай же ти, моя нене,  удово небога!“. В останніх стрічках можна завважити, як до любови матері (України) приєднуються також компоненти любови сексуально-еротичного характеру (— на розмову, порадимось, погуляєм, поки ніч —). Наслідком саме затримки любовної туги на інфантильній стадії розвитку, наслідком її нафіксації матері, зосереджувався на фікції матері у великій мірі й сексуальний ерос у Шевченка. Через те — можливої й не міг поет полюбити якоїсь істоти другого полу цілою душею, але за те вся сила його любови переливалась на „Україну“, бо ця утотожнювалась з матірю. Характеристичне вже й те, що роля еротичних віршів у Шевченка цілком підрядна супроти його патріотичних віршів, натхнених палкою любовю до рідної України. Його патріотизм, отримуючи почуттєві підсилення з несвідомих джерел (почуття, що відносились до матері, еротика), підносився завдяки цьому до високого ступня своєї сили й напруження.

 

Залишається ще одна дуже важна риса індивідуальности й творчости Шевченка — його непохитна ворожа постава проти тиранії, насилля, гніту. І ця риса, як про це свідчать цитовані вже спомини Шевченка про Богорського, виникла. й розвинулась на ґрунті дитячих переживань. Образ, цього тирана, Богорського, увязнений силою колишніх глибоких зворушень і насичений відразою до людської жорстокости, оживав потім із приводу частих анальоґічних спостережень і так само висловлювався своїм потайний впливом на творчу уяву поета, як і на ціле його почуттєве наставлення до людського світу. Його почуттєві реакції на. те все, що було злом у людських взаємовідносинах, зміцнювалися ще цілим запасом афективної енергії, звязаної зі спомином на цього „першого деспота“. Кожда зовнішними обставинами спричинена реґресія в напрямку цього болючого пункту в дитинстві приводила до вибуху утаєну силу. Картини тиранства, гніту, насилля викликали завжди в душі поета нагальний гнів й обурення. На цьому ґрунті виникає рівночасно й патос його визвольних змагань.

 

Прикрі переживання в дитинстві залишили глибокі сліди на психіці і творчости Шевченка. Психічно він стояв ціле своє життя в несвідомій від них залежности. Тіні давно минулого дитинства, які в зв'язку з новими переживаннями постійно оживали в душі, позбавляли його нутрішнього спокою й радости та викликали почуття незясованого смутку й депресії. Вони виживалися в творчості уяви поета, проникали її образи й концепції, роблячи стиль Шевченкової мови наскрізь ориґінальним, хоч дещо одноманітним. Тіні дитинства приковували увагу тільки до відповідних собі тем і постатей із життя, до яких постійно повертав поет, переспівуючи їх у ріжних відмінах. Та замкнена в глибинах душі враз з дитячими ремінісценціями почуттєва сила, яка переливалася в сердешню, ніжну симпатію до людської біди й горя, в палку любов до України і в революціонерський патос проти насильників і насилля, робить Шевченка поетом непересічної міри.

 

 

______________

¹) 3 під пера авторів, як: Freud, Stekel, Ranke, Jung, Sadger й інші.

²) D-r Oskar Pfister (швейцарський пастор і педаґоґ): Die psychanalytische Methode, 1913; Was bietet die Psychanalyse d^^em Erzieher?, 1917. Він перший npoбує прикласти психоаналізу до проблем і завдань педаґоґіки.

³) Для прикладу — Франка „Мойсей“, пісня XVI. Мойсей, розбитий душевно болючими сумнівами й самодокорами, паде на землю. У сні зачуває він жалібний голос своєї матері:

      „Бідний, бідний мій сину!

      Ось що з Тебе зробило життя...

      „Скілько зморщків на Твоїм чолі

      І звялене все тіло!

      І волосся, що гладила я,

      Наче сніг побіліло...

      „Бідна, бідна дитино моя!

Галюцинаційна реґресія у сні — шукання розради, спочуття й захисту в матері.

⁴) Почуття меншевартности, як фактор душевного розвитку й душевних ускладнень, всебічно освітлює у своїх працях Альфред Адлєр (гл. його „Menschenkenntnis“, 1927).

⁵) У повісти „Княгиня"; Твори Т. Шевченка, т. І. вид. „Просвіти , 1907, ст. 23.

⁶) Твори Т. Шевченка, т. І., вид. „Просвіти“, 1907, ст. 9—16.

⁷) У віршах, як: „І золотої і дорогої", „Як би ви знали паничі", „А. О. Козачковському", „І виріс я на чужині", „Ми в купочці колись росли", „Буває, в неволі иноді згадаю", „Сестрі", „Гайдамаки („Давно те минуло, як мала дитина, сирота в ряднині, я колись блукав без свити, без хліба, по тій Україні. Ходив я й плакав та людей шукав").

⁸) Твори Т. Шевченка, т. І., вид. „Просвіти“, 1907, ст. 16—23.

 

======

 

Відбитка з 4—5 ч. журналу „Українська Школа“ за 1932 р.

 

 

БІБЛІОТЕКА „УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ“ Ч. 1.

 

д-р Яким ЯРЕМА

ДИТЯЧІ ПЕРЕЖИВАННЯ І ТВОРЧІСТЬ ШЕВЧЕНКА ЗІ СТАНОВИЩА ПСИХОАНАЛІЗИ

 

ЛЬВІВ 1933

Накладом товариства „Учительська громада“ у Львові

 

=============

 

див. також розвідку Якима Яреми 1914 року: «Уява Шевченка»

 

 

 

09.03.2019