Уява Шевченка

Яким Ярема

Поміж ріжнородними чинниками, на яких основуєть ся мистецтво в штуцї, важне місце займає сила уяви. Несхопні, самі собою невисловні душевні переживаня як настрій, почуваня або подумані тільки ідеї, які виповнюють собою дїйсний зміст мистецкої творчости, стають для нас що йно з тою хвилею реальними, коли фантазия мистця вспіє приодїти їх у відповідну зверхню форму, у властиві, з реального сьвіта взяті, конкретні образи — символи, метафори, алєґориї і т. и. „Und wenn der Mensch in seiner Qual verstummt, so gab mir ein Gott zu sagen, was ich leide“. Тим то і ріжнить ся артист — після слів Ґетого — від звичайної людини, що вміє своїм стражданям дати відповідний вислів, який з природи річи мусить бути влучний, наглядний, ориґінальний та гарний. Через те й естетичне вражінє творів штуки залежить в великій мірі від самого способу вислову, який подиктовала артистови його творча уява.

Як усї душевні сили, так і кожда сила уяви має свою питому закраску, свої границї, серед яких повертаєть ся, свій розмах та свій основний тон, що випливає з характеру даної індивідуальности. Кожда отже уява заосмотрена є іншою печатю, а пізнане єї основних черт є рівночасно пізнанєм самої сути якоїсь духової особистости. Залежно від доріг, якими якась індивідуальність повільно розвивала ся, залежно від фізичного й духового осередка, з яким вона стикала ся, випадуть і головні черти уяви, о скілько вони не є вже вродженими душевними диспозициями. Богатий та вбогий засіб уяви, єї ріжноманїтна або одностайна кольористика, квітчастість то буденність, єї романтичний лет або реалїзм, та всякі інші можливі єї спосібности розкривають нам рівночасно що найголовнїйші знамена душевного устрою артиста і позваляють глянути глибше в історию його душі. Якою-ж є уява Шевченка?

Поетична творчість Шевченка, а іменно її епічна частина, в якій відтворює уява поета сьвіт та людий, не відзначаєть ся великою ріжнородностию тем анї постатий. Постати, групами споріднені з собою, дадуть ся в сути своїй звести до двох-трех основних типів. Епічні сюжети служать переважно до поетичного зясованя социяльної, национально-полїтичної або й особистої кривди, при чім найбільше уваги присьвячуєть ся долї жінок. Істория страждань материй та поза скобки конвенциональної моралї впавших дївчат займає найбільше простору і домінує над іншими темами. В самім осередку поміж усїми постатями стоїть у Шевченка мати. Материньска душа найшла тут найповнїйший вислів.

Отже уява Шевченка обмежувала ся тільки до одного, його духовими інтересами точно означеного простору, з яким була звязана сильними узами чутя — так дуже характеристичного для незвичайно лїричного таланту Шевченка. Сильно розвинена чутєва сторона душі була спинюючим чинником для свобідної уяви, яка моглаб була подекуди, іменно в епічних частях, будувати на дещо ширшій основі. Чутєва сила держала думки та уяву поета замкненими в одних і тих самих границях, та не позваляла їм вийти з зачеркненого раз круга. Уява йшла виключно в напрямі почувань і повертала ся головно довкруги осіб, предметів та подїй, з якими вязала поета любов або ненависть. Що не торкало сильнїйше струн серця, те й лежало поза межами його творчої уяви. Що не викликувало в ньому нї жалю або співболю, нї гнїву або обуреня, те й не спонукувало його до поетичного відтворюваня. Уява задержувала ся залюбки коло того, що було серцю любе або немиле й сюди заєдно вертала, як що коли куди інде була звернена. Через те і постати Шевченка являють ся здебільша модифікациями якогось одного типу доброго або злого і то такого, що найсильнїйший будив в серцї відгомін. Шевченкові царі, маґнати, дїдичі і т. п. в сути своїй мало чим між собою ріжнять ся. Всїх їх характеризує твердосердність, самоволя-бута, віроломність, нелюдяність, розпуста... Є вони тільки незначними відмінами одного типу злої людини, який найбільше дратував поета і до сього типу зводила його уява поодинокі, індивідуальні появи того рода осіб. Злого чоловіка бачив Шевченко в своїй уяві тільки в такій менше більше формі. Типову одностайність помічаємо також і на позитивних постатях з тою хиба ріжницею, що тут розріжнитиб можна два типи: страждаючий (жіночий тип) та героїчний (мужеский, козацкий тип). Се вказує на деяку обмеженість уяви Шевченка, спричинену незвичайною силою чутя, що успосібнювала його знаменито до лїричного співу, але з другого боку звужувала внутрішнє поле видженя, приковувала увагу до деяких тільки зображень а нарушуючи духову рівновагу унеможливлювала епічно-обєктивне творене. Що в лїрицї робить Шевченка великим, те творить в епічній поезиї його слабу сторону. Під впливом пламенних. почувань виринали перед очима поета постійно одні і ті самі люди, подїї, предмети, краєвиди. З ними не міг нїколи розстати ся і чи то в Петербурзї, чи під Уралем на засланю привиджували ся йому весь час Україна, рідне село, україньска дївчина, войовниче козацтво, надднїпряньска природа, царі та пани. —

Поза тим не знав Шевченко іншого сьвіта і житя, іншої природи, інших людий. На його духовому виднокрузї видною була від початку до кінця найдорожша йому Україна; вона стояла в самім осередку думок, була жерелом його одушевленя або розчарованя, метою його стремлїнь, предметом надїй — одиноким змістом усього душевного житя. В наслїдок такого психічного скупленя, спричиненого високим напруженєм його відчувань, мусїла творчість поета одержати одностайний вигляд, що проявляєть ся саме в малій ріжнородности тем та постатий. В один тільки бік сконцентрована уява мусїла нераз переповідати ся, одну річ по кілька разів модифікувати (постать україньскої дївчини, матери-покритки!) не могучи нїяк видобути ся спід керми інтензивних почувань, щоб перейти до інших мотивів та захопити дещо ширші круги.

Кромі такого обмеженя що до обєму являєть ся для уяви Шевченка характеристичною признакою ще субєктивність та палкість. Йдучи на зустріч почуваням, ідеалїзувала вона несьвідомо постати поетови любі і дорогі, а притемнювала злі та ненависні. Для перших піддає уява поетови самі чисті, ясні краски у других підчеркує самі найпоганїйші моменти з поминенєм інших або перемінює їх у глумливо-сьмішні карикатури (цар і цариця у „Снї“!). З пристрасти чутя пливе, як дальший наслїдок її, палкість уяви. В огнї чутя займають ся слова та образи, Що раз лелїють нїжно-пестливо, то знова горять горячим полуйям пристрастного зворушеня. В мові Шевченка чути всї тони від найнїжнїйших до найшорсткійших, де то з його уст падуть вже що найострійші слова погорди, обуреня, зневаги. В таких хвилях пересердя достарчала йому загониста фантазия що найдосаднїйших порівнань, переважно із царства домашних зьвірят. Поетична мова Шевченка достроювала ся усюди до хвилевого чутєвого стану і враз з ним переходила усї ступнї напруженя. Такої саме огнем чутя перелитої мови вижидав Шевченко від Бога самого:

Неначе срібло куте, бите,

І семикрати перелите

Огнем в горнилї, словеса

Твої, о Господи, такиї.

Розкинь же їх ...

Побіч черт, які основують ся на тїсній залежности Шевченкової уяви від володїючих його душею почувань, кидають ся в очи ще деякі інші, зависимі від загального душевного устрою поета. Шевченкова уява орудує переважно материялом основаним на дїйснім досьвідї, так що й відстань між її образами а дїйсностию видаєть ся не дуже великою. В основу творчости поета увійшли самі дїйсні переживаня, сам реальний внїшний та внутрішний сьвіт. Реалїстична уява тільки нерадо відступала від правди, а подекуди то може й за строго єї держала ся (як в „Гайдамаках“ устного переказу).

Вона нїколи не змогла підняти ся до свобіднїйшого лету, виходячого понад ровень дїйсности. Виїмково тільки дїяло ся те в немногих випадках (деякі баляди та історичні поеми). Тому й містерия „Великий льох“ випала не по думцї автора, бо окрім деяких зверхних тільки моментів (розмовляючі душі, ворони) за мало тут такого елементу, що міг би підняти нас у сьвіт справдїшної містериї, а навпаки очевидні натяки на поодинокі історичні факти держать нас в обіймах історичної правди. З містериї вийшла непрозора алєгория. Уява Шевченка, обладована понурими образами сучасного йому житя, була за тяжкою до іграшок, нескорою до сьмілого. переіначуваня набутого засобу сумних спостережень, неспосібною до легкого вигадуваня чисто фантазийних елементів, при помочи котрих можнаб побудувати якийсь новий, нереальний сьвіт поетичної улуди, через який пробивалаб ся рівночасно й дїйсність. Скілько разів приходилось Шевченкови оповідати про щось, що перечило законам природної льоґіки, то робив він се завсїгди тільки під деякими застереженими. Надприродність і фантастичність старав ся якимсь прородним способом умотивувати, щоб не стягнути на себе закиду неправдоподібности. Тому одягає він ті твори свої, в яких уява свобіднїйше хотїла погуляти, у форму сна, бо лише в тій формі уважав він всяку свободу фантазиї оправданою та природною. А як вигляд таких буцїм то сонних привидів був мимо сього ще дуже чудний і неймовірний, то тодї старав ся поет оправдати сю чудність додатково ще так, що ось то приміром — йому пяному сон такий дивний приснив ся. „От-так ідучи попід тинню з бенкету пяний у ночи... А вже підпилий як засне... Та й сон же, сон, напрочуд дивний менї приснив ся“ („Сон“). Коли отже ходило о те, щоб музу свою погодити з правдою, не вагав ся Шевченко покликувати ся хоч би на своє — здумане — похміллє як на причину дивного сна.

II.

Найзамітнїйшою чертою поетичного таланту Шевченка являєть ся відтак його дар плястики, який творить немов перехід між Шевченком-малярем а Шевченком-поетом. Уява, що служила рівночасно двом ріжним артистам в одній особі і відповідала вимогам двох ріжних родів штуки, мусїла прецїнь мати щось в собі, що придавало ся так поетови як і маляреви. А тим є дар плястики. Шевченко вміє своїм влучним способом унагляднювати на зверх усякі подумані тільки, понятеві елементи при помочи із внїшного сьвіта пожичених, конкретних образів та людских постатий. Незримі та мертві, нетїлесні акти думаня або відчуваня стають в плястичній уяві поета живими, для ока видимими предметами або єствами. Його понятя, ідеї або несхопні душевні явища прибирають обєктивний вигляд, примінений до їх сути. Надто загальні, з нїяким простором не звязані елементи думки уміщує Шевченко постійно в якімсь просторі та робить їх приналежними то до людства то до мертвої природи. Далеке і мрачне уміє його уява наближити до найяснїйшої перспективи, до місця, звідки воно найсхопнїйшим робить ся для уваги читача. Найабстрактнїйші річи подає Шевченко в найбільш наглядно простій формі, так що його творчість мусить бути понятною і для необразованих умів, коли ходить о поодинокі образи. Шевченко густо-часто рисує те, що хоче сказати, а річи скомплїковані як психічні стани або й фізичні чинности розкладає на ряд моментальних образів, взятих переважно із простого, сїльского осередка.

Незвичайну скорість їзди віддає поет в „Невольнику“ ось таким малюнком:

Із куряви щось вигляне і знов пропадає

Нїби шапка через поле котить ся, чорнїє,

Пропадає, мошечкою

Тілько-тілько мріє.

Свою думку, що Ярина вже втратила всяку надїю на поворот Степана і вже й до ворожки перестала ходити, рисує поет ось так: „І стежечка доріжечка яром та горою утоптана до ворожки поросла травою“. Абстрактна думка заступлена тут рисунком травою зарослої стежки. В образї: „Заросли шляхи тернами на тую Вкраїну“ хоче Шевченко сказати, що на Вкраїну вже йому нїколи не вернути ся (заросли тернами!). Так само рисує поет і психічні стани, приміром журбу: „Сидить батько кінець стола на руки схилив ся, не дивить ся на сьвіт божий“. „Старий Трохим по подвірю мов убитий ходить“. „А Ярема по долинї ледве-ледве ходить, не дивить ся, не слухає“. Образ розпуки виглядає знова так: „Всї танцюють, а Галайда не чує, не бачить, сидить собі кінець стола, тяжко, важко плаче“. Скоро поет хоче віддати висший ступень якогось переживаня, стану і чинности або унагляднити велику скількість чогось, тодї користуєть ся правильно плястичними, зоровими — рідше слуховими образами-гіперболями, кладучи їх задля порівнаня. В серцї дуже сумно, лячно, болючо стало: „Коло серця мов гадина чорна повернулась“. Дуже густо і обильно поляли ся сльози: „Як роса до схід сонця покапали сльози“. Оксана бігла дуже звинно і скоро непомітно: „Шелесть! Попід гаєм мов ласочка крадеть ся Оксана“. Щастє щезло дуже нечайно і безслїдно: „Мов чари розсипалось та розлилось“. Слава буває дуже легкою та нетрівкою: „Святая слава Чигирина як пилина лине за вітрами холодними, в хмарі пропадає“. Люди є дуже податні на внїшні впливи: „Люде гнуть ся як ті лози, куди вітер віє“. Марія дуже зажурила ся: „Марія похилилась мов .тополя од вітру хилить ся в яру“. Безлїк козаків, велике їх завзяттє, скорість походу і атаку відтворює Шевченко коротким а дуже наглядним образом: „Базари, де військо, як море червоне... ясновельможний блисне булавою, море закипить, закипить і розлило ся степами ярами“. Акустичний образ дуже великих та тяжких кайданів дають нам слова: „Мов дзвони загули кайдани на неофітах“.

Уява Шевченка залюбки переносить усе подумане у змисловий сьвіт і одягає його у форму найприступнїйшу для змислів, головно для ока, рідше для уха. В зоровій уяві поета перемінював ся сьвіт голих думок у своїх подробицях на людскі постати (мати, дївчина, сирота, дитина і т. д.), то на видимі, мертві предмети (як н. пр. хата), то на єства з царства природи. Найрадше одначе заступає вона всїлякі понятеві елементи людскими постатями і при помочи їх інтерпретує невичерпаний зміст ось таких понять як: Україна, доля, воля, правда, слава, муза і т. д. Обширне і скомплїковаве понятє сучасної поетови України унагляднює його уява тим способом, що кладе на місце понятя простий та незложений образ убогої матери-вдови, що приневолена жити у зруйнованій безверхій хатї, якої власні дїти цурають ся, та ворогам помагають її плюндрувати або катувати.

„Тяжко матїр (Україну) покидати у безверхій хатї, а ще гірше дивити ся на сльози та лати...“ „Вторая доконала вдову сиротину...“ „За що тебе сплюндровано, за що мамо гинеш? Чи ти рано до сьвіт сонця Богу не молилась?...“ „Оттак то Богдане, занапастив єси вбогу сироту Україну...“ „Гірше ляха свої дїти її розпинають та як пиво праведную кров із ребер точуть...“ „Україно! Україно ! Отсе твої дїти !... Плач Вкраїно бездїтна вдовице!...“ „Зажурилась Україна, заплакала як мала дитина...“ „Україна обідрана сиротою понад Днїпром плаче..." „А ви Україну ховайте, не дайте матери, не дайте в руках у ката пропадать..." „Обниміте-ж, брати, найменшого брата, нехай мати усьміхнеть ся, заплакана мати...“ „А ти, моя Україно, безталанна вдово! Я до тебе лїтати му з хмари на розмову... Порадимось, по* гуляєм, поки сонце встане. Прощай же ти, моя нене удово небога!...“ „Воскресни мамо! І верни ся в сьвітлицю-хату, опочинь! Бо ти аж надто вже втомилась гріхи синовії несучи...“ „Не однаково менї, як Україну злиї люде присплять лукаві і в огнї її окраденую збудять...“ „Привитай же, моя ненько, моя Україно, моїх дїток нерозумних як свою дитину...“

Понятє недолї україньского народа зляло ся в уяві Шевченка з образом нещасної матери, усїми і Богом забутої вдови- сироти, на яку напосїдають ся лукаві люди і часто в злуцї навіть з її дїтьми користають з її безсильности та намагають ся їй віку вкоротити, щоб відтак її з останнього ограбити. Безталанне такої матери-вдови звісне було поетови із молодечих, на селї прожитих лїт і скілько разів він думав про невідрадне положене свого народа, пригадувала ся йому силою асоцияциї незавидна доля сїльскої матери-вдови. Її простим, нескомплїкованим образом користуєть ся уява поета для плястичного унаглядненя необмеженої — в своїх подробицях — недолї великого многотисячного народа. Щоб відчути зміст виспіє наведених поетичних алегорій, бодай в приближеню так, як се сам поет відчував, треба перенестись у душу його і враз з ним усьвідомити собі стражданя безталанної, Україну уособлюючої, справдїшної матери.

Як людску постать уявляє собі Шевченко також і долю, якусь невидиму висшу силу, що після його фаталїстичного сьвітопогляду кермує житєм чоловіка, робить його богатим і вдоволеним то вбогим-нещасним, від якої залежить зміст і примана житя. Доля являєть ся у Шевченка якоюсь загадочною людиною, яку би кождий хотїв при собі мати, та нїхто не знає, де її шукати. Вона скрізь по сьвіту вештаєть ся і рідко хто її знає. „Чи то в шинках з богачами, чи то в степах з чумаками, чи то в полї з вітром вієть ся по волї...“ Дехто її надармо за морем шукає, інший рветь ся з усїєї сили за долею... „От-от догнав і — бебех в могилу“. А в іншого сїромахи нї хати нї поля, тілько торба, а „з торбини виглядає доля, мов дитинка“; він її лає, проклинає, заставляє... „Як репях той, учепить ся за латані поли!“ Вона химерна і „кого схоче, сама найде у колисцї найде“. Того як мати дитину убирає, доглядає. Йому запродасть землї од краю до краю, його полем ходить та для нього „колоски збирає“. Нелюбого кине на розпуттї як лиха мати дитину. Кого не хоче, в того спить і не доглядає, або ледащицею кудись забавляєть ся. Декого гне вона, ломить і котить ним, а „де спинить і сама не знає“. Прогнати може її Бог з хати, як чоловік чим тяжко провинить ся. — Ось такою виводить Шевченко долю. Вона привиджуєть ся його уяві то гарною дївчиною, то невідчепною дитиною, то материю доброю або лихою, то робітником в полї, що пильно для когось колоски збирає, то ледащицею в селї, що з богачами в шинку забавляєть ся, або кудись геть по сьвіту волочить ся. Душа її химерна, стороннича і загадочна, одному прихильна а для другого зла або й жорстока. Її природа змінчива як у старинного Протея; кождому у іншім видї являєть ся. „У всякого своя доля...“

Волю, за якою поет так дуже зітхав, бачить його уява, велитенною козацкою постатию, що колись давно на Вкраїнї гарцювала і татарами засївала поле, „у голови гори клала, степом укривалась, кровю умивалась а спала на купах — на козацьких трупах“. У Києві вона „у жупанї розвернула ся весела, оксамитом шляхи стеле“ (Чернець“). Те було давно колись. Тепер вона спить в могилї разом з козаками „неначе сповита“. Лягла спочить. Кромі козацкої волї згадує поет і про сю, що її цар Микола приспав. „А щоб її збудить, треба миром-громадою вигострить сокиру та й заходить ся будить, а топроспить небога до суду Божого страшного“. Така то вона безсильне сонна... В неволї згадує Шевченко про свою власну колишню волю і бачить її „сьвіже молодою і прехорошою“ (Дївчиною) або ледащицею, що „в гостях улилась, в степу небога заблудила“. В „Кавказї“ говорить поет про волю підбитих народів як про слабоньку ще дитину „ненагодовану та голу“, яку „милостиві“ застукали „сердешню та цькують“.

Заснула воля, заснула й правда на сьвітї. Остання спить глибоким сном немов пяна. „Кати знущають ся над нами, а правда наша пяна спить“. Та прийде час, як вона зі сну прокинеть ся, оживе і „між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе од ласки царської“. Правду уявляє собі поет також немов сьвятою пташкою, що поки-що у Бога на небі живе та колись в будуччинї прилетить вона й на землю спочить. Тодї станеть ся чудо. Незрячі прозрять, дебр-пустиня прокинеть ся...

Славу персонїфікує Шевченко ледащою шинкаркою, що без розбору з ким небудь „мізкаєть ся“. Музу виводить мамою-чарівниченькою, що його як свою дитину пеленою обвинувши в поле (на лоно природи) винесла і тут на могилї (під подихом минувшини України) колихала і сповивала і чари дїяла. Як мати найлїпша вона його усюди доглядала і пташкою то красною зорею радувала. Навіть власні думи і піснї стають перед очима поета немов живі єства-дїти. Себе вважає він їх батьком. За ними йому тужно, без них сумно. Із-за Днїпра прилїтають вони і радують його вбогу душу „плачучи, сьміючись мов ті дїти". В хвилях застою поетичного твореня тяжко батькови на серцї без любих дїтий. Він сподїєть ся, що „може ще раз прокинуть ся мої думидїти, може ще раз пожурю ся, з дїтками заплачу“. Думи свої доглядає поет як дрібні дїти і висилає їх у рідний край з далекої чужини. „В Україну ідїть, дїти, по-під тинню сиротами“. Понятє смерти засоциювало ся в уяві Шевченка з зображенєм косаря, що ночию йдучи полем „тне людий, не спочиває“. Чума неначе грізна мара з лопатою в руках риє гробовища, йде городом та селом і мете людий як помелом. Якоюсь особою уявляє собі Шевченко навіть і сьвіт: „За що тебе, сьвіте брате, в твоїй добрій теплій хатї оковано, одурено, кадилами окурено... і розпятієм добито?“

Намість многости дає усюди уява Шевченка одність, безпростірне кладе в межі якогось означеного простору, мертвобездушне удуховлює і ставить у ряди людий, знаних поетови із сїльского окруженя. На таких то постатях унагляднює плястичним способом, так дуже характеристичним для народної поезиї, історию мук народа, свої фільософічні, на житєвім досьвідї основані міркованя про фаталїзм в житю чоловіка доля), про занепад правди в сьвітї, про брак свободи, суєтність слави, безпощадність смерти, відстрашаючий характер пошести, благодатний вплив чародїйної сили свого поетичного натхненя. Способом уособленя уплястичнює вкінци поет своє особисте відношене до власних творів (батько — дїти). Все, що передумала душа, трансформує уява поета переважно на постати людий, викомбіновані на основі дїйсних спостережень.

III.

Ще краще виявляєть ся плястика, в першій мірі зорова наглядність Шевченкової уяви на малюнках його власних душевних переживань — хвилевих станів і настроїв або загального психічного розположеня. Сьвіт душі поета, змальований на лад фізичного, вяжеть ся з якимсь місцем в просторі, має своїх добрих та злих, любих та грізних мешканцїв, в ньому буває день та ніч, тепла весна і холодна осїнь-зима. Тут дїєть ся все так, як в домашньому ґаздівстві — в хатї селянина. Запопадлива господиня (надїя) дбає про лад: чистоту, сьвітло і тепло; в колисцї плаче голодне або невкрите дитя (серце), інколи прийде хтось в гостї (нудьга, печаль, горе), як що чує утому, лягає, щоб відпочати. Буває, що жителї кудись дївають ся і пропадають, а хата лишаєть ся самітною і темною пусткою. Вона може також заняти ся огнем і погоріти.

Нестерпний стан крайного застою душевного житя, внутрішної мертвеччини та якоїсь апатиї, що в зародку вбиває усякі живійші думки і почуваня, відтворює уява поета при помочи образу занедбаної та в нутрі своїм зимної і пустої хати. Як тут так і в душі буває темно, холодно і глухо, скоро у нїй нїхто не живе, нїчо не ворушить ся, нема нїякої надїї (господинї). „Поки живе надїя в хатї, не виганяй, нехай пустку нетоплену іногдї нагріє". Душа позбавлена всякої надїї, почувань, думок нагадує поетови образ погорілої хати. Зруйнував би її без надуми, якби не те, що може ще „вернеть ся надїя в некриту хату зимувати і укриє і нагріє погорілу хату і вимете і вимиє і сьвітло засьвітить, може ще раз прокинуть ся мої думи-дїти". На ось таких примітивних чинностях господинї в опустїлій хатї пояснює поет з питомою собі наглядностию процес душевного відродженя спричиненого поворотом надїї у душу. Таке відроджене (весну душі) малює ще поет в стиху: „Буває, іногдї старий не знає сам, чого зрадїє..." Тут знова викликує його те етичне почуванє роскоші, яке переживає людина зробивши комусь добро.

Нераз такому любо стане,

Нераз барвінком зацьвіте.

Оттак буває, в темну яму

Сьвятеє сонечко загляне,

І в темній ямі, як на те,

Зелена травка поросте.

В душі такого стає зеленїти і цвисти як у темній ямі, скоро до неї сонце загляне. Перед ним сіяє надїя, в споминах витає молодість. В неволї зове поет свою душу темною коморою, яка на протязї довгих а скучних років спорожнїла, з якої лїта забрали все добро — навіть нудьгу та печали. Душа стала неспосібною вже що-небудь відчувати.

В душі родять ся і живуть думи-дїти. Без них в душі мертво і холодно, як в нетопленій пустцї. „Думи мої молодії, понуриї дїти! І ви мене покинули, пустку натопити нема кому!“ Та прокидують ся тут часом і такі думи (думки), що „рвуть ся душу запалити, серце розірвати“. Буває, як усядуть прокляті, то „розібють на стократ серце і надїю і все на сьвітї проженуть і спинять ніч“. „Одна давить серце, друга роздирає, а третя ...тихесенько плаче“ геть десь в найдальшім закутку душі. На рівнї страшними гістьми, що часто крадькома у душу приходять, бувають нудьга, осїнь, печаль і журба. Нахабна печаль преть ся у душу, „як той москаль“, „як злодїй“, а іногдї „оступить душу, що аж заплачу“. Сумом пустинї віє в душі, як „нудьга в гостї прийде, та на ніч засяде“. Вона невідчепна як ті, що деруть податки за подушне в селї. „Мов за подушне оступили отсе мене на чужинї нудьга та осїнь“.

Наколи загальний стан пригнобленя-депресиї душі привикла уява поета унагляднювати образом нетопленої і темної пустки, погорілої і безверхої хати, порожної комори та темної ями, то душу саму виображує вона собі якимсь живим єством, що й „усьміхаєть ся“ на милий спогад, або скованою лежить „чиїмись руками“. Поет бачить її сирою, убогою, чистою та маленькою а в епільогу до „Невольника“ посилає її „немощну“ за сьвіт „сцїлющої й живущої води“ пошукати:

Як інколи, то й принесе

І покропить в хатї

І засьвітить огонь чистий,

І сумно і тихо

Розказує про весїллє

Звертає на лихо.

Як перед тим надїя, так тепер сама душа собі у своїй хатї господиня. Найшовши води, заводить лад у себе — оживає.

В прольогу до „Гайдамаків“ вважає поет свою душу авторкою своїх дум-слів, „що так вона щиро колись виливала, що так вона нишком над ними ридала“. Щоб їй на перекір не зробити, боїть ся поет їх заховати з собою. „Гріх, душа жива!" А як жива, не може мовчати. „А може їй легше буде на тім сьвітї, як хто прочитає ті сльози-слова“. Душа-ж не вмирає, а вічно живе:

Як небо блакітне, нема йому краю,

Так душі почину і краю не має;

А де вона буде? Химерні слова!

Попри душу окремий сьвіт творить в уяві Шевченка серце. Душею зоветь ся у нього в приближеню загал усїх сил душевних, що завмираючи лишають по собі темну і холодну пустку в нутрі, глуху порожнечу — або знова оживають і спричинюють загальний психічний підем. Душа се в першій мірі інтелектуальне „я“ поета, де родять ся думи, виринають спогади, блисне „сьвятим ангелом“ надїя, стане немов живою Україна. Душа, се немов пряжка, що пряде як день так ніч (раз: „встала рано, напряла мало, та й лягла одпочивать собі небога“). Душа є чимось творчим, вічним в людинї, без початку і кінця. Зате в серцї концентрують ся головно самі бажаня і почуваня. Серце заєдно чогось бажає і хоче, відчуває смуток, жаль, тугу, горе або втїху і радість, воно сьмієть ся і плаче, воно непорочно праведне і вражливе на всякий біль та зло довкруги себе. В противеньстві до душі воно гине-вмирає.

Психольоґічне понятє серця ілюструє уява поета на образї малої та слабосилої, вбогої, голод і холод терплячої дитини. „Невкрите, голодне“ серце поета „плаче, ридає, кричить“. Щось в нього болить.... „чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш? Засни моє серце...“ На своє серце нарікає поет, що воно все жде чогось, „болить і плаче і не спить мов ненагодована дитина“. Воно рідко коли „усьміхаєть ся тихесенько“, або від плачу спочине..— „Умитеє сльозами серце одпочине“. В своїй нїжности не в силї воно знести виду нещастя; від того плаче і „глянуть не хоче“. Тому поет стараєть ся його „заховати“ від людий і сьвіта („На Різдво“), щоб нїчого не чуло, нї бачило. „Закрий, серце, очи!“ Мимо всього поетови любо, як серце його плаче і не спить. „Плач же, серце, плачте очи, поки не заснули“. Нестерпний час, як „заснули думи, серце спить“. Тому поет радить Перебендї: „Ходи собі, мій голубе, поки не заснуло твоє серце". Спляче серце не знає суму, нї горя, нї туги, нї любови; тодї й житя нема нїякого. Як мати свою ридаючу болящу дитину, так любить поет своє серце. Його хотїв би зберегти перед лукавими людьми, проклятими думами та вбиваючим горем. Та те йому не вдаєть ся в житю. Чим далї, тим частїйше являють ся чорні, шалені думи, які „рвуть ся серце розірвати“. Поруч ідуть люди, що розбили його „малеє та убоге те серце праведне колись“. Воно лежить вкінци мертве „замучене, поточене горем“ і вже й не плаче, тілько „вяне, засихає, замерзають сльози“. Воно вже „порване побите і що хороше... було в ньому, те розлило ся“; воно „побитеє гріхами людскими“. До Марка Вовчка звертаєть ся поет з прошенєм: „Сьвіти на мене і огрій, і оживи моє побите, убоге серце, невкрите, голоднеє“.

Ось так унагляднює Шевченко історию свого серця — чутєвого житя душі. Намість самого серця кладе нам його уява перед очи нещасне дитя: мале, убоге сиротя, невкрите, голодне, залите сльозами, що плаче і кричить та рідко коли вспокоюєть ся. Замучене опісля горем, побите і пірване на тернистім шляху житя, воно сохне і вяне-завмирає.

Грізною хоробою серця буває лихо-горе. Підкравшись незамітно скриваєть ся воно в серцї, точить і мучить його, поки не зівяне. „Крилось лихо, та в самім серцю й уляглось у генеральші молодої“ („Петрусь“). „Сховало ся у серцї лихо як зьвір у темнім гаю“ („Наймичка“). „І лихо в серцї ворухнулось і сьвіт запалило“ („Невольник“). Лихо внадило ся і в серце поета. Тут стогне воно і ридає, лиш інколи затихне трохи „мов нагодована дитина“. Як що давне те лихо, то засне: „На що будить колишнє? Добре, що заснуло!“ Із серця переносить уява поета те лихо на зверх і виводить його якимсь близше неозначеним єством, що поселюєть ся то тут то там між людьми, руйнує їх щастє і приносить з собою сльози у хату. „І в хутір лихо завернуло і сліз чимало принесло. Прогуло... та й заснуло“ („Наймичка“). Тепер лихо панує скрізь над людьми, а давнїйше інакше бувало: „Було колись в Українї, лихо танцювало", або „грає козак виспівує, аж лихо смієть ся .

На тім вичерпуєть ся зміст усього психічного житя, що його безпосередно малює Шевченко. Найзамітнїйшими поміж малюнками являють ся ті, в яких висловлюють ся поодинокі душевні стани а саме: душевна депресия получена із втратою спосібности не то що думаня але й відчуваня, душевне відроджене спричинене відзисканєм надїї або якимсь інтензивнїйшим почуванєм вдоволеня, невтишимий біль серця, що заливає очи сльозами і спонукує поета до поетичного твореня, або вкінци крайний одчай, у який кидають поета прокляті і страшні думи, що ночами навідують його в неволї і „рвуть ся душу запалити, серце розірвати“. Зі окрема ще характеризує плястична уява поета своїм методом персонїфікациї деякі подрібнїйші переживаня душі, які зовуть ся надїєю, нудьгою, печалию, журбою, лихом та горем. Для їх змальованя користуєть ся уява Шевченка конкретними образами із сїльского сьвіта людий та природи.

IV.

По людскому бачить уява Шевченка також природу. Таємничу мову неба, землї, весни і т. д. перекладає поет на зрозумілу і рідну мову людини. Поодинокі явища природи бачать ся йому думаючими та відчуваючими єствами і задля того то стають вони для нас близькими та своїми. Душу людини вкладає поет у соняшне сяєво, у маєстат місяця, темноту ночи, шум Днїпра, гук. моря, тайну весни і т. д. Через те викликує в нас живий інтерес для них або й спочуванє, бо душа цїкавить ся найпаче душею а спочуває лише живій душі.

Сонце спиняєть ся весною серед неба і немов той „жених“ оглядає землю „молодую“. Соловейко в гаї та вся країна прибрана квітами, йде його зустрічати. Рано „встає“ воно зі сну, вечером „пращаєть ся“ з землею і „лягає“ за горою чи за гаєм „спочивати“. Веселе „ховаєть ся в широких хмарах весняних“. Осению „оповившись хмарами спить“. В гнїві займаєть ся крізь хмару огнем, „запече і почервонїє“, немов би землю запалити хотїло. Воно праведне душею і враз з поетом не любить неправди на землї. Правда мусить бути, бо „сонце встане і осквернену землю спалить“.

Ще ріднїйшим являєть ся поетови ясний місяць, біло — та круглолиций. „Ти вічний, без краю! Люблю розмовлять з тобою, співати тобі думу, що ти-ж нашептав. Порай менї ще раз: де дїтись з журбою“. Мов парубок під ніч виходить місяць „погулять“ по синьому небу, „подивить ся в жолобок, криницю та в море безкрає...“ Немов висланець Бога „пливе оглядать і небо і зорі і землю і море, глянуть на люде, що вони моторять, щоб Богові в ранцї про те розказать“. Підчас гайдамацкого крівавого дїла сяє він сумно серед неба і за гору ховаєть ся. Йому страшно глядїти на кров і пожари. Як сонце, так місяць і зорі, непорочно праведні, не терплять лиха на землї. Ґонта вбивши рідні дїти кличе: „Праведні зорі! Сховайтесь за хмару...“

Хмари „гуляють“ в осени по небі а „веселїють“ серед ночи, як зійде місяць з сестрою зорею. Хмара мов мати покриває сонце: „За сонцем хмаронька пливе, червоні поли розстилає і сонце спатоньки зове у синє море, покриває рожевою пеленою мов мати дитину“. Теж саме і ніч, що вкриває все і всїх „як дїточок мати“. Вже Запорожцї, у війнї мовляли: „Ніч мати дасть пораду“. В „Гамалїї“ ніч „стрепенулась“ (від пожарів сьвітлом занялась) — „не бачила стара мати козацької плати“.

Весна встає, розстелює зелений килим по землї, проганяє зиму, чорну землю сонну розбуджує і її мов дївчину до шлюбу барвінком, рутою та рястом квітчає. А ся „повита красою зеленїє, вмиваєть ся ранною росою, вмиваєть ся, красуєть ся, сонце (жениха) зустрічає“. — Шевченко був ентузиястом весни. В нїй бачив чарівну красу, молодість, неповинність і щастє — добро, за яким шукав безуспішно у сьвітї між людьми. В веснї бачив здїйснене своєї найвисшої мрії про побіду доброго прінціпа над злим. Як зло в сьвітї, так нелюбою єму була в природї холодномертва, жорстока зима. Малював її хиба о стілько, о скілько йому се було потрібне до виведеня поетичної ситуациї. Ось як н. пр. в „Катеринї“: „Утомилась завірюха де-де позїхає, реве, свище... по лїсу завило“. За те весну та ще й лїто любив цїлою душею і ранним ранком і серед тиші та спеки полудня і підчас вихру а найпаче серед романтичної, місячної ночи. З весною вертала у душу , його надїя на_; весну-відродженє правди та добра в сьвітї.

І краєвид оживає в уяві Шевченка та заповнюєть ся людскими єствами. Діброва се донька бсгатого батька, що її тричи на рік одягає: раз рясно зелено і надивившись її огортає в ризу золоту, на кінець сповиє білою габою і спать ляже втомивши ся. Верби геть понад ставом тихесенько собі купають зелені віти. Нічю слуха верба соловейка, дивить ся в криницю. Калина з ялиною та гнучкою лозиною мов дївчаточка із гаю вихожають, повбирані, заквітчані, думки-гадоньки не мають (безжурно), вють ся, гнуть ся та співають. Дуб зелений мов козак із гаю вийшов та гуляє Попід горою. Тополї неначе з Оглава дївчата ватагу вийшли зустрічати та й стали — перед Оглавом. Над берегом геть-геть неначе пяний очерет без вітру гнеть ся. Трахтемирів порозкидував хати мов пяний старець торбинки (нерівномірно). Хатки біленькі виглядають, мов дїти в білих сорочках у піжмурки в яру гуляють (між деревами ховають ся). Над Трахтемировим високо на кручі нїби сирота прийшла топити ся в Днїпрі — оттак стоїть одним одна хатина. Стоїть собі на пригорі неначе дївчина хатина. — Могили, сьвідки давної слави, журять ся, сумують і нишком в полї з вітром говорять про козаків.

Подібно як в народній творчости, так і у Шевченковій, важним єством являєть ся буйний та буйнесенький вітер. Як такий, що не має простірних границь, виступає він в уяві поета немов посередником між ним а далекою Україною, між покиненою дївчиною а її милим на далекій чужинї. Йому „буйному“ передає Шевченко свої думи, щоб занїс їх до милого друга. Дївчина передає йому свої сльози, щоб понїс їх „за синєє море, чорнявому зрадливому на лютеє горе“. Вітер найкраще знає, хто де дїваєть ся, бо він усюди віє, з усїм та й з морем говорить. В нього питають ся сумні Шевченкові могили, „де наші (козаки) панують“. Дївчина розвідуєть ся про милого свого: „Ти з морем говориш, збуди його, заграй ти з ним, спитай синє море...“ В „Гамалїї“ ждуть турецкі бранцї; від вітру приємної вістки з Великого Лугу, чи не їдуть козйкй їм на спасене. Душа вітру чутка і подекуди розуміє вона нїжну мову поетичного серця далеко краще від самих людийі Йеребендя втїкає тому від людий на могилу. Тут вітер „то приляже то прислуха, як кобзар співає, як серце сьмієть ся, слїпі очи плачуть... послуха, повіє“ — (нерівномірне фильованє ритму!). За Україною тужно поетови, бо „там повіє буйнесенький, як брат заговорить“. — Через день вітер віє, повіває, гуляє по полю або з могилою на степу говорить, через ніч в гаї спочиває. Спить чуйно і як в „Утопленій“:

Прокинеть ся, тихесенько

В осоки питає:

„Хто се, хто се по сїм боцї

Чеше косу?...

....тихесенько спитає — повіє,

Та й задріма...

(наслїдуванє легенького шепоту!)

Надувшись сердито завиває, гне верби, ламає дуба, до гори Днїпрові филї підойма. Утомлений лягає одпочивати — „розбивши вітер чорні хмари, лїг біля моря одпочить“.

Кругом відмінне становище займає в поезиї Шевченка Днїпро та море. В природу неба і землї з її весною, вітром, гаями і т. д. поклав поет сентиментальну нїжність, мягкість і пасивність своєї душі, її потребу любови і бажанє щастя-мира між людьми. В природї Днїпра та моря знова проявив ся як найдокладнїйше другий бік психіки поета: його активність, героїзм, гнївна завзятість, бажанє крівавої розплати з ворогами — прінціп боротьби. І задля того саме поезия Днїпра і моря проявляєть ся переважно в героїчних, історичних поемах.

Як Україна страждаючою материю, так знова Днїпро виступає сивим дїдом-козаком, батьком або братом народа. Безпомічна мати плаче над своїми дїтьми, Днїпро реве, лютує та кипить жаждою дїла-відплати, боротьби. Почувши (в „Гайдамаках“) пісню Яреми, пісню повстаня-свободи „широкий та синїй підняв гори-хвилї, а в очеретах реве, стогне, завиває, лози нагинає“. Йому хотїлоб ся подужатись з ворогами, їх крови напити ся. „Широкий та дужий“ служить вірно свому народови і носить ворожу кров у синє море. Богато він її у море носив, „червонив синє та не напоїв“. В „Заповітї’“ сподїєть ся поет, що він її ще раз колись в будуччинї понесе. В „Гамалїї“ довідавши ся, як тяжко плачуть в неволї козаки, вмить будить Днїпро („зареготавшись, що аж піна з уса потекла“) Великий Луг та сестру Хортицю та велить Запорожцям чим дужше поспішати в Царгород на ратунок. В Днїпрі уособила ся завзятущість запорожских козаків, з якими він в дружбі і любови столїтя прожив. Те-ж саме лежить і в природї Днїпрових порогів, що ревуть та стогнуть розсердившись, „щось страшне співають“. Тільки чайка скиглить понад Днїпром лїтаючи, мов за дїтьми (козаками) плаче, тільки очерети сумно у Днїпра питають, „де то наші дїти дїлись, де вони гуляють“. В хвилях спокою „геть-геть розкинувшись сіяє батько та горить“, або між горами „неначе в молоцї дитина красуєть ся, любуєть ся на всю Україну“. Днїпро зілляв ся в уяві поета з понятєм могучої козацкої України. Над його берегами рішала ся і рішить ся ще доля народу. — Подібний характер проявляє природа „синього моря“, що гомонить, клекотить і гуде, „зьвірюкою то стогне то виє“. Воно любило „завзятих-чубатих Славян“ і залюбки їх носило як гостий до султана. Воно зборонює Босфорови будить Візантію перед приїздом козаків; воно подало Днїпрови „тую журбу-мову“ нещасних бранцїв, що її був перший Босфор у Скутарі зачув („Гамалїя“).

Як усе, так і природу бачить уява Шевченка в сьвітлї людского, внутрішного або внїшного житя. „Я“ поета нїколи не зливало ся з природою в щось одно; він не перетворював образів природи на символи своїх душевних настроїв, але стояв оподалїк І відчував у неї праведність і зло, лагідність і сердитість, відчуваня і бажаня людскої душі. Шевченко був перш усього поетом долї, горя та щастя людий та свого і природа спиняла його увагу стілько на собі, о скілько являла ся йому зеркалом людского житя. Він відтворює її, о скілько вона стоїть у певнім відношеню-звязку з якимись чинностями або переживаними людини, о скілько вона силою закона асоцияциї нагадує йому людий. Переважно людьми інтерпретує уява поета і неуявний сьвіт чисто льоґічних понять і незримий сьвіт душі і змисловий сьвіт природи. Шевченко у всїм бачить передовсїм образ людини — і в Українї і в серцї і в хмарі і в Днїпрі. Він не малював природи самої про себе але для того людского лиця, що його бачив у неї. Тільки мимоходом де-не-де в більшій або меншій мірі звертає поет свою увагу на явища, які не лежать або и не могуть лежати в области „людского“, і він малює їх не так задля самої звязи, яку бачить його уява між ними а сьвітом людий, як радше під безпосередним впливом вражіня самої краси. Весняний вечір і ранок, схід та захід сонця, місячна тиха ніч, Днїпро підчас нічної бурі, чарівний вид красок в природї — вражали сильно естетичний змисл поета і підходили мимовільно йому під перо. На многих картинах з природи легко завважати — приміром — його вподобане в красках. „Сонце заходить, гори чорнїють... і серцем лину в темний садочок на Україну... Чорнїє поле, і гай, і гори, на синє небо виходить зоря... Чи очи карі тебе шукають на небі синїм?" Схід сонця: „Край неба палає“, „поки неба край зачервонїє“. На морі: „Із-за хвилї сонце хвилю червонить“. Лани у Шевченка — зелені або золотополї, садочок — темний, білий або зелений, вечірні хмари — рожеві, гори — голубі та блакітні з далека, квіти — рожеві, місяць — ясний, білолиций, хати — біленькі, небо та море синї і т. д.

Чоловік бачить та розуміє загал усїх явищ в сьвітї так, яким він йому представляєть ся в сьвітлї набутого ним досьвіду. Шевченко понимає і уявляє собі його на свій лад і на тім саме основуєть ся нова черта його психіки — ориґінальність уяви, що відріжнює його сильно від прочих, своїх та чужих творцїв слова. Проживши добру часть свого молодого віку — до 1829 р., себто до 15-того року житя — в сїльскім осередку, пізнав його Шевченко у своїх межах наскрізь, а спостереженя, що їх тут поробив, запали чи не найглибше у душу та увійшли майже усї без виєма в основу його досьвіду. Вони поклали немов підвалини під будуче знане, сьвітогляд та житєву мудрість поета. Крізь призму їх — тілько їх — бачив він опісля та понимав явища психічного, суспільного, навіть і фізичного сьвіта. На їх тлї відбивав ся в його душі образ цїлого сьвіта у всїм ориґінально і не так, як у інших, що провели свій молодий вік в шкільних лавках за книжками — а не, як Шевченко в мужицкій хатї, в полї за чередою, або як наймит у дяка і т. и. Найріжнороднїйші появи в сьвітї, з якими стрінув ся поет в своїх пізнїйших лїтах, навязувала його уява сама від себе до тих найперших та найсьвіжійших образів-спостережень, придбаних під сїльскою стріхою на веснї житя. І хоч духовий виднокруг поета своєю мірою відтак розширяв ся, то все таки ся первісна основа його досьвіду остала ненарушена і з усього найтрівкійшою. З неї, як з невисихаючого жерела, черпала весь час фантазия Шевченка елементи, потрібні її до поетичного мальованя житя, душі, природи. І саме в тім лежить до певної міри секрет ориґінальности Шевченка.

Появам пізнаним в рамах сього вузкого сїльского сьвіта підпорядковує опісля уява всї інші появи загальнїшого характеру. Серед невеликого числа тих основних, понад іншими домінуючих зображень, що при їх помочи відбувало ся пізнаване ширшого сьвіта від хвилї, як поет розпращав ся з селом, на перше місце видобуваєть ся сїмя. Серед неї Шевченко виховав ся і зріс і образ її лишив ся в його душі як взір усякого суспільного житя. Одною великою сїмєю уявляв собі відтак поет весь україньский нарід, цїлу Славянщину. Щиру та безінтересовну любов — „братолюбіє“, що вяже усїх членів родини в один щасливий і тихий гурток, хотїв переляти в жили всяких висших суспільних органїзмів — в народ, племя, людство. Щастє — проповідував — прийде аж тодї на землю, „як не буде врага-супостата, а буде син і буде мати“, „буде брат та сестра“, або як усї Славяни стануть „добрими братами...“ На мужика глядїв як на „найменшого брата“ в сїмї, усїх добрих людий звав своїми братами. Сїмя являєть ся в сьвідомости Шевченка вихідною точкою для його суспільних поглядів, рівночасно ідеальною формою спожитя людий між собою. У ту форму хотїв переодягнути житє як найширшого загалу.

Домінуюче значінє в сьвідомости поета мають так само зображеня поодиноких членів родини: матери, брата, сестри, малої дитини, дївчини-доньки, батька. На матїр переобразила уява поета понятє найцїннїйшої йому в сьвітї України, доброї долї, опікунки музи. Образ матери привиджуєть ся йому в начерках хмари, що сонце спатоньки зове, то в ночі. Його велике привязанє до матери числить ся від часів дитиньства; материне, аж до краю любляче серце цїнив поет висше всього і банував за ним до смерти. „Деб того добра... матїр взять на сьвітї?“ — „Слово: „мамо“ — великеє, найкрасчеє слово“ і т. д. Долї нещасних материй присьвятив поет найбільше місця у своїх творах. Чинности матери — як доглядає і не спить, одягає, до сну укладає, пеленою вкриває, за дїтьми блукаючи плаче і т. и., часто використовує уява поета для унаглядненя деяких моментів з житя душі, природи то що. Батьком являєть ся Шевченкови Днїпро або природа, що доньку діброву одягає, братом місяць, вітер, Днїпро, зоря є місяцеви сестрою. Ще глибше запав поетови у душу образ малої дитини-сироти, немовляти, сїльских дїтий. Його серце се невкрите, голодне дитя; Українцї се дїти України; думи — його власні дїти; Днїпро красуєть ся як „дитина в молоцї“; інколи „дитинкою“ виглядає доля бідному з торбини; на Кавказї застукали Москалї сердешню ненагодовану ще та голу дитину — волю; веселими дїтьми бачать ся поетови біленькі хати. В образї дитяти, що так сильно вбив ся Шевченкови в память, бачив він самого себе — свою „молодую“ долю. Бо я було трохи не голе, таке убоге. („Козачковському“)

. . . . . . . . . . .

А іногдї така печаль

Оступить душу, аж заплачу!

А ще до того, як побачу

Малого хлопчика в селї:

Мов одірвалось од гільлї,

Одно-однїсеньке під. тином

Сидить собі в старій ряднинї, —

Менї здаєть ся, що се я,

Що се-ж та молодість моя. („І золотої й дорогої...“)

. . . . . . . . . . .

Давно те минуло, як, мала дитина,

Сирота в ряднинї, я колись блукав

Без свити, без хлїба, по тій Українї. („Гайдамаки“)

Себе малого виводить поет в стихах: „Менї тринадцятий минав“, „Давно те дїялось“ і т. д. Свому спочуваню для безталанного хлопчика-сироти дає вислів в „Катеринї“, „Черницї Марянї“ („А дитина, сердешна дитина, обідрана, ледве, ледве несе ноженята“). Образом малих дїтий тїшить ся в „Марії“, „Наймичцї“, в стиху: „На Великдень, на соломі“. У „Снї“ з жахом глядить, як „онде під тином опухла дитина голодная мре“. Образ безпомічного, немовляти рисує нїжними словами і в „Наймичцї“ („бідне простягає манюсїнькі“), в „Князївній“, в стихах: „У нашім раю на земли“, „На панщинї пшеницю жала“.

Благо..., як у хатї

Є з ким розмовляти,

Хоч дитина немовляща...

Сам Бог розмовляє непорочними устами.

В постатї дївчини уявляє собі поет свою колишню волю (прехорошу, сьвіже молоду), гарно вбрану природу на веснї, або діброву; щасливими дївчаточками являють ся йому гнучкі-стрункі дерева: ялина, калина, тополя. Високо на кручі положена хатина нагадує поетови дївчину-сироту, що прийшла топити ся в Днїпрі. З образом дївчини-жінки не розлучала ся душа поета передовсім з ідейних мотивів. На неї глядїв він як на втїлений ідеал етичного совершеньства. Щирість, посьвята в любови, нїжна чутливість, неспосібність твореня якого-небудь зла, аж до самовідреченя йдуча терпеливість — краса душі й тїла були тими чеснотами, якими уява Шевченка любила прикрашувати майже кождий характер дївчини-жінки і підносити його понад рівень етичної вартости мужчин, диспонованих аж надто часто до насильства. До виїмків належить хиба вдова в „Утопленій“. Але тут питаєть ся поет з зачудованєм: „Де-ж серце жіноче?“

Житє сїмї привязане безуслівно до якогось місця замешканя — а тим є хата. Її зверхний та внутрішний вигляд буває у Шевченка зеркалом щастя або нужди людий. Хата України „безверха“ та „погоріла“. „Нову, добру хату“ Чехів „запалили сусїди злі“ (Нїмцї). В кого нема своєї хати, того жде незавидна смерть під чужим тином. Свою хату має в уяві Шевченка не тільки сїмя, але й народ, сьвіт та душа. В душевній хатї господарює надїя, а скоро ся забереть ся, хата темною пусткою стоїть — такою, як хата Лукії у „Відьмі“, або бездїтної вдови у „Пустцї,, та в стиху: „Не кидай матери“. Порядок, що його робить ся у хатї, потрібний і в сьвітї і в душі.

З сього бачимо, як велике значінє має для поетичної фантазиї Шевченка сей найперший сьвіт вражінь, яких він дізнав підчас свого пробуваня на селї до 15-того року житя. До елементів лежачих в межах сього первісного, невеличкого виднокруга, обіймаючого хату враз з її жителями, навязує відтак душа Шевченка найріжнороднїйші появи фізичного і психічного сьвіта і таким чином собі їх по свому пояснює і присвоює. Місце того первісного сьвіта заняв опісля сьвіт інший, але своїм виглядом уподібнений до першого. Другою материю стала для Шевченка Україна, другою хатиною сьвіт душі, другим братом мужик, а місце малого дитяти в колисцї заняло його серце. З образом косаря засоциювало ся зображене смерти, в шинкарцї відбила ся суєта слави, впертого москаля заступила печаль, господинею в хатї являла ся надїя і т. д. Понятє моральної гнилї в сьвітї (як н. пр. национальне ренеґатство) унагляднювало ся в уяві поета найкрасше на образах деяких, менше для носа та ока милих місць господарского обійстя. „Сонце не грілоб смердячого гною (верства змосковщених Українцїв!), „грязь Москви, Варшавське сьміття“ (гетьмани!), „сьмітник Миколи“ (Петербург!), „Ми... онуча, сьміттє з помела його Величества“ (царскі підлизнї). Хмельницкого тручає поет в сьвятім обуреню в „багно свиняче“; про нетворчого чоловіка висловлюєть ся, що „гнилою колодою“ по сьвітї валяєть ся, старіє ся і гниє в багнї; Україну бачить в уяві, як „заснула... буряном укрилась, цьвіллю зацьвіла, в болотї серце прогноїла і в дупло холодне гадюк напустила“. Свою ролю грають в уяві поета так само і зоольоґічні образи, пізнані ним на селї. Царі та їх наганячі являють ся йому задля своєї хижости і скажености собаками, що рвуть людий і гризуть; свинею клеймить людину морально впавшу, або влюблену надто в вигоди („невільники заснули мов свиня в калюжі“). Підступного і ласого зове котюгою (кішечкою, кошеням), а тих, що дбають тільки про їдло — кабанами, порожних та гордих індиками (старшина ...понадувалась як індики), стрійну та розтріпану в поведеню царицю чаплею („Сон“) і т. д.

Образи крайного вбожества та нужди виступають в уяві поета постійно на тлї сїльского тина. Під тином шукають пристановища бездомні, з громади людий виключені покритки, тут виливають сльозами своє горе сироти. Під тином вмирає з голоду „у бурянї сумуючи“ Марія — мати Йсуса, під тином конає опухла, голодна дитина, тут днює і ночує старий, слїпий кобзар, „попід тинню сиротами“ велить поет йти своїм думам на Вкраїну. У злуцї з сїльскими відносинами стоїть у Шевченка термін „вбогий“, уживаний на означене ріжного рода нещасливих станів, не тільки під зглядом материяльним але й моральним. „Вбогий“ значить у Шевченка також: страждаючий, безсильний, ограблений, самітний, або й любий, неповинний, серцю дорогий („Спасибіг, друже мій убогий“, „мій друже вбогий нелукавий“).Убогими, як коли, являють ся поетови серце, душа, голова („нїчого не вдїю убогою головою“), Україна, Запороже, праведні та добрі люди („убогі дїти“). — Все, що щасливе, бачить ся йому знова „молодим“, а на вид більш нїж пересїчного щастя вириваєть ся йому з грудий слово „рай“. Шевченко ідентифікує залюбки сьвіт то з пеклом то з раєм, бо оба ті понятя увійшли зараня в його сьвідомість а під впливом лектури сьвятого Письма ще укріпили ся опісля.

Весь засіб образів, яким орудувала поетична фантазия Шевченка, обмежуєть ся у всїм точно до тої сфери житя, В якій провів він свої найперші лїта. Пізнїйші вражіня та спостереженя полишили тілько незначні слїди в його душі (як н. пр. лєктура старинних клясиків) і на сам спосіб твореня та асоциятивний перебіг його думок не мали великого впливу. Він глядїв на субєктивну та обєктивну дійсність завсїгди майже під кутом відносин сїльского житя і всякі можливі стани та чинности підтягав правильно під їх рубрику. Постійне круженє житя на селї між днем і ночию, працею-утомою то відпочинком - сном переносить уява поета на кожду іншу область житя, де нема нї працї, нї утоми, нї спаня. У Шевченка лягає втомившись „одпочивать“ природа, вітер, серце, козацка воля. Шевченко просить Бога: „Відпочинь від кари у сьвятому раї!“—або: „коли-ж одпочити ляжеш Боже і нам даси жити?“ — значить: коли-ж умучиш ся каранєм людий і заперестанеш їх карати? Людским сном спить у Шевченка правда (як ще до того твердо, то „пяна“), воля, серце, сонце, діброва, доля (спить і недоглядає), Україна,. Бог і т. д. Спати значить отже: не бути, бракувати, загинути, щезнути, умерти, не дбати (Бог, доля) і т. д. Приспати знова когось, значить: спричинити його неістнованє (цар Микола приспав волю), зробити неуважним (Україну присплять лукаві), втихомирити-заглушити („Думи мої... чом вас лихо не приспало?“) і т. д. Що оживає і починає жити, те у Шевченка „прокидуєть. ся“ зі сну: думи, правда, воля і т. и. Море будить вітер, печаль, чоловіка, сонну землю весна.

Чинність митя служить Шевченкови для означеня морального очищеня. „Умийте ся! образ божий багном не сквернїте!“,, „...і обмитих поцїлуйте вольними устами!“ Одяганє і убиранє відбуваєть ся також в природї і в моральнім сьвітї. Діброву одягає „батько“ тричи на рік; весна убирає квітами землю; країна повита красою, убрана весною вмиваєть ся росою; сонце зійшло„неначе ляля в льолї білій“; садочки зацьвіли неначе полотном покриті. „Сьвіт багряницею окрито“; цар порізав із шкур козацьких собі багряницю, пошив єї жилами твердими і заклав столицю в новій рясї; прийде час, як „честь і слава покриє землю дорогим, золототканим, хитрошитим, добром і волею підбитим, сьвятим омофором своїм“. Козак Швачка чванить ся, що надїне вражим .... кошуленьку червону.

Своє віршоване зове Шевченко мережанєм, а свою письменницку дїяльність характеризує хлїборобскими роботами в полї оранєм та сїянєм. „Може викую зі слова до старого плуга леміш і чересло, Може зорю переліг той і посїю сльози і може зійдуть ножі...“ „Орю свій переліг, убогу ниву та сїю слово; добрі жнива колись то будуть...“ Те-ж саме роблять і суспільні вороги, тілько вони „орють лихо, лихом засївають. А що вродить? Побачите, які будуть жнива!“ Хлїборобами на народній ниві були колись козаки, що „засївали і рудою поливали і шаблями скородили — і щож на ниві породило! Рута — волї нашої отрута...“ Гайдамаки знова посїяли в Українї жито, „та не вони його жали... нема правди, не виросла...“ Осталась нива така, що й „плугами, ралом не розорем“.

Як молодь в селї в вільних хвилях — під вечір виходить чи у садок, чи у гай погуляти, так місяць вийде нераз по синьому небу „погуляти“, і дуб зелений мов козак із гаю вийшов та гуляє по під горою, так серденько поета хотїлоб гуляти по волї, так гуляє вітер по полю, а на небі хмари. На кріваве погуляннє-залицяннє вибирали ся з Чигирина Гайдамаки, славні були „бенкети козачі“. Гамалїя у Скутарі „по пеклу гуляє“.

Месть, зависть, злоба, дають привід до частих огнїв на селї. Про такі випадки оповідає Шевченко — а бачив їх певно чимало — в „Князївній“ (огонь як кара Божа), в „Маринї“ (підпал з оправданої мести), в „Москалевій криницї“ (з зависти). В такій формі уявляє собі Шевченко й акт национальної мести та зависти. Нїмцї, злі сусїди, запалили у сусїда нову, добру хату. Нїмота запалила „велику хату“ Славян. „Наш тихий рай“ запалили . . . . . . . Україну хочуть лукаві люди приспати і в огнї окрадену збудити. Те-ж саме дїєть ся інодї в душі. Думи рвуть ся душу запалити, лихо запалює в серцї внутрішний „рай“ або весь сьвіт на очах.

Не без впливу на сам спосіб вислову поета лишило ся богато всяких і дрібнїйших моментів з сїльского житя — ось як н. пр. звичай позичати у сусїдів, як кому чого потреба. „Веселка з Днїпра води позичає“ — висловлюєть ся ориґінально Шевченко. Його голосок „позички зїли“, а силу „позички зносили“ — себто, талан зужив ся через випозичуване для побічних цїлий, або, що не служив виключно свому високому, патріотичному призначеню.

Головно на підкладї тих первісних спостережень творять ся в уяві поета і такі образи як: „воля в гостях упилась“, „правда наша пяна спить“, „неначе пяний очерет без вітру гнеть ся“, „царі, кроваві шинкарі“, „Ой Днїпре... сю ніч упєш ся“ і т. д. Пяно-зьвірскими бачить уява Шевченка майже усїх лихих сього сьвіта (їх прототип — дяк Богорский!); пють, що правда, Козаки і Гайдамаки із надміру веселости та вони не впивають ся і не тратять свого людского, доброго обличя. Пяним творить ся сам поет у „Снї“ — з поетичних мотивів.

От се той основний засіб поетичних образів, що ними орудувала уява Шевченка. Всї вони сходять ся в однім осередку, до якого прилягла була раз на все душа поета. Звідси то й пояснюєть ся вже сама з себе обмеженість що до богатства, незвичайна плястика та з мужицкого способу пониманя сьвіта випливаюча ориґінальність Шевченкової уяви. Стоїть вона в тїсній лучности з дїйсностию (реалїзм) і передає вірно те, що раз на її плитї записало ся; нїчого з того не таїть, не прикрашує і не парфумує часто в супереч правилам сальонового bon ton-y — бо-ж і не в сальонах викохала ся муза Шевченка.

===========

ЯКИМ ЯРЕМА

УЯВА ШЕВЧЕНКА

З нагоди столїтного ювилею уродин поета.

ТЕРНОПІЛЬ. НАКЛАДОМ АВТОРА 1914.

Печатня оо. Василиян в Жовкві.