Оце кинув я в народ прохання пригадати собі львівських диваків або, як їх колись називали, сьвірків – і сипонули історії просто-таки цікавезні. Тепер я їх зібрав, скомпонував, доповнив і подаю одним текстом. Звісно, зредагувавши. Тому не дивуйтеся, що ви раптом стали такі грамотні. Мені для вас ніц не шкода.
Як справедливо зазначив Андрій Уфорест: «От цікаво, а чи набереться така кількість спогадів про нормальних людей?» – на що Пьотр Запольський цілком слушно зауважив: «Та хто би нормальних пам'ятав!»
Окремі сьвірки недостатньо розкриті, тому коли буде мати хтось уточнення, то прошу писати. А потім побачите себе в книжці.
Сальвадор
Юрій Луценко: «В гуртожитках Політеху на вул. Відкритій йшла захоплююча війна між пані Рузею, яка мешкала в окремій комірчині підвалу, і Сальвадором – прийшлим дідом у білому плащі з двома псами. Предмет війни – порожні пляшки під вікнами.
Ясно, що ми були на стороні пані Рузі. Не тільки тому, що вона за право здати пляшки охоче мила кімнати після студентських загулів, але й за її неймовірні українсько-польські сороміцькі пісні о 6-й ранку під вікнами.
Боротьба з Сальвадором (за легендою – ексофіцером кгб) йшла постійно. Найкраще було прив'язати пляшку і потихеньку підтягувати її ближче до вікон. Коли Сальвадор наближався на певну відстань, з усіх вікон на нього лили воду і репетували: "Сальвадор, забери собаку!!!!"»
У 1980-му я теж його бачив, коли ми в кущах квасили. У Сальвадора було аж 5 собак. Не знаю, чи всі, але декотрі з них були навчені шукати порожні пляшки. Студенти кидали в нього кульки з водою.
Дивна жінка біля входу в «Арсен» на Науковій
Ярко Тягун: «Вона майже щодня стоїть під стіною в обтислих лосинах, часом курить, підбирає недопалки, але не жебрає і нікого не чіпає. "Небайдужі громадяни" якось викликали поліцію, приїхав патруль. Документів у жіночки не було, причину перебування там вона не стала пояснювати. Поліціянт оголосив вердикт – ви ж бачите, що вона дивна, але ж нічого не порушує. Та й по всьому. Жіночка і далі стоїть».
Людмила Лопоша: «Вона багато років там стоїть. Десять як мінімум. Напевно хвора, деколи голова труситься. Зараз дуже постаріла. Постійно збирала недопалки».
Бабуся біля Нептуна
Людмила Лопоша: «Дуже бідно вбрана, до перших морозів в гумових шляпанцях. Щось завжди вишукувала на землі, збирала сміття і недопалки, траву полола. Ніколи нічого не просила. Щось її не видно».
Наталя Возненко: «Так, біля Нептуна. Мої діти в "Школу радості" ходили. Часом купували пиріжки смажені, жахливі, то вона стояла між магазином косметики і тими пиріжками. Спершу страшно було, а потім і діти до неї звикли. (Як Баба-Яга з казки серед білого дня). Часом уже сніг на траві лежав, а вона в гумових шляпанцях на босу ногу. І весь час сміття збирала, навіть найдрібніше».
Дівчинка Оксанка
Старша пані, що вдягала барвистий одяг, мала заплетені косички з бантиками, але бувала доволі агресивна, обзиваючи малих дівчат уродками або старухами. На запитання, як її звуть, відповідала: «Я Ляля» або «Я дівчинка Оксанка». Переважно вона дефілювала в районі Любінської, але забрідала і в центр. Коли її діставали кпинами, погрожувала братом-боксером.
Якось я сидів з кумплями у «Феміді» на Січових Стрільців, і вона підійшла до нашого столу й запропонувала, що нам заспіває. Ми не погодились. Хтось їй ляпнув: «Іди, стара дурепо». Вона відразу визвірилася писклявим голосом: «Це я стара? Та мені сім років!»
Світлана Фітьо: «Ця Ляля мене бачила вагітною і кричала мені вслід, що як то так, я така стара баба (мені тоді було 22 роки), і ще й вагітна, і невідомо, від якого діда. З братом-боксером ця Ляля мене також хотіла познайомити, коли я їхала в тролейбусі, і вона вчепилась до мене; і коли я їй сказала, що не хочу знайомитися з братом, то вона мене вщипнула в руку боляче і зразу вийшла на зупинці».
Зоряна Микитин: «В кінці 80-х в центрі ходила пані Люда з ялинковим дощиком на голові і шиї. Гарно співала, але не забувала покрити матом тих, хто надто заглядався на неї».
Оксана Кузбит: «На Привокзальному базарі у 90-х ходила пані вся в кісках зі стрічками».
Ігор Лещишин: «Так, потім її, здається, у 2001 році на вул. А. Горської забили у під'їзді».
Пані Пенкальова
Альдона Надбужанка: «В Брюховичах мешкала пані Пенкальова, що сильно підводила очі і малювала виразні брови чорним косметичним олівцем. Тож коли молода дівчина сильно малювалася, казали "вималювалася як пані Пенкальова" або "брови як у Пенкальової". То цей новий модний мейкап з широкими чорними бровами у сучасних дівчат цілком можна назвати "брови Пенкальової"».
Винниківські сьвірки
Згадали і винниківських сьвірків. Жінка на ім'я Марія, в якої весь час боліла голова – вона прикладала до голови різні речі й зверху обв’язувала хустиною, так що голова була на пів метра. Ще у Винниках були Гісяляля, Чіта, Тонько, Славко Муз, Коля з Чишок.
Було б добре, аби хтось пригадав про них щось більше.
Снігуронька
Альдона Надбужанка: «У 80-х центром Львова часто прогулювалася старша пані в костюмі Снігуроньки, навіть серед літа, в короні і з білою штучною косою, з розмальованим обличчям. Здається, що на неї так і казали "дурочка-снігурочка"».
Ігор Садовий: «Снігурочка з Академічної. Жіночка в яскравому одязі, вся розцяцькована значками, брошками і різними блискітками. Іноді грала на гітарі. Російськомовна».
Гандзя з Партизанської
Тетяна Вергелес: «Це були 60-ті. Ми, малі, мали Гандзю за командира, хазяйку вулиці: вона тримала територію. Спробував би ти кинути обгортку від цукерки під ноги – крику було! За Польщі Гандзя служила у пана в маєтку на Гроховській (Партизанська-Рудницького), що його за совітів віддали під дитячий садок. Казала у чергах, що совєти її визволили, але тут же витирала сльозу, оповідаючи, що пан застрелився, як прийшли радянці, а пан, що не кажіть, був таки добрий. Ходила у хустці, пов'язаній на потилиці, і з дрючком, яким погрожувала розбишакам малим».
Оксана Каліба Савчук: «Вона без камер спостереження мала всю вулицю під контролем. Коли на повороті з Партизанської на Пушкіна мотоцикліст врізався в дерево, п. Гандзя перша з'явилась на допомогу. Відки вона дізналась? Казала, що по звуку почула, що на вулиці біда».
Монтекасіно
Роман Кошовий: «Нагадаю лише про Ромка Монтекасіно. Вже років з десять його не бачу. Такий колоритний чувак: його легко було впізнати – просто викапаний Паніковський! Тусив на площі Ринок і тулив туристам байки за гроші. Всі екскурсоводи були від нього в шоці! Москаликам брехав, що він у війну був льотчиком і горів у літаку під Смоленськом, а полякам – що за них під Монте-Кассіно кров проливав (звідси і його кличка), а тепер бідує серед бандьор. І сердешні москалики з поляками пускали сльозинку і відсипали йому жменьку грошенят».
Баба Пінька
Ірина Погрібна: «Вперше побачила її, коли у гурті одно-двоклашок бігла до школи на Франка (початок 1970-х). Баба Пінька йшла, бурмочучи сама до себе невідомий текст, обмотана й одягнута у велику кількість брудного лахміття. За нею тягнувся шлейф неприємних запахів. Школярики показували чудову каменицю на Мічуріна (тепер Карманського) й розповідали, буцім господиню цього будинку, бабу Піньку, злі доньки прогнали з хати, і вона змушена тепер мешкати у підвалі свого будинку.
Як закінчилося життя лахмітниці баби Піньки, я не знаю, але інколи пригадую дитячі враження чогось незрозумілого і незвичного, як події дивного фільму».
Папіроса
Віталій Коваляк: «У нас біля гуртожитків Політеху на Гайдара якийсь час крутився один сьвірк. Високий і стрункий, в троха замусоленому костюмі і в світлій сорочці. Все приставав: "Дай папіроса". І доки ти виймав пачку з кишені та сигарету з пачки, він кумедно нахилявся вперед і акцентовано тер долонями коліна. Сподні в тих місцях були засмальцовані до майже благородного блиску. Називав він себе щоразу іншим іменем, тож ми його кликали Папіросою. Хлопці готували йому презентики: відтяті нігті змішували з тютюном і дбайливо запаковували назад у сигарету. Блював, але приходив знову і знову. Старші хлопці казали, що то колишній викладач котрогось вишу, який дізнався, що його молода дружина студентів любить більше, ніж його. І що він, навіть уже сьвіркуючи, все ще робив курсові з вищої математики і нарисної геометрії. Принципово тільки дівчатам. Але адекватності в очах ставало щоразу менше, а енергійності в розтиранні колін щораз більше, і якось несподівано він пропав. Мабуть, хтось спровадив його стріляти папіроси на Кульпарків. А заготовленими для нього презентиками хлопці потім пригощали один одного. Один так навіть палити кинув».
Пан Франек
Манта Хітра: «У 1971-му ми переселилися на вул. І. Франка, 50. Там у підвальному приміщенні жив пан Франек, який любив спиртні напої, курвів, тварин і дітей. А ще він барвисто вдягався. Одруженим ніколи не був. Заробляв продажем дрібних тваринок на Краківському, переважно це були акваріумні рибки. Але основний зарібок у нього був інший: він робив ставки на скачках на іподромі, притому багато років і достатньо успішно, щоб не відвідувати офіційну роботу і мати гроші на курвів.
Коли пан Франек повертався з іподрому, злегка похитуючись, і через свою удачу був у доброму гуморі, як лиш зустріне дитину, дарував їй якусь дрібну тваринку, щоб і дитині була радість, і щоб було дитині ким опікуватися. Кому хом'ячка, кому папужку. Особисто мені дісталися риби. Надзвичайно гарні самці гуппі і – зумисно вибрані паном Франеком вагітні – самиці. Пан Франек сяяв від щастя, що я отримала те, про що потаємно мріяла.
Мама пана Франека жила у квартирі поруч. Її всі називали «пані Франчукова», і вона ніколи про себе не розповідала, ми навіть не знали її імені. Вона виставляла ослінчик через своє вікно, потім помалу підіймалася сходами і погожими днями сиділа перед своїм вікном, розмовляла на різні теми з сусідами.
Колись до будинку з Польщі завітав нащадок архітектора, що проєктував отой будинок з драконом на фронтоні (для себе), і розповів, що пані Франчукова була у них за Польщі прислугою, а її чоловік – швейцаром.
Також пояснив, чому саме так дивно виглядало подвір'я: там раніше був сад у трьох рівнях, і верхній його рівень був там, де гостьовий будиночок і панські конюшні (тепер 4-та школа). А там, де дитячий садочок, був середній ярус саду.
Ніколи не бачила пана Франека набундюченим чи лайливим. Такий собі "людина-свято". Сподні зелені, маринарка жовта; або сподні світло-кавові, маринарка червона. Краватка теж яскрава, "лопатою". Зачіска – п'юрка в різні боки. Коли пан Франек ходив до фризієра, сусіди цю подію декілька днів обговорювали, також позитивно».
Підпалювач
Лев Скоп: «У Спілці художників працював у другій половині 70-х дуже поважний літній галичанин – можливо, робітником. Як випивав, любив підпалювати в центрі смітники. А коли пили на каві горівку (принесену з собою), він завжди казав, ховаючи пляшку: "Не дам їм заробити". А тоді вже неподалік "Інтуристу" підпалював черговий смітник».
Дивні жінки
Манта Хітра: «У 1970-ті центром ходила жінка в капелюшку, що малювала собі на чолі чорні завитки волосся і постійно щось бубніла. Часто повторювала: "Валєрка як холєрка"».
Ігор Хоса: «В 2007–2010 роках по центрі прогулювалась завжди дивно одягнута мадам. Навіть, ось так. Вона могла різко зупинитись і голосно продекламувати якийсь вірш на "общєпанятнам", після чого так само швидко переміститись на іншу локацію і зробити те саме».
Людмила Лопоша: «Певно, зовсім хвора. Постійно з кимось в голові собі говорить, бурмоче, часто лається, матюкається. А як зловить на собі чийсь погляд, то і його обматюкає. Вбрана пристойно, просто певне хвора».
Юлія Вілюш: «У 2000-х у скверику біля 3-го корпусу "Політеху" часто проходила дуже колоритна пані. З пишним волоссям, червоними губами, у яскравому одязі. Іноді спокійна, іноді з криками, але завжди помітна. Навіть важко сказати, якого віку, бо тоді здавалось, що їй десь за 40».
Андрій Данилов: «Десь під кінець 80-х по Мечнікова ходила боса панянка. Років 19–20 на вигляд. Трохи смуглява, що наштовхувало на думку про її походження з гуртожитків медінституту, але не факт, що звідтам – одягнута була у цілком радянський прикид (деколи в джинсах, деколи у спідниці, деколи у платтячку, на вигляд, пошитому якоюсь львівською кравчинею). Але у чому б не була одягнута, завжди була боса – просто по тротуару йшла собі, ніби так має бути».
Надія Моцьо: «На куті Словацького і Січових Стрільців є магазин канцтоварів, там часто стоїть молода, симпатична, добре вбрана дівчина, вибирає собі жертву – здебільшого пристойного пана, і просить купити їй ручку. Мій приятель купив! Ото я насміялась!»
Іван Сорока: «Товста жебрачка в 70-х, яка їздила "шісткою" і просила грошей, промовляючи лише: Ну! ну! ну!»
Надя Сташко: «У 70-х по центрі ходила Манька. Коралів на шиї було незліченно. Гарно вбрана у довоєнне панське вбрання. Така собі львівська пані з минулого. Завжди співала і сміялася».
Юрій Ґуравшик: «На Привокзальній біля костелу на початку 80-х ходила пані з песиком, на голе тіло вбрана була в светр у велику клітку, чорні окуляри і мешти на шпильці, просила прикурити».
Степан Мокрий: «Була одна пані, фанатка "Карпат" – вона приходила на всі матчі і дарувала команді квіти».
Стефанія Ридзак: «Вона з ними їздила на всі матчі і була їхнім талісманом!»
Світлана Фітьо: «На Городоцькій біля ДОКу живе дивна, але інтеліґентна пані років під 60. Вже її давно спостерігаю. Одягається і малюється яскраво, на голові якийсь кокон-шиньйон чорний, але вражає своєю привітністю і дуже любить до всіх собак чи кішок щось говорити. Ходить по вулиці і зачіпає всіх, але без агресії, завжди посміхається і прихвалює перехожих».
Анна Верхоляк: «В 70-х роках на Академічній можна було побачити трохи дивну пані – в капелюшку на потилиці, а на чолі – кусочки гривки, закручені льоками і приклеєні до чола».
Леся Ногаль: «І вії намальовано олівцем!»
Пан Бутильковий
Ярко Тягун: «Біля Ельжбети у середині 70-х, може, й на початку 80-х, ходив чоловічок, збирав пляшки, здавав їх у пункт прийому склотари на Хотинській. Ми, малі, звали його "Пан Бутильковий". Часом щось мугикав, посміхався дивно. Міг вдарити дитину, зірвати шапку».
Жінка зі свинею
В околицях площі Ринок ще донедавна дивна жінка прогулювалася з чорною в’єтнамською свинею на повідку і приказувала: «Пішли вже, Лора, бо я тебе з'їм!» А перед Лорою в неї була свинка Нюся, яку вона справді з'їла. Жінка просила переважно в туристів, які збиралися любуватися на це дивацтво, гроші: «Та дайте грошей свинці на їду, майте совість!» Коли свинка втомлювалася і лягала на землю, господиня поливала її водою з пляшки, давала щось з'їсти – і свиня знову підводилася та шкандибала.
Десь та жінка пропала. Можливо, вже свиня її з'їла.
Сурмач Роман Камінський
Віктор Гальчинський: «Сурмач з проспекту Свободи – колишній військовий музикант. Пам'ятаю його з дитинства у формі майора Радянської армії. Родини, здається, не мав, етнічний росіянин. Верхом його майстерності була одночасна гра на трубі та акордеоні».
Алекс Андр: «Він був дуже симпатичною людиною, але мізерна пенсія привела його до того, що він грав "Катюшу" для російських туристів з таким самим завзяттям, як "Tylko we Lwowie" для польських гостей». На жаль, через відсутність туристів він зник з вулиць міста... Я вже рік його не бачив.. Останнім часом він вже вигравав на піано-дудці й цілком заслуговував на гідність львівського "сьвірка"... Якби вони не були самотні, не були би сьвірками!»
Віктор Гальчинський: «Я не бачив його вже більше двох років. У мене складалося враження, що йому це було потрібно не стільки для грошей, скільки для спілкування – схоже, він дуже самотній».
Роман Карпінський: «Він ще в нас, у військовому ліцеї, в 1992–1994 роках був керівником оркестру».
Однак деякі читачі свідчать, що недавно бачили, як він у Стрийському парку грав на трубі.
Сурмач 70-х
Називали його дядя Вася. То був російськомовний маленький худий чоловічок, який завше усміхався до всіх перехожих і носив сурму під пахвою. Час від часу він видував з неї якісь звуки – то на теперішній Свободи, то на Академічній.
Але не це було його цікавинкою. Він робив компліменти жінкам. Міг з відстані кинути дівчині комплімент: «Красавіца!» – і тут ж порівняти її з відомою російською акторкою. А міг підбігти зовсім близько і радісно гукати:
– Ви же вилітая Анастасія Вєртінская! Сматрітє! Анастасія Вєртінская! Я вас узнал!
На ці захопливі вигуки збиралися роззяви. Вася показував на дівчину, йдучи за нею вслід, і починав грати на своїй трубі.
Біля будки з «тошнотиками» (смачними смаженими пиріжками з лівером) він неодмінно зупинявся і рекламував:
– Пакупайтє піражкі!
Він випірнав з завулків, з брам і зникав, його завше було повно.
Інколи йому сипали копійки, він усміхався, виголошував черговий комплімент і знову дув у сурму. А під кінець 70-х зник.
Ірка
Оксана Головенко: «На Привокзальній продавала синьку, дріжджі, але потім перейшла на косметику. Рекламувала: "лякі, фарби на паґносці, тільку для дам". Жила на Левандівці, десь на вулиці Багрицького».
Наталя Крет: «На Левандівці у 80-х жила така собі "Ірка базарна". Крику, сварок і лайки від неї було багато. Всі знали, що її краще не зачіпати».
Маріо
Ярко Тягун: «На Вернісажі колись крутився такий собі Маріо з зачіскою-кульбабою на голові. Казали, що був колись відмінником, потім щось йому "заклинило". Допомагав художникам чи продавцям носити картини».
Вероніка Шалайська: «Добрий він був, жив тільки з бабусею».
Альбінос
Олег Драч: «У свій час я часто бачив такого "альбіноса" у центрі. Увесь у білому. З часом білизна його одягу посіріла, але він вперто не зраджував своєму вподобанню. Було це у 90-х».
Адріан Лизак: «То покійний Саша Попов, він мешкав біля церкви Юра, захоплювався нетрадиційною медициною, робив масажі, весь час курив Бєломор (нормальний, магазинний), часто їздив на 3-6 місяців у Непал, потім захопився парапланеризмом. Помер десь років 10-15 тому, серце. Цікавий був чоловічок. Оригінальний. На межі з... але я не психіатр, щоб діагностувати. Так, спостереження».
Лідія Релет: «А взимку мав білу кролячу шапку і білу куртку? Теж бачила».
Наталка Хирівська: «Він був психічно здоровим. З особливостями характеру, але здоровим. А білі речі він шив собі сам. А сірі згодом стали, бо їх треба було часто прати. Кожух білий теж пошив собі сам. А до того ще й ліпив скульптури. Його бригада хотіла забрати у психлікарню – сусіди не дали. Бо причин не було».
Ольга Яроч: «Він часто пив каву на Вірменці. Кажуть, це батько привчив його носити білий одяг».
Леонід Гвоздецький: «Той Саша на відомому всім парапланеристам пагорбі у Золочеві допоміг мені перший раз злетіти...»
Костя Грек
Дивак, який вбраний у римську тогу ходить центром і рекламує свою книжку.
Ірена Ірена: «Живе (жив) біля Холма слави. Знала колись його особисто. Диваком був завжди».
Дівчина з газетами
Олена Гордієнко: «Їздила по трамваях дівчина, така трохи не в собі, продавала за копійки старі газети "Ваше здоров'я", "Кухня". На початку переказувала зміст газети, і бурчала-ображалася, коли ніхто не купував».
Валерій Грицишин: «У 90-х роках. Рекламувала їх в особливий спосіб: "Вісім сторінок читати! Як лікує часник... Як лікує мед... Як лікує лопух..."; бувало, що ніхто не купував, то шпурляла їх через вікно».
Галина Цюпашко: «Бачила її біля колишнього автобусного заводу минулого тижня».
Віктор Гальчинський: «За дівчину зі старими газетами не переживайте. З нею все добре, вона вже здорова і має стабільну роботу».
Олександр Феофілович: «Колишня контролер, яку нібито за неадекватну поведінку звільнили з Львівелектротрансу».
Христина Монастирська-Шалайська: «А коли хтось купив і відразу відкрив, то там не всі сторінки були і вирізані шматки тексту. Одразу до неї з претензіями. Вона не розгубилася: а що ви хотіли за такі гроші?»
Дівчина з крилами
Тоня Куніцька: «А дівчина з крилами на роликах сюди теж? Вона десь у районі Замарстинова живе, малює мехенді чи фотографується з туристами за гроші».
Дара Іщак: «Вона, як на мою думку, "без шпаків". То просто створений такий імідж для заробляння грошей».
Віто Палмері: «Є там "шпак", по-любому. Але такий, незлостивий».
Поет
Ольга Овчиннікова: «В 2006–2009 в парку біля універу ходив чоловік років за п'ятдесят і присвячував дівчатам вірші, які складав на ходу. Все у нього римувалось з Афродітою або Венерою. Якось і мені з подругою пощастило».
Бодя з Кульпарківської
Юрко Ігорович: «Мав борідку, добряк, якого цькували місцеві діти. Возив на мотузці радянську пластикову вантажівку, часто просив ласощі чи просто їжу в околицях Петлюри-Садова-Кульпарківська».
Володя
Руля Піф: «Пам'ятаю Володю з Мебельної в ватяних штанах як взимку, так і влітку. Носив багато значків. Навіть на капелюсі. Розповідали, що він професор медицини, але шпак не витримав такого навантаження і покинув його голову тай полетів собі. Взагалі то спокійний був, але коли рухали його значки, то бубнів щось і не дозволяв».
Марія Івах Іванців: «Казав: "Дай двайціть копійок". То був кінець вісімдесятих».
Ірина Винницька: «А ще ображено вигукував: "Стіляга!". Напевно, звар'ював тоді, коли це засуджували (1960-ті)».
Роксоляна Мацієвевська Віммер: «На Дністерській коло дитячого садочка гуляв. Він був на рівні розвитку 5-річної дитини і показував нам свої значки. В нього була мама».
Любко
Олег Стецишин: «Найблаженніший з нинішніх диваків – це вусатий товстун Любко. Завсідник "клумби", продавець газет на Ринку, незмінний прапоро- і плакатоносець на всіх мітингах, завжди був у перших рядах із пов'язкою на рукаві. Має дефект мови. Беззлобний добряк, обличчя більшості львівських дифіляд 1990-2000-х».
Пригадую, спочатку він продавав «Пост-Поступ» і «Ратушу», потім ще й «Поступ». І завше у перших рядах усіх мітингів.
Пані капелюхова
Христина Кашецька: «Тепер не пригадаю ім'я. Десь два роки тому був допис в групі "Некрополістика", що вона померла. Пані, яка щодня носила різні яскраві капелюхи. В самому центрі. То була яскрава та цікава особистість, лиш з якоюсь трагічною сторінкою долі, що змінила її».
Ореста Когут Ванкович: «Мабуть, Ви згадуєте про Ларису. Вона мала високу музичну освіту як бандуристка. Пережила глибоку трагедію, пов'язану з хворобою одного з синів-близнят, яку не вдалося побороти».
Діна Дурбін: «Це правда. Завше у філярмонію її пропускали безкоштовно. Яскраві капелюшки її вирізняли з натовпу».
Вероніка Шалайська: «Ходила в чудернацьких капелюхах, як на мене, це були витвори мистецтва. Завжди мило посміхалась, знаючи, що привертає увагу».
Юрко Дячишин: «Пані Ляля, Лариса Кіт, померла в 2019 році».
Пригадую її теж – у всьому синьому. Завше зі мною віталася і щось привітальне вигукувала. Приходила на презентації.
Песьо-сьвірк
Мірабель Лв: «На Замарстинові, в районі вулиць Східної-Дашкевича, живе собі пес, на перший погляд нічим не примітний: чорний, малий, бігає і нюшить, як ото пес. Але має місію по життю: боронити пияків. А пияків на Замарстинові багато різних, тому псові все є робота. Він обирає собі якого-небудь вже зовсім доходягу, біжить поперед нього як який бодіґард і превентивно обгавкує всіх зустрічних, і то в такий наглий спосіб, що навіть деколи кидається кусати. Останнього часу любив супроводити таку колоритну пару: обоє ще молоді, жінка зовсім здеґрадована, а по чоловікові ще пізнати, що схожий на вікінга, з рудою кучерявою бородою».
Леся
Оксана Кузбит: «А ще у "нульових" на приміському вокзалі була Леся, яка "відправляла поїзди". Не дай Бог, побачила кого чи на колії, чи перебігав перед поїздом, чи смітив, то відразу вхопив порушник на горіхи».
Юрій Ковальчук: «Знайома пані, з Зимної Води, абсолютно не агресивна. Дивакувата, так».
Льова
Люба Ріпак: «А ще в поїздах їздив Левко, який голосно на весь вагон повідомляв, де в кого весілля, хрестини. І ще всякі геци».
Василь Юрів: «А ще був такий знаменитий Льова. Жив на вокзалі або приміських електричках. Відомий тим, що майстерно імітував губами гру на духових інструментах та голосно повідомляв всім, де в яких селах найближчі дні буде храмовий празник. Зник десь у кінці 80-х, ходили чутки, що його якісь п’яниці викинули з поїзда – от просто так, бо комусь не сподобався, хоча був абсолютно нешкідливий».
Стефанія Ридзак: «То був молодик статний, чорнявий, доволі симпатичний, їздив у приміських електричках, грав на гребінці і губами різні мелодії, вдаючи різні музичні інструменти, гарний мав голос. Якісь покидьки викинули його з поїзда на ходу, хоча він нікому кривди не робив!»
Косянчук
Олег Стецишин: «Анатолій Косянчук. Людина з суперекстравагантною поведінкою. Весь час фонтанував ідеями, як щось цікаве зробити чи заробити, – але завжди так виходило, що його ідеї тупо крали інші, а сам Косянчук ходив надголодь. Говорив, що не може відпочивати, бо весь час щось напружено думає і тому не може розслабитися. Серед його ідей – годинник з емблемою спонсора, який мав відраховувати час, що залишився до 2000-го року. Розповів цю ідею міським чиновникам, які її відразу ж спіонерили, а на презентації, на якій був Косянчук, навіть його не згадали. Серед інших діячів, які привласнювали його бізнес-ідеї, були особи з Інституту менеджменту, один екскомсомолець, а нині бізнесмен, й інші».
Олександр Сирцов: «Ну, ідея з годинником взагалі була шикарна, там з певною періодичністю мала гепати гармата та виходити на балкон міський голова в мантії, і ще багато інших фішок. З того всього зробили тільки прес-конференцію, та й то тільки тому, що директор Музею етнографії Степан Павлюк надумався йти в депутати. Ще один його успішний проєкт – презентація мінеральної води».
Письменниця
Надія Моцьо: «В Політехніці працювала (може, і зараз працює, не знаю) така пані, чорнява, невисока, вбирається дуже яскраво – червоний плащ, дивачні капелюшки, зачіска під Лайзу Мінеллі. Діставала кафедральних дівчат-лаборанток проханнями надрукувати її літературні опуси. А раз прийшла на кафедру і почала чогось фотографувати завідувача, чемно попросила дозволу, а потім прийшла продавати ті знимки».
Тут мова про літераторку Лідію Йолтуховську-Скоропис, яка має дивну зачіску. Чорний її чубчик вистрижений так, що опускається гострим кінцем до носа, а ще є такі ж чорні, мов намальовані, пейсики. Та й брови намальовані. Вона пише непретензійні віршики: «і сам Франко, закований в кайдани, кришив ті скелі, аж луна ішла».
Збих
Євген БулавінE: «На Ботвіна жив маляр покойовий Збих. Ми жили на Медовій, і мама вирішила білити кімнату. Коли провели нараду на свому поверсі, всі сусіди сказали, що краще, ніж Збих, то ніхто не зробить. Був призначений день оглядин, домовлена ціна в 300 рублів. Збих виглядав доволі респектабельно, хоча про його пиятики та походеньки знали всі. Але також знали, що він вмів робити шовковисті з трафаретами побілки з гарним блиском стін. Настав перший день цієї величної побілки. Меблі були запхані на середину, накриті цератою. В перший день були розмиті стіни і був даний задаток в 100 рублів, після чого Збих зник. Тиждень пройшов у пошуках маляра. Сусіди доносили інформацію про його пересування Кракідалами. То бачили його в кафе на розі Ботвіна, Газової, то увечері з колєґами був в Заїжджому дворі.
Я раз побачив його на Медовій. Прибіг повідомив мамі, що Збих живий і здоровий. Мама провела з ним перемовини, результатом яких став прихід нової бригади. Збишек провадив далі своє веселе батярське життя, аж поки не розгорілась масакра. В той день уліті всю Медову розірвав крик: "Збиха зарізали!" Ми всі побігли на Ботвіна. Збих вибіг з ножем в животі з кафе на розі Ботвіна-Газова. Перебіг дорогу до Медової, впав на дорозі. Помер ще до приїзду швидкої. То був справжній батяр і дивак з Кракідал».
Таксист
Наталія Лапан: «Чула про одного дивака, який у середині 90-х пильнував одиноких перехожих жінок, які ще перед шостою зраня йшли через парк Костюшка. Одна жіночка працювала кухарем в їдальні і щодня ходила на роботу о 5½. Одного ранку до цієї пані підходить чолов'яга з величезною палицею між ногами, скаче, як на конику, та й каже:
– Чого дивишся, сідай підвезу!
Що мала робити бідна жіночка на безлюдді, коли біля неї здоровий чолов'яга, в якого не "альо" з головою? Боячись, щоб він не огрів її тою палицею, вона мусила стати позад нього і скакати з ним на "конику". Можете собі уявити стан і почуття тої жіночки віком 50 плюс і з далеко не модельною фігурою, коли вона проскакала через цілий парк, та ще й з думкою: а що, як її хтось побачить?
Нагорі жіночка чемно подякувала, а пан і каже:
– Чого дивишся, плати за проїзд!
І вона віддала, що мала в гаманці.
Цю історію жінка розповіла своїм знайомим, доводячи їх до істеричного сміху. І лише одна пані не сміялась. Потім пояснила:
– Я знаю того "пана", він мене так на Виговського підвозив».
Циган Василько
Наталія Костельська: «Коли після пар з поліграфічного ходили на каву на Вернісаж чи де-небудь у центрі, він завжди був тут як тут. Завжди витанцьовував і співав "Дим сігарєт с метолом". Світлий хлопчик був».
Пам'ятаю його. Збирав біля себе дітей і керував ними – разом вони робили різні фігури біля Вежі шевців. Потім кілька років тому бачив уже спитого і чорного. А потім він помер.
Колекція безіменних сьвірків
1
Володимир Чорновус: «Сюр працював у патанатомії і там беркицьнувся мозком. Ще один сурмач з акордеоном гуляв містом – казав, що він будитель. Ще купа тинялася на задвірку за "Жоржем" і вичисляла щасливі морди народу, що виходили з паспортного столу, – і ясне, просили на сто грам. Ще якась двигнута була на Замарстинові, що показувала дупу трамваям. Там на задвірку якийсь горбун приходив і казав, що потриматися за його горб було ознакою щасливої подорожі. Просив 5 рублів».
Вероніка Шалайська: «У 70-х ходив у кінці Личаківської в фуфайці дивний чоловік. Під кожною колонкою мив руки. Зими були люті, і руки були вічно червоні. Ми його, як діти, всі боялись. Розказували, що він вбив своїх рідних, і тому постійно руки миє. Я думаю, що це була легенда. Я його бачила років 25 по тому. Враження, що зовсім не змінився.
А ще по лісі між вулицею Голубця і Майорівкою бігав голий і лякав жінок, які ходили через ліс на молочну кухню.
А ще один бідачка спав у скрині на подвір'ї костелу Антонія. Підмітав там листя. Розказували, що в нього були батьки і гарна квартира. Батьки вмерли, а сусіду, в органах, сподобалася квартира. Його посадили в тюрму, коли вийшов, опинився на вулиці. Пізніше йому дозволили спати в котельні музичної школи».
2
Ольга Коростінська: «Зараз у моєму районі Зелена-Вашингтона є чотири відомі мені таких персонажі: пані, яка, йдучи вулицею, гучно кляне і материть якихось видимих лише їй персонажів; дебелий чолов'яга, який заходить у маршрутку, гучно декларуючи: "Посвідчення УБД", – якого, звісно, ніхто не бачив, і цілу дорогу сипле компліментами жінкам і коментами до темношкірих студентів; мачо-мен в капелюсі, який стверджує, що він закінчив духовну семінарію, але "жизнь-боль" і смітники – то його стихія; і старший пан з будинку навпроти, який живе у дворівневій квартирі без комунікацій, але з голубами. "Я вам ціхо повім, але жеби сусіди не знали: у мене голуби навіть в хаті гнізда мають". Дуже цікавий у розмові – колишній інженер-атомник з величе-е-езним шпаком».
3
Юрій Піщало: «По Шевченка в трамваї часто їздив мужчина і приповідав: "Пани і панни, ми їдемо до Святої Анни. Пани й паннóчки, передавайте на квиточки"».
Ярослав Лазор: «Пам'ятаю прохача, старого діда в синьому плащі й капелюсі, з довгою сивою бородою і добрими очима, стояв десь у 2007–2010 роках на початку Галицької, біля катедри. Нічого не говорив, просто дивився за життям міста. Завжди було цікаво, як його доля склалась».
Інші читачі уточнили, що бачили його ще у 2018-му.
Богдан Вуєк: «В 70-80-х на Привокзальному базарі був сліпий продавець. Він не стояв за прилавком, а ходив між рядами і примовляв: дріжджі, дріжджі, дріжджі… перец, перец, перец… амóняк…».
Кристина Монастирська Шалайська: «От Ви мені цим "дріжджі, дріжджі" нагадали Ігорка. Він завжди стояв у хлібному навпроти 28-го заводу і коментував, що хто купляв: "Булочки по 8 копійок, по 8 копійок!". І так ніби трохи розтягував слова. Завжди був пристойно вдягнений. Мав сиве пасмо, хоч був відносно молодий».
Галина Мазур: «На початку 2000-х в трамваї №9 і №1 дуже часто їздив пан, називав себе "елітний бомж". "Так, так, я не просто бомж, я елітний львівський бомж, маю свій смітник у центрі". Бачила його впродовж 5–6 років дуже часто».
Сергій Кирилюк: «На центральних трамвайних маршрутах у кінці 70-х їздив Вася і співав "Червону руту". Ще раніше по "колодязях" Чехова, Котовського, Пекарської ходили два кадри – скрипаль у круглих зелених окулярах і лахмітник з криками "шмуткі-тряпкі-барахлоо!"»
Гавуляк Володимир: «На куті Городоцької і Ярослава Мудрого у 80-х ходив якийсь штемп. У будь-яку пору року в будівельній оранжевій касці завжди відганяв перехожих від тої "сталінки" буцім, щоб не впало щось на голову».
Степан Мокрий: «Був один дивак. Взявши драбину, підійшов до пам'ятника Лєніну і молотком і зубилом щось пробував довбати. Чи то хотів глянути, що в його голові, – а може, для своєї шукав запчастини. Правда, його дуже швидко прибрали. Кажуть, визнали неосудним».
Наталя Закал: «Колись на книжковому ринку біля пам‘ятника Федорову зустріла дуже колоритного продавця, подумки назвала його "Лепреконом". Він був старшим поважним паном у дивному одязі. На голові був чорний капелюх-циліндр, сорочка із жабо, оксамитовий зелений фрак, штани галіфе, заправлені в чоботи, а ще у нього були довгі сиві вуса. Ну, такий собі театральний персонаж».
Онуфрія Мельник: «На початку 90-х до польської катéдри кожного дня приходив хлопчик з мамою. Напевно, був хворий. Зима чи літо – на голові тепла в'язана шапка. Ходив по костелі і зблизька заглядав кожному в лице. Постійні відвідувачі вже були звикли до нього».
Петро Кубаса: «В 70-х перед Оперним полюбляли ходити матір з сином, обидвоє з птахами в голові. Раз по раз спинялись і, обіймаючись чоло в чоло, запитували то він її, то вона його: "Ти мене любиш?"»
Толік Лисак: «Зараз в сквері Гідності на Сихові ходить один, не грізний на перший погляд. Носить якусь ломаку, зупиняється напроти лавочки і грає, ніби на гітарі або на сопілці».
Олександр Феофілович: «Ще кілька років назад був безхатько Вася, прізвисько "камандір, виручі на два рубля". Так він звертався до всіх людей у формі – муніципалів, патрульних, військових. Замерз на лавці взимку 2018-го. Його всі в центрі знали, підгодовували.
За часів, коли на стадіоні Україна були ще дерев'яні лавки, а фани сиділи в 12-му секторі, якимсь чином на футбол пробирався чоловік років, може, до 35-ти, але виглядав старше. В будь-яку пору року в засмальцованій шапці-вушанці. Всі називали його Ліса. Він поважно діставав з кишені пальто обдертого листка і починав читати: "Барселона". Весь сектор дружно "фукав". Далі читав: "Динамо, Шахтар..." – Фууу! В кінці: "Карпати" (Львів)". – "УРА!!!" Потім він поважно підіймався вгору, і йому давали якийсь дріб'язок. Це десь 1994–2000 роки».
Андрій Микуш: «В нашому гуртожитку Технікуму радіоелектроніки на Городоцькій коло цирку була їдальня. В ній часто бував такий собі інтелігентний добродій з купою книжок німецькою мовою. Він собі тихенько з'їдав у кутку якусь зупу і потім ходив поміж столи: "Прошу пана, чи маєте 15 копійок?" Якщо хтось мав 10 чи 20, не брав. Я його ще часто бачив у ходорівському поїзді – він сидів собі в кутку і читав свої німецькі книги. Казали, що їхав до Чорного Острова. То були 1966–1968 роки».
Олена Гордієнко: «У трамваях ще донедавна їздив вправний баяніст, який йшов одну зупинку по трамваю, грав українські мелодії і відразу ж виходив. До інструменту мав прикріплену пластикову коробочку для пожертв. Не казав ніколи ані слова, здавалося, що німий. А одного разу я побачила його в маршрутці на Пасічну з якоюсь жінкою, мило спілкувалися. Такий інтелігентний собі чоловік».
Олег Буняк: «А ще були диваки з фізичного факультету, які в 1990-му році після Вивиху і Дня фізика ходили по Львову з трилітровою банкою, яка була закрита металевою кришкою. В кришці була прорізана дірка, в яку пролазили купюри і монети. І була приклеєна біла етикетка, на якій писало: "Ліга Сексуальних реформ. На зібрані гроші буде встановлено на проспекті Шевченка автомат з продажу презервативів". І найцікавіше, що інші диваки туди кидали гроші. Був реально в нас на курсі Влодко з Матюків (Миртюхи). За пляшку міг в ластах та масці з трубкою побігти в дощ купувати цукерки, прикурювати від розетки, пити фотопроявник і ще багато чого».
У колажі нагорі використані знимки Юрка Дячишина ще одного львівського сьвірка – Славіка Fashion
23.06.2021