Парадокси двомовности

Які коди ламає суржик? Як на мовну ситуацію впливає «комплекс села і фермера»? Чому Росія вкладається в гумористичні проєкти на кшталт Штемпселя й Тарапуньки та Вєрки Сердючки? І в чому головна проблема з українською культурою?

 

Тези з лекції професорки Лариси Масенко «Парадокси українсько-російської двомовности», прочитаної у рамках проєкту «Мовознавча комісія. Золота колекція» до 150-річчя НТШ.

 

 

Лариса Масенко – мовознавець, фахівець у галузі соціолінгвістики, історії української літературної мови, стилістики, ономастики. Доктор філологічних наук. Професор кафедри української мови Києво-Могилянської академії, провідний науковий співробітник Інституту української мови НАНУ.

 

«Там було принижено все»

 

Коли ми проводимо масові соціолінгвістичні опитування, то деякі відповіді нам здаються достатньо втішними і оптимістичними.

 

Наведу приклад – дані з соціолінгвістичного опитування 2017 року. Його проводила група соціолінгвістів Інституту української мови спільно з Ґіссенським інститутом славістики (Німеччина). На жаль, таких масових опитувань, коли складається анкета майже зі ста питань, в Україні було лише два – і обидва з міжнародними проєктами. Першого разу – у 2006 році спільно з кафедрою славістики Віденського університету, і вдруге – у 2017 році з Ґіссеном. На жаль, наша держава не виділяє коштів на такі опитування. І це дуже прикро, тому що вони дуже важливі. Наприклад, коли в Ізраїлі впроваджували іврит – їм вдалося зробити цю мову побутовою, хоча вона, власне, дуже довгий час не вживалася в побуті, – то щороку проводили такі опитування: хто скільки якою мовою говорить.

 

Отже, в цьому опитуванні 2017 року були оптимістичні відповіді. Перше питання:  чи є українська мова одним із атрибутів державности України? Майже 80% відповіло: погоджуюся з цим.

 

Друге питання: чи обов’язково громадянам України володіти українською мовою? На це питання відповіло ствердно 90% опитаних.

 

Про обов’язкове володіння російською мовою було значно менше відповідей – всього 33%. Стільки ж, як про обов’язкове володіння англійською. Показники щодо обов’язкового володіння російською мовою дуже впали порівно з опитуванням 2006 року. У 2006-му було більше як половина – відбувається прогрес у розумінні мовної ситуації навіть на масовому рівні.

 

Якщо перейдемо до інших запитань – наприклад, питання про рідну мову – то показники дещо знижуються. Українську вважають рідною 64%, російську – 17%, і ще 17% – українську та російську однаковою мірою. Іншу – 0,8%.

 

Хотіла би зупинитись і звернути увагу на цей дуже низький показник рідної мови іншої, ніж українська та російська. Нам дуже часто говорять, що ми багатонаціональна країна, поліетнічна країна... Так, у нас є національні меншини – їх усього 17. Ми маємо регіони, які можемо назвати поліетнічними, – як Закарпаття чи Чернівеччина. Але на загал Україна національна держава, оскільки переважний етнос – це українці.

 

Далі в відповідях позивне враження вже зменшується. Запитання: якою мовою ви спілкуєтесь у повсякденному житті? Тут уже значно зростає частка російської мови. Українською мовою – менше як половина – 47%. Показник вживання російської мови – 32%. Рівною мірою і українською, і російською – 21% респондентів.

 

Зверніть увагу: кількість російськомовних громадян майже на 15% перевищує частку тих, хто вважає російську мову рідною. Це означає, що частина українців, які вважають українську мову рідною, у повсякденному спілкуванні є російськомовними.

 

Існує різниця між масовою та індивідуальною двомовністю. На цьому питанні часто спекулюють – особливо вороги української мови. Мовляв, дві мови поширені, люди спілкуються і українською, і російською – що тут, властиво, погано? На індивідуальному рівні нічого погано немає, якщо людина володіє другою мовою. А якщо третьою, то ще краще. Але треба наголосити на різниці між індивідуальною двомовністю і масовою двомовністю – такою, яка склалася в Україні.

 

У Європі йде тенденція до того, щоб вивчати у школах не тільки англійську мову як мову міжнародного спілкування. Долучать і третю мову іншої з країн Євросоюзу за вибором. Закордонні науковці дуже часто не розуміють, що в нас зовсім інша ситуація. Що наша двомовність – це результат імперської експансії, результат витіснення рідної мови, української. І що це – прагнення знищити українців як етнос. Бо мова – це основа і культури, і ідентичності. На жаль, ми прийшли до незалежності саме з таким напівасимільованим населенням. Що ще гірше, що ще загрозливіше – російська мова домінує у великих міських центрах. За винятком Західної України.

 

Наші великі ще на початку XX століття розуміли небезпеки отакої двомовоності. Згадаємо статтю Івана Франка «Двоязичність і дволикість». Він там полемізував із москвофілами і з їхньою теорією створення такої штучної мови – язичія – на основі церковнослов’янської мови, просто з деякими елементами українських говірок. Звичайно, така мова непридатна, ніхто нею навіть і не говорив. В результаті, чимало з цих москвофілів перейшло на російську мову. Абсолютно слушно Іван Франко наполягав на тому, що загальнонаціональна літературна мова має формуватися на своїх джерелах, на основі своєї мови.

 

Так само різко негативно до такої українсько-російської двомовності ставилась і Леся Українка. Відомий факт – її полеміка з Володимиром Винниченком. На якомусь етапі Винниченко вирішив перейти в російську літературу. Почав писати твори російською мовою і публікуватися в Москві. Леся Українка надзвичайно різко негативно на це відреагувала. За спогадами Климентія Квітки, написання драми «Оргія» великою мірою стимулювала саме от ця поведінка Винниченка. І там, безперечно, за дискусією Федона з Антеєм стоїть епізод її полеміки з Володимиром Кириловичем.

 

І ось у листі до видавця Юрія Тищенка 26 серпня 1912 року Леся Українка писала про те, що вона відмовляється друкувати другий том своїх творів у видавництві «Дзвін», одним з очільників якого був Винниченко: «Не бере мене охота виступати тепер під його еґідою. Двоязичність його літературної діяльности робить на мене останніми часами дуже сумне вражіння і здається мені особливо тепер (в момент гострого ставлення нашої справи) принципіально шкідливою. Нехай би він уже став або сюди, або туди, то й люде б знали, як до нього ставитись, а як тепер, то я волію стояти осторонь».

 

Тепер я перейду до сучасної ситуації двомовності, до того, як її оцінювали і оцінюють наші найкращі соціолінгвісти, етнолінгвісти і лінгвокультурологи.

 

Передусім я хочу назвати Романа Кіся, який, на жаль, минулого року відійшов у вічність. Це прекрасний дослідник, і я на його працях вчилася досліджувати ситуацію. Він володів дуже добре зарубіжною літературою з цих питань. Роман Кісь зачіпав дуже багато запитань. В нього вийшло кілька книжок. Одна з останніх монографій – «Як зупинити розукраїнення України?» Я зупинюся на одній тезі з монографії «Мова, думка і суспільна реальність» – про маргіналізацію, етнічну марґіналізацію свідомості. Він виходив із теорії американського соціолога Роберта Парка, який ще у 20-х роках XX століття детально описав людину на пограниччі культур і визначив марґіналів як «людей, які перебувають на межі двох і більше соціальних світів, що не приймають їх як повноправних учасників».

 

Роман Кісь писав про явище етномарґіналізації в Україні. Він визначав етномаргіналів як «осіб, які стоять на межі двох етнокультурних (лінґвокультурних) світів і не є органічно інтеґрованими у жоден із них. Звідсіля – ціннісно-орієнтаційна та поведінкова амбівалентність етномарґіналів. Зазвичай, зокрема в умовах міст України, в урбаністичному довкіллі етномарґінал є носієм, реципієнтом і транслятором креолізованого типу культури. Ця остання – наслідок інтерференції отих "двох світів" саме в умовах етнополітичної "недобудованости", цивілізаційної несамодостатности, а також структурної і функціональної неповноти нашого українського світу».

 

Одним із найвиразніших маркерів, ознак цієї марґіналізації є наш поширений сумнозвісний суржик. Це суміш української та російської мов – яка в соціолінгвістиці називається субординативною двомовністю. Ми розрізняємо ординативну двомовність, коли в свідомості носія мов чітко розрізняються дві мовні системи і він легко переходить – як кажуть, перемикається. А є ще субортинативна двомовність, коли цей код перемикання вже зламаний, людина стихійно бере до своєї мови слова з іншої мови. Переважно це українськомовні люди, які переїжджають з сіл або містечок у великі міста, наприклад, у той же Київ. Тут не знаходять українського спілкування і вимушені пристосуватися до російськомовного середовища, яке тисне на них.

 

Ця маргінальність, звичайно, виявляється і в поведінці цих людей. Вони розуміють, що мова їхня неповноцінна. Відповідно, це впливає і на ідентичність, і на поведінку. Наприклад, коли соціологи проводять дослідження: «Як ви будете голосувати на виборах, за кого віддасте свій голос?» – то помітили, що саме люди, які говорять суржиком, ніяк не можуть визначитися і вагаються до останнього. І ними, звичайно, набагато легше маніпулювати, ніж українськими одномовцями.

 

Цю тему я хочу продовжити вже на іншому рівні, на рівні студентства. Дуже цікаве дослідження зробила Тетяна Федорчук. Тема – «Етнічні стереотипи та мовна поведінка молоді». Свого часу вона написала дуже гарну дисертацію – це була одна з перших соціолінгвістичних дисертацій в Україні – про вибір мови в ситуації двомовності. І в 2012 році вона продовжила свої дослідження, провела анкетування й бесіди з київськими першокласниками і студентами.

 

Всього було опитано 280 респондентів. Вийшло, що цих респондентів можна було поділити на дві групи. Обидві були білінгвами. Більшість молоді в Києві, безперечно, – білінгви. Навіть якщо вони з російськомовних родин, то все одно вже в школах вивчали українську. Тому кожен з них по-своєму, в тому чи іншому варіанті переходить на українську. Вони, звичайно, двомовці. Але одна група – це ті білінгви, які переважно спілкуються українською мовою. А друга – білінгви, які переважно спілкуються російською.

 

Дослідження стосувалося етностереотипів, автостереотипів і гетеростереотипів. Автостереотипи – це ставлення респондентів-українців самих до себе. А гетеростереотипи – це ставлення до представників іншої нації, в цьому випадку – до росіян.

 

Висновки були цікавими. Вони показали суттєву різницю в автостереотипах і гетеростереотипах у сприйнятті цих двох груп. У першій групі, у якій переважало українськомовне спілкування, автостереотипи були переважно позитивними. Вони визначали українців за такими параметрами, що це добрі, чесні, гостинні, толерантні люди. Водночас визначали і негативні риси – низьке почуття власної гідності, солідарності, патріотизму, а також залежність і пасивність. Тобто загалом ставлення до своєї нації було позитивним. Крім того, коли Тетяна їх запитувала, чи вони вважають себе представниками типової української нації, вони відповідали «так» в абсолютній більшості.

 

Натомість у другій групі, у якій переважало російськомовне спілкування, абсолютно стиралася різниця у сприйнятті представників українського етносу і російського. Так само вони далеко не всі вважали себе представниками української нації. Вона наводила такі відповіді – наприклад, «я, на відміну від українців, організований», «я, на відміну від українців, маю почуття власної гідності».

 

Дуже цікавим є також те, як по-різному представники першої і другої груп оцінили росіян. Перша група, з переважанням українського спілкування: росіяни – «самовпевнені, хитрі, прагматичні, егоїстичні, агресивні». Друга група, з переважанням російської мови: росіяни – «впевнені в собі, енергійні, наділені діловими якостями, раціоналістичні, вміють себе поважати».

 

Ось бачимо, як стирається межа між своїм і чужим, як стирається межа у сприйнятті свого й чужого. Як зазначає авторка дослідження, «значна частина тієї групи молоді, яка надає перевагу російськомовному спілкуванню, хоча й декларує свою національну належність як українську, не виявляє реальної позитивної самоідентифікації з представниками своєї нації».

 

Негативні автостереотипи, характерні для зазначеної групи опитаних, можна трактувати як індикатори конфлікту індивідуальної я-концепції та національної, як маркери невдоволення своєю належністю до української етнічної спільноти.

 

Для мене тим крайнім маркером відчуження від своєї спільноти є те, що частина російськомовних українців вживає щодо України означення: «в етой странє». Часто спостерігаємо це в середвищі політиків. «В етой странє» – завжди говорить «регіоналка» Єлєна Бондаренко. Нещодавно був скандал із депутаткою «Слуги народу» Анною Колісник, яка, слухаючи виступ начальника Генерального штабу Збройних сил про концентрацію Росією військ на кордонах з Україною, в онлайн-переписці написала: «нужно свалівать із етой страни». Люди обрали цю депутатку для захисту національних інтересів – для цього власне обирають депутатів. А в неї таке ставлення до власної країни… Якої вона не любить, безперечно, вона від неї відчужена.

 

Роман Кісь писав: сучасна соціологія, як і соціальна психологія, стверджує, що почуття певної переваги, хоча б у певній ділянці, повинна мати кожна соціальна група. У тім числі й така етносоціальна група, як народ. Без відчуття переваги національна спільнота швидко дезорганізується.

 

Про це писав і Юрій Шевельов. В одному з листів він згадував Фрідриха Ніцше: «Не міг би жити ні один народ, що не цінував би себе. А бажаючи зберегти себе, він не сміє цінувати себе так, як цінує його сусід».

 

На превеликий жаль, ми бачимо в Україні чимало російськомовних, які відчужені від своєї країни, які дивляться на себе очима власне росіян. Далеко не всі, звичайно. Тут не можна проводити таке фронтальне узагальнення. Але чимало.

 

Безперечно, ситуація суттєво змінилася після початку російської агресії. Втім, що можна сказати про результати дослідження Тетяни Федорчук? Частина російськомовних студентів і школярів уже відчужені від цієї спільноти.

 

Думаю, це пов’язане з втратою нашого культурно-інформаційного простору впродовж майже всіх років незалежності. Лише зараз ситуація почала змінюватися. А раніше все це дозволено було – маю на увазі вторгнення, експансію Росії в наш національно-культурний простір, і передовсім, звичайно, на телебачення.

 

У другій половині 90- х років основні телеканали опинилися в олігархів. Вони були абсолютно не зацікавлені в тому, щоб Україна розвивалася як самостійна самодостатня держава. На всіх цих каналах дуже активно застосовувалася практика приниження українців. Практика от та тарапунько-штепселівська. Коли українець – такий недолугий, говорить суржиком, от цією мішаною мовою. А партнер – говорить гарною російською мовою. І, крім того, він весь час дає накази цьому недолугому українцеві, і той все виконує, він абсолютно підпорядкований.

 

Хочу згадати і проєкт Вєрки Сердючки – надзвичайно розкручений, надзвичайно популярний образ. Який говорив мішаною мовою, який у цих сюжетах поряд із зірками російськими виглядав теж абсолютно недолугим, смішним і комічним. Цей образ був настільки розкрученим, що дехто уже вважав його символом України. Мені здається, якби тоді він схотів стати президентом, його б обрали.

 

Вкінці курсу соціолінгвістики в Києво-Могилянській академії я дала студентам завдання – описати мовну ситуацію свого міста. Я хочу зачитати уривок із есею студентки Анни Лях. Вона писала про свою школу в Дарницькому районі Києва – це українська школа з поглибленим вивченням іноземних мов. Вона описує атмосферу довкола масової культури в цій школі: «Якщо згадати інформаційно-розважальний простір п'ятирічної давнини, важко згадати приклад якісного українського продукту. Надзвичайно популярною була російська естрада, улюблені пісні вивчалися напам’ять, у розмові між собою любили цитувати їх. З українських акторів найпомітнішим був Андрій Данилко, який зіграв злий жарт. Більшості здавалося, що мовлення Вєркі та їхнє власне подібні, тому намагалися взагалі уникати спілкування українською, а україномовних дражнили "вєрками" , фермерами і тому подібне. У старших класах цей стереотип зник, але на українську мову все одно не переходили. Хтось відкидав її як непотрібну, більшість усвідомлювала низький рівень володіння й через лінощі не намагався покращити знання. Єдине, що стимулювало більшість до вивчення рідної мови, були випускні та вступні іспити».

 

Ось вам вплив отого російськомовного продукту, який, власне, продукував російські цінності. Про це, про цю загрозу весь час і писав Роман Кісь.

 

Уже після того, як Вєрка Сердючка втратила популярність, її з успіхом замінив «95-й квартал». Він теж був всуціль російськомовним. Неодноразово писали, наскільки принизливим є образ українців, який там поставав. Один із найвиразніших прикладів – пародія на засідання у Львівській облраді; там був весь набір радянських стереотипів про українців.

 

Коли я готувала цю доповідь, мене страшенно обурила сценка «95-го кварталу» про впровадження української мови у сферу обслуговування. Я навіть не хочу переказувати наскільки… Там було принижено все. Якщо в тих попередніх сценках просто іноді якісь окремі питання висмикувалися, то тут уже висміювалася мова в усьому – і українські слова, і український правопис. Все. Причому злісно, недобре.

 

Те ж говорять і результати виборів. На жаль, саме тоді, коли після Революції гідності почали ми виходити з цієї кризи проникнення та активного впровадження іншої мови, коли, головне, під тиском громадськості вже провадили закон про забезпечення функціонування української мови як державної – знову в нас відбувся «відкат». Це, знову ж таки, демонструє і кризовий стан ідентичності, але заради справедливості треба сказати, тут додався і обман. Людям підсунули образ такого правдолюбця і матерщинника, створеного в телевізійній картинці.

 

Якщо говорити про Зеленського, все ж таки посада Президента його, до певної міри, зобов’язує ставати українським президентом. Мову він вивчив і вже вільно говорить. Деякі його акції – наприклад, заборону проросійських каналів Медведчука – можна вітати. Але мені цікаво, як це поєднується з отакими сценками «95-го кварталу» на «1+1»? Я не думаю, що він цього не знає. Читала інтерв’ю, що він контролює діяльність цього продукту.

 

Таке приниження українців – це застосування російської стратегії.

 

Американська соціолог Ева Томпсон писала: «Упродовж багатьох сторіч Росія була клептократією, вона «крала» території інших націй і розвивалася завдяки цим крадіжкам. Росія ніколи не існувала як мирна держава. Вона сформувалася як країна, що постійно веде якусь війну. Здається, що без завоювання й підкорення, а якщо це неможливо, приниження неросіян, російські правлячі кола просто не вміють існувати і провадити політику».

 

Це надзвичайно актуальні слова зараз. Тому що ми бачимо, що Росія і очільники Кремля ніяк не можуть змиритися з тим, що Україна самостійна держава. І багато зусиль докладають для того, щоб її знищити. Вони застосовують обидві ці методики – і збройну агресію, окупацію Криму і частини Донбасу, і водночас в Україні здійснюється от ця політика приниження. Це відбувається вже не один рік. Мета – щоб українці не сформувалися на масовому рівні. Щоб масова людина не була сформована з українською національною свідомістю.

 

Я не хочу завершувати на негативі. Треба сказати і про позитив. Після початку російської агресії принаймні частина людей, які раніше вважали, що росіяни – це братній народ, уже переконались, що це не так. Сформувалося чимало потужних груп-оборонців української мови і української культури. Таких рухів дуже багато – і «Простір свободи», і «І так поймут», і багато інших. Є багато сайтів. Українська Вікіпедія активно відвойовує простір у російської. У нас дуже виросла література, маємо прекрасні театральні вистави. Українська культура – абсолютно повноцінна. Єдина проблема: як її поширити на ширші маси? Як залучити маси ширші до її пізнання? Як виховати повагу українців до своєї культури?

 

На жаль, поки що ця частина – яку ми називаємо свідомим українством – все ще в меншості. І я тут хочу навести яскравий приклад. У Кривому Розі діє дуже активний і потужний українськомовний осередок під керівництвом Григорія Гусейнова. Він створив фактично енциклопедію Південної України – це 10 томів «Господні зерна». Він видавав літературний журнал «Кур’єр Кривбасу» – на жаль, цей журнал загинув через відсутність фінансових можливостей. Він проводив багато просвітницької роботи у школах, бібліотеках. Але в Кривому Розі виявився популярнішим «95-й квартал». Він виявився впливовішим, ніж цей український осередок.

 

Головною нашою проблемою залишається поширення і донесення повноцінності і краси української мови і культури до якнайширшого українського населення.

 

Хочу завершити словами Лесі Українки, які вона написала на початку минулого століття. Від відповідей на питання, які вона ставила, залежить майбутнє нашої держави:

 

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум, що заснув?

 

 

 

До публікації підготував Володимир СЕМКІВ

 

18.06.2021