Темні, горохового цвіту меблі, високі, в готицкім стилю крісла, і великі різблені дубові шафи, надавали якийсь поважний і суворий вид довгій, отіненій деревами города комнаті.
При бюрку закиненім книжками, у високім фотелю сиділа з опертою о поруче головою середних літ жінка і задуманими очима дивилася в отворені від городу двері, з котрих доносило свіжостю воздуха і било ясностю сонця.
З блідого лиця жінки визирала утома, вона звільна перевертала картки грубої книжки, а сухий, легкий кашель від часу до часу підносив її грудь і переривав загальну тишину.
— — —
Хто там?
При дверех стояла струнка жіноча стать. Правильні обриси її лиця були якби ухоплені в темні рамп тісно зав'язаної під бородою хустки; друга груба хустка спадала їй з плечий, а довгі торочки світились против отворених дверий.
— То ти Хане?
Хане низко поклонилася.
— Пані казали мене кликати?
— А, правда!
Ти знаєш Хане, тоту хату, що я перед тогід купила, за мостом і того старого дивака, що її найняв?
— Знаю.
— Він колись то був у мене і виповів найму.
— І то знаю.
— А звідки можеш то знати Хане?
— Він був у мене.
— Він був у тебе? що ж казав?
— Казав, що випровадиться від пані, та щоби я пані знайшла другого комірника такого доброго як він, або єще ліпшого.
— А чому ж він не сидить сам, коли такий до мене прихильний.
— Бог єго знає, пані самі кажуть, що він дивак.
Блідий усміх пролетів по блідих устах жінки.
— Будь отже така добра Хане — сказала знов по хвили — і найди мені другого чиншівника.
Хане знов низко склонилася і вийшла, та лиш попід хату чути було тупіт дрібного ходу.
— — —
І знов тишина залягла усі кути, самітна жінка отворила книжку і зачала пильно читати.
— У, у, у! — почулося нараз на дворі.
— Що се?
— У, у, у! — повторилось знов.
— Бурко виє... як переражаючо, протяжно.
Задзвонила на служницю і казала утихомирити Бурка.
Бурко затих, але її немило зворушені нерви не могли успокоїтися.
Відложила книжку і положилася на софі і силувалась заснути, але якийсь тягар душі відвертав від неї сон.
— Мушу бути слабша ніж сама гадаю і лікарі пізнають се — думала про себе — на силу замикаючи очи.
З надвору зачав доходити якби шум води або вітру.
— Нї, се не вітер — ані один листок на дворі не затрясеся, тай така гарна погода, — се скорше якийсь далекий гук коліс, гамір людських голосів.
Чути трубку.
Горить!
Богато людий бігло в один бік улиці, їх лиця були бліді, з уст виривалися уривані слова.
„Де горить? де горить?!“ — питали одні других.
— На кольонії, над берегом, за мостом — мішалися відповіли.
„За мостом!“ щось крикнуло в душі переполоханої жінки.
Ухопила загортку і побігла за гуртом, але у тій хвилі нагадала собі, що їй не вільно мучитися і зворушуватися, постановила проте бути спокійною і ішла поволи за другими.
— — —
„За мостом! за мостом!“ — упевнився гурт людий: впрочім високий стовп диму сам на те вказував.
Не було сумніву, що горіло коло її хати, а може і вона сама.
Вулиця „за мостом“ була набита людьми, возами, кіньми, а гамір присутних мішався з зойком і криком рятуючихся.
Огонь змагався.
Не мож було ні доступити до огню, ні допитатися, котрі властиво хати горять.
Хвилево виділося їй, що можна би було дістатися до вогню з другого боку городами — і туди пішла.
Тут було пусто, велика свіжо скошена левада мерещіла до сонця якби заснована золотою павутиною. На рівно поділених грядках не було ані одної зеленої билинки, лиш широкий пояс хопти, оперізував цілу леваду, обіймав білі стіни обернених до вулиці хатів.
На розплузі стояв повний кошик бульби, а дальше покинена мотика, наглядний доказ, що тут працювали люди, коли ненадійний ворог загрозив знищеням їх добутку. До землі він не імався, але усі дахи хат, гейби складали оружє і безборонно піддавалися.
Огонь лютився, а помічний йому вітер вказував нові жертви.
Ясне полум'я ширилося в округ, а густий дим збивався чорними клубами в гору. З одного боку закрутило темною масою червоних і чорних пилин, блиснули довгі золоті прути. І знов займалися нові хати і густа хмара полум'я захоплювала що раз більший простір.
Вітер обернувся.
По над її головою летіли як птахи надимлені гонти і жевріючі вогнем сніпки соломи.
У відвернених від левади хатах чути було зойк і крик.
Розпалені пилини диму заливали недавно блискучу сонцем леваду, вдиралися до уст, ніздря і горла.
Приложивши руку до уст видобулася на свіжий воздух. На дорозі мусілася оперти о телеграфічний стовп, бо чула що ноги під нею погинаються.
Вулицею переходило много людий; одні ішли, другі вертали від вогню.
Вона виділа богато знакомих лиць, але то не звертало її уваги, бо ціла її думка була там, де стояла в огняних обіймих хатина, котру вона перетворювала в мінятурну віллю і то приносило хвилеву пільгу її зболілій душі.
— — — — —
— А пані чого тут так стоять як сирота? — запитала молода у великій червовій платині жінка.
Вона довго дивилися на красні цвіти платини і нічо не відповідала.
— Ви мене не пізнаєте?
— Ви були „там“ Романихо? чи моя хата згоріла? — запитала по часі.
— Ніхто не знає, що вже згоріло, а що ще горіти буде.
— Ходім до дому.
— — — — —
— — — — —
— Но і що ж такого сталося, — накинулася на неї своячка, коли прийшла до дому. — Люди без кусника хліба лишаються, тай розуму не тратять.
— А чи-ж я розум трачу?
— Виглядаєш як з хреста знята.
— Чи він на правду згорів?
— Чи згорів? — чи оден він там згорів!
— — — — —
— — — — —
І знов тишина. Довгий отінений деревами городи покій. У високім фотелю сиділа з блідим лицем жінка, з опертою о поруче головою.
Згорів, згорів, згорів! — кричало їй в душі і вертіло мозок.
Горяче полум'я бухає через білі прозорі віконця, продирає гонти даху, що так спокійно вкриває білі стіни і мерещить до сонця. В округ камінного цвіту ринва і по низькій бар'єрці пнеся квіт повитиці і корч червоної рожі, заглядає розцвилим квітом до вікна; подальша береза спустила тонке галузє, кидає довгою тінею, темним туманом диму червоних і чорних пилин а пів перегорена стіна стремить понад другими поваленими на землю.
Задрожав листок повитиці, загойдався пучок червоної рожі і заглянув до вікна чистих невеличких комнаток.
При на-пів відхилених дверех блиснула металева клинка, протягнув подовжистий ґанок і три довгі дубові ступені. На першім ступені чорніє круглий, розпуклий сук, а з під загненої ринви бухає огонь, сторчить чорна, на пів перегорена стіна і душить брудним пекучим димом.
Змучена стала з крісла. Може люди порозходились, то буде могла хоть тепер там піти і наочно придивитися.
— — —
„Дощ росить, а тобі не вільно в дощ виходити“ — зауважала своячка, стрітившись з нею на порозі.
Справді дощ росів, а її кашель і без того змігся.
— — —
Цілу ніч не могла втихомирити роздратовані нерви, а прикликаний на хвилю сон хапав до рук кисть великої артистки ночи непридержуючись ніяких границь, ні розмірів.
— — —
Рано своячка вже не здержувала; воздух був свіжий і теплий і такий прохід як раз був їй приписаний.
— — —
Перед мостом подибала свого чиншовника.
— Ідете на згарище? — запитав він — я як раз відтіль вертаю; голубці утікають мені па давнє мешканє, хоть Бог знає як вони єго тепер пізнають.
— А ви в сам раз випровадилися, наче віщували катастрофу.
Старець замнявся, якби застидав, склонився і пішов мостом.
— — —
Ось і згарище. Купи чорного перегореного дерева, розбитих цегол, каміня, обсипаного вапна і глини.
Де-не-де стояли зруби, без вікон і дверий як голі чашки трупів. Ось і її домок.
Розбите румовиско, дерева саду посмалені, береза зломана, порозкидані на пів перегорені кусні дерева. Сонце світило ясно, а два білі голуби, кружили спокійно понад розбитим комином якби вад критим гонтами дахом, білими стінами, корчем цвитущої рожі і обвислими галузками гнучкої повитиці.
З під перепаленої підвалини глипнуло червоними очима, блиснуло рядом жевріючих зубів і сховалося під розбите румовиско — лиш нитка тоненького диму потягнулася.
[Буковина, 30 липня 1899 р., ч.85, с.1–2, правопис осучаснено, див. текст в оригінальному правописі; виправлено кілька одруків: "віздря" на "ніздря", "визькій" на "низькій", "розпірів" на "розмірів", "свіпки" на "сніпки"]
08.06.2021