(З літературної спадщини.)
Марунина мати богомільна була. Бувало ніхто в цілім селі так пости не держить, тай так щиро не молиться як вона.
Як лише почує, що дзвін у церкві ударить, то хреститься, підносить руки до неба, та й просить Бога, щоби помилував її тай увесь христіянський мир.
"Господи Боже, Йсусе Христе, Матінко свята, та й ти святий Отче Николаю, помилуй нас", — молиться вона, глибоко зітхаючи.
Церква була недалеко, а старенький пан-отець день у день мав службу божу. Як лише може вирватись з хати аби чоловік не зазрів, закине на плечі сердак або кептар, тай біжить до церкви.
Поганого мала чоловіка, за що будь вчепиться, аби лиш жінку гнобити. Як узрить, що жінка іде до церкви, то зараз дорікає: "що хоче свята бути, бо святим добре діється: не мають що робити, лиш сидять собі в небі, а те, хоч кого кортіло би."
— А тебе лиш кортить до коршми ходити та й спати: в Бога не віриш, лише в спання тай горівку, — відгризалася жінка.
Коли бувало іде до церкви, Маруня візьметься за нею та й собі біжить до Божого дому.
Мати припала на колінки, бє поклони та й молиться до всіх святих, а найбільше до святого о. Николая, що був у самім вівтарі, а Маруня і собі так само приклякає, бє поклони і хреститься. Святий Николай стояв цілий в золотім фелоні якби на службу ставав і ніби брив по коліна в воді. В одній руці держить книжку, другу підніс в гору, а очима так і водить довкруги гей би живий.
Як лише Маруня прийде з мамою, то він просто на неї дивиться та й так ніжно позирає, що вона сама нераз не знає, що має з собою зробити.
Раз перед самим святом св. о. Николая мати пішла до міста і купила свічку.
Чоловік узрів ту свічку та й почав сваритися. Вона не стерпіла, слово по слові та й до бійки прийшло; страх, як він її тоді бив, а потому ухопив свічку, переломив на двоє і кинув під поріг.
— Іроде, нехрещеннику, вороже непокаяний, най тебе Бог побє, свята земля не прийме, — кляла жінка плачучи.
Другої днини взяла поломану свічку, обвинула папірчиком, обвязала ниткою, тай понесла до церкви.
— Коби лиш люде не виділи що свічка зломана, — говорила вона до дітей, — а св. о. Николай не подивує, він з неба усе видить; знає мою біду та й чорну недоленьку.
Маруня по тихоньки побігла за нею, тай пильно поглядає в округ, чи люде не дивляться, що мама несе поломану свічку. Коли мати поклала на престіл поміж инші свічки і припала на колінки, щоби помолитися, Маруні здавалося, що св. о. Николай так приязно дивився на поломану свічку, що на ніяку иншу свічку так приязно не дивиться, що лице сяло добротою і радістю.
*
Чоловік Маруниної мами був уже другим її чоловіком. Маруня була від першого, то вітчим дуже її не любив.
Доки його діти були ще малі, то було як було, але як діти стали вже на ноги, то вітчим зачав її між чужі люде гонити.
— Неробо, лежо, йди собі від мене, аби я тебе на очі не видів, не доста маю своїх бахорів, та ще вона буде мені тут коло хати валятися.
Господоньку святий, що мені з нею робити, — журиться нераз мати, — коби хоч яка де служба трафилася, то дала би її, бо ще убє колись ворог дитину.
Перва сестра Марининої мами з малку служила у місті. Як часом сходила зі служби, то приходила до сестри, щоби якийсь час перебути, доки друга служба не найдеться. Чоловік хоч який був поганий, не гнівався за те дуже, бо вона бувало ніколи голіруч не прийде: то бохонців, то горівки принесе; а минеться одна фляшка горівки, вона дасть котрій будь дитині гроші тай посилає до коршми по другу.
— Може би ти де мою Маруню у місті примістила? — казала раз мати до своячки.
— Чому нi, у місті хоч хто приміститься, — як хочеш я її вже десь приміщу.
Гірко мати плакала, як дочку виряжала тай наказувала, щоби ніколи за Бога не забувала, тай у жидів не служила: бо то вже остання година, як христіянська душа жидам служить.
*
Не велося Маруні на службі. Якось не мала великої дотепности. Де побуде троха, то або її не хотять, або так страшно, що витримати не може.
До дому не мала чого вертати. Мама умерла, вітчим знов оженився, майна ніякого не було, бо то все, що лишилося, вітчим казав, що його.
В службі капарила свій вік, а признаки з того ніякої не було, лише здоровлє ішло.
Все в роботі, та в роботі. Люде ідуть до церкви, а вона або при кyті чіпить, або підлоги витирає, а як коли піде до церкви, то хиба лише на вечірню.
Але де вже служить, то служить і до жидів не іде, бо все нагадувалася їй мати, як наказувала, аби по жидах не служити.
Нераз кажуть їй служниці, що в жидівки ліпше часом, ніж у пані, а вона все таки не хотіла у жидів на службу ставати.
Прийшлося раз так, що ті пани, в котрих вона служила, виїхали, у других не можна було служби найти, а тут нема де дітися.
Дві неділі була без служби. Але каже факторка, що їй службу найшла тай гроші принесла.
Іде вона за факторкою — дивиться, а вона її до жидів привела.
— Я тут не буду служити, — фукнулася на факторку, — аби я вже на таке перейшла, аби у жидів служити, не дочекаєш того!
Витягнула гроші тай кладе на стіл, а жидівка, сіп — з неї хустку тай до куфра.
Потому і жид вийшов, та зачали говорити, що їй добре буде, що оден місяць не вік, най вибуде оден, а потому як схоче, то піде, ніхто її не буде спирати.
Що було робити! — як з жидами сваритися? Оден місяць вправді не вік, якось перебуде, доки де у христіян місце не дістане.
*
Вибула вона оден місяць, вибула другий, а потому і на третій стала і далі рік за роком пішов.
В днину як в днину, роботу робить, тай про нічо инше не гадає, але як у вечір іде спати, то все собі нагадує, яка її мати богомільна була, як бувало молиться до всіх святих, а найбільше до св. о. Николая та як їй наказувала, щоби до церкви ходила та й у жидів не служила.
Упре очі в маленьке віконце і блудить душею в сяєві місяця тай так і засне.
*
Сон то, чи ява. Вона не знає. Бачить лиш, як вершки гір сіяють, дрожать срібною мракою, а довгі тіни пересуваються в світляним облаці.
Hеpaз її душа затріпотала. Ясний облак спускається з небес і іде д'ній сіяючим світлом, розливається в филях облаків, пливе тихо як тихо надходить днинка, говорить ранок в чистім полі, підноситься зрошене колосся.
І все те зливається в оден далекий звук, що ще дитиною будив її з просоння, будить і розводить її душу.
Сиротище ти бідне, каже якийсь голос, що з тебе зробилося? Бувало до церкви ходиш. Перед святими свічку кладеш, молишся, а тепер ні в церкві тебе не видко, ні пости не держиш, в жидів служиш."
*
Встане вона рано і ходить цілу днину, як не своя. Душа її розривається у великій тузі до того блеску, що виділа, до того звуку, що чула і лиш нічки божої чекає.
*
Лежить на вузкім тапчані маленької жидівської кухні, — слухає чи не учує голосу — дивиться, чи блиску не узрить?
Щось зрушило нею, протирає очі, всюди темно, тихо, нічо не видко, ні чути. Щось блиснуло і знов нічо, лише одна чорна тишина переливається з посуди в посуду і заливає усі кути.
Перед очима пересувалися маленькі, темні колісця, а в ухах шумить темним беззвучним шумом.
Одно колісце стануло, скрутилось і блиснуло ясним обручем. Беззвучний шум добирав звуків шепоту води.
Поволи рідніла темрява і виринала стать старого з бородою чоловіка. Що раз більша робилася ясність, золота корона сіяла як сонце на довгім срібним вoлоссю, а одно плече перевзувала блискучими красками дуга.
Конець дуги впав в воду і почорнів. Вода спінилася, піднеслася в гору, накрила цілу стать старця, потемніла і все запало в темряву.
Потім кожда надходяча ніч ще більше переймала її страхом і радістю, а святий приходить, жалує тай наказує, щоби пости постила тай до церкви ходила.
— У службі я, в неволі, отче Николаю — оправдується вона, — рада би до церкви піти, та нема коли, рада би пости постити та на службі треба їсти, що дають.
Як би ти хотіла, то на все знайшовся би час і постами не грішила би і у жидів не служила, — говорить святий.
Коли рано встане, жидівка свариться, що вона з кимсь по ночах говорить та не дає їй по ночах спати. Але вона і пари з уст не пустить, боїться, щоби святий не погнівався, якби сказала, що се св. о. Николай до неї приходить.
Одної ночі кинуло таким блиском, що аж іскри летіли. Сонечко в полудне не світить так ясно, не пронизує чистої водиці, не блищить пекучими проміннями. Небо отворилося широко а тріскучий блеск обливав цілу стать святого, кождий рубець його риз і кождий волосок його бороди світив ясним прозорим блеском.
— Хоч як уже була привикла до блеску святого, зразу не могла дивитися, аж коли потемніли троха блески, узріла, що святий відвертається від неї, блудить очима, і оминає її погляду.
Серце її скорчилося з великого жалю, вона знала, що святий вже відходить від неї, що він вже не верне.
"Ізбранний чудотворче, святий угодниче Христов, — неізчерпаємоє чудес море, восхваляю тя святителю Николаю"! — молилася вона святими церковними словами.
Але святий не вертався.
Святий не вертає, лише раз у раз мерещиться їй її село, маленька церковця тай престіл св. О. Николая.
Раз у пятницю купила дві великі свічки, убрала в червоні з блискучими зеркалами квітки і перевязала зеленими биндами.
У суботу випросилася у жидівки, що піде до свого села.
В неділю рано убралася, що мала найліпшого, тай пішла в дорогу.
Село недалеко було від міста, та лиш її стежки позаростали, давно вона ними не ходила.
Коли зробилася у чистім полі, то здавалося їй, що вийшла з якоїсь довго запертої комори. Всюда було тихо якби у церкві; зелене колосся збіжа гойдалося від вітру і кидало филю за филею.
З поміж колосся визирав високий блаватець, червоні маки і на пів запалений куколь. З під меж порхали перепелиці, а високо понад поле жайворонок бив крильцями в гору і співав все одну і ту саму пісню, ніби виговорив Отче-наш, потому Богородице-Діво і знов Отче-наш.
Самітна вандрівничка билася в груди; "ослаби, остави, одпусти согрішенія наша" — вимовляла тихим, здавленим голосом.
Із-за горбка заграло довгими поважними звуками дзвонів. Ох! як давно не чула вона їх голосу. Сльози бризнули їй з очей, а дзвони дзвонять і питають: "Чи се вона, чи се вона?"
Забіліли хати, зазеленіли садки, село присіло в долині і слухає, а дзвони дзвонять і питають: чи се вона, чи се вона?
Надвис облак з неба, а дзвони облаків питають: чи се вона, чи се вона?
*
Коли прийшла до церкви, пан-отець ставав на службу божу. З свічками в руках ішла просто до вівтаря св. о. Николая, а люде розступилися як перед якою панею.
Поклала свічку на престіл і припала на коліна на тім самім місці, де колись молилася її мати.
І молилася довго, молитвою бідної пониженої людьми, без захисту і долі сироти, що не мала ні одного серця, щоби її любило, ні одної душі, щоби жалувала. Молилася тяжкою розпукою, важкими сльозами і щастям небесної ласки.
Коли вже люди розходилися, стала і вона з колінок і глянула на лице св. о. Николая. — Воно було таке веселе, ясне, погідне, а очі дивилися так привітно, як тоді, коли ще була дитиною.
*
Не було що їй у своїм селі робити, вернула знов до міста на службу, але у жидів вже не хотіла служити, бо і як їй було святих по жидівських хатах водити.
[Громадська думка, 01.02.1920]
01.02.1920