Омен

 

Темні, горохового цьвіту меблї, ви­сокі, в готицкім стилю крісла, і великі різблені дубові шафи, надавали якийсь поважний і суворий вид довгій, отїне­ній деревами города комнатї.

 

При бюрку закиненім книжками, у високім фотелю сидїла з опертою о по­руче головою середних лїт жінка і за­думаними очима дивила ся в отворені від городу двері, з котрих доносило сьвіжостю воздуха і било ясностю сонця.

 

З блїдого лиця жінки визирала утома, вона звільна перевертала картки грубої книжки, а сухий, легкий кашель від часу до часу підносив її грудь і переривав загальну тишину.

 

­— ­— ­—

 

Хто там ?

 

При дверех стояла струнка жіно­ча стать. Правильні обриси її лиця бу­ли якби ухоплені в темні рамп тїсно завязаної під бородою хустки; друга груба хустка спадала їй з плечий, а дов­гі торочки сьвітились против отворе­них дверий.

 

— То ти Хане?

 

Хане низко поклонила ся.

 

— Панї казали мене кликати ?

 

— А, правда!

 

Ти знаєш Хане, тоту хату, що я перед тогід купила, за мостом і того старого дивака, що її найняв ?

 

— Знаю.

 

— Він колись то був у мене і ви­повів найму.

 

— І то знаю.

 

— А звідки можеш то знати Хане ?

 

— Він був у мене.

 

— Він був у тебе ? щож казав ?

 

— Казав, що випровадить ся від панї, та щоби я панї знайшла другого комірника такого доброго як він, або єще лїпшого.

 

— А чомуж він не сидить сам, коли такий до мене прихильний.

 

— Бог єго знає, панї самі кажуть, що він дивак.

 

Блїдий усьміх пролетїв по блїдих устах жінки.

 

— Будь отже така добра Хане — сказала знов по хвили — і найди менї другого чиншівника.

 

Хане знов низко склонила ся і вий­шла, та лиш попід хату чути було ту­піт дрібного ходу.

 

­— ­— ­—

 

І знов тишина залягла усї кути, самітна жінка отворила книжку і зачала пильно читати.

 

— У, у, у! — почуло ся нараз на дворі.

 

­— Що се?

 

— У, у, у! — повторилось знов.

 

— Бурко виє... як переражаючо, протяжно.

 

Задзвонила на служницю і казала утихомирити Бурка.

 

Бурко затих, але її немило звору­шені нерви не могли успокоїти ся.

 

Відложила книжку і положила ся на софі і силувалась заснути, але якийсь тягар душі відвертав від неї сон.

 

— Мушу бути слабша нїж сама гадаю і лїкарі пізнають се — думала про себе — на силу замикаючи очи.

 

З надвору зачав доходити якби шум води або вітру.

 

— Нї, се не вітер — анї один лис­ток на дворі не затрясе ся, тай така гарна погода, — се скорше якийсь да­лекий гук колїс, гамір людских голосів.

 

Чути трубку.

 

Горить!

 

Богато людий бігло в один бік ули­цї, їх лиця були блїді, з уст виривали ся уривані слова.

 

„Де горить ? де горить ?!“ — пи­тали одні других.

 

— На кольонїї, над берегом, за мостом — мішали ся відповіли.

 

„За мостом!“ щось крикнуло в ду­ші переполоханої жінки.

 

Ухопила загортку і побігла за гур­том, але у тій хвилї нагадала собі, що їй не вільно мучити ся і зворушувати ся, постановила проте бути спокійною і ішла поволи за другими.

 

­— ­— ­—

 

„За мостом! за мостом!“ — упев­нив ся гурт людий: впрочім високий стовп диму сам на те вказував.

 

Не було сумнїву, що горіло коло її хати, а може і вона сама.

 

Вулиця „за мостом“ була набита людьми, возами, кіньми, а гамір присут­них мішав ся з зойком і криком ряту­ючих ся.

 

Огонь змагав ся.

 

Не мож було нї доступити до огню, нї допитати ся, котрі властиво хати горять.

 

Хвилево видїло ся їй, що можна би було дістати ся до вогню з другого бо­ку городами — і туди пішла.

 

Тут було пусто, велика сьвіжо ско­шена левада мерещіла до сонця якби заснована золотою павутиною. На рівно подїлених грядках не було анї одної зеле­ної билинки, лиш широкий пояс хопти, оперізував цїлу леваду, обіймав білі стїни обернених до вулицї хатів.

 

На розплузї стояв повний кошик бульби, а дальше покинена мотика, на­глядний доказ, що тут працювали люди, коли ненадїйний ворог загрозив знище­ням їх добутку. До землї він не імав ся, але усї дахи хат, гейби складали оружє і безборонно піддавали ся.

 

Огонь лютив ся, а помічний йому вітер вказував нові жертви.

 

Ясне полумя ширило ся в округ, а густий дим збивав ся чорними клубами в гору. З одного боку закрутило тем­ною масою червоних і чорних пилин, блиснули довгі золоті прути. І знов займали ся нові хати і густа хмара полу­мя захоплювала що раз більший про­стїр.

 

Вітер обернув ся.

 

По над її головою летїли як птахи надимлені гонти і жевріючі вогнем свіп­ки соломи.

 

У відвернених від левади хатах чути було зойк і крик.

 

Розпалені пилини диму заливали недавно блискучу сонцем леваду, вдира­ли ся до уст, віздря і горла.

 

Приложивши руку до уст видобула ся на сьвіжий воздух. На дорозї мусїла ся оперти о телеграфічний стовп, бо чула що ноги під нею погинають ся.

 

Вулицею переходило много людий ; одні ішли, другі вертали від вогню.

 

Вона видїла богато знакомих лиць, але то не звертало її уваги, бо цїла її думка була там, де стояла в огняних обіймих хатина, котру вона перетворю­вала в мінятурну віллю і то приносило хвилеву пільгу її зболїлій душі.

 

­— ­— ­— ­— ­—

 

— А панї чого тут так стоять як сирота? — запитала молода у великій червовій платинї жінка.

 

Вона довго дивили ся на красні цьвіти платини і нїчо не відповідала.

 

— Ви мене не пізнаєте ?

 

— Ви були „там“ Романихо ? чи моя хата згоріла? ­— запитала по часї.

 

— Нїхто не знає, що вже згоріло, а що ще горіти буде.

 

— Ходїм до дому.

 

­— ­— ­—

­— ­— ­—

 

— Но і щож такого стало ся, — накинула ся на неї своячка, коли прий­шла до дому. — Люди без кусника хлї­ба лишають ся, тай розуму не тратять.

 

— А чи-ж я розум трачу ?

 

— Виглядаєш як з хреста знята.

 

— Чи він на правду згорів ?

 

— Чи згорів ? — чи оден він там згорів!

 

­­— ­— ­—

­— ­— ­—

 

І знов тишина. Довгий отїнений деревами городи покій. У високім фоте­лю сидїла з блїдим лицем жінка, з опер­тою о поруче головою.

 

Згорів, згорів, згорів! — кричало їй в душі і вертїло мозок.

 

Горяче полумя бухає через білі прозорі віконця, продирає гонти даху, що так спокійно вкриває білі стїни і мерещить до сонця. В округ камінного цьвіту ринва і по визькій барєрцї пне ся квіт повитицї і корч червоної рожі, заглядає розцвилим квітом до вікна; по­дальша береза спустила тонке галузє, кидає довгою тїнею, темним туманом диму червоних і чорних пилин а пів перегорена стїна стремить понад други­ми поваленими на землю.

 

Задрожав листок повитицї, загойдав ся пучок червоної рожі і заглянув до вікна чистих невеличких комнаток.

 

При на-пів відхилених дверех бли­снула металева клинка, протягнув по­довжистий ґанок і три довгі дубові сту­пенї. На першім ступенї чорнїє круглий, розпуклий сук, а з під загненої ринви бухає огонь, сторчить чорна, на пів пе­регорена стїна і душить брудним пеку­чим димом.

 

Змучена стала з крісла. Може лю­ди порозходились, то буде могла хоть тепер там піти і наочно придивити ся.

 

­— ­— ­—

 

„Дощ росить, а тобі не вільно в дощ виходити“ — зауважала своячка, стрітившись з нею на порозї.

 

Справдї дощ росїв, а її кашель і без того зміг ся.

 

­— ­— ­—

 

Цїлу ніч не могла втихомирити роздратовані нерви, а прикликаний на хвилю сон хапав до рук кисть великої артистки ночи непридержуючись нїяких границь, нї розпірів.

 

­— ­— ­—

 

Рано своячка вже не здержувала; воздух був сьвіжий і теплий і такий прохід як раз був їй приписаний.

 

­— ­— ­—

 

Перед мостом подибала свого чин­шовника.

 

— Ідете на згарище? — запитав він — я як раз відтїль вертаю; голубцї утїкають менї па давнє мешканє, хоть Бог знає як вони єго тепер пізнають.

 

— А ви в сам раз випровадили ся, наче віщували катастрофу.

 

Старець замняв ся, якби застидав, склонив ся і пішов мостом.

 

­— ­— ­—

 

Ось і згарище. Купи чорного пере­гореного дерева, розбитих цегол, каміня, обсипаного вапна і глини.

 

Де-не-де стояли зруби, без вікон і дверий як голі чашки трупів. Ось і її домок.

 

Розбите румовиско, дерева саду по­смалені, береза зломана, порозкидані на пів перегорені куснї дерева. Сонце сьві­тило ясно, а два білі голуби, кружили спокійно понад розбитим комином якби вад критим гонтами дахом, білими стї­нами, корчем цвитущої рожі і обвислими галузками гнучкої повитицї.

 

З під перепаленої підвалини глип­нуло червоними очима, блиснуло рядом жевріючих зубів і сховало ся під розби­те румовиско — лиш нитка тоненького диму потягнула ся.

 

[Буковина, 18.(30.) липня 1899 р., ч.85, с.1–2]

 

 

30.07.1899