«Ви юрмитеся навколо ближнього свого і маєте для нього гарні слова. Та я кажу вам: ваша любов до ближнього — не що інше, як ваша погана любов до самих себе»
Фрідріх Ніцше «Так казав Заратустра»
Ще якийсь місяць — і зможу щиро себе привітати з п’ятим роком роботи в жанрі інтерв’ю. Для когось цілком справедливо це не вважатиметься достатньо довгим терміном, аби вважати себе знавцем справи. Для когось — якраз навпаки. Натомість я свідома того, що досі не знаю про цей жанр усього, що можна було би знати. Досі не вмію любити його класичні формати з чіткими запитаннями про головне, досі ніяк не сприймаю моду на видалення всіх запитань інтерв’юера просто із тексту. Досі не вмію дивитись ютуб інтерв’юерів на кшталт Соколової, Іванова, Дудя і послідовників їхнього стилю. Досі не люблю провокацій в розмові, досі не бачу сенсу в зверхньому тоні чи спробах вивести когось агресивно на чисту воду. І водночас вже вмію передбачати питання та відповіді, напівтони й напівінтонації, ракурси камери, світло, помилки — якщо йдеться про текст, — вступ, одруківки та виділені цитати. Усе згадане вище в мене не раз викликало бажання написати про інтерв’ю хоча би малесенький текст. Але завше було чи то якось лінь, чи то недостатньо часу, а чи просто завершених суджень. І ось я, здається, нарешті дозріла і знаю, що дійсно варте спроби бути описаним.
Хіба ж ви можете не помітити їхню повсюдність? Інтерв’ю в вигляді текстів, радіопередач, подкастів, передач на тб, в ютубі, з дублюванням в фб, з прямими ефірами в інстаграмі. Довгі, короткі, відверті, важливі, інтимні, скандальні, надихаючі, мотиваційні, провокативні, ознайомчі, портретні, просвітницькі, психоаналітичні, терапевтичні, застережувальні, обов’язкові, варті уваги та максимального поширення, постмодерні й класичні, інтелектуальні, соціалістичні та робітничі, для простого люду та окремо для вишуканішого, толерантні, консервативні, демократичні, феміністичні, фашистські, урбаністичні, католицькі, православні, активістські, європейські, кремлецентричні, езотеричні, споконвічні, з перспективою бути забороненими назавше та загублені у безодні стрічок новин соцмереж. Ох, згадаєш про них, і аж серце починає битись частіше, а тиск втрачати стійкість, ніби на дощ.
Ми дивимось, слухаємо, читаємо та вловлюємо їх одним вухом вже настільки автоматично й стабільно, що навіть не спадає на думку запитати: навіщо? Цей популярний жанр ніби геть безневинний, та й взагалі досить корисний, бо так ми дізнаємося більше про інших, дивимось, як вони вміють одне з одним поговорити, вчимось розуміти «чужих», співчувати незнайомцям, визнавати, що помилялись стосовно декотрих раніш ненависних, привчаємо себе менше засуджувати і позбуваємось деяких упереджень та стереотипів. Соціологи Пол Аткінсон та Девід Сільверман назвали нас «суспільством інтерв’ю» ще у 1997-му, враховуючи все наростаючу кількість та різноманіття публікацій цього жанру. Таке означення можна вважати доречним і нині. В однойменному есе згадані автори говорили, що запорукою наростаючого успіху інтерв’ю є переважаючий для капіталістичних країн індивідуалізм, з якого і проростає бажання проговорювати та вибудовувати власні наративи щоразу знову. І ось майже через 30 років потому мені видається важливим продовжити розмову про такі наші схильності. Бо мені не виходить прийняти індивідуалізм як кінцеву причину таких схильностей — люблю інтерпретувати усе на світі, ніц з тим не зроблю.
На перший погляд, наше наростаюче бажання слухати чужі розмови нині може бути спричинене переходом буденного спілкування із ким-завгодно в простори соцмереж. Адже там все якесь не зовсім природне, там бракує того, що дає тільки жива розмова віч-на-віч, там все якесь недоговорене, обірване, з обмеженою кількістю допустимих знаків для допису чи повідомлення, ну і взагалі не таке, як насправді, бо надруковане чи висловлене іноді тільки в емоджі чи гіфках. Навіть можливість обмінюватись відео- та аудіоповідомленнями в результаті не годна замінити переваг розмовляння наживо, як би нам того не хотілося. Відповідно, можливо, саме завдяки наявності в медіа інтерв’ю на будь-який колір і смак ми компенсуємо нестачу спілкування з іншими в будні дні, бо в такий спосіб отримуємо змогу хоч якось долучитися до розмови, що відбулася в когось насправді, була сконцентрована на собі, мала визначену тему, хід думок, відповіді на запитання, чітку артикуляцію й в принципі хоч якийсь сенс. А ще так ми можемо вгамовувати апетити своєї самотності, спричиненої тими-таки соцмережами, відчувати, ніби залучені до спілкування, ніби ми не виходячи з дому опинились поміж людьми, ніби нас теж хтось покликав поговорити, але поки ще без можливості вставити свої п’ять копійок. Ще донедавна мені здавалось, що саме в цьому причина, що саме цим і живиться позитив, про який згадувала вище.
Але досвід і постійне спостереження за тим, як люди засвоюють ці розмови, викликає щоразу нове здивування, бо, їй-богу, здається, всі ці мільйони записаних інтерв’ю в більшості випадків майже не слухають. Хоча ні, ми слухаємо всі ці нескінченні публічні розмови чужих нам людей, але здебільшого не чуємо, що в них говориться. Бо як ще пояснити те, що слухачам і читачам однаково нормально заходить, коли котрийсь відомий лідер громадської думки, зірка кіно або музики в декількох інтерв’ю говорить постійно одне і те саме, інтерв’юери запитують те, що вже питали інші, та й взагалі серед цих публікацій накопичується щораз більше повторень, слів про очевидне, примітивних філософських висновків, розмірковувань з серйозним виразом обличчя про найпростіше і т. ін.? Якби люди в них дійсно вслухалися, то хіба би не почали вже відчувати втому від передбачуваних цитат? Якби люди справді щось з цих розмов засвоювали, то хіба би не мали за всі ці роки хоч щось з них почерпнути і, відповідно, потім вимагати щось особливіше? Чи, як мінімум, навчитися краще розуміти іншого, менше засуджувати, більше співчувати, а не зневажати та заливати ненавистю пересічних незнайомців десь в інтернеті за будь-якої нагоди, як це тепер відбувається в коментарях під чи не кожною із публікацій? Де та емпатія, якої нас так прагнуть навчити? Де спроби порозумітися з іншим? Може, проблема в тому, що ми насправді не хочемо нічого вчитися, нікого слухати і ні з ким говорити? Чи, може, насправді ми боїмось того, що можемо в наших розмовах сказати і що доведеться почути у відповідь?
Завдяки соцмережам ми ніби забезпечили собі можливість не розмовляти по-людськи. Ніби спеціально створили собі симуляцію спілкування, щоб не довелось говорити по суті. Можливо, це несвідома реакція на всі ті трагедії, що залишились у ХХ столітті? Можливо, саме це Аушвіц залишив нам по собі? Хоч, можливо, це просто ми саме такими стаємо, коли перестаємо щось з себе вдавати: черстві, залякані, глухі та німі.
Щодо жанру інтерв’ю як такого: насправді його не дуже то й справедливо вважати розмовою, так само й не дуже доречно вважати його таким, що розповість вам якусь правду про іншого. Адже цей жанр полягає в попередній домовленості між сторонами, з продуманим наперед місцем зустрічі, продуманими запитаннями і можливими на них відповідями, з подальшим редагуванням всього промовленого і з достатньою підставою для проведення такої зустрічі в принципі, наприклад, через певні події, що відбулись, певні нещодавно здобуті головним героєм досягнення чи нещастя і таке інше. Інтерв’юер тут насправді має тримати якнаймайстерніше свій язик за зубами, його думка нічого не важить, він має лише стати рупором для думок іншого на визначений заздалегідь проміжок часу і потім підготувати їх для подачі загалу. В цьому жанрі один (тобто інтерв’юер) — це завше не зовсім людина, не до кінця особистість, недостатня вагомість; це завше нерівноцінність, нерівність між двома людьми, знецінювання постаті іншого. Цей жанр вчить нас всього того, що нам нині таке противне. Тому мені й дивно, чому йому приділяють стільки вільного часу. Ну і це все насправді не означає, що я вважаю інтерв’ю як жанр суцільним злом чи загрозою для людяності на Землі. Просто в ньому є безліч суперечливого й сумнівного, яке в ньому чомусь досі не хочуть прибрати, не хочуть спробувати віднайти в ньому якусь нову цінність, запровадивши для учасників нові правила гри.
Сама собою популярність такого жанру є разом з тим навіть промовистішою, ніж спершу хочеться уявити. Адже, повторююсь, інтерв’ю — це щось досить далеке від людської розмови. Це штучна ситуація, в якій, з іншого боку, один учасник розмови (інтерв’юер) імітує глибоку зацікавленість своїм співрозмовником та бажання запитувати винятково його думку чи слухати винятково його історію, іґноруючи власне Я, власні думки щодо запитуваних речей, власну потребу висловлюватись, бути настільки ж значимим, як і той, хто сидить навпроти. Другий учасник розмови (інтерв’ювований), своєю чергою, вдає, що йому подобається ситуація, в якій опинився, ніби на допиті, із запитаннями, котрі часто можуть бути кардинально відмінними від тих, які б він хотів почути, про які би хотів говорити. Тобто в такій ситуації переважає нещирість, вдаваність, вимушеність та прорахунок. Учасники такого перформансу є ніяк не співрозмовниками, а скоріш учасниками того-таки процесу допиту. При цьому вони є одне для одного лише випадковими співрозмовниками з-поміж десятків, сотень, а то й тисяч інших до і опісля. Вони забудуть про цю розмову, як тільки настане час, як тільки отримають необхідне. Допитуваний, що перебуває тут добровільно, своєю чергою, розповідає насамперед власну версію правди, проговорює вигідний саме йому наратив, свою версію ходу подій. І в кінцевому результаті цим двом важить тільки завершити показ свідчень в якнайкращому вигляді, так, щоб він був зрозумілим для анонімних спостерігачів. Дати комусь за склом можливість повірити в цю версію свідчень, дозволити їм повірити, ніби тепер саме вони знають більше і мають більше влади над цим життям та потоками інформації, що в ньому постійно вирують. Ці двоє дають суду присяжних саме те, що ті хочуть почути: сльозливу історію розпачу, боротьби чи надії, або ж не прийнятну для виправдання історію злочину, святотатства, від якої аж гидко чи волосся на голові стає дибки.
І нам подобається такий вид забавки, нам подобається спостерігати за викривленим, гібридним, спотвореним і далеким від справжньої суті свого єства видом взаємодії між індивідами. Бо ми і в реальному житті перейшли в режим такого ж спотвореного виду комунікації. Ми вдаємо захоплення іншими, вдаємо увагу до тематик розмов, вдаємо розуміння, вдаємо, що розповідаємо свою історію такою, як вона дійсно є. Вдаємо, що це справді наш голос, манера розмови, тон, сміх, словниковий запас, міміка й погляд у вічі. Ми вдаємо, що нам цікавий такий розвиток міркувань у розмові, що нам імпонує такий її вигляд, так розставлені ролі, декорації, світло, стільці та виділений на неї час. Ми вдаємо, що нас задовольняє такий стан речей, таке говоріння з іншими, таке формулювання питань, відповідей, замовчування в паузах поміж них.
Ми любимо жанр інтерв’ю, бо парадоксально не любимо свого спілкування. Нам зручніше приховувати справжнє в собі, щоб могти подобатись умовним іншим, щоб проковтувати те, що справді болить, гризе і пече десь глибоко всередині, й не завдавати собі зайвих клопотів в стосунках з зовнішнім світом. Ми намагаємось навчитися з цих інтерв’ю бути такими ж кмітливими, мудрими, вдумливими, привабливими, успішними, здоровими і сміливими. З ішого боку, ми вчимось слухати, випитувати, знаходити слабкі місця, виманювати найсокровенніші таємниці, вимагати сказати правду, давати виговоритися чи навіть в деяких випадках — перетворювати бесіду на сократівський діалог. Принаймні так собі думаємо. Ми вчимось всього, крім спілкування, бо його там нема, не було й не буває за визначенням, так само і порозуміння, поваги до себе та іншого, прийняття однакової важливості обох співрозмовників. Нам в цій любові до інтерв’ю йдеться тільки про себе — ніяк не про іншого. І не обов’язково засуджувати себе за це, бо за цим може ховатись щось цікавіше.
Ми не хочемо навчитись говорити з іншими зокрема й для того, щоб не знати як і не вміти говорити чесно всередині себе, внутрішньо, із самим собою, поміж різними частинками свого єства. Ми стараємось приглушити можливий внутрішній діалог, спеціально не чуємо в собі того іншого. І в результаті до останнього будемо вдавати любов до ближнього, щоб не перейматися тим, чи справді він говорить щось щире. Ми будуємо свої наративи, наче виправдання та алібі на судовому засіданні. Ми ніби хочемо виправдати себе за щось, спростувати якісь звинувачення, заперечити скоєні ненавмисно гріхи — і все винятково перед самими собою. Тому найважливіше питання виникає якраз наприкінці і не має для мене остаточної відповіді: за що ж саме ми так завзято намагаємось перед собою та іншими виправдатись?
За цинічність, егоїзм, бажання завдати комусь страждання, замилування звірствами, бажання отримати власну вигоду від нещасть ворогів, нелюбов до ближнього, недостатню силу волі, недостатню любов до свободи, недостатнє прагнення справедливості, рівноправ’я та миру для всіх?
Що ми від себе про себе так вперто ховаємо? Від чого так невтомно продовжуємо втікати? .. лиш би не збожеволіти, дізнаючись відповідь.
«Та найнебезпечнішим ворогом, який тобі може трапитися, завжди будеш ти сам; сам на себе чатуєш ти в лісах і печерах»
Фрідріх Ніцше «Так казав Заратустра»
04.06.2021