Промова французьського журналіста Piere Noziere, яка була виголошена перед початком концерту української Республіканської Капели 25. лютого 1921 р. в театрі "Champs Elysees" в м. Парижі.
Вибачте мені, що сьогодня не буду говорити на память. Я добре знаю, що краще промовляти, ніж читати по писаному. Але здається мені, що було б невідповідним власне сьогодня говорити слова непевні, як приготовлення для повних краси годин, що після них наступлять; зрештою це зібрання має свою певну святочність. Я не кажу, що воно офіціяльне. Це прикметник тягне за собою мару нудоти. Але присутність Українського Посольства наказує нам привітати в їхній особі нарід новий, але нарід, що має у своїй скарбниці традицію шляхотности, відваги, та чесности. Ми поклоняємося перед цією моральною силою, цією простою величністю і підйомом духа. Ми добре знаємо про ті суперечности, які спіткали цей нарід та його керманичів. Смертоносна буря, що від кількох літ нищить світ, ще не затихла.
Пані і Панове, я тут не думаю політикувати. Ми всі не раз усміхалися з тих людей, що в бездіяльности каварні творять пляни битв, або орґанізують світ. Це все ми залишимо тим, які у Льондоні тепер мають боронити найдорожчі, найсвятійші права людскости. Але не накидаючи жадних розвязань, не представляючи системів рівноваги, можемо цілою душею бажати, щоби національні стремління України сповнилися. Правда, що це лишень плятоничне побажання. Пані і Панове, гадаю, що не матимете нічого проти того, щоб я, находячися в присутности представників України, склав їм від Вашого имени найщирійще запевнення про нашу симпатію і щоб я їм сказав: "Панове, Ви взялися за те, щоби нас зазнайомити з Вашою країною і тим самим примусити нас полюбити її — Ви вибрали найкращий спосіб пропаґанди. Ви видавали брошури, велике навіть число. Це дуже добре. Завдяки тим писанням ми могли пізнати рільничі джерела України, богацтва землі, а може і богацтва підземні, економичні звязки, які можуть злучити Україну з Францією. Але, Панове, можливо, що ті документи цікавлять тільки спеціялістів. Ви це зрозуміли, Ви рішили, що треба звернутися до загалу. І Ви нам вислали національний хор, хор пречудовий. Ми часто казали у Франції: "Все кінчається піснею", сьогодня треба це речення премінити, та сказати, що піснею щось почалося; і то щось дуже великої ваги — приязнь французько-українська. Я тим не хочу нічого казати ані проти нашого уряду, ані проти парляменту. Однако успіхи українського хору примушують нас шкодувати, що французький уряд не старається допомогти нашому мистецтву осягти закордон. Дуже добре переконувати розум, але рівно потрібно зворушити і серця. Люде доброї волі стараються створити всесвітню мову; і ми дуже похваляємо їхнє стремління; але вже є одна мова, яку знає ціла людскість — це мова краси, це мова музики. Мельодія, щоб її зрозуміти, не потребує до помочи ані словника, ані граматики. Ви знаєте лєґенду про того героя, що вбивши потвору, зрозумів спів птахів. Хоч цей герой, то Німець Зіґфрід, але лєґенда дає нам одну надію: тепер, коли ворог повалений на землю, і коли уста зазнали смаку крови, небудьмо глухими на небесні гармонії, "слухаймо музики" за прикладом того Шекспірівського короля, який впивався мріями і щастям. Ви тут не почуєте творів якогось композітора — це є музика народу. Ми маємо у Франції скарбниці старої пісні. їх не забули. Матері співають їх своїм дітям, няньки немовлятам. Я вважаю дуже потрібним, щоб дівчатка та хлопчики співали "Авініонський міст", "Вирізали лаври" і всі пісні минувшини. Так творяться душі: вони помимо волі прикрашуються красою минувшини. Але, на превеликий жаль, елєґантне товариство все більше їх забуває. Під претекстом, що дитина мусить вчитися чужих мов, мати каже себе заступити анґлійській гувернантці. Колись це була Німка. Малий Француз вчиться говорити по анґлійськи; і це треба вітати, але він більше не уміє танцювати "капуцинку", або "садити капусту на наш лад". Це правдиве нещастя.
Завдання Українського Національного Хору є утримати серед живих стару українську пісню. Він приймає участь в офіціяльних святах, так як у нас музика гвардії. Співаки є державними урядовцями. Вони належать до Міністерства Містецтва. Їх дуже старанно вишукують та підготовлюють до їхнього завдання. За хвилину почуєте цих вибраних співаків. Ви будете дивуватись їхнім голосам, музичній майстерності виконання. Я дозволю собі звернути Вашу увагу на одну їхню прикмету, якою не відзначаються наші співаки. Це є скромність. Кожний з них гордий з того, що він співпрацьовник гордої національної справи, лишається в тіні. А оплески подиву лишають для Шефа. Вони йому послушні не пасивно, але цілою своєю волею. Правда п. Кошиць є великий музика. Він набожно збірав народні мельодії і будував їх у ті чудові хори, які Ви почуєте. Він накидає своїм співробітникам залізну дісціпліну, яку вони радісно приймають. Він має над ними безграничну владу. Він їх тримає у руках; вони розуміють його погляд. Здається, що таємною владою він їм накидає ритм, почуття та пристрасть.
Українська пісня це є сама Україна. Вона переносить нас у часи поганські і веде нас аж до нинішнього дня. Вона пригадує давно минулий час пантеїзму, коли стіхії й пори року були богами. Нагадує вік бога Перуна, якого Володимір кинув у Дніпро, так як і инших ідолів, і привів свій нарід до христіанської віри. Були тоді боги — білий і чорний, Лед — пан війни, Коляда — богиня миру, Погода, що робить квіти і овочі, Волос і Молох — сторожі стад, бог пяниць, богиня радости, бог води, царь моря, всякі боги домового богаття; і багато инших. Спомин тих богів, веснянки, пригадують нам бога любови Ярила, якого благодійний дощик оживляв землю. З поміж рослин та квітів пісня славить мак та рожу — хлопця та дівчину, І ті пісні немов тчуть східний килим. На ньому пересовуються символичні звірята — зайчик, кізлик. В них відчувається трава, вдихається могутній запах землі. Це є гімн до бога сонця, якого святкується під кінець червня. Тоді в ночі розпалюються великі вогнища, щоб затримати світло. Цей поганський дух мішається і до українських колядок. Декотрі з них то тільки крик радости в честь нового року. Христіянський дух України більш відбивається у кантах в честь святих, так популярних в Росії, як св. Юрій, св. Миколай, св. Варвара, або в кантах пасхальних. Є також і пісня історична, яку співали мандрівні співаки, часто так, як Гомер, сліпі жебраки-лірники. Ця пісня славить героїв, великих козаків. Вона нагадує завзяті війни з Турками, Татарами, Москвинами та Польшою. Є і сумні пісні переможених в війні, меланхолією "поневолених"; є там також величаві пісні, що оспівують долю кожної людини-родини. Їхня тема — то любов, її радости, горе, ганьба, драми, зради, сум розлуки. Ті інтимні пісні переняті духом природи. В них виступають соловейко, голуби, чайка, кулик, вовк, що блукає, сокіл та орел. Але завжди вони переняті духом свободи, так що навіть весілля, це не є випадок щасливий, так як у піснях Росії. На Україні — це втрата свободи казачої, бо через жінку козак тратив своє місце серед товаришів. Зараз будете мати нагоду оцінити симфоничне багацтво цих пісень, серед яких рідко коли трапиться якась співанка унісоном.
Тепер співаки вертають з Еспанії. Незабаром поїдуть до Бельґії, Голяндії та Америки. Радуймося тепер, що маємо нагоду їх почути у цій гарній залі, яку п. Жак Гебертот старається посвятити мистецтву.
Пані і Панове! Від вашого імени вітаю п. Кошиця і надзвичайних виконавців пісень, які дають нам змогу пізнати поетичну душу вільної і благородної України.
[Воля, 21.05.1921]
03.06.1921