(В перші роковини її заснування.)
Гаґа, Голяндія, 27. січня 1920.
Кожда ідея, якаби вона не була, мусить пустити глибоко свої коріні в людських мізках, щоби стати спільною власністю цілого загалу. Людський загал — це по своїй природі дуже консервативне сотворіння. Він сильно привикає до форм, із якими зжився, які йому були передані предками, і кожда спроба змінити що небудь у формі суспільного ладу, стрічається з великим опором зі сторони загалу і тільки поволи, після великих зусиль, ця нова ідея мостить собі дорогу до людських мозків.
Історія знає багато таких прикладів, де нечисленні провідники нових ідей мусіли боротися з консерватизмом людської натури та тільки ціною багатьох жертв здобували для своїх ідей признання загалу. Згадаємо тільки про розвиток христіянства, про боротьбу за теорію Коперника та за признання права горожанства соціялістичним думкам. Всесвітня війна, яка виникла як останній вибух імперіялізму двох могутніх сил Европи, а закінчилася вибухом соціяльної революції в нутрі тих самих могутніх сил, висунула на денне світло новий прінціп, який мусить таким самим крівавим шляхом здобувати собі право на істнування та переведення в життя. Цей прінціп це визволення поневолених: поневолених суспільних кляс та поневолених націй. І тоді, коли визволення поневолених кляс є ще досі в стадії розвитку, коли в повітрі ще тільки висить гроза всеевропейської соціяльної революції — ідея визволення поневолених націй добула собі вже широкий ґрунт та почасти й признання... Від великої російської імперії відірвалися інородці держави; деякі з них, як Польща, Фінляндія, деякі надбалтійські та кавказькі держави, вже признані побідною антантою, другі ще в крові мусять добувати собі це признання — сюди належить в першій мірі Україна.
Ідея української державної самостійности не нова; вона двічі вже була переведена в життя й двічі погребана ворогами. Сьогодні вона на порядку дня втретє. Та для цілого світу вона являється немов нововідкритою Америкою завдяки тому, що польські та російські імперіялісти, як представники пануючих націй голосили широкому загалови, що немає ніякої України. Пильна праця наших ворогів на протязі двох-трох століть справді виробила нам публичну опінію нашого неістнування і перед нами стоїть тепер незвичайно трудне завдання, переконати світ про зовсім противну правду.
Наша акція була все ведена по традіційним зразкам політичної аґітації: преса, брошури та реферати — тобто писаним, друкованим та говореним словом. Одначе таке саме робили всі; головнож підчас великої війни і після того натворилось таке множество брошур і ґазетних статтей, що перетомлений ними загал став на них байдужний і те все не робить на нього ніякого особливого вражіння.
Щоби доказати перед світом наше національне істнування та право на державну самостійність, треба було вхопитися инчого способу; треба було показати щось так ориґінального й переконуючого, щоби про це заговорили всі як про неоспорний арґумент, проти якого нема навіть дискусії. Такий арґумент знайшовся легко в нашій національній культурі; це наша пісня, наше невичерпане багацтво, наш неоцінений скарб, в якому переховується наша національна традиція, традиція народу свободолюбного, на скрізь демократичного, а при тім усім схопного до найкращої орґанізації й дісціпліни. Наша пісня свідчить усьому світови про високу духову культуру нашого народу; її не потрафили згубити навіть наші гнобителі. Вона свідчить про окремішність нашої нації та про ї відмінність від сусідних народів, з чого виходить, що наш великий нарід, який є зовсім окремий від других і який має свою власну велику культуру, має повне право на своє власне державне життя. Має він це право, не вважаючи на непригожі обставини, серед яких досі жив. Вони не дали йому до того часу змоги висловити те своє право в такій конкретній формі, як це потрібно для европейського політичного концерту.
Ґеніяльна ідея, вести політичну пропаґанду при помочі пісні, зродилася в голові отамана Симона Петлюри, який доручив її перевести в життя відомому компоністови Кирилови Стеценкови, голові "Музичного Відділу" Міністерства Народньої Освіти, та відомому діріґентови Олександрови Кошицеви, голові "Етноґрафічної Секції" того відділу. Вони в двох стали орґанізувати "Українську Републиканську Капелю" та поставили це діло відразу на широку ногу. Капеля мала складатися із сотні найкращих співаків, із кількох солістів, мала мати при собі симфонічний орхестр та кобзаря бандуриста. Вона мала виїхати з концертами за кордон до західної Европи, а передовсім дібратися в Париж. Тут якраз у цю пору зачала збіратися мирова конференція і капеля мала їй передати наглядний доказ, що ми маємо волю й право стати окремою, національною державою.
Орґанізація велася швидко та дуже успішно, так що 27. січня 1919 р. відозвалася в Київі перша співанка капелі. Та цій праці перешкодила большевицька інвазія. Здавалися, що все пропало; бо хоч Капелю офіціяльно евакуовано з Київа в Камянець, то серед паніки залишилося в Київі дуже багато її членів та зістали майже всі ноти. Після двотижневої тяжкої та небезпечної подорожі доїхало до Камянця всього 37 чоловік; в те число входять усі ці, що доскочили до Капелі по дорозі.
З кінцем лютого зачинається властива праця Капелі в Камянці. Тут набралося згoдом до хору шістьдесять кілька людей, переважно співаків аматорів, iз доволі пересічним голосовим матеріялом. Хор працював тут кілька тижнів, а коли большевики стали загрожувати і Камянцеви, Капеля виїхала до Галичини. Згадаємо тут мимоходом, що за цілий той час, особливо при переїзді до Галичини, Капеля мусіла боротися з нечуваними труднощами та перепонами, які їй кидали під ноги переважно свої таки земляки.
(Далі буде.).
[Вперед, 24.02.1920]
(Далі.)
Перші концерти капелі в Станиславові, 11 та 14 квітня, були тріюмфами в повнім значінню того слова. На них виявився незвичайно великий талант діріґента Кошиця. Хто чув спів капелі в Камянці, в часі її творення, а потім почув її нараз у Станиславові, той був просто очарований: мусів думати, що з тим хором сталося якесь чудо. Із доволі нескладних, необроблених та неотесаних голосів зродився чудовий ансамбль; ні одної нерівности, ні одної ріжниці в красці голосів. Слухаєш і маєш вражіння, що це якийсь великанський інструмент, оцноцільний, на якому по мистецьки грає віртуоз-діріґент. Такого вражіння зазнавали всі, свої й чужинці, які чули нашу капелю; доказом того — сотні рецензій по всій европейській пресі.
Із Станиславова через Стрий (де святковано Великдень) та Самбір-Сянки капеля виїхала на чехословацьку теріторію й тут спинилася спершу в Ужгороді, на Угорській Україні. Та тут стрінула її мила несподіванка: помічник жупана, Чех-русофіл Досталь, велів усіх арештувати, всім грозила депортація назад у Галичину, якби не інтервенція нашого щирого приятеля, Чеха, інж. Яроміра Нечаса. Капеля поїхала далі.
З великим трудом, без гроша (бо державна скарбниця видала тільки українську валюту) капеля дібралася до Праги й тут дала свій перший концерт 12 травня. Як і можна було сподіватися, успіх того й дальших концертів був величавий. Чехи дали тут доказ свого славянства не на словах, а в ділі. Вони відразу зрозуміли нашу пісню й оцінили її відповідно. Між Чехами й капелею завязалися відразу щиродружні відносини. Вони були не без впливу на чеську публичну опінію, при якій тоді відбувався перелім: від русофільського панслявізму до української орієнтації.
На протязі близько трох місяців побуту капелі в Чехії (концерти в Празі та по провінції й відпочинок у Турохові) можна було бачити великий зворот у чеській думці та в чеській політиці супроти нас: наші дотеперішні вороги стали дивитися на питання всеславянства, а спеціяльно на українське питання, зовсім иншими очима. Нас признали як рівнорядну з ними славянську націю; зрозуміли наш "сепаратизм" та причини відпаду України від Росії; вся преса стала писати про нас, як про Українців; закинено давню термінольоґію "rusinsky" та "malorusky".
І на справу "Угорської Руси" стали дивитися теж иншими очима й перестали вірити безглуздим упевнюванням галицьких москвофільчиків про єдність "карпаторуського" народу з великоруським. Одним словом чеська нація із ворожої нам досі зробилася дуже прихильна до нас.
Скаже дехто, що це тільки наслідок розвитку подій на Сході Европи. Це правда одначе не зовсім. Ті, що були в той час у Чехії, всі мусять потвердити, що велику частину заслуги в тому має "Українська Републиканська Капеля".
І концерти і приватні зносини капелян із Чехами, лишили незатертий слід на чесько-українських відносинах. Треба було тільки читати високі дітірамби чеської пресй у формі рецензій про концерти; треба було послухати одушевлених промов Чехів на концертах капелі та ріжних бенкетах у її честь, щоби переконатися, що українська пісня стала одною з підвалин майбутньої чесько-української дружби. "Zpevem k srdci, srdcem k vlasti" — отсе девіз чеського співочого товариства "Hlahol".
(Далі буде.)
[Вперед, 25.02.1920]
(Далі.)
Зробивши таку велику працю в Чехії треба було їхати далі. Але куди? В Париж? Колиж туди не пускали нікого з Українців. Треба було десь переждати, заки зміниться неприхильне для нас положення і капелі дадуть дозвіл на проїзд у Францію. А тут фінансове становище капелі було незавидне, бо ніхто не хотів їй давати грошей на утримання, дякуючи "прихильності" міністерства фінансів та його аґентів за кордоном. Взагалі в житті капелі є два дуже дразливі місця: паспортові візи та гроші на прожиток. І як колись голодний римський пролєтаріят за часів імперії кликав: "panem et circenses", (хліба й циркових забав), так за цілий час свойого істнування капеля кричить благальним тоном "візи й гроші!"
Остаточно здобуто візи до Югославії й дещо гроша, і капеля виїхала до Відня, щоби тут дати 3—4 концерти, головно для великої на той час віденської української кольонії. Та побут у Відні затягся знову на 2 місяці, бо сербський ґенерал у Відні скасував дозвіл на вїзд до Югославії, і треба було або вертати на Україну, або ждати нової ласки від судьби у виді якоїсь свіжої візи та свіжої суми гроша.
Віденські концерти не принесли великої користи; раз тому, що вони припали на мертвий літний сезон, а друге, що Австрія тепер у політиці не грає ніякої ролі. Всеж таки відзиви преси, щоденної й фахової, були незвичайно прихильні.
"Манною з неба" був дозвіл на виїзд до Швайцарії; зразу для трох передовиків, потім для цілого хору. Рівночасно, дякуючи у великій мірі енерґічним заходам членів управи нашої найбільшої кооперативної орґанізації "Дніпросоюз", розвязався теж ріг щедрости української Амальтеї (тобто фінансового аґента У.Н. Републики п. Супруна), і капеля одержала гроші на 3½ місяця дальшого істнування.
На протязі жовтня хор дав 10 концертів у швайцарських містах (Базель, Берн, Ціріх, Женева й Льозанна), пробиваючи собі тим самим шлях до публичної опінії західної Европи. Артистичний успіх був нечуваний; те, що писалося в пресі, переходить міру звичайних ґазетних рецензій. Це однозвучний, великий гимн на честь української музики, української національної культури та "Української Републиканської Капелі" з її незрівняним діріґенгом, п. Кошицем, на чолі.
За той час не вгавала праця адміністрації капелі, в сполуці з політиками й дипльоматами, щоби здобути дальші "візи". По довгих трудах вона одержала перше італійську вiзy, а незадовго потім візу до Франції; одначе вважаючи на велике значіння Франції при мирових договорах, рішилася спершу на Францію, а аж потім мала їхати в Італію (Італійці тимчасом свою візу відкликали).
До здобуття візи до Франції причинилися передовсім француські парляментаристи пп. Жан Пелісіє, директор Бюра народів, та соціялістичний посол Франклін-Буйон, і деякі журналісти, як нпр. Шамбань, видавець "Revue Parlamentaire". Вони то, а головно Франклін Буйон, як голова парляментарної комісії закордонних справ, натискали на міністра Пішона так довго, аж він остаточно дозволив хорови приїхати в Париж.
Від успіху першого концерту в Парижі залежала вся дальша карієра хору у Франції. І справді, знаменитий вислід того концерту (7. листопада) був чудовою інтродукцією до дальшої діяльности. Музична критика стала — можна сказати образово "з роззявленим ротом" — перед новою, невідомою їй досі появою. Вони — ті музики вчені та музики-практики — не прочували навіть, що є десь на світі щось такого, як українська народня пісня, така гарна й така глибока, Для них поява нашого хору була справжнім "чудом". Вони не припускали, що можна так співати, як співає Українська Капеля, та що можна так діріґувати, як діріґує Кошиць. У великому захопленню вони називали співаків "великими жрецями мистецтва, що є на службі краси", вони не знаходили слів похвали для хору й діріґента ("перо музичного критика за слабе, щоб віддати мої вражіння та мій подив для хору" — вписав до памятної книжки один музик), а незвичайно строгий музичний рецензент Шарпантіє мусить аж оправдуватися перед читачами, які привикли до його вічного невдоволення, за що він цей хор так розхвалює: "Прийдіть, а переконаєтеся", кінчає він, "що я вас не обманув"...
Одним словом, нам аж ніяково повторювати ті вічні похвали, якими хор був обсипуваний зі сторони париської та провінціональної преси (капеля відбула також тур не по провінції й концертувала в Бордо, Тулюзі, Марсей, Ніцці та Ліоні).
Інтересно зазначити тут декілька деталів із побуту у Франції. Як взагалі вся діяльність хору, так спеціяльно його успіхи в Парижі були сіллю в оці для Росіян, яких тепер тьма тьменна за кордоном. Їхня "позитивна" робота обмежується всюди тільки до того, щоби виливати помиї вуличної лайки на все, що українське; та конкретні здобутки такої "діяльности" — мікроскопійні. Минули вже ті часи, коли всі вірили друкованому російському слову... Отже ці "добровольці" ладили свою офензиву підчас одного з перших концертів у Парижі: мали висвистати український гимн (який на всіх концертах співався зараз після офіціяльного гимну дотичного краю й публика вислухувала його стоячи), а тоді один із них мав сказати промову й візвати авдіторію, щоби покинула концерт тих "сепаратистів", що топчуть ногами "єдіно нєдєлімскі" ідеали і т. д. — Що булоби з цього вийшло — невідомо і дехто назіть жалує, що так не сталося, — одначе француська поліція рознюхала ці пляни й загрозила російській 11. амбасаді, що на випадок ворожої українському хорові демонстрації всі Росіяне, що живуть у Франції будуть видалені.
(Далі буде.)
[Вперед, 26.02.1920]
(Далі.)
Адміністрація капелі робила заходи, щоби на один із концертів здобути салю парижської "Великої Опери". Міністерство освіти, під якого зарядом є державна опера згодилося на це в прінціпі, одначе дотичний міністер запитав іще про думку премієра Клємансо, який заступав тоді відсутнього закордонного міністра Пішона; це, мовляв, діло закордонної політики, бо тут входять в гру чужинці. На це Клємансо мав накинутися на нього зі словами: Якто, ви хочете, щоби я позволив офіціяльному українському хорові співати в державнім француськім театрі? Таж тим я офіціяльно визнавби українську державу! Ніколи цього не буде! — Наслідок того був такий, що міністер освіти не дав Опери. Так само не могла капеля здобути великої салі "Трокадеро", яка є теж державною власністю.
У ряді наших прихильників знайшлася між иншими дочка "старого тигра" премієра Клємансо, пані Юнґ, яка, що правда мала щирy охоту допомогти капелі і вплинути на свого батька (обіцювала навіть припровадити його на концерт), одначе старечий упір провідника француської реакції не дався так легко зломати.
В тому самому часі гостювали в Парижі дві російські балєтні трупи: Анна Павлова в театрі на "Елізейських Полях", та Даґілів і Карсавіна у Великій Опері. Російські федералісти хотіли підійти хор та "федерувати" його на парижському ґрунті.
До капелі поступила пропозиція дати себе заанґажувати до театру "Champs Elysees", одначе з тою умовою, щоби виступати рівночасно з балєтом Павлової... Розуміється, що хор на це не пристав.
Павлова мала деякі успіхи, одначе її товаришеві з "Опери" не повелося, бо приїхав якраз на той час, коли персонал опери страйкував. В пресі була появилася з тої нагоди замітка, що російські балєти приїхали для конкуренції українському хорові.
Взагалі на брак конкурентів капеля не могла нарікати. Якийсь Сєрґєй Боровскі (Москаль, чи Поляк?) зорґанізував був трупу, т. зв. "Izba russe" (російська ізба), з якою возився по Швайцарії, Франції, а тепер поїхав до Анґлії. Маючи, як російська орґанізація, відкритий вступ до невтральних та антантських країв, "Ізба" їздила завсіди перед капелею й давала ніби передсмак східно-славянського мистецтва. З великою реклямою, з шумом та гуком давали вони знати про себе й показували всякі дешевенькі штучки: російську церковну відправу, гопаки з балайками і т. д., одначе правдивого мистецтва там не було. Капелі вони своїми виступами конкуренції не зробили.
Із поїздки по француській провінції слід ще занотувати, що з нагоди побуту хору в Марсей тамошня торговельна Палата уладила сходини при чаю, на які були запрошені крім членів хору всі визначніші тамошні політики і торговці. До них звернувся з офіціяльною промовою тодішній член україн ської мирової делєґації, д-р Артим Галіп. Його промова та співи зробили дуже гарне вражіння; наслідки того повинні відбитися добре на економічних взаєминах Франції з Україною.
Після Франції капеля вибралася до Анґлії, одначе в переїзді, здержалася ще якийсь час в Бельґії та Голяндії, як державах, що можуть колись мати вплив на торговельному світі. Бельґійці прийняли хор дуже щиро — багато тепліще, чим Французи. Повторялися такі самі овації, як бувало ще в Чехії; речники співучих товариств та инших орґанізацій підносили хорові й г. Кошицеви серед горячих промов квіти та вінки. В Голяндії слід зазначити теж дуже гарні успіхи.
Тепер капеля стоїть на передодні виїзду до Анґлії. Всі ми дуже цікаві, як нас там приймуть. Хочемо побачити, чи наш Аріон і Кошиць потрафить своєю піснею зворушити так само й анґлійських дельфінів, як доси зворушував попри Чехів, Німців, Французів та Голяндців наших власних, таки щиро українських "мастодонтів". Трудно повірити, а це така правда. Багато з наших земляків, давніще завзятих ворогів капелі після кількох концертів ставали її щирими прихильниками, а навіть їй дуже багато помагали.
Перші концерти в Лондоні назначені на 3. і 5. лютого, а цілий побут прелімінований на один місяць. Після Анґлії дорога в Італію, а тоді мабуть діяльність капелі закінчиться.
(Далі буде.)
[Вперед! 27.02.1920]
(Далі.)
Переказавши коротко дотеперішну історію "Укр. Peп. Капелі", хочемо ще спинитися над її успіхами та зрадити секрет тих успіхів.
Чим властиво Капеля добуває такі рекорди між своїми та між чужинцями? На те складаються два моменти: висока вартість самих 14 українських народнix пісень та їхнє виконання Капелею під орудою п. Кошиця.
Що український фолькльор незвичайно богатий та цінний, цього не могли заперечувати навіть наші "найсердечніщі" з обох сторін. І Поляки любувалися "українськими думками" та використовували їх у своїй літературі й музиці і Москалі любили "малоросскія пѣсни". Одначе вони служили їм тільки, так сказатиб, "для домашнього вжитку"; вони їх відгородили від усього світу штучним кордоном і не позволили висунути їх на широку европейську арену. За те для чужинців вони мали свого Монюшка чи Шопена, "свого" Бортнянського, "свого" Чайковського, своїх Мусорґського, Бородіна та Ґлінку. Твори тих російських компоністів обходили всю Европу й давали імя та славу російській музиці, славу таку велику, що попри неї трудно було протиснутися скромній українській народній пісні. І аж тепер, коли нам можна самим про себе говорити й коли світ зачинає привикати до того, що ми самі себе презентуємо — тепер уперше Европа чує ту українську народню пісню.
Не стану писати про це, яке вражіння робить наша пісня на кождого в нас; ясним доказом того є слези, що ми їх бачили на очах наших земляків за кордоном, коли ми їм співали. Ми, що її чули від дитинства, що на ній виросли і з нею зрослися, чуємо, що вона наша, що вона нам рідна. Ми нею дорожимо мов неоціненим скарбом і показуємо чужинцям як щось найкращого, що є на нашій рідній ниві.
Зате незвичайно цікаво почути те, що про українську пісню говорять чужинці. Треба сказати, що Европа має дуже добрих музичних критиків і знавців; з їхніх статтей видко, що вони глибоко входять в істоту річи й дуже влучно представляють справу.
Отже вони, всі без виїмку, починаючи з чеських, а кінчаючи голяндськими, передо всім стверджують незвичайне багацтво нашого музичного фолькльору та його красоту. У старих церковних "Кантах", які становлять першу частину репертуару Капелі, вони дошукуються дуже давних елєментів та бачуть звязки між нашою музикою й другими індоевропейськими. Їм подобаються колядки та щедрівки, як незвичайно інтересна мішанина христіянського світогляду з поганським. Вони дивуються багацтву тем та різноманітности других обрядових пісень (Веснянок і Купальських) і світських народніх пісень. Тут вони бачуть усе: і історичний елємент і побутові пісні, починаючи з сентіментально-любовних пісень, а кінчаючи дуже веселими й жартобливими.
Вони підчеркують також високу музичну вартість оброблених тих пісень (ці пісні укладані Лисенком, Стеценком, Кошицем, Демуцьким, Ступницьким, Леонтовичем і др.); вони дивуються, що в гармонізації народніх пісень компоністи старалися задержати всі властивости народньої гармонії, та не хочуть навіть вірити, що в нас народ співає відразу на 2, 3 а то й 4 голоси.
*
Одначе — "пісня пісні нерівна". Велика частина того вражіння, яке залишається після концерту, лежить у його виконанню. Не кождий зуміє оцінити обєктивну вартість поданої йому музики; що залишається в пересічного слухача — це почуття субєктивне, якого він зазнав: чи йому подобалися твори в цьому виконанню чи ні. Поганий спів чи музика не то, що не подобаються, але можуть навіть кинути фатальне світло на самі твори.
Великі успіхи Капелі треба завдячувати передовсім особі її діріґента й шефа г. Олександра Кошиця. Його імя було відоме на Україні вже від кількох років, особливо на Наддніпрянщині, а найбільше в Київі; там він довший час працював як діріґент ріжних хорів та як капельмайстер театрів: Садовського й міського. Сміло можна сказати, що це найкращий діріґент, якого досі мала Україна, та це один із найкращих діріґентів в Европі. Капеля рішучо не малаби й десятої частини тих успіхів, які собі зробула, якби не гром. Кошиць навіть тоді, якби складалася з як найкращих голосів.
Фахові критики один поперед другого розпливаються в похвалах на честь г. Кошиця. Вони в його мистецтві добачують передовсім два дари: дар зєдинювати цілий хор в одну цілість і дар інтерпретувати пісні. Під його орудою хор так зіспівався, що здається, кожда голосова партія — це тільки один чоловік, а всі чотири голоси — це чотири струни якогось інструменту в руках доброго грача. Тільки втома після довгої їзди або кількох концертів підряд і нагла зміна клімату наслідком переїзду може розстроїти трошечки один із голосів, — але тільки трошки й то на хвилину, бо кілька теплих слів діріґента зараз прикликує хор до уваги й рівности — і знову найвправніще ухо не відчує найменшої ріжниці звуку.
(Далі буде.)
[Вперед! 28.02.1920]
28.02.1920