Насамперед хочу попередити: проблема цього тексту в тому, що цільова його аудиторія, побачивши тему, скривиться і піде скролити стрічку далі. А ті, кого ця тема збуджує, – скривиться, читаючи текст.
25 червня йому виповниться 118 років, 8 червня — 72 роки з часу публікації його культового роману, і можна було б дочекатися котроїсь із цих дат, щоб поговорити про нього ґрунтовно й по суті. Але щоби не псувати нікому свята, пишу цей текст напередодні й водночас з бажанням нарешті поговорити про дещо важливе.
Хто нині ще не читав «1984» Орвелла і не вважає його обов’язковим для ознайомлення? У юному віці він взагалі ідеально вписується в літературу рекомендованого, даруючи незабутні образи, даючи розуміння тоталітарного, вакцинуючи від сумнівів у демократії та навчаючи зауважувати злоякісні політичні тенденції ще тільки на стадії зародку. Особливо сьогодні, коли світ стає все нестабільнішим та щораз божевільнішим. Його перманентно цитують, до ладу і невпопад, тицяючи на кожного пальцем, що то саме він живе в світі Великого Брата. І вже на автоматі невпинно повторюють мантру, що насправді всі ми давно живемо в цій антиутопії, — хоч сперечаються, які саме аспекти нинішнього є продовженням стилю правління орвеллівської Океанії.
У Штатах завдяки інавгурації Трампа продажі «1984» зросли в стократ (на 10 000% у 2017 році), натомість в Україні сучасне перевидання вийшло на два роки раніше — і відтоді стабільно курить бамбук у топі бестселерів, позаяк політична ситуація не дозволяє якогось більш оптимістичного чтива. І навіть у Росії із року в рік очуднюються в стилі «Орвелл — це про теперішніх нас», американці ж пишуть матеріали з такими заголовками, скільки себе пам'ятаю.
Ну скільки можна ще розказувати про очевидне, ви ж і самі це все знаєте: Орвелла в 21-му столітті вважають мало не біблійним пророком; його роман «1984», що мав бути застереженням, виявився передбаченням — і всі мають цей твір прочитати, щоби знати, чого очікувати в наступному році та коли настане апокаліпсис глобальних масштабів. Хоч усе це загрозливо та доречно, проте давно не справляє ніякого враження, тому варто ще раз придивитися до цього британця і його писання. Попереджаю, якщо ви ще не зрозуміли з моїх інтонацій: нічого доброго про нього не скажу. І, думаю, на тому світі він теж не в захваті від фетишизації та збоченого культу навколо «1984» — бо ж вибачте, але Замятін був першим і куди кращим у своєму «Ми».
І я теж не є першою прикрою читачкою, якій чимось не догодив цей визначний твір. Бо старші й поважніші, ніж оце я, знавці літератури неодноразово вже критикували Орвелла і за стиль написання, і за художність та характери персонажів, і за політичний посил, і взагалі. Думки Мілана Кундери про даний текст Орвелла найбільше збігаються з моїми власними, тому процитую, щоб надати своїм тезам його авторитетності:
«Отож, якщо форма роману затьмарює думку Орвелла, чи дається щось взамін? Чи проливається світло на таємницю тих людських ситуацій, котрих не може осягнути ні соціологія, ні політичні науки? Ні: ситуації та персонажі такі ж пласкі, як плакат. Тоді чи виправдано це хоча би як популяризація добрих ідей? Також ні. Бо ідеї, перетворені у роман, функціонують вже не як ідеї, а як роман, а у випадку «1984» — як поганий роман зі всіма згубними наслідками, до яких поганий роман може призвести.
Згубні наслідки роману Орвелла полягають на його неухильному редукуванні реальності лише до її політичного виміру, а також на редукуванні цього виміру до того, що є зразково негативним у ньому. Я відмовляюся пробачати — на підставі, що це було корисним як пропаґанда в боротьбі проти тоталітарного зла — цю редукцію. Злом є якраз зведення життя до політики, а політики — до пропаґанди. Тож, незважаючи на свої наміри, сам роман Орвелла підхоплює тоталітарний дух, дух пропаґанди. Це редукує (і вчить інших редукувати) життя ненависного суспільства до простого перелічування його злочинів» («Зраджені заповіти», 1993).
Отож, Кундера застерігав від культивування цього твору ще в 1990-х, але читачі всього світу і різного рангу продовжують захоплюватись «1984» — і спробуй їм сказати, що тебе бентежить така їхня любов до шкідливого уявлення про тоталітаризм. Для мене проблема ховається власне у тому, що через центральну постать тоталітаризму в даному творі — точніше, наш тотальний переляк від цього явища — будь-які зауваження втрачають свою силу і наче клячать перед тим злим сатаною, щоби всупереч усьому засвідчити свою покірність перед його значущістю і могутністю.
А відтак у мене виникла ще одна проблема: спробувавши пояснити, що ж не так із тоталітаризмом Орвелла, мене занесло на текст нечитабельних розмірів. Тому далі спробую пояснити все в двох словах і перейти до питання, яке мене найбільше бентежить у ситуації нинішньої любові до «1984».
Найбільшою, як би дивно це не звучало, помилкою і самого Орвелла, і теперішніх його поціновувачів — на пару з іншими спробами отак художньо та на власний розсуд зрозуміти, що ж таке тоталітаризм і диктатура, — є упереджене та стереотипне уявлення про ці явища. В такому баченні умовний тоталітарний режим постає перед глядачем грубим, примітивним, позбавленим якоїсь людської інтелектуальності, наратив якого може будуватися тільки на використанні брехні та неосвіченості, в якого безліч комплексів, виражених манією величі з надмірним бажанням когось принижувати та страхом втратити владу.
Але ж ніщо не стоїть на місці, і той же тоталітаризм вже за часів написання Орвеллом свого «1984» почав мутувати, еволюціонувати і перетворюватись на більш привабливий у своїх проявах гібрид, що іноді може володіти рисами специфічної демократії, — як-от, скажімо, путінська Росія сьогодні. Чи, продовжуючи ряд прикладів, маємо як зразок тоталітарного режиму і Радянський Союз, котрому вдалося зберегти свою привабливість «золотих часів» на цілих тридцять років уперед після цілковитого краху — привабливість і на лівацькому Заході, і серед своїх колишніх жертв, які кожне з власних психічних потреб застрягло у ностальгії за ним. Навіть попри те, що Орвелл змальовував свою антиутопію з тодішнього Союзу, його тексти не змусили відмовитися від замилування тоталітарною естетикою якраз через ці перебільшені упередження, які створювали відчуття того, що в справжньому тоталітаризмі все повинно бути тільки злим і поганим, а якщо в СРСР не все було злим, то й тоталітаризм його несправжній. Відповідно, коли ми думаємо, що цей художній твір може нас якось застерегти, то варто роззирнутися навкруги і полічити, що 70 років читання «1984» дало нульовий ефект для людства.
Читання Орвелла — це занурення у штучний світ тоталітаризму, якого ніколи не було й не буде. Світ, у якому читач, вперто сподіваючись на утопічне майбутнє, починає щиро вірити, що тепер має компас для орієнтування в світі політичних режимів — дарма, що стрілки того компаса насправді показують щоразу в іншому напрямку та ніяк не можуть вказати правильний шлях до благополуччя. Адже ми завдяки «1984» вибрали собі ілюзію — і щиро переконані, що описаний нею світ завжди матиме лише очевидні злі прояви, що він завжди буде таким промовистим у своєму прагненні поневолити інших, що він завжди буде таким брутальним у своїх вчинках. Нам здається, що все тут таке логічне й реалістичне, а насправді тоталітаризм ніколи за історії людства не був таким очевидним, і навіть сам автор міг бачити, як інші помилялися стосовно Радянського Союзу. І якнайкращим показником того, що з цим твором трошки все пішло не так, як планувалося, є цілковита сумісність продажів цієї книги з політичною ситуацією в сучасній Росії. Тоталітаризм завжди був на крок попереду в плані розуміння мас та вміння комунікувати з ними — саме тому його неможливо так просто описати на кількастах сторінках і на щось сподіватися. Бо коли тоталітаризм успішний у своїх діяннях, то йому може бути глибоко в сраці на продаж таких книг всередині свого режиму — адже, читаючи їх, ми не зможемо зрозуміти його суть та винайти проти нього універсальну зброю. Замість тверезого дослідження нового втілення тоталітаризму ми вкотре цитуємо «1984» — і вкотре вносимо його в обов'язкову лектуру, вкотре говоримо про геніальність автора і вкотре плодимо йому дифірамби. Хоча логічніше було б активніше популяризувати твори, наприклад, Аренд. Наша гордість затуманює нам зір, наша самозакоханість та самовпевненість потурає нашим лінощам при спрощенні реальності в надії, ніби колись вона дійсно зможе бути такою, як ми бажаємо. Світ наших понять ніколи не був строгим та очевидним, наше сприйняття реальності завжди страждало на брак чітких контурів.
А ми продовжуємо цитувати Орвелла – щоб солодко продовжувати себе обманювати в бажанні отримати прості істини та чіткі правила поведінки в складних структурах нинішньої реальності, в бажанні позбутися зайвої відповідальності. Бо яке інше може бути пояснення тому, що ми досі зациклюємось лише на «1984» – замість того, щоби взятися за глибшу літературу й опісля почати тверезо усвідомлювати власну відповідальність за відвернення тоталітарного майбутнього та розуміти, в якому саме вигляді воно може нас всіх спіткати, звідки очікувати небезпек і т. і.? Складніші тексти потребують чесності перед собою, потребують дорослої здатності не збожеволіти від того, що відкривається перед тобою — з такими текстами не вийде просто поширювати якісь цитатки і мемчики. Ну, але ж нарід зараз так інтелектуально тендітний, що не можна його обтяжувати важчим чтивом: їм треба попрощє, щоб так, як у дитячих казках, де бека — це завжди тільки бека, негарна і смердюча, що забруднює наш дивний світ, а добро завжди є тільки добром, і ми завжди точно його впізнаємо. За спробою і тут уникнути зайвих страждань через страхи перед сумлінням знову стоїть очевидне бажання втекти від свободи з її відповідальністю у світ визначених, чітких та підпорядкованих строгим правилам істин, у світ, де не треба страждати від постійної нестабільності, відсутності опори, фрустрації через непевність реальності в кожному з її проявів, непевності навіть щодо адекватності власного мислення.
Й оскільки в нас цієї певності щораз менше, потреба й приховане прагнення потрапити в простий і зрозумілий світ — у світ тоталітаризму — наростає й стає все помітнішою у кожній сфері теперішнього життя, бо ж він завжди так по-батьківськи забезпечує своїм підданим зрозумілий та простий макет реальності.
Тікаючи від страху в одвічній дихотомії страху і бажання, ми намагаємось повірити, що справжній тоталітаризм має такі гіперболізовано-примітивні форми, як от у Орвелла, — повірити, аби з чистою совістю віддатись у його обійми, зняти з себе відповідальність за те, що так і не змогли розібратись із цим пропащим світом, що не змогли порозумітись у тій свободі, яку забезпечили кожному. Ми ніби навмисне шукаємо таку бульбашку, обмежуємось такою літературою та знаннями, які не говорять й половини про наші справжні проблеми по суті, щоби їх не вирішувати і не відвертати реальні загрози. Нам просто вигідно уявляти собі тоталітаризм в образі якогось злого вусатого дядька, що стежить за кожним нашим кроком та контролює всі наші права й свободи, лякаючи всіх саме таким його зображенням. І саме так ми залишаємо собі змогу побудувати дивний новий тоталітарний світ, який виглядатиме напрочуд ліберальним і демократичним, — і щиро будемо вірити, ніби володіємо всією свободою, яку тільки можна собі уявити, та досягли остаточного стану остаточної утопії. Адже головним для тоталітаризму є насамперед створення відчуття проживання в ідеальному світі, який завше подбає про тебе, забезпечить усім необхідним, в якому ти маєш своє місце і є частиною спільноти, і який буде єдино правильним та зразковим для всіх інших. Тому цілком можливо, що коли ви опинитесь у ньому, то не будете здатні зрозуміти, що це таки він. І чи можна себе засуджувати у цьому несвідомому прагненні тоталітаризму? Чи треба соромитися таких своїх поривів і бажань, позаяк наш організм — це ж також маленька тоталітарна система? І що з нами станеться, коли визнаємо наше бажання співіснування в світі чітких ієрархій? Чи настане тоді наша справжня внутрішня свобода, звільнення від того, що гнітило найбільше, — страхів визнати, якими є наші потреби і яким відчуваємо нутро власної природи?
Наше теперішнє переповнюється щораз більшим хаосом та невизначеністю — вони скажено виснажують, до істерики втомлюють, набридають своїми нескінченними можливостями, занадто часто нависають над душею, повторюючи, що так невизначено все і має бути, і якщо ти не божевільний, то маєш це все любити. Лельом-полельом у тебе щораз частіше з’являються розмиті фантазії про щось цілком протилежне, що здатне зняти всю цю напругу від постійних невизначеностей, лельом-полельом починаєш відчувати спокусу знайти порятунок у цих фантазіях, навіть якщо твоє суспільство однозначно таврує їх як табу. Це табу є не просто якоюсь ритуальною забороною: навпаки, воно втілює все, що твій світ обґрунтовано вважає своїм найбільшим ворогом, воно є втіленням найбільшої небезпеки для твого виду, воно є найбільшим можливим злом — диявол во плоті, що постійно намагається посіяти темряву у світі добра й святого блаженства. Тому викликає все більше спокуси торкнутися його хоча би під час читання тих творів, які виглядають якраз найбільш безпечними.
Тому вибачте, але я не бачу нічого хорошого в надмірній любові до Орвелла — бо, підсумовуючи, маємо, по-перше, перешкоджання усвідомленню того, в якому вигляді нам очікувати нового пришестя зла і як захиститися від нього. А по-друге, бо за постійними поверненнями в світи жорстоких антиутопій чи постапокаліптичних світів (і тут можна навести ще з десяток прикладів типу «1984») ховається дуже жорстока правда про те, ким ми є насправді й що так старанно намагаємося від себе приховувати.
А Фройд же попереджав: витіснення завжди веде до неврозів, і від наслідків втечі від своїх бажань не заховатись у жодному із світів.
28.05.2021