Прошу ніяким світом не думати, що се я розповідаю видумку, або що напис на заголовку сеї повістки — яка небудь метафора. Ні, діло справді йде про оловець, і то не цілий, а кусник, от так, візьмімо, три цалі завдовжки. А в тім як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирох цалів завдовжки не тримав. Се міг би я, як кажуть правники, „ствердити головною присягою“, або як кажуть наші Ясеничане, „побожити й заскаритися, на чім сьвіт стоїть“. Півчетверта цаля, не більше, за-довгий був герой сеї повістки. Хоть то літ тому чимало, як ми бачилися з ним останній раз, се є, як я бачив його, бо він своїм затемперованим носиком хибаж міг мене бачити? А при тім він цілого півтора дня лежав у моїй шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шіснацяти літ, — доволі часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про півчетверта цаля за-довгий кусник олівця, в оправі з темно-червоного дерева, шестигранний і політурований на жовто, з срібним, вибитим написом „Mittel“ на тупім кінці; з другого кінця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме стілько, кілько потрібно для сільського школяря.
В такім виді лежав він одного зимового поранку на снігу на подвір'ю ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали з рана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав, мов скажений; у повітрі літали малесенькі платочки снігу, зовсім прозірчасті, видні тілько по діяментовім блиску, коли в них заломався соняшний промінь. Оловець не застряг у замерзлім іскристім снігу, а лежав зовсім на верха. Його жовта політура полискувалася до сонця, а срібні букви „Mittel“ виднілися з далека. Певно котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив його. Він так і лежав, простягнувши свій чорний, заострений носик до стін школи, немов силувався вказати кождому прохожому, що там його належне місце; немов просив своїм срібним поглядом, аби його виняти з тої хоть гарної але дуже холодної постелі і занести там, до школи, відки широко по селу розлягався гармідер хлопців, що дожидали пана професора.
Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, як би вам лучилося побачити такого Mittel’а і то в подібнім не зовсім; для його „чина“ відповіднім положеню? Думаю, що 90% із вас, не підозріваючи в нім героя не то повістки, але навіть ґазетярської новинки або мізерного анонса, підняли-б його і сховали по просту до кишені. Иньші 10% запевно навіть не схилились би по нього.
Я, признатися щиро, належав до тих 90%, с. зн. не підозріваючи нічого злого в олівци, схилився по нього і не маючи ніде при тілі кишені, вложив його до шкіряної школярської торби, в котрій були мої книжки. Але що при тім було не зовсім звичайного, так се те, що я вельми втішився своєю знахідкою. Я був бідний сільський хлопець і ніколи ще на своїм вїці не мав олівця, все мусів писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризькало і порскало під натиском моєї руки. А тепер нараз — я знайшов оловець! Тай ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снігу, бо відтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цікава штука при цілій тій операції була та, що мені й через голову не перейшло, аби котрий школяр міг був його згубити, — чуєте, — ані через голову мені не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олівці! То мусів Бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, — ну, певно то він якимось дивним способом загубив той оловець. А може то був Жид гандляр, котрому професор торік продав корову; може бути, що сей оловець лежав тут іще від торік і ніхто його бідного не видів. А може він упав у ноча з неба враз зо снігом? Адже ж бабуня казали, що нераз жаби падуть із неба; чому ж би й олівці не мали падати ? Так міркував я йдучи через подвірє до школи. Щож, хиба шестилітному хлопцеви не вільно так міркувати ? А впрочім — ні! Мені дуже сподобався той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руці, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубість, відновити перед своїми очима його стать, одним словом, моя фантазія мов мотиль коло квітки, невпинно крутилася й шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяря, і що, значить, мені прийдеться віддати його назад властителеви.
В клясі повно вже було школярів. Деякі сиділи в лавках і бубоніли завдану лєкцію, хвиля від хвилі боязко позираючи на двері, чи не йде професор. Иньші, смілійші ходили по клясі, билися, тручалися поміж лавками, мазали ріжні дива крейдою на таблиці і стирали їх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замісь губки. За олівцем ніхто не питав. Се мене дуже врадувало, і я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сів на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слідуючої години, я почув у торбі брязк олівця о шкіру, і весь затремтів — не знаю, чи з радости, чи з якоїсь неясної трівоги.
Ось і професор прийшов, почалася наука. Нічого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почався по давньому, про оловець ніхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола і тремчу, мов злодій над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця.
Але ніхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчаться, сваволять і товчуться по давньому.
Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближуєсь до мене.
— Ов, ти видно нині рахунків не вмієш; то то будеш у шкіру брав! А ще як мені скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!
Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки — моя слаба сторона, і любить нераз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; при тім нині я не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цілий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою ?
— Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, — відповів я Степанови. — Уважай лиш, аби ти сам не дістав у шкіру !
Диво дивне, бігме, що диво! Я хотів відповісти Степанови також жартом, з усміхом, ласкаво, — а відповів якось так злісно, гризко, таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як ціле моє лице налилося кровю. Степан стояв хвилю передо мною і не кажучи нічого більше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далі відійшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий і добрий хлопчина! За що я так гризко відповів йому? За що засмутив його? Він же-ж говорив до мене жартом, і я не мав ніякої причини гніватися на нього!
Такі мисли шибли мені через голову, коли Степан пішов і мовчки сів у свою лавку. То був невеличкий, русявий хлопчина, осьмиліток. Його батько, бідний селянин, був сусід мого вуйка, у котрого я жив, тож і оба ми, хлопці, товаришували раз у раз із собою. Степанів батько давнійше, кажуть, був богатий чоловік, але великий огонь та всілякі иньші нещастя зруйнували його господарство. Він був високий, сильний мужчина, з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, і говорив грубим, різким голосом. Я мимовільно якось боявся його і вважав його жорстоким чоловіком. За то малий Степан весь удався в матір, тиху, лагідну жінку з ладним іще, добродушним лицем і ясними сивавими очима. Тому то нераз стоячи за плотом на пастівнику, підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, аби бодай на хвилю забігти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми нераз і сварилися, як звичайно діти, але ніколи не на довго. Я, горячійший до сварки а то й до бійки, звичайно перший був і до перепросин — а Степан, усе однаковий, усміхався так любо, немов хотів сказати :
— А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!
Але тепер, по що я тепер розгнівався на Степана? Та ні, я чув добре, що я зовсім навіть не розгнівався на нього! Навпаки, його жалібний, сумний погляд болів мене якось, вертів у моїй дитинячій груди. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, і забув про оловець. Аж коли вражіня остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій мої нерви немов чули з далека дотик олівця, тоді знов моя фантазія вернула назад до того предмету і за хвилю про Степана й його сумний погляд я забув зовсім.
Знов увішов професор, почалася година наукова і поволі проминула; про оловець ніхто ні пари з уст.
Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблиці, казав йому там писати крейдою цифри, а всі иньші хлопці мусіли ті самі цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут то там до зошитів, чи всі пишуть і чи так пишуть, як належиться.
Перед рахунковою годиною почув я в остатній лавці, де сидів Степан, якийсь гамір, якісь трівожні, уривані питаня й відповіди, але за загальним гамором не міг розібрати, що се таке. Та все таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокій заворушився в мині. Я подумав собі: не буду тепер виймати олівця, буду писати, як звичайно, пером, хоть і як воно мені обридло.
Ось і професор увійшов. Відітхнувши хвилину при столі, він устав і викликав мене до таблиці. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо в загалі писанє чи то цифер чи букв було для мене твердим горіхом: усякі знаки з під моїх рук виходили криві, гачковаті, розлізлі, так що звичайно подабали на старий пліт, у якім кождий кіл стримить у иньший бік, а хворостини півперечні стримлять самі по собі, не можучи здибатися з колами. Але що було робити: викликав професор, треба йти. Я став коло таблиці і взяв у праву руку шмату, а в ліву крейду.
— 35! — крикнув професор і озирнувся на мене. — Ах, ти тумане, а ти як крейду держиш? Лівкутом будеш писати, га?
Я перемінив нещасливі знаряди премудрости в обох руках, відтак підвів праву як міг до гори і ледво дістав до половини таблиці. Завданє, написати на таблиці цифру 35, було дуже трудне, бо приходилося писати самі „скрутні“ цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писаню цифер, я довго думав,. як би то воно написати оту прокляту трійку, щоб її зладити таку кругленьку і з таким зубчиком на середині ? Запитати не було кого, от я й надумав писати її з середини від зубчика, потягнути відси насамперед горішній а відтак долішній каблучок. Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрожачою рукою мазґуляти на таблиці. А тут іще, як на нещастє, рука дриголить, сила, якої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть і як мучуся тиснучи крейду до таблиці, то проклятущі штрихи все виходять такі худі та тонкі, що ледво їх видно. З тяжкою бідою я намалював трійку.
— А що, вже ? — кричить професор і обертається до мене.
— Ще... ще ні, — відповідаю я і обливаючись холодним потом берусь писати 5, розуміється, знов після власної методи, с. є зачинаючи з долини.
— Що, що, що ? — скрикнув професор і прибіг близше до мене, — як ти пишеш, як?
Я мовчав. Дрожача рука дотягала штриха на таблиці. Пятка подабала радше на ґ, ніж на круглочереве, гребенясте 5.
— Ах ти поросяча почеревино ! (звичайний титул, яким професор іменував школярів), — то ти не знаєш, як пишеться 5?
І не ждучи відповіди на се питанє, професор одною рукою вхопив зі столика широку ленію, а другою мою руку, з якої вилетіла крейда, і голосний ляск залунав по клясі. Долоня моя налилася кров'ю і стала якась ніби грубша, а по під шкірою немов мурашки забігали. Я, з малу твердий на біль, не заплакав, тілько скривився.
— То ти не знаєш, як писати 5 ? Не видів, як я писав? А диви, як пишеся 5, — от так! — і пан професор хопив крейду і з розмахом написав на сам перед на таблиці величезну пятку, а відтак на моїм лиці такуж саму (може не таку правильну й виразну) величезну пятку.
— Пиши далі, — крикнув до мене, — 48 !
Я взяв крейду і почав писати. Професор дивився ще хвилю. Чвірка вдоволила його і він пішов знов між лавки.
— Чому не пишете ? — крикнув він грізно до хлопців, котрі на пів з усміхом, а на пів з ляком дивилися на те, що діялося при таблиці. На крик професора всі голови нахилилися до долу, мов жито від вітру похиляє до долу пристигаюче, важке колосє.
— А ти старосто як написав 3 ? — питає професор одного.
Замісь відповіди, замісь поясненя ляск ленією по лапі.
— А то що на верха, над 5 ? — питає другого.
— Капнуло з пера.
Знов ляск ленією по лапі.
— А ти, свату, чому не пишеш ? — питає третього.
— Та я.., про... прошу пана професора — чути крізь сльози голос Степана Леськового.
— Що? — кричить професор гнівно.
— Я десь оловець загубив.
В тій хвилі з моєї руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що оловець, який лежав тепер супокійно в моїй торбі, не був Степанів. Ніяким світом! А все таки при тих його словах я так запудився, рука моя так затремтіла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастє моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був написати її.
— Так — крикнув професор, — загубив ? Постій-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотів професор навчити Степана, Господь знає. Ми, школярі, знали лиш тілько, що професор два дни тому дуже сварився з Степановим батьком і, видимо, лишень шукав притоки, аби за вітця пімститися на хлопцеви; а крім того ми бачили, що сьогодні професор троха п'яний, і що, значить, без бійки не обійдеться.
— Марш на середину! — крикнув він до Степана. Бідний хлопець видко знав, що його жде, і не швидко рушався; професор ухопив його за довге, біляве волосє і виволік на середину.
— Тут стій! А ти — обертаючись до мене — написав уже?
— Написав.
— Сідай! А ти йди до таблиці!
При тих словах професор штуркнув Степана. Я лекше якось відітхнув, раз тому, що сам сидів на безпечнім місці, а по друге тому, бо думав собі, що чень уже Степанови не буде нічого за оловець, коли його професор післав до таблиці, — бо те знав я, що Степан писати вміє. Тілько чуючи, яким гнівним голосом диктував професор Степанови цифри, як лютився видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся. Мені було так тяжко, немов щось шептало мені в нутрі, що коли буде що злого Степанови за оловець, то в тім буде й моя вина. Яким способом такі дивні гадки сплелися в моїй голові, не знаю, але те тілько певно, що я тремтів, мов трепетовий лист.
Степан пише цифри тай пише, вже записав цілу таблицю, професор раз-у-раз дивиться на нього, аби зловити його на чім будь, але годі.
— Досить! — кричить він, — а тепер лягай!
— Та за що, прошу пана професора? — обзивається Степан.
— Що ? За що ? Ти ще питаєш ? Зараз лягай!
Мене щось мов за горло стисло, коли я почув ті слова. Професор шукає різки в остатній лавці, а бідний Степан, блідий, дрожачи стоїть при таблиці і мне шмату в руках.
— Та за що мене пан професор хочуть бити? — спитав ще раз Степан крізь сльози, видячи професора, що наближався з різкою в руці.
— Лягай! — крикнув той, і не ждучи далі вхопив Степана за волосє, перевернув його на крісло і почав що сили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тілько дужше дразнив оп'янілого професора.
— Аби ти знав на другий раз як олівці губити! — кричав він задиханим, уриваним голосом, і різка ще сильнійше засвистала, оперізуючи тіло бідного Степана.
Що діялося зі мною в тій довгій, страшно важкій хвилі ? Перша думка, яка мигом шибнула мені через голову, була — встати і сказати, що я всьому винен, що Степанів оловець у мене, що я знайшов його і не віддав Степанови. Але страх перед свистом різки насилу придавив мене до місця, спутав мій язик, стиснув горло мов зелізними кліщами. Крик Степана прошибав мені груди. Холодний піт обілляв мене цілого ; я виразно чув біль, острий біль від різки, чув його на цілім тілі і так живо, що всі мої мускули мимоволі корчилися і тремтіли, а в горлі щось захлипало голосно, на цілу клясу. Але трівога обдала всіх такою мертвотою, що не вважаючи на гробову тишу ніхто в клясі не чув мойого хлипаня.
А професор ще не переставав бити! Вже бідний Степан охрип, лице його посиніло з натуги, пальці судорожно впилися в професорові коліна, ноги кидалися в повітрі, але різка не переставала свистіти в повітрі, а кождий її свист, кождий ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав і здавлював трицять дитинячих серць у клясі, витискав новий крик болю і розпуки з груди Степана. Я не тямлю вже — ох, і пригадувати не хочу! — що діялося в мені підчас тих страшних хвиль, які чутя перелітали по моїм тілі, який біль проникав мої сустави, які мисли шибали по голові. Та ні, — мислий не було ніяких! Я сидів холодний, задубілий, мов камінь! І тепер іще, по шіснацятьох літах, коли нагадую ту хвилю, бачиться мені, що вона на довгий час оголомшила мене, мов удар каменем по тімю, і що будь таких хвиль багато в моїм дитинстві, з мене вийшов би такий самий туман, як ті, котрих бачимо сотки в кождій низшій школі нашого краю, як ті нещасливі, забиті фізично й духово діти, котрих нерви від маленьку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шістьох літ задурила професорська дисципліна.
В кінці стих свист різки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на поміст. Професор, червоний мов бурак, кинув різку і сів на крісло, з котрого іно-що скотився Степан. Хвилю віддихав, не кажучи й слова. В цілій клясі було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипів бідний хлопець, судорожно хлипаючи.
— Не встанеш ти? — прошепотів професор, копаючи його ногою в бік.
Степан по хвилі ледво-ледво підвівся на ноги і став, держачися рукою лавки.
— Марш на місце! А знай, як на другий раз олівці губити!
Степан пішов на місце. В клясі знов стало тихо. Професор, видимо, протверезився троха і почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Він знав, що з Леськовим зачіпатися не добре. Думка про се ще гірше дразнила його і він схопився і почав мовчки бігати по клясі, важко сапаючи.
— А, драби, розбійники! — крикнув у ході, не знати, чи до нас, дітий, чи до неприсутних ясеницьких громадян.
Знов довгу хвилю бігає професор по клясі, знов сапає і воркоче щось під носом, а далі обертається до нас і кричить:
— До дому!
Але й се, звичайно дуже чудодійне слово, що звіщало нам бодай на день увільненє від ваготи шкільної премудрости, тепер немов до глухих було сказане. Трівога й непевність приголомшили всіх школярів і відібрали їм чутя. Треба було аж другого, голоснійшого викрику професора, щоб усі встали до молитви.
Коли по молитві школярі рушилися з лавок і почали виходити з кляси, то діялося се без звичайного шуму й товкітні; всі йшли звільна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всі хлопці не вийшли. Кождий чув себе якось немов придавлений. Степан ішов хлипаючи, а коли вже коло дверий позирнув на професора, той погрозив йому кулаком. Я йшов майже самий остатній, ледво переступаючи ногами. Я боявся і стидався чогось так страшно, що рад би був у тій хвилі запастися під землю. Не знаю, хиба розбійник по сповненім убійстві чує таку ваготу на серці, яку я чув тоді. Особливо на Степана був би я в тій хвилі не поглянув за жадні гроші. Я так живо уявляв собі його біль, — ні, я терпів не менш його, — а тут іще той проклятий внутрішній голос раз у раз шептав мені, що він через мене терпів, що оловець його! Так, тепер уже виразно щось говорило мені, що то його оловець я знайшов! І що́ би, бачиться, на такий спосіб природнійше, як піти тепер до нього і віддати йому згубу! Чи не ще! Так ні! Природно воно видається, але мені тоді, доразу прибитому страхом, жалем і стидом, було зовсім неможливо се зробити. І не то, щоб тепер іще я бажав заховати той оловець для себе, — де там! Він тепер ваготів мов камінь у моїй торбі, пік мою руку з далека, — я тепер ніяким світом не був би діткнувся його, не був би поглянув на нього! Ще як би хто був силою вирвав у мене торбу і витряс із неї все, так щоб і оловець випав, а Степан відтак міг його взяти, — ах, як би я був радувався такому випадкови ! Але так не сталося, — та й не до того було школярям.
Скоро лиш із кляси та з професорського подвіря, всі обступили ще хлипаючого Степана і почали його розпитувати, як і де загубив він оловець, який то був оловець; деякі голосно відказували на професора, иньші жалували Степана і говорили йому, аби конче пожалувався татуневи.
— Або я-а знаю, де я за-агубив, — хлипав Степан. — Але що мені тепер та-атуньо скажуть! Іно що мені поза-авчора купили в місті, а я-а загубив. Ой-ой-ой! — заплакав бідний хлопець, що боявся вітця не менше, як професора.
— Та не плач, дурний, не бійся, — потішали хлопці, хоть певно ні один із них не рад би був бути в Степановій шкірі.
— Ага, не пла-ач! — відповів сумно Степан. — Та вони мене за-абють за оловець! Шість кре-ейцарів, кажуть, заплатили за нього в місті... А як мені, кажуть, де загубиш, то шкіра не твоя, чуєш!... Ой, ой, ой!...
Я не міг слухати тої бесіди. Кожде Степанове слово кололо мене, мов бодяки. Я побіг швидко до дому, весь дрожачи, блідий і задиханий.
— О, ти вже певно десь бився з хлопчисками! — крикнула при моїм вході на мене тітка, — що такий приходиш задиханий, як той пес гінчий! Ах, ти драбе якийсь, непотрібе, нездаро, нуждо якась несосвітенна!
Тітка була ще дівчина двадцяти кількох літ віку. Вона була „дуже добра“, — бодай се можна було сказати про її язик, який не любив ніколи „дармо хліб їсти“ і якому ніколи не хибло слів.
Я повісив торбу з книжками на кульці і сів їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сів коло стола і взяв книжку, не по те, щоб учитися, що там на завтра було завдано, — де мені було до вченя ! Я сидів над книжкою мов пень, і сотий раз прочитував усе одні й ті самі слова, не тямлячи, що читаю і до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися мені на думку, проймали мене холодом, гризли і турбували, мов грішника згадки про давні проступки. Я так бажав, аби раз настав вечір, але вечір, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олівцем, немов се була не торба, а страшна нора, і не оловець, а гадина.
Як я перемучився, поки настав вечір, не буду розказувати. Які страшні сни снилися мені в ночи, як я кричав, утікав ніби, ховався, як за мною бігали та літали ящірки з острою мордою і з великим написом „Mittel“ на хребті, як мене кололо тернє з жовтою блискучою корою і шестигранними кільцями, затемперованими при кінці, — се також нехай тоне в криниці забутя. Досить того, що вставши рано я був мов збитий або зварений у поливанниці, а тітка в додатку насварила на мене, що я всю ніч метався та верещав, не даючи їй спати.
Рано, заким іще я пішов до школи, вуйко приходить із села і скинувши грубі, суконні рукавиці з рук, зачинає розповідати про ріжні сільські новини.
— А за що то вчора професор так Леськового Степана збив ? — питає вуйко нараз мене. Те питанє страшно перепудило мене, немов би хто обілляв мене окропом.
— Та... та... та..., каже, що десь за... за... за...
— Що ти, говорити не вмієш, чи що ? — крикнула з боку тітка. — Ну, та що там такого сталося із Степаном ? — запитала вуйка.
— Та так вам його вчора професор збив за якийсь оловець, що ледво живий приліз до дому.
— Та який оловець ?
— А во, купив йому отець у понеділок оловець, а він учора загубив. Професор п'яний, тай нуж хлопця бити, ніби він тому що винен. Чуєте, ледво бідний хлопчиско до дому доліз. А тут іще прийшов тай повідає, а старий медвідь сказився та бий дитину! За волося, та під ноги, та обцасами!... Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлів, ледво водою віділляли, тепер, кажуть, лежить, рушитися не може! Що то, так дитину скатувати!...
Ще вуйко не скінчив, коли я розплакався в голос і перервав його бесіду.
— А тобі що? — спитав вуйко зачудуваний.
— Чи ти вдурів, хлопче, чи що? — крикнула тітка.
— Я... я... я... — пролепотів я плачучи, але хлипанє не дало мені докінчити бесіди.
— Ну що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.
— Я... знайшов... Степанів оловець!
— Знайшов? Де? коли?
— Вчора, перед школою на снігу, — проговорив я вже смілійше.
— Ну, і чому ж ти не віддав Степанови ?
— Я не знав, що то його, а він не допитувався.
— А потому, по школі?
— Я... я боявся.
— Боявся ? Та якого дідька лабатого ? — спитала тітка, але я не відповів нічого на те питанє.
— Ну, і де ж той оловець ?
— Та в торбі.
Вуйко позирнув до торби і виняв нещасливий оловець. Я не смів позирнути на нього.
— Ну, дивіться, люди добрі, тай за таку дурницю так хлопця збили! Пощезали би один з другим!
Вуйко сплюнув і вийшов, узявши оловець із собою. Мене тітка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозі, а сльози текли мені без моєї волі по лиці, хоч на душі стало далеко лекше.
Того дня і цілий слідуючий тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другий тиждень заслаб щось напруго й професор: вуйко догадувався, що певно його старий Леськів мусів добре „обломити“. Чи воно так було, чи ні, того я докладно не дізнався, — досить того, що Степана я після того не бачив цілі дві неділі. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив у неспокійних снах його добре, тихе лице, синє ще від побоїв, зболіле й марне, — яким важким докором гляділи на мене його сиві, добродушні очи! Але коли я побачився з ним, коли почув його голос, то всі муки, весь неспокій перебутих днів немов віджили одним разом у моїй душі, — але тілько на хвилю. Степан тепер був уже здоров і веселий по давньому, заговорив до мене добродушно, мов нічого й не було між нами; про оловець ані споминки. Чи він не знав про те, що то я мав його оловець у себе і стався причиною його болю? Не відаю. Досить того, що ніколи потім про оловець між нами не було бесіди.
Львів, 1879.
[Малий Мирон і інші оповідання. Львів, 1903, с.35– 59]
28.05.2021