Ім'я своє Галичина має від давньої своєї княжої столиці — міста Галича. На місці її тепер в Галичині існує невелике село Крилос. Воно аж ніяк не нагадує про могутність і велич тієї столиці, за посідання якої багато століть змагалися кілька держав — Польща, Угорщина, Татари, Турки і князь якої, за словами нашого славетного твору "Слово про полк Ігорів" "Високо сидів на своєму золотокованому троні, підпираючи гори Угорські своїми полками". Де ж ділася ця могутня столиця? Чи була вона такою могутньою й славною, як про те ми думаємо? Про велич княжого Галича розповідає книжка проф. дра Ярослава Пастернака "Старий Галич", що її видрукувало Українське Видавництво в Кракові-Львові року 1944. Ця книжка поважного вченого показує, якої вартости і значення може сягати фаховий твір, коли високе знання і добра метода дослідження поєднуються на розв'язанні важливої проблеми. А такою проблемою безперечно є питання про те, звідки виникла столиця Галицької держави, чим вона була в історії українського народу й його культури та які ще незаписані сторінки нашої історії можна вичитати з її дослідів.
Я не буду переказувати того, що пише проф. др. Ярослав Пастернак в своїй праці. Я спробую лише підсумувати його здобутки. Автор наочно показав, що суперечка про те, де був старий Галич, має бути припинена назавжди. Старий Галич був справді поблизу сучасного міста цієї назви. Але за княжих часів це було місто, яке розкинулося на просторі між річкою Лімницею та Луквою, з княжим осідком на Крилосі та значною кількістю княжих та боярських осад між річкою Луквою та Дністром. Простір між Лімницею і Луквою був зайнятий манастирями-форпостами столиці. Розполог церков показує, що вся місцевість поміж згаданими річками Лімницею й Луквою, навіть по обидва боки Лімниці аж до Сокола, по цілім Мозолевім Потоку аж до замчища в Галичу була суцільно заселеним простором, зайнятим піддонною людністю, посеред садиб якої знаходилися двори княжичів і княжої знаті.
Уявлення про княжі городи, як городи позбавлені людности, або заселені смердами, що жили в примітивних землянках, на сьогодні не відповідає знаним нам фактам. Княжі двори і столиці були перед усім великими скупченнями людей: ремісників, підданих, війська. Княжий Галич в добу свого найбільшого розквіту був не менш як на 5 км задовгий та 3 км заширокий і навкруги його купчилася низка княжих дворів. Він був такий самий, як Київ, Вишгород, Чернігів, Переяслав та інші міста на Україні князівських часів. Цікаво згадати для прикладу, що Херсонес Таврійський займав тоді площу понад 40 кв. км. (10x4), в той час, як власне акрополь його мав не більше, як 2 кв. км., себто був трохи більший від акрополя Києва та Галича. У скупчені людей навкруги княжого осідку й полягала сила князя, а людські осади ніколи не були поза межами оборони міста.
Важливим відкриттям проф. д-ра Пастернака треба вважати остаточне розв'язання питання про те, де був княжий двір Галича, себто де саме відбувалися ті події, про які згадувалося в літописах. Можна вважати справді доведеним, що Крилос був княж-двором князів Володимирка, Ярослава Осмомисла. Так само з певністю можна тепер вважати, що урочища навкруги Крилоса мусіли належати, як двори, особам княжого роду і їх улюбленим боярам: Іванівське — Іванові Берладникові, Данилівське — чи не князю Данилові, Штепанівка — чи не двір боярина Штепана Іллі, про що могла б також свідчити і церква пророка Іллі, яка знаходиться поблизу. Інші церкви, певне, теж є показником того, де були двори інших князів і бояр галицьких на протязі всього часу історичного існування Галича, як княжої столиці. У всякому разі княжі городи-двори лежали по всьому узгір'ю від Дністра аж до Крилоса і своїми твердинями вони правили за притулок для місцевої людности під час нападів. Окрім княжих і боярських фундацій в Галичу було також кілька манастирів, як про це згадувано, з них один жіночий.
Багато дає праця проф. Я. Пастернака також для зрозуміння культури княжого Галича. Проф. Я. Пастернак знайшов і розкопав Успінський собор Ярослава Осмомисла та кам'яний гріб-скриню з останками цього славнозвісного князя української землі. Він довів розкопами, що "Золотий Тік" був при княжому дворі справді током. Виявлені досі печі й вогнища зі слідами сох навкруги них, найпевніше були сушарнями для хліба й овочів. Проте, на жаль досі ще нерозкопані ані княжі хороми, ані церква Спаса, фундація князя Володимирка, не він мав би бути похованим. Те, що виявлене розкопами, промовляв багато. Наприклад стало ясним, що в час Ярослава Осмомисла вже було своє своєрідне галицьке кам'яне будівництво, яке у властивій Европі техніці — тесаному камені — відтворювало форми давньої української церковної архітектури, цілком своєрідно переоформлюючи її. Можна говорити про українсько-галицький стиль кам'яного будівництва княжої доби, а Галич рахувати центром цього архітектурного стилю.
При розкопах відкрито багато ливарних форм та виробів, що свідчать про наявність золотарства в Галичу. Все те в своєрідних творчих композиціях поряд з речами київського і візантійського походження. Серед виробів трапилися дорогоцінні зразки шиття золотом, (чільце княжни) та золотий ковток з своєрідною емалевою оздобою досі незнаного типу. Зі знайдених речей слід згадати: залізний "стильос" — прилад для писання на дошках, покритих воском (вощаниця), печатки від листів галицьких владик і князів та прилад для пломбування краму зі знаком птаха.
Таким був Галич за часів Ярослава Осмомисла. Розкопи подали нам матеріял і для висвітлення історії галицької околиці передкняжого часу. В терені виявлені пам'ятки трипільської культури, комарівської, білогрудівської та культова яма поганського часу. Остання є цінною пам'яткою з того часу, з якого ми для України маємо найменше відомостей. А саме, які слов'янські племена займали Галичину в передкнязівський час. Мало правдоподібно, щоб це були тиверці та угличі; їх осідок тісно пов'язаний з гирлами Дністра та Дніпра. В той же час назва "Дуліби" є дуже поширена в цьому районі і її не слід спускати з ока при розв'язанні справи, хто був осельником Галичини перед прийняттям християнства.
В своїй книжці наш поважний вчений висловлює свою здогадку, чому саме Галич почав так зватися. Перерахувавши всі пояснення цього імени, які були висловлені досі, він схиляється до думки, що ця назва походить від назви соли, здобування і продаж якої були основою добробуту міста Галича. А тому, що сіль звалася також і на кельтській мові "галь", місце де нею гендлювали, могло зватися Галич. Не можна заперечувати правдоподібності цього пояснення для вияснення походження самого слова.* Галичина з найдавніших часів нашої культури була центром, що постачав сіль далеким околицям. Проте назва Галич для самого міста вказує, що це слово є прикметник приналежности; вказує на ім'я власника міста, як і всі інші назви з закінченням на -ич, -ичі. Тому треба ще шукати місця найдавнішого осідку основоположника Галича в Галичі і найстаршого цвинтарища при ньому. Сучасна назва "Галичина Могила" є важливим аргументом за це. Мені здається, що автор вірно ствердив той факт, що сучасна "Галичина Могила" то справді та, яка згадується в літописах. Інакше й бути не могло. Лише тут, на справжній княжій горі біля самісіньких воріт княжої столиці міг посидіти й зазнати глуму від бояр невдалий претендент на галицький стіл пересопський князь Мстислав Ярославич в році 1190. Але чи це справді "Галичина Могила?" Чи не є вона одною з могил старого цвинтарища, як то ми натрапляємо в назвах таких історичних урочищах, як от "Дірова" та "Ольгова" могили в м. Києві. Факт же знахідки під Собором Успіння "Капища" з передхристіянського часу теж промовляє за близькість старшої осади десь поблизу.
Книжку "Старий Галич" мусить мати кожна культурна українська родина. Її треба перевидати в приступній ціні, бо це є перший кодекс з історії нашої славної наддністрянської столиці.
[Нова дорога. Науково-популярний журнал для кожного. Ч. 2–3. 1946.]
15.03.1946