Леся Українка жила в добі, коли ми всі, так звані свідомі, активні українці (і мабуть не тільки — наддніпрянські) стояли твердо на ідеолоґічній Шевченковій плятформі: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата".   Всі ми, як один чоловік, у найліпших поривах нашої душі змагали до того, щоб нашими силами, нашими здібностями, запалом і майном служити "незрячим" "гречкосіям", — бо ж так і звалась тоді вся наша праця — служба народові. Без ніяких лапок, без патосу чи іронії, був це, так мовити, наш буденний, працьовний термін.  

Любий Костику! Не затинай своїх кулачат. Затнеш їх тоді, коли виростеш та довідаєшся, як часто й безневинно били твого татка по найчутливіших місцях його душі.