Там, в Мічіґані

До часу, поки в 1961 році в провінційному містечку Кетчум у штаті Айдахо не пролунав постріл – Гемінґвей видавався вічним. У ньому фонтаном буяла енергія життя, за допомогою якої він легко перевтілювався в коханця, п’яницю, рибалку чи мисливця. Здавалося, що саме цим він покликаний займатися, а не писанням своїх книжок. Роздумуючи про старика Гема з приводу шестисерійного фільму, нещодавно показаного PBS, я подумав: а чи був він власне американським письменником? Питання дивне. Та й фільм, зрештою, – наче пригадування американцям про письменника, фонд якого, за свідченням чикаґської преси, змушений був оголосити збірку коштів на утримання музею в Оак-парку, місці народження Ернеста. Забувають, чий музей, чи що? Двадцяте століття, ровесником якого був Гемінґвей, перекочувало у шкільні та університетські підручники, біографія переповнилася міфологією, та й Америка, як казав мій приятель Юджін, давно не та, бо на чотирнадцятій вулиці в Нью-Йорку зачинилися усі крамниці з часів його молодості. І це для Юджіна й було мірилом кардинальних змін. Оскільки Гемінґвей мешкав в Європі, відвідував Африку, кілька років прожив на Кубі, то в простір його прози заходили Париж, Мадрид, Венеція, гірські курорти Австрії, сніги Кіліманджаро чи карибські острови в океані, де чи не кожен місцевий стариган – вправний морський рибалка. А де ж відбуваються події основних романів? У «Прощавай, зброє!» – в Італії, у «Фієсті» – в Іспанії, «По кому подзвін» – знову ж, Іспанія, «За рікою, в тіні дерев» – знову ж, Італія, «Старий і море» – на Кубі. Як бачимо, гемінґвеївський літературний простір не цілком американський, хоча, як правило, головні герої все-таки американці. Можливо, це така своєрідна відповідь на запит часу, коли потрібно було вивезти американця, що відчував домінування європейської культури у власних стінах, і поселити його де-інде – в Парижі чи Венеції. І тоді – або «Свято, яке завжди з тобою», або паризькі твори Генрі Міллера. Такому переміщенню сприяли війни, дешевизна європейського життя і бажання втілити вольовий і загартований американський характер, у нашому випадку – на письмі. А як же Фолкнер? Майже одноліток Гемінґвея, якому не пощастило вступити добровольцем, на противагу Ернесту, до американського війська через невисокий зріст. Хіба не він – правдивий виразник Америки, дарма, що з Півдня, адже саме його письмо закореніле в пишні південні ґрунти і просякле запахами тютюнових плантацій. А Томас Вулф? Чи Джон Дос Пасос? Френсис Скотт Фіцджеральд? Майже усі великі творці американського роману першої половини двадцятого століття розгортали події своїх творів у місцях свого народження або тих, які вони добре знали. Гемінґвей з іншого тіста, він розширював персональну географію, щоби повертатися, наче додому, до Венеції – як Річард Кантуел з-за ріки, в тіні дерев, або насолоджуватися видовищем кориди на арені іспанського міста – як Джейк Барнс з «Фієсти». Тому головний герой старого Гема – американець за кордоном. З-поміж усього Гемінґвеєвого доробку віддавна мене інтриґувало оповідання «У нас в Мічіґані» (Up in Michigan), написане початкуючим автором у 1923 році, і яке увійшло до першої збірки «Три оповідання і десять віршів». Це оповідання – одне з тих врятованих, тобто чудом вцілілих. Інші пропали разом із чемоданом, набитим рукописами. Валізу поцупили на ліонському двірці в тодішньої Гемової дружини – Гедлі. Можна уявити реакцію на таку вістку самого Гемінґвея. Звичайно, що був скандал, і Гедлі безутішно ридала. Оту першу книжку накладом 300 примірників надрукував у Діжоні якийсь Maurice Darantiere. Очевидно, там вдалося знайти друкаря, оскільки жодного видавництва та інших книжкових реквізитів не вказано. Сімдесятисторінкова збірка, укладена із оповідань та віршів, відкривається мічіґанською історією коваля Джіма Гілмора і служниці Ліз Коутс. Описаний Хортонс-Бей з кількома будинками, методистською церквою, школою та кузнею, помальованою в червоний колір, цілком можна співвіднести із деякими пейзажами Ендрю Ваєта. Справжня американська провінція. Сюжет надзвичайно простий – Джим приятелює зі Смитами, в яких працює Ліз, після вдалого полювання та влаштованої з цього приводу вечірки він запрошує Ліз на прогулянку. Дівчина з перших днів появи Джима пройнялася до нього симпатію, і Гемінґвей будує свою розповідь для читача в темпі наростаючої напруги чогось невідворотнього. Тобто те, що трапляється поміж чоловіком і жінкою, які відчувають симпатію одне до одного. Власне «У нас в Мічіґані» пробиваються перші початки відомого і наслідуваного стилю, який під час журналістської праці в Канзас-ситі молодому Гемінґвеєві сформулював досвідчений редактор: мовляв, пишіть точно і короткими реченнями. Я вже починав обмірковувати, що ще можна було б додати до мічіґанського оповідання, аж раптом пригадав «Свято, яке завжди з тобою» – і Париж прийшов на поміч. У розділі, присвяченому Ґертруді Стайн, автор розповідає про одну із розмов, в якій відома письменниця виклала свої враження від оповідання «У нас в Мічіґані». З властивою письменницькому стилю відстороненістю, Гемінґвей переказує ту розмову. З його слів, Стайн схвально висловилася про оповідання, сказавши по французьки inaccrochable, і пояснила, що воно нагадує їй картину, яку ніхто не захоче придбати. Що вона цим хотіла сказати? Що ліпше знає, як там в Мічіґані? Якогось року я летів з Венеції до Львова авіакомпанією Ernest. Хвіст літака прикрашав стилізований образ бородатого Гема, якого побачив, коли нас, пасажирів, підвозив автобус, було приємно усвідомлювати: ну, якщо не африканське сафарі з Гемом, то принаймні авіаційний переліт. Серпнева Венеція мене втомила. Того року морська вода наповнила канали достатньо, щоби туристи могли насолоджуватись, пропливаючи гондолами під мостиками, а річні трамвайчики сновигати сюди-туди. Було також достатньо голубів на площі Святого Марка, і туристів наїхало чимало, тому проштовханина на вузьких вуличках – діло звичне. Венеція у серпні – це колихка спека, яку не можуть пригасити навіть тіні, що падають від розжарених за день будинків. У такі міста приїжджають, мабуть, щоби поквитатися з пам’яттю. Водій вантажівки Червоного Хреста Ернест Гемінґвей розпочинав свою військову службу в містечку Скіо, розташованому за якусь сотню кілометрів від Венеції. Тоді він не потрапить до міста на воді, але пізніше, починаючи з кінця 1920-х, кілька разів відвідуватиме його, не підозрюючи, що одного разу зустріне молоду венеційку Адріану Іванчич, представницю шляхетного роду, молодшу за нього на тридцять років. Цей пізній спалах любові, омитий водами венеційської лагуни та побачений мовчазними крилатими левами, письменник перенесе на сторінки роману «За рікою, в тіні дерев», в якому Венеція стане містом прощання для героя роману, американського полковника. У сюжеті прочитуватимуться особисті переживання Гемінґвея та епізод його венеційської біографії. «Усе-таки, символічно, – міркував я, – що старий Гем продовжує повертатися до Венеції, хоча б зображенням на хвостах європейських лоукостів, бо хто там знає – як воно в тому Мічіґані?».