Виклики Петра Тими

Петро Тима закінчив виконувати функції голови ОУП, слів кілька

Не уявляю, щоби Петро покинув справи українців у Польщі і не послужився Об’єднанню українців у Польщі своїми знаннями, досвідом та вмінням у якийсь інший спосіб! Я вірю, що перед нами багато нових викликів!

У поточному році ми удвійко з Петром Тимою могли би відзначати 25-річний ювілей нашої дружби та дуже тісної співпраці (як і моєї з ОУП), а вже сам Петро – 25 років, як його обрали секретарем Об’єднання українців у Польщі, коли Мирон Кертичак став головою ОУП; а після раптової смерті Мирона у січні 2006 року Петро став головою Об'єднання.

Чверть століття спільного, вибоїстого шляху разом із Петром та Об’єднанням, думаю, дає мені привілей написати щодо його резиґнації з функцій голови ОУП, написати не про підсумок його роботи та відданість українській спільноті у Польщі (не мені це робити), а про те, ким Петро є для нас, громадян цієї країни польської національності, для яких українці у Польщі – це співгромадяни, а їхня трагічна історія становить частину польської історії. А також про те, чому його так сильно бояться націоналістично-кресові середовища у Польщі.

Я уважно читала коментарі у fb під дописом Петра наступного після завершення його каденції дня. А той перший свій пост він скерував друзям-полякам, дякуючи, що завдяки нам може чутися громадянином цієї країни, а не (це вже моє зауваження) яко небажаний "бур’ян". Він отримав від польських друзів, знайомих, людей, з якими співпрацював, багато подяк, привітань за чудову співпрацю; для декого присутність та праця Петра в Об’єднанні українців становить цілу епоху, і їм складно уявити, як можуть виглядати нові часи – як хтось написав, "пост-Тимові". Когось могло би здивувати, чому Петро подякував спершу нам, польським друзям, але я це чудово розумію. Маємо з Петром за плечима сотні розмов про те, як дивляться на українську спільноту у Польщі, і не без причини вжила тут вираз "бур’ян": на мою думку (і я вже кілька разів про це писала) домінує власне такий підхід – яко до чужих, непотрібних. Таких, що багатьом полякам заважають спокійно жити з міфічним відчуттям того, якими чудовими ми були на так званих "кресах", як ширили європейську цивілізацію серед "русинів", а в часи ІІ Світової війни і після неї були беззбройними жертвами – ніколи катами, і якщо й убивали цивільне українське населення, то тільки з помсти!

Представники української спільноти у Польщі глибоко відчувають цю атмосферу, особливо злу від 2026-го і зміни урядів на ПіС-івські, політичні нападки, хейт. Рік тому, 2 лютого 2020-го, Петро біля повторно знищеної могили українських партизан з УПА в Монастирі (однієї з кільканадцяти, систематично в Польщі руйнованих) під час нашої польсько-української акції протесту сказав: "Наші предки протягом віків були частиною Речі Посполитої, але небагато це нині важить. Тепер ми є елементом, річчю часткового або цілковитого витіснення. Наш біль – це не абстракція, наш біль найповніше відчутно тут, у цьому місці, в неіснуючому від 1945 року селі. Наш біль – це цілковито стерте з лиця землі людське поселення, церква, будинки та їхні мешканці. Цей біль – це універсальний досвід наших дідів, батьків, це біль, присутній у нас донині, дотепер. Це біль, який забирає віру й надію. Біль, який постійно протягом 72 років у нас присутній. Він наростає після чергових ударів історичної політики польської держави. Нею оперують цинічні політики, чиновники в тренді і народ, що прагне ворога і найправдивіших правд. Хоч це не кулемет і не вогонь пожарищ, він сіє спустошення. Величезне".

Я пам’ятаю, як боліли мені ці слова – боліли, бо ж це правда: частина з нас, поляків, бере участь у цих деструктивних антиукраїнських діяннях, інша частина залишається байдужою, а тільки певна частина цей біль ділить із нашими українськими друзями, вважаючи його спільним.

Тверду позицію та рішучість Петра Тими яко голови ОУП стосовно відсутності протидії польської держави та уряду варварським акціям польських націоналістів на українських могилах наше польське середовище підтримувало листами протесту, спільними акціями у Верхраті (де ми встановили новий хрест, бо оригінальний був знищений восени 2016 року) та Монастирі, заявами до Комісії національних та етнічних меншин при Сеймі, а також у медіа. Петро був ініціатором та співавтором двох важливих звітів: "Українська меншина і мігранти з України у Польщі. Аналіз дискурсу", він займається аналізом організацій та середовищ у Польщі, які співпрацюють у своїй антиукраїнській та провокативній діяльності з ФСБ та Москвою. Його інтерв’ю з Павлом Смоленським, присвячене цим питанням, викликало хвилю нападок з боку тих кіл, які, як ножиці після удару по столі з прислів’я, «відреагували, нападаючи».

Петра Тиму яко голову Об’єднання українців у Польщі та яко «професійного» (як він сам часом себе називає) українця багато поляків, наше польсько-українське середовище вважає людиною діалогу, відкритою до інших, що вміє з кожним встановити контакт і говорити, що завжди готова до співпраці. Натомість для кресово-націоналістичних середовищ, частини їхніх медіа та деяких політиків і ПіС, й інших популістсько-націоналістичних спрямувань він є головним об’єктом хейту, ненависті та нападок. Якби навести тут список словесних інвектив, приписуваних йому "провин", то охопив би він практично всі можливі, ось лише кілька найчастіше вживаних (оминаючи вульгарні): "український націоналіст", "бандерівський яструб", "волинський брехун", "руйнівник польсько-українських відносин" і так далі, і так далі. Та ненависть настільки велика, що коли 2015 року Анджей Дуда став президентом РП, ці середовища звернулися до нього з вимогою забрати у Петра Хрест відродження Польщі, який йому вручив президент Броніслав Коморовський, – на щастя, безуспішно.

Як це можливо, звідки ці абсолютно суперечливі сприйняття та оцінки Петра Тими як людини та як голови ОУП?

Петро не приховує: він пишається, що є українцем, пишається доробком своєї спільноти й України, а водночас глибоко відчуває трагедію українців (яка спіткала їх на теренах, що перебувають у кордонах Польщі) в 1940-х від рук поляків і совєтів: злочину поляків проти цивільного українського населення, депортації до СРСР у 1944–1946 роках та у рамках операції "Вісла".

Сам він походить із родини, що пережила ці катаклізми: мамина родина переселена з Молодича під час операції "Вісла" до Мисліц на заході Поморського воєводства, батькова вивезена з Бескидів, із Завоза, в рамках депортації до СРСР – на Західну Україну. Родинні доми батьків не збереглися: мамин спалило Військо Польське ще до операції "Вісла", а татів у Завозі вже десятиліттями знаходиться під водами Солінського озера. Близьких родичів Петра вбили або поляки, або совєти, батько 8 років провів у таборах. Але я ніколи не помічала в Петра озлості, не чула від нього слів ненависті, хоча бувають ситуації, в яких він реагує емоційно. Але чи можна цьому дивуватися! Український цвинтар у Молодичі, рідному селі його мами, кілька років тому здевастували польські націоналісти; у 2017-му уряд ПіС відмовився виділити дотації на організацію вшанування 75 річниці операції "Вісла"! Це тільки два приклади з довгого списку дій, спрямованих проти того, що є українським у Польщі – і що болить українській спільноті в нашій країні та нам, польським друзям!

Для тих, хто вважає Петра людиною діалогу, вирішальне значення, думаю, для такої позитивної оцінки та пошуку можливостей співпраці з ним мають неприхована позитивна гордість за українську національність, вміння говорити без озлоблення, хоч і з гіркотою та великим сумом про трагедію українців; знання історії України, українців у Польщі, польсько-українських відносин; посутність, бажання шукати порозуміння та співпрацювати з кожним, зокрема і з тими, хто має відмінні від Петрових погляди на польсько-українські відносини – але не з націоналістами, ксенофобами чи деструкторами.

Для тих же, хто Петра ненавидить та нападає на нього, ті самі риси – особливо, очевидно, його сприйняття українськості яко цінності, його відстоювання права на відмінну від польської історичну пам’ять, домагання для української спільноти та інших національних і етнічних меншин у Польщі таких самих, як у громадян польської національності, прав – діють як червоний плащ на бика і викликають ненависть. Чому? Бо, на думку цих людей, українець у Польщі не може пишатися своєю національною приналежністю, має весь час виправдовуватися і просити вибачення, не може домагатися права на історичну пам’ять, оцінювати інакше, ніж нав’язує правляча партія, інтерпретації історії польсько-українських відносин і конфлікту 1939–1947 років. Акцептували б його, якби сидів тихо, нічого не домагався, не артикулював власних потреб.

Петро Тима, історик за освітою, ентузіаст історії України, історії української спільноти, є для одних чудовим партнером у розмові, діалозі чи навіть дружніх суперечках, а для інших – небезпечним супротивником, з яким треба боротися, а найкраще зневажаючи його: бо його рівень освіченості та знання фактів не дозволяють їм взяти гору в нормальній розмові. Ну, і не дає їм спокою те, що Петрові відомо про зв’язки деяких польських середовищ із російськими!

Петро як мало хто вміє ділитися з польськими друзями знаннями, своїми українськими зацікавленнями та відкриттями, вміє популяризувати Україну! Я сама тому свідчення, інакше ми би не написали разом дві книжки: "Багато облич України" та "Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини". Але я не раз була свідком розмов Петра з іншими людьми – і бачила, як часто йому вдається "запалити" у співрозмовнику принаймні цікавість, а у деяких також ентузіазм щодо України, українців у Польщі чи бажання спільних дій. А скількох людей він зацікавив українською музикою!

Коли часи в Україні стають важкими, як під час Помаранчевої революції чи Революції гідності, Петро шукає людей та можливості у різних середовищах Польщі, аби проводити спільні акції підтримки, солідарності чи допомоги. Пам’ятаю хоч би, як він організовував місії спостерігачів з Польщі під час Помаранчевої революції, акції солідарності з Україною тоді і під час Революції гідності. Приймав кожне запрошення до медіа з єдиною метою – пояснювати, виправляти помилки та неправильні інтерпретації, допомагати зрозуміти Україну. Незабутнім моментом буде для мене концерт, який організував Петро у співпраці з людьми доброї волі, поляками та українцями, на варшавській площі на підтримку Помаранчевої революції. Пам’ятаю ці емоції та зворушення в голосі Петра Тими й Роберта Лещинського – вони разом вели концерт, і те, скільки чудових людей із Польщі на ньому виступило. Або інший концерт, цього разу з трагічної нагоди – на "сороковий день", невдовзі після завершення Революції гідності: концерт пам’яті Небесної сотні у Польському театрі. Петро був промотором цієї події – і цього разу допомогли його контакти та організаційні вміння.

Для багатьох із нас, поляків, Петро – це людина-інституція, завше йому вдавалося нести на собі тягар (часто в один і той самий час) багатьох різноманітних проєктів, активностей, акцій, на нього завжди можна розраховувати. Маю за плечима свій досвід співпраці з Петром упродовж цієї чверті століття, далеко за сотню спільних ініціатив та акцій, і Петро ніколи не підвів, завжди дотримував слова – так само, як покійний Мирон Кертичак, на кожну найшаленішу та важку пропозицію мовив: «Так, робімо!». Таке ставлення не можна не цінувати.

Насамкінець – бо цей текст, за моїми намірами, мав бути короткий, а вийшов дещо довгий, тож the last but not the least – хочу написати про Петрову сміливість. У Польщі треба бути відважним, аби так наполегливо виступати на захист понищених українських могил, зокрема поховань воїнів Української повстанської армії; аби говорити й писати про зв’язки польських націоналістичних середовищ із ФСБ та Москвою; аби викривати маніпуляції та брехню деяких політиків та націоналістично-кресових активістів щодо злочинів, які вчинили польські формування проти українського цивільного населення, щодо операції "Вісла", але також і щодо нинішніх проблем. Я неодноразово була свідком Петрових виступів під час сеймової Комісії національних та етнічних меншин: незворушний на нападки, навіть такі брутальні, як депутата Брауна, посутній. Своєрідним "увінчанням" цієї властивої Петрові сміливості була його згода на участь у перформансі, приготованому Анною Домбровською у Перемишлі в червні 2019 року. На площі Ринок стояли стіл та два стільці, а за столом Петро Тима в українській вишиванці дві години вів з охочими польсько-українські розмови. Це була спільна відповідь Анки та Петра на те, що діалог не вдається у справжньому просторі міста, де завжди жили поляки й українці, – тож нехай він принаймні стане темою перформансу. Не знаю, наскільки читачі цього тексту усвідомлюватимуть, як багато сміливості та холоднокровності потребувала від Петра ця розмова з кожним охочим у місті з такою атмосферою навколо українців, що там панує. Через три роки після нападу польських націоналістичних середовищ на релігійну процесію в Перемишлі, після багатьох судових засідань проти призвідників нападу, на яких Петро виступав як свідок, після звинувачень попереднього мера, Роберта Хоми, та теперішнього, Роберта Бакуна, на адресу Об’єднання українців у Польщі та самого Петра, після нападок націоналістично-кресових середовищ у Перемишлі. А прецінь перформанс відіграв важливу роль – власне ця сміливість та відкритість Петра до кожного співрозмовника, що сідав до столу (а були вони дуже різні), спокій, з яким підходив до кожного, зокрема і спочатку агресивних, були черговим, одним із ключових кроків демонстрації у Польщі того, що Об’єднання українців в Польщі, його лідери хочуть діалогу, хочуть говорити про складні теми – але хочуть також громадянських прав для себе у країні, яка є і їхньою теж. І я рекомендую всім, особливо полякам, лектуру Петрового тексту, опублікованого у книзі "Примирення через складну пам’ять. Волинь 1943": "Волинська проблема – дилеми українців із Польщі", текст сміливий та зворушливий.

Я вже писала це у своєму коментарі на fb і хотіла би повторити ці слова тут: я не прощаюся з Петром ані з Об’єднанням українців у Польщі, не уявляю собі, як могла би не товаришувати з ними, не йти і далі спільним шляхом, навіть вибоїстим – так само, як не уявляю собі, щоб Петро покинув справи українців у Польщі і не послужився ОУП своїми знаннями, досвідом та вмінням у якийсь інший спосіб! Я вірю, що перед нами багато нових викликів!

Додаток до тексту

Петро Тима має багату біографію, найбільш відомою є та формальна, вікіпедійна, частина. Її я подаю нижче, але дещо розширивши хоча б деякою неформальною інформацією, яка доповнює портрет Петра менш відомими аспектами, показуючи широчінь його інтересів, його здібності, його індивідуальність та українські пасії. З дуже довгого списку такого плану інформацій я вибрала тільки дещо. Ми працюємо тепер з Петром Тимою над спільною книжкою розмов (книга-ріка, як ми називаємо такі видання в Польщі), присвяченій історії та долям українців з Польщі, в якій перша частина покаже через сімейну історію Петра і його біографію, що саме впливало на формування покоління – його покоління – дітей тих українців у Польщі, які дуже молодими пережили операцію "Вісла", покаже, як час політичних змін у Польщі та нашій частині Європи формував нове покоління українців, які можливості давав тим із них, які, як Петро Тима, мали потребу діяльності, заанґажовування. Книжка повинна вийти в Польщі наприкінці поточного року у видавництві Obraz/Słowo/Terytoria.

Отож, почну з формальної скороченої сильветки: Петро Тима, (народжений 4 травня 1966) – лідер української меншості в Польщі, історик за освітою, закінчив Ґданьський університет, голова Об'єднання українців у Польщі (ОУП) від 19 лютого 2006 р. до березня 2021-го, раніше секретар ОУП від 1996 р., багаторічний член Спільної урядової комісії і національних меншин. Член Комісії з прав людини Світового конгресу українців, член польсько-української групи, що діє при Фонді імені Стефана Баторія. Співавтор двох доповідей "Українська меншина та мігранти з України в Польщі. Аналіз дискурсу" (2017 і 2019). Публікувався, зокрема, у польських поважних журналах "Krytyca Polityczna”, "Tygodnik Powszechny”, "Przegląd Polityczny”, "Zeszyty Historyczny", київському тижневику "Політика і культура", щомісячнику "Новая Польша", щоквартальних "Зустрічі", "Сон і думка", щорічнику "Український альманах". Разом з Ізою Хруслінською є співавтором двох книг: "Багато облич України" (2005, Варшава) та "Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини " (2010, Київ). Нагороджений українським орденом "За заслуги III ступеня" (2006), кавалер польського Великого хреста ордену Відродження Польщі (2015).

А тепер теж скорочена, але менш відома сильветка Петра Тими:

Під час навчання в Українському ліцеї в Леґниці впродовж 1981–1985 років танцював у шкільному ансамблі (спеціальність: гуцульські танці), брав участь у рейдах української молоді переселених під час операції "Вісла" сімей "Карпати". Список його активності під час навчання в Ґданську в 1985–1989 роках зайняв би кілька сторінок. Тому тільки декілька прикладів:

співзасновник Українського авангардного театру "Контакт" (сам виступав і писав сценарії), найважливішим спектаклем був "Похорон поета" про Василя Стуса (ще була ПНР, Стус був заборонений і – поза вузьким колом ентузіастів – невідомий в Польщі);

організатор наприкінці 1980-х років концертів української музики та музичних заходів за участі нових тоді українських ансамблів із Польщі, а незабаром і з України, які далеко відхилялися від попередніх стандартів концертів цього типу;

співтворець ідеї та співорганізатор концертів "Українські ночі"; перший – інноваційний і найважливіший – відбувся в липні 1989 року, натомість потім у 1991-му і в 1993-му було продовження; концерти відбувалися у Ґданську в клубі C-14, який був місцем, що його відвоювало в міста ґданське контркультурне середовище (зокрема і такі особи, як Тима). "Українські ночі" відбувалися за участю дуже відомих груп з України (зокрема це були "Мертвий Півень", "Баніта Байда", "Іванов Даун") та з Польщі (грав тут і Тимон Тиманський з групою "Miłość").

У річницю операції "Вісла", в квітні 1990 р., Тима був співтворцем ідеї перформансу "Мітинг переселенців", реалізованого на залізничному вокзалі в Ґданську, метою було нагадати про комуністичний злочин, яким, власне, була "Вісла". Мітинг мав також і елемент театралізації: частина учасників з'явилася на вокзалі з валізами тієї епохи, викликаючи інтерес перехожих і подорожніх. У той же час Петро Тима разом з друзями організував пікет перед залом Олівія, де відбувався II з'їзд НСПС "Солідарність". Для обох акцій приготували інформаційні матеріали: листівки, плакати та документ, присвячений операції "Вісла", в якому організатори закликали засудити масові депортації громадян Польщі, відшкодувати завдані кривди. Серед матеріалів була також табуйована в ПНР інформація про концтабір у Яворжному.

Петро був задіяний у середовищах українських студентів. Після невдачі (через заборону влади ПНР) із заснуванням незалежної студентської організації – Спілки незалежної української молоді, виник замінник такої організації, тобто Рада культури студентів національних меншин у Польщі. У рамках цієї організації Петро ініціював багато акцій та заходів.

Сам Тима вважає одним із найважливіших періодів у своєму житті кінець 1980-х – початок 1990-х, коли він заангажувався в Польщі до відновлення організації українського "Пласту", яка діє донині. Це був час відродження "Пласту" і в Україні; обидві організації співпрацювали, організовували спільні табори у співпраці і з використанням діаспорного пластового досвіду та польського харцерства. З цього часу походить сердечна дружба Петра з Левком Захарчишиним, нині консулом України в Ґданську.

Петро брав також активну участь в організації виборчої кампанії Володимира Мокрого до Сейму під час перших вільних виборів у Польщі 1989 року. Мокрий Володимир був обраний тоді першим депутатом – громадянином Польщі української національності.

У 1990–1994 роках Петро Тима був також секретарем редакції українського журналу в Польщі "Зустрічі", а від 1996 р. до 2001 р. співпрацював із польським телебаченням (TVP S.A.) у Варшаві, створюючи і видаючи тележурнал "Теленовини".

Зі середини 1980-х Петро Тима належав до найбільш активних осіб із середовища української спільноти в Польщі також і в справі реклами української культури, особливо музики. Він, зокрема, організовував перші в Польщі концерти таких українських груп, як ВВ, "Мандри" чи "Океан Ельзи".

Опис же, навіть короткий, задумів, ініціатив, проєктів, які Петро Тима задумав, організував та реалізував у час, коли він виконував функції голови ОУП, занадто великий для цієї короткої сильветки і потребує окремого тексту...