Російська армія нарощує свою присутність уздовж кордону з Україною, а російська дипломатія переходить до відверто погрозливої риторики. В той час, коли флот перекидають із Каспію у Чорне море, а під Воронежем напинають уже й військові шпиталі, кремлівські речники натякають: так, війська РФ готові стати на захист Донбасу, «аби не було Сребрениці». Чи дійсно Росія готує наступ і наскільки її агресія пов’язана з прозрінням Зеленського, розповідає співзасновник ініціативи «Рух опору капітуляції» Андрій Левус.
Андрій Левус – заступник керівника Самооборони Майдану, колишній заступник голови Служби безпеки України, колишній народний депутат, співзасновник «Руху опору капітуляції»
– Два цікаві сигнали надійшли із «мінських» переговорів. По-перше, Україна призупинила свою участь у переговорах політичної підгрупи, допоки там присутня «експертка» із ОРДЛО Майя Пирогова. По-друге, українська сторона заявила, що більше не повернеться на переговори у Мінськ, у саму Білорусь, навіть по завершенні карантинних обмежень. Як розуміти ці новини?
– Звісно, якщо порівнювати теперішні заяви з осінню 2019 року, коли українська влада сама педалювала переговори і в рамках Тристоронньої контактної групи, і в «нормандському форматі», коли вона підтримувала формат так званих консультаційних рад, – то ці свіжі повідомлення дають привід для стриманого оптимізму. Можна сподіватися, що українська влада нарешті починає усвідомлювати: та дорога, якою вона намагалася йти донедавна, і цей пошук миру в очах агресора – є оманою.
З іншого боку, на переговорах досі відбуваються тривожні речі. Так, українська делегація у політичній підгрупі вчинила своєрідний демарш проти Пирогової. Але самих підгруп є більше. І треба бачити перед собою цілісну картинку. А картинка така, що вже протягом кількох засідань представники так званих «ДНР» і «ЛНР» виступають на переговорах як окремі суб’єкти.
Пирогова – надто яскравий персонаж. Її неможливо було б проігнорувати. Але протягом усіх цих засідань Україна мовчить з приводу того, що в переговорах беруть участь представники окупаційних адміністрацій, що вони виводяться в окремі вікна під час цих відео-конференцій – тобто, по суті, є стороною перемовин.
У київському офісі ОБСЄ, який модерує цей процес технічно, організаційно, вже говорять про це як про усталену дипломатичну практику. Якраз це мене насторожує найбільше. На жаль, незважаючи на реакцію на Пирогову, українська влада не вжила заходів, щоб поставити питання: а на яких це підставах представники окупаційних адміністрацій беруть участь у переговорах?
Що цікаво, в радниками російської делегації на самому початку виступали мешканці окупованих районів, які представляли певні гуманітарні напрями, – вчителі, журналісти. А цього року на засіданнях присутні вже самі представники окупаційних адміністрацій. Присутній Владислав Дейнего – окремим вікном. Спочатку вони мовчки спостерігали за переговорами. Потім їм почали надавати слово. А згодом російська делегація оголосила, що існує план мирного врегулювання – почерговість дій, запропонована представниками цих ОРДЛО, котру Росія повністю підтримує.
Ми постали перед проблемою легітимізації представників окупованих територій як учасників переговорів. Сама ж Росія поступово відходить у роль арбітра, на одному рівні з ОБСЄ.
– Відмова їздити у білоруський Мінськ?
– Я позитивно оцінюю заяви про те, що ми не будемо повертатися до Мінська. Хоча, на жаль, ніхто не говорить про те, щоб відмовитися від самих «мінських угод»… Зараз просто використовують ситуацію з міжнародною ізоляцією Олександра Лукашенка. Це правильно. Треба використовувати момент і заявляти: в Мінську нам не можна проводити переговорів, бо вони матимуть сумнівну легітимність в очах світової громадськості.
Набагато гірше, що поруч із цим активізувався трек, на якому присутні Макрон, Меркель і Путін. Схоже, Німеччина і Франція запропонували Росії певний план щодо врегулювання конфлікту на території Донецької і Луганської областей. Цей план оприлюднила російська газета «Коммєрсант», а Андрій Єрмак своїми коментарями, по суті, підтвердив, що він існує.
Цей план містить у собі багато загроз. Зокрема, він легалізовує підрозділи «народної міліції», які мають вести спільне патрулювання з Національною поліцією України.
– Отже, Україна мусила чекати два роки для того, щоб попрощатися із ілюзіями щодо «мінських домовленостей». Як змінилося наше становище за цей час? Україна може перехопити ініціативу?
– У мене є враження, – його важко підтвердити документально, воно, швидше, виникає зі суми інформації, – що ця напруга, ці загострення, ця мобілізація путінської орди пов’язані з обіцянками, які наобіцяли наші посадовці – Єрмак, Зеленський. Ключовим моментом мали бути вибори на окупованих територіях, проведені або синхронно з місцевими виборами в Україні минулого року, або ж цієї весни. Ця ідея викликала несприйняття – її не змогли реалізувати. Крім того, вони пообіцяли спільну консультативну раду, вони пообіцяли спільне інспектування українських позицій і так далі.
Другий момент. Чому взагалі врегулювання кризи пішло не так? Неправильна мета, неправильна риторика. Те саме, що порівнювати рівень BIOS із Windows’ом. Зеленський сказав, що він хоче миру. Але насправді ж завдання – захист національних інтересів та національної безпеки і повернення суверенітету над окупованими територіями. Сам кут зору обрано такий, що він заводить у пастку. Якщо ти від самого початку говориш, що ти хочеш миру, а не перемоги, то, звісно, на цьому шляху буде дуже багато втрат. Не тільки втрати часу, а й втрати людей.
І от зараз Путін із Козаком, якщо говорити їхньою мовою і їхнім кримінальним сленгом, просто «пред’являють» Єрмаку і Зеленському за все те, що вони наобіцяли попередньо.
Виконати ці обіцянки було нереально через спротив громадянського суспільства. Кожного разу, коли влада готувалася щось здати, ми організовували великі акції протесту. Коли вони планували інспектувати наші позиції на фронті, десь триста машин вирушили «проінспектувати» будинок Зеленського. Та й у парламенті навіть у їхній фракції ці самовбивчі ініціативи не знаходили підтримки.
Росія виставляє Зеленському рахунок: де ці всі обіцянки? Плюс накладається окремішній діалог Росії з Німеччиною і Францією, які проводять переговори за спиною України. Це погано. Хоча ще гірше, якщо українська влада сама брала участь у підготовці цього плану. Цього я не відкидаю.
Це була би абсолютна ганьба. Це розміняло б Україну дуже дрібно. Україну інтегрували би в «ЛДНР», а не навпаки.
– Які ще причини ескалації на українському кордоні? Байден?
– Звичайно, таких причин може бути безліч. Розігрується глобальна карта. Йде гра нервів. Російська армія розташувалася біля наших кордонів – але це спрямоване не лише на нас.
Багато що дійсно залежить від Байдена. Мені не подобається, коли роль Білого дому перебільшують: от ніби зателефонували з Вашингтона – і тоді в нас щось змінилося; це завдяки Байдену. Втім я дійсно чекаю змін у контактах між Україною і США. Сподіваюся, США вплинуть на те, щоб Україна жорсткіше і послідовніше відстоювала свою позицію.
Сторін, інтересів – багато. Ми спостерігаємо підозрілі танці довкола «Північного потоку – 2». З одного боку, діють хоч якісь санкції з боку адміністрації США. З іншого боку – Німеччина і Франція вперто тримаються за цей проєкт. Для того, щоб «Північний потік 2» запрацював, Росію треба вивести з-під санкцій. На цьому тлі починається активізація цього нового «інклюзивного плану». Як можна врятувати Росію? Треба запропонувати план, який начебто влаштовує всі сторони. Оголосити: будь ласка, ми виділимо гроші ЄБРР – все відбудуємо. Пригадуєте, як було в Північній Осетії? Прилетів Саркозі у Москву, Грузії пообіцяли кілька мільйонів євро на відбудову – і заморозили конфлікт. Як на мене, все рухається у цьому ж ключі.
Я сподіваюся, що це не вписується в плани Байдена. На Мюнхенській безпековій конференції відмінність між риторикою Байдена і риторикою Макрона була разючою – саме щодо загроз з боку Росії.
Можна сказати, Україна перетворюється на майданчик для з’ясування стосунків між сторонами, які прямо між собою не конфліктують, – США і Росії. Одночасно – стає майданчиком для пошуку порозуміння між США та Європейським Союзом.
Ми відчуваємо, що не маємо суб’єктності в такому становищі. Де український план? Де український голос? Нема, не чутно. Думаю, це найбільша проблема.
Період таких геополітичних змін – просто ідеальні обставини для того, щоб заявити про свій український інтерес, стати на свою категоричну українську позицію. Це могло би повпливати на глобальні тенденції у всьому світі.
Наступна зустріч у форматі політичних радників «Нормандського формату» планується на 19 квітня. Чи встигнемо ми до 19 квітня розібратися з пріоритетами? Це велике питання. Найближчі тиждень-два визначать те, якою буде траєкторія нашого польоту, і те, куди рухається ситуація з окупацією, і загалом місце України у сучасному світі.
– Роль Заходу дуже подібна на те, що було 2014 року: ми співчуваємо вашій проблемі – але було би набагато легше, якби ви взагалі такої проблеми не зробили. Яку позицію слід зайняти Україні, щоб отримати більшу підтримку Заходу?
– Кожна політична чи геополітична сутність має власний інтерес. Пандемія посилила тенденції до окремішності. Кожна країна старається дбати передовсім про себе, про своїх громадян. І це нормально. Не треба вдягати рожевих окулярів, чекаючи, що «Захід нам допоможе». Україна може утвердити свою суб’єктність, якщо матиме що запропонувати цьому колективному Заходові, знайти точки, де збігаються інтереси. Очевидно, що наші геополітичні інтереси передовсім збігаються із Великобританією, зі США – для цього є багато економічних, військових підстав.
Україна могла би витиснути для себе якісь поступки в питанні НАТО. Упродовж минулого тижня ми спостерігаємо, що цей трек сильно посилився. Про вступ до НАТО заявляє і українська влада, є сигнали зі США, здійснюється багато візитів. Думаю, це правильний ракурс. Треба йти далі, не піддаючись на поступки. Відмовитися, бо там навала? Це лише заохочуватиме агресора.
Взагалі, політика Зеленського – це політика потенційної жертви, яка своєю безсилістю і безконтрольними обіцянками лише заохочує агресора продовжити тиск. Десь так само «гопники» відчувають людей, яких можна абюзити, щось від них вимагати. Така собі політика жертви. Як на мене, отримати ПДЧ – це спосіб позбутися комплексу жертви.
Друге, що можна було б зробити, – поставити перед собою дуже чесне запитання. Скажу непопулярну річ – треба спитати себе: чи ми готові зараз перетравити ці окуповані райони? Якщо в тому стані, в якому зараз перебуває Україна, ще й в умовах занурення в політичну кризу (запущену, великою мірою, Офісом Президента) нам у якійсь гібридній формі ще й причеплять ОРДЛО, – ні, не перетравимо. Україна може сама себе знищити. Тому тут треба чітко стояти на власній позиції.
Третє – треба піти на кроки, які заявлять про юридичну нікчемність «мінських домовленостей». Ми за звичкою називаємо їх «угодами», але ні формально, ані неформально вони угодами не є. Те, що ми говоримо про місце проведення переговорів, – дуже позитивно. Але час почати розмову і про суть. Ці домовленості не мають ані юридичної, ані жодної іншої ваги. Вони ніким не ратифіковані. Їх витиснули під примусом.
Якби Україна набралася сміливості піти на такі кроки, ми могли би вийти з теперішньої кризи набагато сильнішими. Передовсім це питання до Президента. Якому треба «злізти з голки» артиста, що чекає аплодисментів і всезагальної любові. До того ж Президент мусить мати надійну базу підтримки. Його сьогоднішня риторика вже майже націонал-демократична. Але підтримки серед цього середовища він не має. Зеленський мусить піти назустріч цьому середовищу, принаймні у гарячих темах. А одна з гарячих тем – це політичні переслідування. Політичні в’язні, проблема зі судами, російська агентура в органах влади. (Примітка Z: Розмова відбувалася до звільнення з-під арешту Сергія Стерненка).
– Наскільки вірогідно, що Росія зважиться на вторгнення? Які напрямки в Україні найзагроженіші?
– Ми не маємо підстав вважати, що йде підготовка до широкомасштабного вторгнення. Росія не концентрує аж таких сил і засобів, щоб Україну прямо таки захопити. І вв’язуватися в довгу війну вони не хочуть.
Складно говорити, чи вони підуть, наприклад, на Харків... Але якусь оперативно-тактичну ціль можуть виконати. Я схиляюся до версії, що, оскільки на поверхні лежить ситуація в Донецькій і Луганській областях, то може бути спроба, як вони кажуть, «відновити територіальну цілісність Донецької та Луганської народних республік» – вихід на адміністративні кордони областей. Це вирішило б для Росії багато військових і економічних задач.
Для того, щоб отримати хоч якийсь зиск від авантюри із Донбасом, їм потрібен Маріуполь. Цей порт дуже важливий для тамтешніх металургійних підприємств. Без порту їхня діяльність не матиме сенсу. Щоб хоч якось давати собі раду, їм потрібні аграрні райони, а не лише індустріальні.
Щодо атаки з півдня, то я не вірю в наступ із Криму. Моніторинг російської преси свідчить – там нема хайпу довкола гуманітарної катастрофи в Криму. Вони обов’язково підняли б цю тематику, якби щось планували, – показували б не лише «розіп’ятих хлопчиків», а й «засохлих». Цього немає. Зате є виразне нагнітання довкола Донецької та Луганської областей. І загострення бачимо саме там.
Загалом, я схильний до думки, що це велика гра на нервах. Ця гра має кілька цілей. По-перше, дійсно випробувати на міцність нову адміністрація в США. По-друге, налякати Зеленського і «пред’явити» йому невиконання зобов’язань.
Водночас, це все відбувається просто на межі фолу. Навіть якщо це шантаж – нема впевненості, що він не закінчиться якоюсь принаймні символічною «побєдою». На кордон із Україною перекинули підрозділи з Далекого Сходу і стратегічну авіацію. 56-ту суто штурмову бригаду, яка спеціалізується на штурмі з моря, перекинули в Крим. Так, можливо, Путін підвищує планку. Але нема жодних гарантій, що йому не потрібна вкінці якась одна дуже конкретна дія, яка покаже перемогу «русского оружия».
Розмовляв Володимир СЕМКІВ
09.04.2021