…Очевидячки, розсіюватися може все, складене з окремих частин і складне від природи, причому розпадатиметься воно в такий самий спосіб, як коли склалося докупи. Розпадові не піддається лише цілісне, а більш нічого…
(З міркувань Сократа про безсмертя душі у діалозі Платона “Федон”)
_______________________________
Вони завжди несподівано з’являються. Гуси, лебеді, чаплі, качки, пелікани. Взагалі усі ті, зрештою, що з так званого тваринного, а насправді відмежованого світу. Точніше, частини Світу. І відокремилися, відчасткувалися – то ми, а не вони.
З’являються звідкілясь і за мить, иноді трохи довше, невідь куди й зникають. Тільки що кожне по-своєму: миші або ж ласиці, скажімо, – з трави й у траві; лисиці й фазани – як-от у нас у Фуратівці, поміж чагарями; ну а птахи – небом, зрозуміло.
Не всі, правда, бо є іще й такі, які і зовсім неначе з повітря. У саду, на обійсті, у лісі. Дрібні, як метелики, але з очима виповідальними.
І ті, що у небі, також по-різному. Пелікани ось – високо і неквапно, кружляючи на висхідних потоках. Журавлі, лелеки – й собі до хмар ближче. Журавлів, зокрема, зазвичай радше чуть. І гусей та лебедів теж спершу чуєш: шипунів – за шумом од крил, а гусей і кликунів – за криками їхніми, суголоссям неспокою. Але летять удвічі нижче – можна роздивитись, і головне стрімко, покладаючись на силу, часом проти вітру. І коли вже зникають навіть, здається, що у небі, як на мапі, залишається прокресленим напрямок, слід.
Особливо гуси. Тут, у приморському Буджаку, це завжди з північного сходу на південний захід восени й навспак навесні – упоперек лиманів, уздовж моря. Сіра гуска місцева лишень – усі инші народжуються й народжують в Арктиці, в тундрі, яка мусить бути десь далеко на півночі, адже спершу за степами, а потім іще й за поясом лісів. А Вирій їхній, отже, він ізвідсіля починається і далі до Балкан…
А мігрують хвилями. Восени буває так, що доби зо дві поспіль клин новий щогодини. Потім павза, а за якийсь час – опісля іще одного потепління й знову похолодання – іще раз. А от навесні чомусь менше, поодинчими зграями; можливо, більшість иншими шляхами переходять.
І все ж таки наприкінці березня – це була весняна хвиля, либонь, її краєчок, яким Фуратівку зачепило. В суботу, 26-го, один клин просто у мене понад хатою пролетів, а іще кілька чув ізвіддаля – ближче до моря…
Але він (чи вона, не знаю) був першим. І була вона (чи був) сама. А я за клопотами хатніми ішов саме через подвір’я, і з того, що думав собі про оте, за чим ішов, про клопоти свої думав, властиво, поява цього птаха виявилася особливо несподіваною. Щось мало не на кшталт того, якби раптом чийсь голос, не свій, у своїй голові почув.
І я знаю, що у ватазі одній можуть перебувати гуси різних видів, що й міграції їхні – це радше кочівля з тривалими зупинками на довгому шляху, а отже, й у цього птаха є ще чимало можливостей наздогнати, пристати до инших. Тільки від того, що я був заскочений, від того, що він був самий, тому що крик його, тривожний назагал, тепер і геть лунав раною, болем – було таке відчуття, неначе він крізь мене пролетів…
_______________________________
А Майя – вона хотіла пити. Про це неважко було здогадатися, тому що вже надвечір, а вивели пастися її іще вранці.
Майя – це кобила сусідська. В них віслюк є, і ось вона. І того дня сусід її біля криниці через дорогу од хати моєї припнув. Віслюка трохи далі, а її там. А я й бачив та забув. А це виходжу з відрами до криниці, а вона мені назустріч одразу!
А ви чули, бачили, як п’ють коні? Здається, це п’є Всесвіт…
_______________________________
І третя історія, вона також біля криниці. Вже не квітне, але і зараз там, себто. Тому що спочатку усе ж таки це історія про силу Життя.
Не відаю, щоправда, як воно і з чого почалося, проте підсніжники тут, у степовому ж нібито Буджаку, – на кожному обійсті. Навіть там, де ніхто більше й не мешкає, а від хати самі лиш руїни позалишились, квіти і надалі живуть.
Ну а мені із цілою хатою, відповідно, і взагалі чималий квітник дістався. І хоч я за ним і не доглядаю особливо, хіба прополюю разів зо два на рік, квіти цвітуть собі, кожне своєю чергою. І підсніжники, ясна річ, щонайперші – наприкінці лютого іще з’являються і оце аж досі.
А минулого літа приїздили були друзі зі Львова, і Юра, зокрема, допоміг із підведенням води од криниці – тієї самої, що через дорогу. І хоч всього зробити й не встигли, але зробили чи не найважче – пробили траншею й підвели комунікації. Надто вже твердий тут, запечений абощо ґрунт.
І я, звісно, бачив, коли на квітнику копали, що цибулинки квіткові трапляються. Намагався навіть по змозі їх наново закопувати. Але ж там само, перед хатою. А оце пішов учергове по воду – за кілька день після того, якраз, як Майю напував, – й мало відер з рук не випустив. Просто на смузі голого ґрунту перекопаного цвітуть вони, підсніжники…
Згадав тільки, що від хати, де земля на квітнику пухкіша, без грудок, кілька тачок з відвалу привіз тоді, розподілив по всій довжині траншейній – аби начиння м’якшим укрити. А проте і начиння, воно ж на самім дні – пів метра, і землю у траншею засипану трамбували, і навмисне нею до криниці яко стежкою ходив потому довший час, аж поки дощами не заболотило…
_______________________________
Хіба не диво?! А инша дивовижа – як я стільки разів поруч пройшов (на щодень, протягом довгого підсніжникового місяця у степовому Буджаку) і тільки аж тепер помітити спромігся…
_______________________________
А ще трава. Вона росте. Повільно, але на якусь дрібку міліметра упевнено. Тому що нині вже у кілька сантиметрів заввишки.
Кожна окремо й усі разом. І здається, що це можна почути – почути, як росте трава. Це має бути дуже тихо, як дихання…
_______________________________
Та й історія з підсніжником – вона зрештою і потім про життя. Просто я спершу подумав, що квіти обірвали. Вже був написав про них, аж раптом захвилювався, пішов перевірити, чи все з ними гаразд, а там одна тільки квітка й залишилася. І зблідлі на кінчиках обскубані стебла…
І прикро зробилося. Від того, що людина – це шлях. Шлях настільки довгий, що иншим разом здається безкінечним. Було прикро, себто як на півшляху, коли й додому ще ген як далеко, і вже заморився добряче – від того, наприклад, що вже розуміючи красу, нам усе ще потрібно нею володіти…
А проте наступного дня краще роздивився – у рослини й листочки понадщерблені. А отже Майя – попаски? Бо її там більше й не припинали – хіба дорогою додому…
І хоча мені здається, що на смак підсніжник має бути гірким, їй, вочевидь, про те краще знати…
Буджак, Фуратівка, навесні р.Б. 2021
09.04.2021