До тем, які розв'язувалися в стародавній літературі, до кращих сюжетів легенд, притч, які ще й досі не втратили інтересу, як джерел життєвої мудрості, поверталися й повертаються кращі письменники кожного народу.
Відомо, що Анатоль Франс, Флобер використовували теми життійної літератури в своїх творах. А патериками та легендами користувалися Герцен, Лесков, Толстой, Радіщев. Не менш цікавилися апокрифічними біблійними мотивами й Шевченко, Куліш, Руданський та інші. Правда, кожний із згаданих письменників по-своєму підходив до тем, сюжетів, казань зі стародавньої літератури.
Але найбільший інтерес до використання скарбів цієї літератури ми помічаємо в Івана Франка.
Великий письменник галицької землі чудово розумів, що побудувати «пишне склепіння» нової літератури можна лише на фундаменті стародавньої літератури. Ось чому він звертається до літературознавців та письменників «не забувати, що і перед Котляревським у нас було письменство і були писателі, було духове життя, були люди, що сяк чи так вибігали поза тісний круг буденних матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихось ідеалів і доріг до їх осягнення». (Апокрифи і легенди з українських рукописів, т. І, ст. 1).
Ів. Франко не тільки кликав письменників використовувати літературу, що була перед Котляревським, а сам у цьому вів перед. У 1890 році він написав книгу про Івана Вишенського, а чотирма роками пізніше Франко захищав докторську дисертацію на тему: «Варлаам і Йоасаф», цікавиться стародавньою драмою, інтермедіями, присвятивши цій темі студію «До історії українського вертепа».
Франко пише наукові розвідки: «Слово о ЛазаревЇ воскресеніи», «Святий Климент у Корсуні», «Слово о збуреню пекла», «Пісня про правду й неправду», «Богогласник XVIIІ ст.», «Причинки до історії староруської легенди» та багато інших менш помітних робіт. Захоплюється студіями над українськими народними піснями, видає колосальну п'ятитомну працю «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (1896–1910 р.р.).
Про цю роботу тепло відгукнувся професор О. Брікнер у 1899 році в "Кwаrtаniku hіstоrусz." («Історичний журнал»), а Н. Гудзій в рецензії на п'ятий том апокрифів писав: «Випуском этого тома продолжается весьма солидное, не имеющее себе равного даже в русской литературе, ученое предприятие»... («Пісня про правду й неправду», Львів, 1906 р., ст. 6). Такі ж захоплюючі відгуки ми знаходимо і на другу визначну роботу Івана Франка «Галицько-руські народні приповідки», (1901–1910 р.р.). Професор Ю. Полівка в рецензії на перший том зазначав: «В цьому виникає для нас одна з найвеличніших збірок приповідок не тільки серед слов’янських літератур» («Аrсhіv fur slаwіsсhе Рhilоlоgіе» Архів слов'янської філології). Кожна із цих розвідок, чи наукових робіт Івана Франка по стародавній літературі та фольклору викликали великий інтерес не лише в науковців, а й у звичного читача. Цей інтерес ішов як по лінії літературознавчій, так і по лінії захоплення людським розумом. Робота над стародавньою літературою та фольклором не пройшли марно і для письменника. Він часто запозичав теми, сюжети із згаданих джерел, своєрідно обробляючи їх, створював чудові поетичні твори, хоч би такі, як «Іван Вишенський», «Притча про життя», «Притча про віру», «Святий Валентин" та багато інших.
Ще більше захоплення людською мудрістю ми помічаємо в Івана Франка тоді, коли йому аж надто багато довелося зазнати гіркого в суспільному і своєму особистому житті, — перед і в час кривавих виборів (1897 р.), коли виникло страшне цькування з боку польсько-шляхетської та української буржуазно-націоналістичної преси за відому його статтю «Поет зради» та передмову до збірника «Галицькі образки». Поет змучений, принижений і зовсім знесилений хвилево відходить від гострої соціальної боротьби і мріє вгамувати, хоч на час, біль від кривавих погромів, зради, гірких сліз свого народу ліричними поезіями й тим «глибоким ніжним чуттям, що сповнили його збірку «Зів'яле листя». Велика і пристрасна любов до свого народу, бажання допомогти скривдженим примушує Івана Франка вдатися до людської мудрості, захованої предками в різні стародавні збірники: «Златоуст», «Златая цепь», «Златая матиця», «Пчела», збірники міней і багато інших, і в першу чергу — своїм морально-повчальним збірником «Ізмарагд» (XIII–XIV ст.).
Визбиравши, віками відшліфовані «поодинокі камінчики» людської мудрості по різних старовинних збірниках та рукописах, поет зладив «наскрізь моральну» збірку «Мій ізмарагд» (1898 р.). Але мораль Івана Франка була «значно відмінна від тієї катехизичної догматичної моралі», бо письменник, відповідно до своїх ідейних змагань, все запозичене переосмислював. У передмові до збірки «Давнє і нове» Франко писав про мету своєї книги так: «Давнє й нове» так само, як і збірка «Мій ізмарагд» має метою популяризацію багатого скарбу поезії та життєвої мудрості, що міститься в нашім старім письменстві, досі так мало відомім не лише широким народній масам, але також, а може навіть і ще в більшій мірі, освіченим верствам нашого народу». А в передмові до «Мого ізмарагду» Ів. Франко говорить, що він хотів «подати сучасному руському читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій та інших проявів чуття та фантазії, которих теми черпані з різних джерел, домашніх і чужих, східних і західних».
Ми не маємо можливості в коротенькій статті зупинятися на тих легендах, оповіданнях, притчах, що їх знав Іван Франко, та які були розкидані по багатьох стародавніх збірниках. Нам хотілося б основну увагу читача зосередити на морально-повчальному збірнику «Ізмарагд», легенди і притчі якого використовував поет для створення своїх прекрасних поетичних творів. Не випадково ж Іван Франко назвав свою книгу «Мій ізмарагд». Він так, як і у збірнику «Ізмарагд» намагався в «Моєму ізмарагді» вчити людей, втішати їх, допомагати, але не дотримуючись церковно-догматичної моралі, а створюючи своє передове прогресивно-демократичне вчення. Використавши теми, сюжети легенд і притч збірника, письменник намагається правильно розуміти людську мудрість без вікового намулу, по-своєму осмислює життєву мудрість, за допомогою якої і прагнув полегшити біль скривдженого люду, чи висміяти людські вади, що робили людей смішними і нікчемними. В збірнику «Ізмарагд» чимало говориться про значення книг, як засобу спасіння душі, а в Івана Франка «Книга — морська глибина», з якої людина, що багато попрацювала, «дивнії перли виносить», а той, хто книги читає, «з душі брудоту і погань вимітає».
Мало не в десятьох словах збірника «Ізмарагд» осуджується пияцтво, народні гри, русалії.
Поет, як і укладач «Ізмарагда», осуджує згадані вади людини, а в легенді «Арот і марот» доводить, що про моральну чисту, коли й говорити, то треба починати не з низів, а з богів, царів, панів, бо мораль їх завжди брудна. Натрапивши в збірнику «Ізмарагд» на «повѣсть душеполезну в чину притчи “О змее и дворе”, в якій осуджується золотолюбство та скупість, але яка по своїй художній силі, пристрасті, цікавому сюжету є одна з найкращих поміж повістями християнської літератури, Іван Франко пише чудову «Притчу про захланність». Не змінюючи в основі своїй сюжету «Притчі», Франко розповідає, що вже давні єгиптяни золотолюбство і скупість людини вважали за велику провину, а потім і «Притчу» мудру цю зложили». Письменник залишає героїв тих самих, хіба, що замість раба вводить він слугу, а зміст «Притчі» вкладає в роскішну віршову форму. Про золотолюбство та скнарність поет говорить:
«Захланність наче те грузьке болото, —
Лиш крок зроби і взад не відсахнися,
То глибше вже пірнеш за другим кроком,
І глибше ще пірнеш за третім кроком,
А там, гляди, і вороття нема».
(т. ХVІІІ, ст. 188).
Про скупість Іван Франко говорить, що «скупий не пан своїх засіків повних, а сторож, і приставник, і невольник» (т. 22, ст. 54).
Отож, скнарність, золотолюбство спотворює, вбиває найкращі паростки людського характеру.
Укладач збірника «Ізмарагд» вмістив декілька «слов» про гнів і гордощі людини. Ці «слова» складаються з коротких афоризмів, хоч би таких: «человек горд, яко древо корыня не имый и скоро падает, так и гордый в адскую падает пропасть». За Франком, пихата й горда людина — то висохле дерево, що «зломиться та не похилиться вниз». (Строфи). Або:
Як чахне дерево, в якім
Червяк коріння підгризає,
Так гордість у душі людській
Всі добрі почини викоріняє».
(«Паренестікон»).
Ів. Франко не один раз повертається до цієї теми, висміюючи гордовитих, чванливих, пихатих людей, які так йому набридли в щоденній роботі.
Поет не залишає також без уваги глав збірника «Ізмарагд», в яких говориться: «О жонах добрых и о злых, скотливых». Щиро сміється й з безглуздої жіночої впертості в «Моєму ізмарагді». Сусіда здивувало, чому Степан з жердиною ходить над річкою, а Степан йому розповідає, що втопилася його жінка. На це сусід зауважує: «Та що ж, Степане, бог з тобою, її шукаєш вверх рікою». Але це Степана не непокоїть, він добре знає характер своєї дружини і спокійно відповідає:
«А як же, друже, ти гадаєш?
моєї жінки ти не знаєш?..
Хоч і втопилась моя мила
Та вниз водою не поплила».
(т. 22, ст. 39).
Ще гостріше критикує він лиху й вибагливу людину:
«Страшніше гадюки
Людина лиха.
Від зілля, промови,
Гадюка втиха.
Та злюка не втихле,
Ні вдень, ні вночі,
Хоч кров її з серця
Свойого точи».
(т. 22, ст. 41)
А в іншому місці Франко говорить, що «краса не йде в пожиток зле вихованій жоні» (т. 22, ст. 39). Як бачимо, Франко, запозичивши тему із збірника «Ізмарагд», гостро критикує людські вади, розкриває всю безглуздість людської впертості, вибагливості, химери, що викликані такими ж химерними принципами.
В XIV–XV століттях існувало ще двоє вір’я, існували ще християнські й поганські звичаї, більше того, помітні були сліди безладних статевих стосунків. Ось чому укладач збірника «Ізмарагд» присвятив кілька «слов» «Св. Отець о женитвѣ и любодѣянии», в яких гостро критикувалися безладні стосунки чоловіка і жінки. Осудивши блуд і розпусту, укладач трохи нижче вмістив «Слово о некоем купце богобоязливе», в якому оспівує вірність подружжя.
Саме цю тему запозичає Іван Франко, створюючи «Поему про білу сорочку», в ній він проспівав чарівний гімн сильному, щирому і вірному коханню жінки, про яку,
«Пішла по світі її слава,
І не згине, доки світла стане,
Доки в світа є ще добрі люди,
Доки пісня серце їх чарує».
Від оспівування найніжнішого почуття Іван Франко переходить до ширшої теми — дружби. Він більш, ніж хто інший, відчував відсутність вірних друзів. Може саме тому Франко й розробляє цю тему. Так, в «Притчі про приязнь» поет зберігає запозичений сюжет з «Притчі о трьох друзях», але значно змінює ситуації, дію переносить у сучасну йому добу, від чого «Притча про приязнь» лише виграла і зазвучала не повчанням, як у збірнику «Ізмарагд», а закликом до великої дружби. З цього погляду дуже цікава «Притча об инороге», яка вміщена в збірнику «Ізмарагд». В ній розповідається, як один мандрівник, тікаючи від льва з верблюдом», упав у глибоку криницю. Падаючи, він встиг вхопитися за деревце. Глянувши вниз, чоловік помітив, що корінь деревця, на якому він повис, гризуть дві миші — чорна і біла, а на дні провалля лежить страшний змій. Перебуваючи в таких жахливих умовах, чоловік помічає двоє дерев із золотим і срібним листям і, забувши про небезпеку, він тягнеться до листя, зриває його і ховає «в недрах своя». Не зваживши свого становища і «зле погибе» — упав до злого змія.
Іван Франко, як і в інших притчах зберігає сюжет, але дає іншу кінцівку, свою трактовку. Розшифрувавши образи притчі, він пояснює, що мед (золоте і срібне листя) то — братня любов, яку ніяка «пригода взять не може», бо вона:
«Розширює життя людське в безмір,
Підносить душу понад всю тривогу;
Над всю турботу із-за діл минувших
В простори, повні світла і свободи».
Поет зумів із звичайної притчі збірника «Ізмарагд» створити високохудожній твір, наснажений новими думками, які загострюють увагу до великої любові народу. А в 20-й строфі «Мого ізмарагду» Франко ще більше розширює розуміння любові до «роду свого». Він говорить як справжній демократ-патріот про любов до вітчизни-батьківщини, вказуючи, що така любов мусить стояти вище всякого почуття:
«Бережи маєток про чорну годину,
Та віддай маєток за вірну дружину;
А себе довічно бережи без впину;
Та віддай майно і жінку й себе за Вкраїну».
Тільки така любов, вважає Франко, може допомогти скривдженому і зрадженому народові. Поет багато зібрав цікавих тверджень про гнів, гордощі, казання, повчання, релігійні догми і присвятив їм цілі сторінки «Мого ізмарагду». Він дуже ретельно визбирував зерна життєвої мудрості, давав їм філософські узагальнення, загострював увагу на скарбах практичного людського розуму і цим викрив для нового покоління невичерпні джерела стародавньої літератури.
[Радянський Львів, №4, квітень, 1946]
09.04.1946