Шукати Бога серед тих, хто потребує їжі і безпеки. Такий досвід мають українки Марта Дідула і Аліна Штефан. Впродовж року дівчата перебували на іншому кінці світу, аби взяти участь у місії християнської організації «Дім серця». Вони присвятили свій час людям, які перебувають за межею бідності чи на маргінесі суспільства.
Бог і мафія: Гондурас
Марта у своїй волотерській місії в Гондурасі
Марті 22, вона закінчила навчання в Українському католицькому університеті, обравши фах соціальної працівниці. Багато подорожує. З «Домом серця» познайомилася під час мандрівки Грецією. Релігійна місія, сформована у 1990-х роках у Франції, має спільноти в 26 країнах світу. Їхня ціль – бути з тими, які є в потребі, особливо з дітьми («друзі для дітей»).
«Більшість моїх друзів не думають, що ось закінчимо навчання – і все, треба роботу знайти. Натомість багато подорожують, беруть участь у різних волонтерських проєктах. Під час однієї такої мандрівки до Греції я мала короткий досвід волонтерства зі світовою спільнотою, однак брати участь у місії "Дому серця" не була готова. Потім настав період, коли я хотіла побути з Богом, а ще мала зрозуміти, оскільки багато вчилася, як зможу реалізувати здобуті знання», – розповіла Z Марта Дідула.
Марта з дівчатками із Гондурасу
Волонтерство – середовище, яке активно розвивається в Україні в останнє п’ятиріччя. Молодь долучається до реформування освітньої, медичної, екологічної, соціальної систем. Волонтери «Дому серця» мають певну відмінність: вони не втілюють проєктів, не пропонують вирішення проблем, їхня мета – приділити увагу і розділити труднощі. «Це місія дружби і присутності, як Марії біля підніжжя Христа», – пише про це місіонерка Аліна Штефан (Радикальне християнство: місія в Перу).
Марта Дідула впродовж року жила в Гондурасі (Північна Америка). Перше випробування – звикнути до температури повітря вище 45°C. Друге – навчитися бути з тими, хто не має ні гроша за душею. Допомагати фінансами не входить у принципи спільноти «Дім серця». Набагато важче дарувати свою присутність людям, які є в біді чи потребі. «Я думала, що я інтроверт насправді. Стовідсотковий. Я з двійнят. Моя сестра Галя завжди була "рухом". Я виросла в такому середовищі: всі в нашій сім’ї дуже активні. У Гондурасі ми мали розмову про інтровертів, і я кажу: "Ось я – одна з них", – а мені друзі кажуть: "Марто, ти що, ти взагалі не інтроверт!" Вони ніби показала мені іншу мене – таку, якої я сама не знала. Так, я люблю тишу, та служіння і волонтерство – це природний стан для мене, якого я не виховувала в собі зумисне».
У Львові є осередок «Дому серця». Саме з його керівницею – Одою – Марта познайомила батьків, перш ніж сказати, що проведе рік в іншому кінці світу. «В мене особливі батьки. Вони мені не боронили. Я відчувала, як вони переживають, не до кінця підтримують, але ніхто мені не казав: "Ні, не поїдеш, то небезпечно". Важливо розуміти, куди ти насправді їдеш. "Дім серця" дуже відповідально ставиться до своїх волонтерів».
Діти Гондурасу
«Гондурас – це дуже далеко від України», – оповідає Марта, маючи на увазі не лише відстань, а й культурну, соціальну, ментальну відмінність. Дівчина не вибирала країну, в якій буде волонтерити, спільнота сама запропонувала їй цю місцевість. Життя в бідному куточку Америки наповнило карту мандрів цілком новими враженнями. «Бідність є у всіх країнах, але десь її можна побачити відразу на вулиці, виходячи з аеропорту, а десь вона настільки захована, що важко її розгледіти. Гондурас настільки бідний, що вся ця вбогість виставлена напоказ. Мені спочатку важко було бачити цих людей, їхні страждання… А ще погода. Я любителька дощу, а він там взагалі не падає. Якщо колись покрапав, то ми такі свята влаштовували: стелили на землю цирату, наливали трошки мила і робили спускову гірку, – згадує Марта Дідула. – З дітьми я ставала справжньою: з ними мені не хотілося ні приховувати свої емоції, ні придумувати щось. Це ті, хто змушував мене бути такою, як я є».
Праця в Гондурасі не була звичною соціальною роботою, яку Марта обрала своєю професією. Там буквально розділяли життя з бідняками, аби вони відчули, що їх теж потребують. «Я зрозуміла, що ці люди є не тільки матеріально вбогі, а бідність економічна випливає з ізоляції соціальної. Бідняки тут є маргіналізованими, вони лишаються осторонь суспільства, де ніхто не хоче їх приймати ні в сім’ю, ні в друзі, ні на роботу. Тому на місії я збагнула, що їм потрібен наш час, увага більше, ніж їжа, яку ми могли їм дати».
Марта із 9-річним Дарквіном та іншими хлопчаками
Свою місію в Гондурасі Марта закінчила пів року тому, однак досі її розповідь ведеться від імені спільноти, де вона жила: «ми», «для нас» тощо. Дівчина, з її слів, знайшла там друзів, яких їй не траплялося в Україні. Особливо вразили хлопчина – 9-річний Дарквін, і жінка на ім’я Росі. «Із Дарквіном ми посварилися, коли почався серйозний карантин і волонтери не впускали нікого до будинку. Якось я була сама, він забіг і не хотів виходити. Я пробувала вмовити, а тоді просто виставила його за двері. Відчула, що хлопець образився. Потім ми переїхали в село до сестер-монахинь, бо в місті стало неспокійно: почастішали крадіжки через карантинне безробіття. Через місяць дивлюся – біжить Дарквін просто до мене в обійми і каже: "Вибач!" Це те, що я мала би зробити. Я відчула, яке в нього велике серце! Скільки в мене є друзів, яких я за якісь дрібнички не пробачаю: не хочу спілкуватися, легко ображаюся, а от дев’ятирічна дитина навчила мене вибачати».
Родина Росі
Історія про Росі – це також про те, як можна плекати велике серце, якщо тіло живе у тісному, непридатному для життя будинку. «Росі та її сестра Гварді – вихідці з національної меншини, яка проживає на дуже бідному острові, де немає ні школи, ні медпункту. Росі виховує свою доньку Дженифер і всиновила сина іншої своєї сестри, яка пиячила. Хлопець має проблеми із серцем і психікою, бо мама намагалася зробити аборт. От вони живуть разом: Росі і двоє дітей, і сестра, яка теж має двох дітей. Росі продає балеади, що є національною стравою Гондурасу. Гварді працює медсестрою. Їхній будиночок настільки маленький, що там одна кімнатка, дуже маленька кухня і такий туалет за шторкою. Я ще не бачила нікого в Україні, хто б так жив. Дахи там не такі, як у нас, а просто кавалок бляхи. Вдень вона розпікається, і в хаті не всидиш. Я раз до них прийшла, і наймолодша дівчинка мені каже: "Наш дім – як сендвіч, а ми в ньому сосиски". Якось Росі назбирала трішки грошей, щоб поїхати на той острів відвідати рідних. Вона повернулася зі своїми дітьми і привезла ще двох… Це були діти її сестри, яка про них не дбала. Наскільки в людини має бути велике серце, щоби взяти на себе відповідальність ще за двох дітей, пропри те, що ресурсу вона не має. Вони справді живуть день за днем. От у нас люди називаються бідними – але це відносна бідність: вони можуть мати якісь заощадження, соціальну допомогу. Якщо Росі сьогодні не продасть достатньо балеадів, завтра вони не матимуть що їсти. Я ще ніколи не зустрічала такої мами, щоб була настільки відкрита на Божу дію», – додала Марта Дідула.
«Дім серця» в Гондурасі вже 21 рік. Місіонери виховали ціле покоління, тому їх тут усі знають і оберігають – адже, попри суворі правила життя, населення дуже богобоязне. «Я жила в районі Ель Падрегаль – "№18" в поняттях мафії. Діти з нашого району якщо не були під наглядом своїх батьків, майже сто відсотків ставали помічниками мафіозі і виростали їхніми наступниками. Тому нашим завданням було проводити час із дітьми вулиці. Коли злочинці бачили, що вони з нами, то вже не кликали помагати. А діти це роблять із 7–8 років. За цукерки можна щось принести-віднести. Вийти з мафії дуже важко», – ділиться Марта.
Знайшла справжніх друзів, які стали другою сім’єю, багато навчилася, віддала й отримала навзаєм, перейшла чимало внутрішніх бар’єрів, вийшла зі зони комфорту – ось те, що відбулося з Мартою Дідулою під час річної місії в Північній Америці. Всі здобутки планує вкласти у зміну соціальної сфери своєї держави. «Українці ще не мають новітнього бачення соціальної роботи. Чомусь всі думають, що я буду купувати продукти бідним і влаштовувати їх у структури, де можна переночувати. Але соціальна робота – це шукати, яким чином уникати нових соціальних проблем, а не тільки боротися з тими, які вже є. Зараз я співпрацюю з "Оселею". Також треба працювати з дітьми, які в сиротинцях. Вже зараз добре видно людей, які ризикують потрапити в категорію таких, що будуть у потребі – саме для них хочу себе присвятити. Колись я б хотіла працювати в соціальній політиці, щоб бачити усю її структуру і змінювати щось на державному рівні».
Бог і архаїчне життя: ПЕРУ
Аліна у своїй волотерській місії в Перу
Аліна Штефан родом із Полтави. Навчалася у Харкові в Університеті ім. Василя Каразіна на філософському факультеті. Два роки тому під час двотижневого навчання у Києві несподівано познайомилася зі священником з «Дому серця», який відвідував Україну. «Через деякий час мене запросили до Львова, де мені розповіли, що можу взяти участь у місії. Моя реакція: "Хто – я? Та це не для мене". Я навчалась і жила у своєму світі, але це був час пошуку Бога, дороги, входження у християнство. Зрештою я звиклася з думкою, що це може бути і для мене, в мені це відізвалося. Я якраз закінчувала університет і почала звикати до думки про життя за кордоном. Мої батьки теж звикали. Мені запропонували країну, я її не обирала. Влітку поїхала в Перу», – ділиться зі Z Аліна.
На відміну від Гондурасу, в Перу жебраків не видно «відразу з аеропорту». Та ближче знайомство дало зрозуміти, що суспільний устрій тут будується на класі заможних і класі бідняків – середнього прошарку майже нема, каже Аліна. «Розрив просто колосальний. От ми приїхали в аеропорт – і все нормально, як у Європі. Якщо поїхати в центр, також все дуже гарно – і навіть не уявляєш, що десь може бути інакше. Однак у цій країні, особливо в столиці, є радикальне багатство і радикальна бідність. Наш район, La Ensenada, розташований на півночі Ліми, дещо в горах. Люди, які там проживають, приїздили з гірських селищ до столиці в пошуках кращого життя. Збудували собі якісь халабуди, з дощок збили хатинки… Мене завжди дивувало, що це для них "краще життя"… Перуанці розмірені, спокійні. Це в них у культурі. Вражають своєю автентичністю. Вони наче не чули про глобалізацію. Живуть у світі своїх різнокольорових вбрань, багато хто балакає на кечуа – своїй старій мові. Ми їм деколи щось розказували про свої країни – то це для них як космос. Вони відірвані від цього світу, і це насправді дуже сильно. У Європі все схоже між собою, а там мене багато чого вразило. Щодо клімату, то там спекотно і дуже висока вологість».
Так виглядає район, де жила Аліна
Однією з харизм спільноти «Дім серця» є апостолат. Щодня волонтери відвідували друзів: бідні родини, хворих, самотніх, з якими проводили час. Їздили в інтернат для дітей і в’язницю для неповнолітніх. Аби витримати психологічно, волонтери мали досить відведеного часу на молитву, а ще наснаги додавали щирість і відкритість латиноамериканців. «Крістіні приблизно 60 років, в неї рак кісток. Коли мені тільки це сказали, я дуже боялась іти до неї додому, це здавалося мені занадто. В них з чоловіком 6 дітей, молодшій Маріам – 15 років. Вона час від часу просить нас поїхати з нею у лікарню через те, що всі діти то працюють, то навчаються, і буває нікому. Після двох годин корків на дорогах нам довелося годину чекати лікаря. Перуанці дуже "пунктуальні" навіть в офіційних установах. В якийсь момент Крістіна мене запитує:
– Ти знаєш цю італійську святу – дівчину, у якої був рак кісток, але найтяжча форма?
– Кіара Лучі? Так, дійсно, нещодавно говорили про неї.
– То ж вона говорила таку фразу: "Якщо Ти, Христе, хочеш цього, то цього хочу і я". Я потайки думаю над цими словами. Але я не хочу цього, Господи! І мені соромно.
Я відчула певні зміни у собі після зустрічі з цією жінкою», – завершила Аліна.
Візит волотерів до своїх друзів із Перу
У бідних районах Латинської Америки нікого не здивує не лише рання судимість, а й дитяча праця. «У нашому гористому районі було багато сімей, які перебували за межею бідності. Що вище вгору, то бідніші будинки. Якщо їх взагалі можна вважати будинками. В нас була знайома сім’я: мама, двоє дітей і батько, який пиячив. За паркан їм слугував просто кусень шиферу. З таких самих кусків було зроблено стіни будинку. В хаті одне ліжко і шафка. Все. Це був мій перший візит. Мене це дуже вразило. Там була дівчинка-підліток, і вона хотіла вчитися, просила, щоб її відправили в інтернат. Але мама наполягала, щоб та працювала і допомагала сім’ї зводити кінці з кінцями. Дитяча праця – цього там справді багато. Як і підліткових вагітностей. Ми ходили вмовляти жінку відпустити дівчинку на навчання, але так і не вмовили. Тринадцятилітня Янелі мала йти працювати кондуктором», – згадує Аліна Штефан. Проте латиноамериканці – жартівливі і життєрадісні. Їм не притаманно нарікати на життя. Для зовсім вбогих функціонують соціальні їдальні, є налагоджена система соціальної допомоги, яка йде з Європи і від Церкви.
Перш ніж податися на місію, волонтери шукають спонсорів, а також тих, хто буде молитися за їхнє перебування в чужій країні. Окрім основної місії, учасники «Дому серця» впродовж року мандрують країною, вивчають її культуру, влаштовують літні табори для дітей і підлітків, недільні зустрічі та вечори з ватрою для молоді. «Хтось їде на місію, відчуваючи поклик бідності, інші обожнюють дітей і продовжують працювати в цій сфері після повернення. Деякі, як я, намагаються вибратися зі своєї зони комфорту і вийти назустріч усьому, що несе новий день», – пише в своїй історії Аліна, додавши, що це була «пригода сміливої довіри до Бога».
Молитва волонтерів
02.04.2021