З українських письменників життя повій описали Панас Мирний, Володимир Винниченко та Петро Голота (1902–1949) у повісті «Бруд». На жаль, жоден письменник не взяв прикладу з Алєксандра Купріна і не проник всередину будинку розпусти.
Не зробив це також ніхто в Галичині. Зате постаралися журналісти, які зібрали чимало матеріалу й опублікували його в спеціальних часописах, не приступних ширшим колам читачів. Всі вони, намагаючись класифікувати повій за категоріями, приділяли найвищу – куртизанкам.
Звісно, що різноманітні утриманки були у всі епохи, але більшого поширення отримали наприкінці XVIII сторіччя з розвитком міського світського життя, появи контрактів, редутів і балів.
Ця найвища каста повій, яким пофортунило на багатих приятелів, розкошувала в своє задоволення. Їхні коханці утримували не тільки апартаменти, ба часом навіть палаци, але й купували вбрання і давали гроші на витрати. Що цікаво, ті вродливі граційні кралі часто бували іноземками й походили головно з Італії, Швайцарії та Франції. До Львова вони приїжджали як костюмери, модистки, бонни або актриси і легко входили в інші ролі, які вимагали значно менше зусиль, зате забезпечували незрівнянно більший прибуток.
Швайцарки прибували вслід за цукерниками, яких розвелося у Львові доволі густо. Спочатку вони теж відпрацьовували то кельнерками, то касирками, але врешті знаходили собі багатого татуська.
Серед куртизанок були рідкістю місцеві жінки. Багатії воліли хвалитися екзотичними коханками і своїх зв'язків ніяк не приховували, навпаки – часто їх афішували. Кількість утриманок значно зросла в середині ХІХ ст., а вже в міжвоєнний період різко опала через економічну кризу. В той час, як повія відкрито продавала себе, утриманки приховували свій гріх у надії коли-небудь таки вийти заміж. Вони могли зі своїм господарем з'являтися на люди, але завше вдаючи закохану пару, яка ось-ось побереться.
І якщо повіям рідко коли щастило вирватися зі свого тісного похмурого світу, то куртизанкам часто вдавалося обкрутити якогось заможного шляхтича або дідича з провінції. В таких випадках вони грали роль молодих заміжніх жінок або вдів, змушуваних родичами до ненависного подружжя. Шляхтич, піддавшись чарам вдовиці, викрадав її серед ночі і вивозив на село, де й одружувався, якщо не був одруженим.
Нижчий щабель займали повії, які, прибувши до Львова, винаймали помешкання і приймали клієнтів у себе, а не швендяли по вулиці. Рекламу їм робили працівники готелів та кельнери, вручаючи своєрідний путівничок з описом послуг, а за це отримували винагороду від дівчат. Часто ці дівчата давали оголошення в газеті, рекламуючи себе як масажистка або фризієрка просто з Парижа чи Женеви. Власники камениць нерідко віддавали всі помешкання в будинку для цих краль, бо це віщувало більший прибуток, аніж від пожильців. То вже були не брудні завошені лупанари, а гарно прибрані помешкання, де на клієнта чекала не дівка в самій сорочці, а краля у вишуканому вбранні на препишному ліжку з портьєрою і шовковими подушками.
Подібних будинків на Городоцькій було декілька, і вчащали туди клієнти, як до каварні. Ці дівчата не були такими соромливими, як утриманки, й охоче визирали з вікон навіть тоді, коли вулицею рухалася похоронна процесія. Що, звісно, обурювало порядних міщан.
Натомість життя дівчат у будинках розпусти було приречене на суцільну монотонію, яку не кожна здорова голова здатна витримати і здолати. Авжеж, вони теж визирали з вікон, але на їхніх тихих маленьких вуличках не буяло життя. Поза обслуговуванням клієнтів, яке полягало то на любощах, то на бійках з ними, не відбувалося більше нічого, що б заповнило їхнє життя змістом. Лише деякі з них мали «коханців», з якими пов'язувало їх справжнє кохання, наскільки в цих умовах про таке кохання могла бути мова. І кожен такий коханець був лихом і клопотом власниці лупанару.
Рекрутувалися вони з морально найгіршої категорії типів і ставали паразитами лупанарів та їхніх мешканок, вони уникали праці, як вогню, але видирали останній гріш з рук найбідніших на світі невільниць. Такий коханець вважав, що має право не тільки на безкоштовні пестощі своєї любаски, але також і на її зарібки. Таким чином її зарібок плив не лише до каси хазяйки, але й до кишені такого здоровила чи то у формі дрібної готівки, чи у формі подарунків – циґар, тютюну чи горілки. Зрештою, дівчина й сама почувалася зобов’язаною йому віддячити за те, що «кохається з такою, як вона, хоч міг би мати сто порядних на її місці». Їй навіть на думку не спадало, що той тип стократ гірший і пропащий, аніж вона.
Але коханець мусив також прийняти на себе і певні обов'язки. Щонайменше один вечір на тижні він віддавався любовним поривам з обранкою свого серця, а також захищав її перед завищеними вимогами хазяйки, перед настирливістю подруг, а ще його святий обов'язок був «потовкти клієнта, який образив дівчину».
З цього видно, що такий коханець мусив постійно скандалити з хазяйкою, з іншими дівчатами і з клієнтами, якщо хотів мати авторитет у лупанарі. Тому завше ходив з ножем у кишені, завше випромінював загрозу, завше був готовий до кривавих бійок, розповідаючи постійно про свої неймовірні переваги, здобуті кулаком, ножем або києм, і про успіх у жінок, навіть серед аристократок, при цьому не бракувало сакраментальної «однієї графині».
– Та вона за мнов пропадає! Манить мене всілякими способами. Обіцяла подарувати золотого годинника і нові штани, а ще пригощала мене вечерею з лікером, вином і циґарами. Але нащо мені то? Раз мене то вкурвило, то плюнув тій графині під ноги і сказав: «Геть, стерво собаче!» А інша така пані з вищого світу дістала вже мене до печінок. Просто вішалася на шию! Ну, то я її виправ раз-другий по писку і маю спокій, ая... А їдну казав навіть арештувати і затримати в фурдиґарні, доки не дам цинк, жи можна звільнити.
Львівська поліція тих коханців уникала, побоюючись відкритої з ними війни. Здебільшого такий коханець мусив бути в дружніх взаєминах з поліцією, а головне з комісарами, а тому й тут звучали вихваляння, які в нашу добу називали «дешевими понтами». Якщо він приходив до лупанару злий, то пояснював свій поганий гумор так:
– Та во минав поліцая, а він, курди молі, мене не помітив і не засалютувавав. О-о, я цього не пущу плазом, нє! Завтра його, псяк рев, викличуть до комісара, і дістане двайцять годин арешту.
Тоді дівчата починають допитуватися:
– А то той такий прищавий чи той рудавий?
– Йо, той прищавий.
– А нє, то файний хлоп. Лиши го в спокої. Він до нас часом зазирає, такий несміливий...
– Ну-у, добре... Як ви так просите... Я го амністую. Але, курди, скажу, аби єншим разом краще баньки витріщав.
Дівчата завше слухали ці розповіді з боговінням, а графиня-спокусниця викликала у них не лише обурення, а й збуджувала фантазію.
– А! Та йой, та то та, жи я в неї була за покоївку! Та вона така, жи з неї ся порохно сипле. Іно жи напацькає си писок та й молодшою виглядає, а насправді хвора і від неї такий сморід, що витримати не годен. Та я тому і втекла від неї зі служби, хоч харчі були добрі і графиня клала мені сотку на стіл, аби-м тіко ся лишила... А на Різдво обіцяла навіть дати нову шовкову сукєнку.
За такими взаємними побрехеньками спливав повіям і їхнім коханцям час за горілкою, гарбатою з ромом і за цигарками. Бувало, що така розмова зайде і про родину, про матір і сестер, які «би ся повісили, коби їм хто сказав, де вона є і що робить». Ну, а тоді вже недалеко до ревних ридань і обіцянок «моцно шпарувати, аби чим хутше кинути цей мерзенний дім і хазяйку, аби знову стати порядною дівчиною, мати одного тільки коханця, а не мусити задаватися з купою негідників, які мають дві шустки в кишені».
Але то тільки хвилевий настрій, який в одну мить вбиває скреготливий голос єврейки: «Маньчю, ходи тут, бо є ґошч!..»
Мрії про «моцне шпарування» – то як виконати п'ятирічку за два роки. «Про заощадження в лупанарі мови нема, – стверджував на початку минулого століття львівський письменник і журналіст Станіслав Брандовський, – а повернення на дорогу чесноти – майже нездійсненна мрія, бо перед дівчиною тягнеться тільки довга, багниста дорога життя, якою йдучи, щораз дужче вона ціпеніє в душі, щораз більше шкарубне її серце проти його кращих поривань і почуттів – і бреде вона тією дорогою спочатку бунтівничо, кидаючись інколи, як риба, що інстинктивно шукає води, а далі щораз байдужіє, у ній поволі виробляється переконання, що так і має бути, бо так було призначено. Так було їй вже писане від колиски, і навіть сам Господь змінити її долю не зможе. Ця віра у фаталізм має для повії погану і добру сторону: ослабляє в ній енергію і нівечить будь-який намір ступити на кращу дорогу, бо вважає боротьбу з призначенням марною і безрезультатною, але також будить в ній опір, який є єдиним і найкращим промотором для того, щоб позбутися такої жахливої долі».
Лупанарові коханці давно вже обросли легендами. Їхні авантури і криваві бійки оспівані в баладах, в міському фольклорі і в пресі. В уяві народу це мужні месники, борці за справедливість, і немає значення, кого вони захищали – порядних панночок чи повій. Бо не раз траплялося, що такий заводіяка ставав також і на захист панночки, до якої надто нахабно клеївся якийсь тип. Часто це бував військовий на гулянці в парку – і тоді клубок тіл виростав у геометричній прогресії, бо на гасло «наших б'ють» зліталися цілі гурми, і нарешті земля впивалася кров'ю.
А вже судний день наставав, коли на смерть і життя вибухала битва між самими повіями і їхніми коханцями. Бійкою її було б важко назвати. Бо то бувала справжня битва – шалена і люта. Така битва, що навіть поліція не втручалася і мирову залишала обом ворогуючим сторонам.
Згаданий Брандовський був свідком, як одна атлетично збудована повія, розгромивши з подругами ворожу компанію, у формальному шалі вдарила саму себе кухонним ножем в шию і в плече, а поліції заявила, що поранив її коханець суперниці.
Якими шаленими можуть бути повії, свідчить трафунок, описаний у краківській газеті «Nowości illustrowane» (число за 3 лютого 1906 року):
Ця історична подія трапилася у жіночому відділі венеричних хвороб львівського шпиталю. Шпитальна адміністрація вирішила відправити шістьох повій продовжувати відбувати покарання до в’язниці. Але така перспектива їм не сподобалася, і вони зачинилися зсередини в палаті. Але мало того – ще й збудували від підлоги до самої стелі барикади з ліжок, крісел, накасликів і сінників. А при цьому зчинили такий ґвалт і крик, що луна пішла на всю околицю.
Задля більшого ефекту вони стали потрошити матраци й викидати з вікон на подвір'я палаючу солому. З вулиці здавалося, що в шпиталі сталася пожежа. Адміністрація злякалася, що полум’я може поширитися, й почали лити воду у вікна повсталої палати.
Нарешті прибули поліцейські, розбили сокирами двері до палати й зруйнували барикаду. Біля шпиталю на той час зібрався величезний натовп, а серед місцевого люду було помічено й кількох сутенерів, що навело на думку, що це повстання було сплановане ззовні.
24.03.2021