Невимовним болем стискається серце всякого свідомого Українця, коли доводиться чути про смерть старого діяча нашого, діяча давньої марки, що встав і вийшов на рідну ниву "вдосвіта", як казав покійний Б. Грінченко, свідомо пішов на невдячну, тяжку й навіть небезпечну працю, не шукаючи посад і портфелів, не беручи карбованців і гривень, франків і долярів з української скарбниці, а віддаючи ще й свій власний гріш на дорогу йому справу та оглядаючись, як той затравлений звір, щоб не вчепились йому в горло "хорти і гончі і псарі", яких так багато наставили на Вкраїні російські царі. Особливо-ж тяжкою стає втрата такого старого, загартованого діяча тепер, на початку нашого самостійного життя, коли так потрібні нам інтеліґентні сили і щирі люде, що працювали-б за совість, з любови до рідного краю, а не для власної слави, влади або "лакомства нещасного". Бо, ніде гріха діти, — трапляються і серед давніх Українців люде з "гнучкою чесністю", багато є й новоявленних Українців марки р. 1917, чимало є й "уроженцевъ Украины" або й просто чужинців-Росіян, що підмалювались тимчасово під жовто-блакитний колір, а вовчу думку мають, а мало, дуже мало людей таких, як був покійний Д.В. Маркович.
Отже почувається не тільки обов'язок, але якась сердечна потреба пом'янути не злим тихим словом цього старого Могиканина українського.
Особисто познайомився я з Д.В. Марковичем уже після першої російської революції на одному з з'їздів Т.У.П. в домі Є.X. Чикаленка, хоч по літературній праці знав я його далеко давніше; жили ми далеко один од одного, в Київі бували випадково і не було якось нагоди зустрітися, та й потім наші зустрічі мали випадковий характер.
Тоді, при тому першому знайомстві, мені особливо подобався в йому живий, здоровий і оріґінальний розум та надзвичайно гострий і дотепний юмор.
Д.В. Маркович усіма силами своєї душі ненавидів російську бюрократію, тих сатрапів-ґубернаторів, тих "псарів"; а по його досить високому службовому становищі йому як-раз і доводилося мати з ними справи; отож умів він із надзвичайною влучністю та мистецтвом копіювати тих "Помпадурів". Не жалів він теж і своїх людей і теж умів дуже влучно одним-двома словами охарактеризувати людину, прихильно чи ущіпливо, але завжди справедливо і то не тільки по-за очі, але й сміливо в очі.
У-друге зустрівся я з Д.В. Марковичем р. 1909 на сельсько-господарській виставці у Білій Криниці, коло Крем'янця. Там при хліборобській школі що — року в осени влаштовували такі місцеві виставки. Я служив тоді в Радзивилові і ото задумали ми, таємний ТУП'івський гурток, використати ту нагоду для виставки і продажу українських книжок. Подали ми заяву директорові школи Волкову, прохаючи місця для виставки "кустарныхъ издѣлій и популярно-научныхъ изданій на понятномъ для народа языкѣ". Так доводилося тоді, за Столипинської "конституції", маскувати українську книжку. Дозвіл і місце ми одержали, кустарний крам і книжки привезли з Київа з крамниці "Час" та инших книгарень і на виставку з цим добром поїхав я і товариш мій та кум Д.Л. Отченаш, що теж служив тоді на залізниці в Радзивилові.
Учні школи, переважно селянські хлопці і тому стіхійні Українці, дуже щиро заходилися помогати нам і влаштували своїми руками дуже чепурненький кіоск, прикрасили його сосновими гілками, рушниками і плахтами, а в глибині, на фоні килимів і плахт, повісили великий портрет Шевченка. На передньому місці ми росклали спеціяльно книжки популярно-наукові, а геть у глибині, щоб лиха не було, держали такі "небезпечні" книжки, як Кобзарь, Історія Грушевського й Аркаса та твори красного письменства; їх ми показували тільки більш-менш певним людям.
Я про це росказую дрібно за тим, щоби видко було, як тоді трудно було робити найневиннішу, чисто культурну роботу.
На скільки щиро поставились до нас учні, на стільки-ж холодно й неприязно поставилась адміністрація виставки, навіть поступовий Росіянин, директор школи Волков. Найяскравіше це виявив Крем'янецький (пізніше Тобольський) архієрей Никон, той самий, що потім, під впливом дівчини-Українки, в яку закохався, зробив таку дивовижну еволюцію з Савла на Павла і написав відому статтю проти гнобителів Галичини ("Орлы и вороны"). Але тоді для України він іще був Савлом. Коли після молебня він освячував експонати, то, підійшовши до нашого кіоску і побачивши Шевченків портрет, нахмурився, як туча, повернувся і пішов далі, не покропивши святою водою ні кіоска нашого, ні експонатів. Це звернуло на нас особливу увагу "благопопечительного начальства" і справа могла-би скінчитися сумно, як-би не поміг нам Д.В. Маркович, що був запрошений, як видатний урядовець і волинський землевласник, у склад жюрі виставки.
Привітавши нас щиро, по дружньому, він почув од нас про той нечемний і нехристіянський Никонів учинок і обурився.
— Stervosa grandiflora pascudissima! — сказав він зі звичайним своїм їдким юмором і зараз заходився "одводити" від нас небезпечну цікавість ворогів українства і, навпаки, зацікавлювати нашими експонатами земських учителів, аґрономів і селян.
Підійшов він до нас і з директором школи Волковим і почав йому показувати Чикаленкові "Розмови", "Скотолічебник" Корольова, "Бжільництво" Немоловського.
Волков, сам аґроном, нічого не міг сказати проти цих книжечок, а все-ж таки пробубонів:
— Книжечки то хорошія, да только вотъ почему на этомъ язикѣ? Тенденціозно оно... Сепаратизмъ этотъ, знаете...
— Какой-то идіотъ, дуракъ выдумалъ эту нелѣпость, а вы повторяєте! Фі! — гостро впік його Д.В. Маркович.
Що-ж до селян, то найкраще серед них працювали учні Біло-Криницької школи, використовуючи Никонів учинок, як рекляму.
— Подивіться, — мовляли, — чого не хотів посвятити владика!
Д.В. Маркович мав дивний хист освідомлювати національно байдужих Українців — учителів та инших, і навіть українізувати Росіян, доводячи їм, що коли вони чесні й поступові люде і хочуть користно працювати для нашого народу, то повинні в сам-перед навчитися нашої мови. Я знав кацапа-аґронома Блохінцева, якого Маркович зробив Українцем.
Заходами-ж Марковича жюрі виставки присудило т-ву "Час" бронзову медаль "за изданія популярно-научной литературы".
Він дуже запрошував мене до себе у свої Михалківці, але я спромігся поїхати туди тільки на другий рік у літку в компанії з Д.І. Дорошенком і моїм сином. Найприємніші згадки лишились у нас од тої гостини, од теплої, дружньої та інтеліґентної атмосфери в його сім'ї. Він читав мені де-які свої оповідання з рукописів, питав мої думки з приводу їх і сам радив мені писати як найбільше, бо на його думку нам конче потрібна була здорова література, а не та декадентщина та Арцибашивщина, що тоді ввійшли були в моду в Росії, а за нею у нас. Її він терпіти не міг.
— Це якась зараза, хороба, — казав він. — Не треба нам її; нехай вже вона держиться в Московщині.
Листувався я де який час із ним. Його листи були такі-ж розумні, цікаві й повні здорового юмору, як і живе слово його. На жаль, я ніяких листів не зберегав: такі то часи були, — повсякчасні труси, — що листи могли тільки прикрости наробити й тому, хто писав, і тому, до кого писалося. Добре пам'ятаю уривок з одного, де Д.В. нарікав на нашу некультурність і моральну неохайність. Ось наведу той уривок по пам'яті, майже дослівно:
"Нема на світі гіршої й паскуднішої нації, як ті хахли. Уявіть-бо собі: оповіщає клуб "Родина" в "Раді" про подорож пароплавом на Шевченкову могилу на зелені свята; приймають запис. Я записуюсь по телєґрафу. Ідуть Галичане зі Львова спеціяльно на ту прощу і я, старий дурень, з дочкою, думаючи, що все буде, як у людей. Приїздимо у Київ і довідуємося, що подорож одклали на два тижні і нікогісінько про це не звістили і в "Раді" заздалегідь не попередили. Вилаявся я останніми словами і поїхав на Чернечу гору з Галичанами без усякої компанії. Воно може й краще вийшло, бо напевне ще не одно свинство і хамство виникли-би по дорозі, як-би наші люде це по свойму орґанізували. І чого я, колишній Сербин, устряв у ту погану націю?"
Скілька літ потім я не зустрічався з Марковичем, бо мусів покинути Волинь: мене й Отченаша, по наказу з Петербургу, звільнено було з посад у Радзивилові. Лише після революції я довідався з "Нашого Минулого", що в архивах Київської Охранки чи жандармського управління знайдено було донесення про нас, що ми "завели "Просвіту" і "распространяли малоросійськіе календари".
Вже після революції р. 1917 я бачився скілька разів з Марковичем у Київі, коли він був, за Центральної Ради, здається Головою Сенату. Він був заслаб на очі і де-який час лежав у клініці проф. Руберта. Хоч і хворий тоді і знеможений працею, він проте був дужий душею і бадьоро дивився на нашу будучину, хоч і лаяв гостро, кого слід було.
— Треба трошки спочити, — казав він. — Поїду у Винницю, одвідаю єдиного друга мого, Олену Іванівну (дружина його).
Не пам'ятаю, чи довго спочивав він у Винниці. Я його бачив потім р. 1918, за часів Скоропадського. Буваючи у "Ясновельможного", який доводився йому далеким родичем, він старався вжити свого впливу, щоб одвернути гетьмана від тої орієнтації на "єдину-неділиму", але вплив російських чинників на Скоропадського був сильніший і непереможний. Коли я питав Марковича про гетьмана, то він кваліфікував його таким-же ботаничним титулом, як і архієрея Никона.
Останній раз я зустрів Марковича у грудні р. 1918 на Київському вокзалі, коли зустрічали Директорію. Добре пам'ятаю мою розмову з ним тоді: згадали з якогось приводу Скоропадського.
— Я вірю в силу щирого благословення і щирого прокляття мого — сказав Маркович. — Оце коли я прочитав про ту безглузду промову, що висловив Микола II. у Львові, коли знущалися над Галичанами Бобринський з Євлогієм, я прокляв його, щиро прокляв. І загинув по дурному так само, як і жив по дурному. Коли я був у Скоропадського і він присягався мені, що любить Україну й хоче її самостійности, я не вірив йому і сказав йому тоді в очі: — "Глядіть, як це скажеться неправда, то прокляне вас Україна і я прокляну." — І коли він отверто проголосив федерацію з "єдиною-неділимою", я прокляв його, так само щиро прокляв, як і Миколу II.: і от бачите, — пропав і він і вже не вернеться.
Сильна була його любов до рідного краю і до вірних синів України, сильна була й ненависть до ворогів її і тяжке його прокляття їм. Не судилося старому побачити остаточне визволення України від чужинецької напасти, а як він горяче бажав того!
Нехай же йому буде вічна пам'ять у серцях потомних поколінь наших і пером йому рідна земля!
[Воля, 19.03.1921]
23.03.1921