Видана минулого року монографія Леоніда Тимошенка «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVІ – перша третина XVII ст.)» вже отримала позитивні відгуки фахівців.
Професор Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Леонід Тимошенко відомий передовсім як історик Берестейської унії. В 2017 році він опублікував чотири статті у колективній монографії українських та литовських фахівців «На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі» (в 2019 році було друге видання), а тепер – значно розширив віленську проблематику. Його нова книга покликана до життя недостатньою увагою в історіографії до релігійно-культурної проблематики ранньомодерного періоду, і, зокрема, стосовно Вільна – столичного міста Великого князівства Литовського.
Заповнюючи згадану лакуну, дослідження дрогобицького історика відкриває нову дослідницьку перспективу, адже релігійній культурі українських та білоруських міст у складі ВКЛ (та й навіть польських земель Корони та Речі Посполитої) досі не присвячено жодної праці. Книга дрогобицького історика якісно та вигідно вирізняється на тлі історико-церковних досліджень доби XVI-XVII століть та, зокрема, всієї попередньої історіографії про Вільно.
Леонід Тимошенко мав іменитих попередників: митрополита Макарія (Булгакова), Степана Голубєва, Платона Жуковича, Костянтина Харламповича (ХІХ – поч. ХХ ст.), сучасників Томаша Кемпу та Якуба Нєдзвєдзя (Польща), Дейвіда Фріка (США), Айваса Раґаускаса (Литва) та ін.
В пропонованій вивідці історик розповідає про своє дослідження.
Леонід Тимошенко «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVІ – перша третина XVII ст.): монографія. Дрогобич: Коло, 2020. 795 с., іл.»
— Чому дослідження українського історика про Вільно – столицю ВКЛ, теперішній Вільнюс – столицю незалежної Литви, написане в Дрогобичі, а не скажімо в Києві чи у Львові?
— Я міг би розповісти багато про те, чому я ще в першій половині 90-х років минулого століття вирішив зайнятися історією Берестейської унії, але обмежуся лише ремаркою, що історією Київської митрополії в різних вимірах я займаюся давно і всерйоз. Моїм партнером в дослідженні історії унії був професор Ігор Скочиляс, який, на жаль, не встиг побачити моєї нової книги. Ну, а щодо віддаленості чи й провінційності Дрогобича пожартую: Інтернет урівняв всіх, зрештою, Україна міцно інтеґрувалася в світове наукове співтовариство.
— Що спонукало тебе перейти від теми Берестейської унії до історії релігійної культури Вільна XVI-XVII століть?
— Я б не сказав, що ці дві теми значно різняться, адже саме Берестейська унія (до слова, цього року виповнюється 425 років проголошення унії на соборі в Бересті) складає контекст цієї вкрай важливої доби українсько-білоруської історії. Відтак, у монографії історії унії присвячено левову частку матеріалу. Крім того, у центрі уваги перебувають такі проблеми, як рецепція флорентійської традиції в Київській митрополії, передумови події, а також аналіз маловідомого полемічного твору Іпатія Потія про Берестейський собор, який вийшов друком у Вільні в 1597 року. У додатках твір вперше републіковано мовою оригіналу («простою» руською мовою).
Все ж, фокусування уваги на літературі та книжності в цей період дещо змінило дослідницький вектор і змусило мене проаналізувати все віленське книговидання від Франциска Скорини до 1632 року, коли були видані важливі полемічні твори уніатів і православних. До слова, з двох стародруків Ф. Скорини («Малая подорожна книжка», 1523 рік і «Апостол», 1525 рік) розпочалося книгодрукування у Вільні, причому набагато раніше від польсько-латинського.
— Чому все-таки ти вживаєш дефініцію «руська релігійна культура», а не «українсько-білоруська»?
— «Русь», «руський», «русини» були у вжитку спільноти тієї доби і тому, на мій погляд, вони найбільш адекватно ілюструють тогочасну дійсність. Поняття «Україна», «українці» також побутувало, але я б сказав, десь на марґінесі інтелектуального життя та книжности. Крім того, як дослідник історії церкви я наполягаю на тому, що між білорусько-литовськими єпархіями (митрополича єпархія з цетром у Вільні та Новогрудку, Полоцька, Турово-Пінська та північна частина Володимирсько-Берестейської) і суто українськими владицтвами (південна частина митрополичої єпархії з центром у Києві, Перемишльська, Холмська, Львівська, Луцько-Острозька і володимирська частина Володимирсько-Берестейської) суттєвих різниць не існувало у жодному вимірі, до того ж вони до 1596 року належали до однієї помісної Церкви у складі Речі Посполитої. Варто пам’ятати, що й жодних адміністративних чи державних кордонів тоді не існувало. Це зараз територія величезної колись Київської митрополії розмежована між Польщею, Литвою, Білоруссю та Україною. Є питання про тогочасну руську мову, але лише лінгвісти розрізняють поняття «старобілоруська» і «староукраїнська» мови, які, до слова, тоді не вживалися.
— Отже, основна дослідницька територія монографії – це руська література та книжність Вільна. На перший погляд, це одне й те ж саме. Що спільного і яка різниця, вкладені у ці поняття?
— Вивчаючи впродовж десятиліть джерельну базу до історії Церкви, я помітив її суттєву ваду, адже крім так званих документальних джерел, зокрема й тих, які вважаються «масовими церковними джерелами», видання багатьох жанрів кириличної релігійної книги майже не бралися до уваги. Тобто, найбільш популярні зразки релігійної книги – Євангелія, Апостоли, Часовники, Молитовники, Псалтирі тощо – вивчали переважно книгознавці (наприклад, складали докладні каталоги стародруків), однак до історико-церковних досліджень вони їх рідко коли залучали. Ба більше, побутувало уявлення про «позалітургійну» книжність, до категорії якої відносили й знамениту Острозьку Біблію. Мимоволі, згадана книжність була намертво відокремлена від Церкви, що є, на мою думку, важким спадком атеїстичного минулого. Отже, я повернув цю книжність в лоно Церкви і вважаю її важливим масовим церковним джерелом. Без книжності не могла б існувати Церква як інституція взагалі.
Тож під книжністю я розумію усталені (з певними модифікаціями) канони текстів релігійних книг (бо що, наприклад, міг додати від себе той чи інший друкар до канону четвероєвангелія?).
З іншого боку, в середовищі Церкви творилася оригінальна література, передовсім полемічна, писалися більш і менш оригінальні проповіді, передмови та післямови до канонічних текстів та ін. Тому це більше література.
Інша новація, яку я запровадив, – включення до репертуару руської літератури та книжности польськомовних видань (дехто з книгознавців досі помилково вважає, що руська книжність – це винятково кириличні стародруки). Кирилична книга, яка видавалась церковнослов’янською і «простою» руською мовами, домінувала, але поступово польська мова стає важливою мовою літератури та книжности. І це вкрай важлива риса ситуації у Вільні, бо у Львові та Острозі в цей період майже без винятку домінувала кирилична книга.
Ще одна новація: після Берестейського собору 1596 року у Вільні відбувся поділ руської громади на уніатів і православних, однак вони, кожний у міру своїх можливостей, творили руську книжність, яку я об’єднав в єдиний процес руської книговидання та формування релігійної культури.
— Як свідчать опубліковані переліки, а також висновки монографії, у Вільні станом на 1632 рік було видано рекордну кількість руських книг – числом 128. Що можна сказати про репертуар віленських видань, видавців/друкарів, й що, назагал, ти вніс нового до дослідницької палітри? Невже дослідив de vizo кожний зі 128 примірників?
— Так, чи не вперше для характеристики руської релігійної культури я застосував статистичні дані. Виявилося, що поза межами Вільна у період до 1632 року руська книга видавалася: у Заблудові (дві книги), у Львові та Стрятині / Крилосі (27 книг), в Острозі (25 книг), у Києві (42 книги), з десяток книг було видано так званими мандрівними друкарями в інших місцях України. За будь-яких методик підрахунку, центром руського книговидання було Вільно, тобто, тут було видано більше книг, ніж в усіх інших центрах, разом узятих. Звісно, я брав до рук більшість стародруків, благо у львівських бібліотечних колекціях віленська стародрукована книга представлена дуже добре. Однак чимало видань є або ж дуже рідкісними, або ж унікальними (унікати – це ті видання, що збереглися в одному примірнику). Частина їх збереглася лише в закордонних колекціях. Так, наприклад, «Катехизис» 1585 року друкарні Мамоничів зберігся лише в двох примірниках, один з них – в бібліотеці університету в Упсалі (Швеція); руськомовна «Оборона собору Флорентійського» 1604 року – у Ватиканській бібліотеці; «Буквар» 1618 року – в бібліотеці Товариства Мідл Темп (Великобританія). Звісно, до цих бібліотек я не їздив: скористався з перевидань чи каталогів стародруків.
У принципі, я прагнув віднайти щось нове, або ж те, що втрачене. Передовсім, мені вдалося віднайти єдине грецькомовне видання у Вільні – «Діалог» патріарха Мелетія Пігаса з друкарні віленського братства, 1596 року, єдиний примірник якого зберігається у Британському музеї. Наразі не вдалося віднайти жодного примірника стародрукованого братського статуту митрополита Онисифора (Дівочки), Вільно, 1588. Але я здійснив реконструкцію його тексту і довів, що видання існувало, в що, відверто, книгознавці не вірили. Все ж я не втрачаю надії, що віленський статут таки буде віднайдений, причому саме у Львові, куди свого часу віленці передали 30 примірників стародрука.
— Який все ж зв’язок простежується на напрямках, окреслених в монографії як Вільно-Львів, Вільно-Остріг чи й ширше – Вільно- Україна. Чи багато фактів, які підтверджують твою тезу про єдність руської релігійної культури на широких просторах Київської митрополії?
— Таких фактів назбиралося чимало. Винятковий приклад демонструє передовсім «вісь» Вільно-Львів. Ідеться не тільки про сталі зв’язки лідерів братського руху – львівського Успенського і віленського Святотроїцького братств (листування, обмін книгами, обмін делегаціями тощо). Один із найяскравіших прикладів – діяльність у Вільні в 90-х роках XVI сторіччя братів Стефана та Лаврентія Зизаніїв, делегованих туди зі Львова. Саме вони, на моє переконання, створили у Вільні книжкові пам’ятки шедеврального рівня. На початку 90-х років двічі Львів відвідав з візитаційною метою митрополит Михайло Рагоза, який безумовно підтримував місцеве братство, причому навіть більше, ніж віленське, яке перебувало під його патронатом. Щодо єдности релігійної культури, скажу, що жодних навіть реґіональних відмінностей між євангельськими та іншими канонічними текстами, не існувало. Існували якісь відмінності між друкарськими техніками, але це вже залежало від друкарів, тобто, від суто суб’єктивного чинника.
Проте, я показую і відмінність руського Львова від руського Вільна. Руський Львів був відносно малим «містом», русини мешкали в центральній частині міста, лише на Руській вулиці. До того ж, вони мали в середмісті лише одну руську святиню, решта церков тулилася на передмістях. Середмістя ж Вільна в XVI ст. – це переважно «Civitas Rhutenica» з 15-ма руськими святинями, до середини століття їх було більше, ніж латинських храмів, а на передмістях русини майже не мешкали. Цікава й така порівняльна статистика: русини Львова заснували братства майже при кожній церкві, русини ж Вільна – лише одну Святотроїцьку організацію мирян. Відповідно, львівське Успенське братство об’єднувало лише декілька десятків членів, віленське Святотроїцьке – декілька сотень, разом з жінками, які в реєстрах львівського братства майже не згадані (до слова – чисельність віленського братства є рекордною під будь-яким оглядом!). Тобто, віленська організація мирян була з ширшим соціальним та статевим тлом. Однак згадані різниці не перешкоджали русинам обох міст тісно контактувати і ставитися один до одного як до рівних за етноконфесійною ідентичністю.
Тісними були й контакти русинів Вільна з Острозькою академією, про які найбільше було сказано моїми попередниками. Мені вдалося не тільки їх увиразнити та й значною мірою деталізувати, але й переадресувати деякі книги з Острога до Вільна. Так, тепер навіть знаменитий твір Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного» 1587 року, який традиційно приписувався належним до острозького книговидання, вважається виданим у Вільні. До речі, згаданий висновок довели питомі книгознавці на підставі вивчення шрифтів та друкарських технік. Але твір був написаний в Острозі і лише надрукований у Вільні, що яскраво підкреслює єдність тогочасної релігійної культури.
— Що все-таки дає вивчення літератури та книжності Вільна?
— По-перше, доводиться високий рівень її розвитку. Тут були створені дуже яскраві пам’ятки. Дві з них я вивчив докладно, сказати б – піддав тотальному аналізу. Передовсім, це маловідомий полемічний твір Іпатія Потія про Берестейський собор (Вільно, 1597 рік), який досі не впроваджений ні в контекст українсько-білоруської полеміки, ні в історіографію Берестейських соборів (твір зберігся в єдиному примірнику у складі колекції БАН у Санкт-Петербурзі, де я його свого часу скопіював). Дуже важливою є хронологічно-подієва канва тексту пам’ятки, особливо – інтерпретація Іпатієм Потієм Берестейських соборів у жовтні 1596 року. Так, сюжет про «чудо» на уніатському соборі має унікальний і до певної міри сенсаційний характер, адже «чудо» під час проголошення унії таки сталося, що було визнано самим Іпацієм Потієм. Тобто, вино під час євхаристії таки «перетворилося» на воду, але це сталося через елементарну помилку священика. Звісно, православні полемісти витлумачували цю помилку на свій лад. Твір Іпатія Потія про Берестейський собор 1597 року є його першим спеціальним полемічним твором. Вже тільки ця обставина значно змінює уявлення про парадигму літературного процесу, означеного як берестейський цикл. Знання про історію події та про полеміку тепер значно збагачені. Прикметно, що і наступні твори Іпатія Потія вийшли друком у Вільні.
Ще один твір, який я вивчив і підготував до друку – проповідь Лева Кревзи на погреб Йосафата Кунцевича, яка вийшла друком у Вільні 1625 року (збереглося лише чотири примірники пам’ятки, одна з яких – у складі колекції нашої бібліотеки Стефаника). Як пам’ятці руської проповідницької та фунеральної культури їй немає ціни! Інше велике тематичне тло книги – це історія унії у Вільні після 1596 року, життя та мученицька смерть Йосафата Кунцевича. Уніатську книжність я розглядаю паралельно з православною, тобто, прагну довести, що разом вони значно піднесли руську релігійну культуру.
На підставі вивчення руської релігійної книжності я дійшов висновку про кодифікацію релігійної культури вже в XVI столітті. Крім того, я ввожу поняття певних релігійно-культурних кодів, які вирізняли нас на тлі інших протонаціональних варіантів християнства.
Один із головних висновків дослідження – на тлі блискучого розвитку руської релігійної культури уявлення історіографії про кризу православної Церкви в XVI сторіччя не мають тепер суттєвих джерельних підстав. Тобто, ми як завжди, не оцінили належно своїх попередників і вочевидь не так їх розуміли, обвинувачуючи часто в гріхах, які їм не належали.
— А які висновки напрошуються при аналізі порівняльних контекстів на відтинку латинський Захід – православний Схід?
— Над цими контекстами я розмірковую не один десяток років. Зрештою, зумів тепер їх дещо підсумувати. Здійснивши загальні порівняльні контексти історії релігійних культур на Сході Європи я, з одного боку, не бачу суттєвої загрози для руської релігійної культури з боку католицької релігійної культури Речі Посполитої, з іншого – наведений матеріал аргументовано показує прірву між руською і московською культурами. Так, при порівнянні київського та московського православ’я виокремлюється ціла низка відмінностей: у московському православ’ї були відсутні право патронату (ктиторства), поділ на намісництва, крилоси (капітули), середня ланка церковних навчальних закладів, катехизис для навчання правд віри, проповідницька література, учительні євангелія, принцип соборноправности, церковні братства тощо. Фіксується й обмеженість репертуару книжкової продукції.
— Що криється за назвою розділу «Сакралізація Вільна внаслідок поширення топосу Богоспасаємого града»?
— Я давно цікавлюся проблемою формування символіки українських та білоруських міст. Щодо Вільна, то попередньо дослідники дуже лаконічно згадували символи Вільна як «Північного Вавилона» та «Трої», які належали католикам та протестантам. Мені вдалося виокремити побутування руського топосу «Богоспасаємого града», який віднотовується в ряді документів різного походження. Цікаво, що віленські братчики транслювали цей топос до Львова. Ці приклади фіксації топосу Вільна – богоспасаємого града засвідчують переважання його походження з актових джерел, авторами яких переважно була церковна ієрархія та місцева мирянська спільнота. Цілком правомірно і науково коректно розглядати топос у категоріях сотеріології – підрозділу богослів’я, яке вивчає засади спасіння, а також відкуплення людини через Ісуса Христа з волі Бога та сили Святого Духа. Згадане твердження не позбавлене логіки й з точки зору врахування контексту антропології святих місць. Так, locus sacer витлумачується як просторове поняття, що вказує на конкретний простір / місце, наділене сакральністю чи її об’явленням. Місце перетворюється на святе завдяки його сакралізації, досягнутій з погляду людини, яка прагне зустрічі з saсrum.
Вірогідно, поширення топосу Богоспасаємого града на ряд міст вело до формування своєрідного національного культурно-релігійного коду, який об’єднував українців і білорусів. Водночас відбувалася сакралізація міст, причому не тільки столичного характеру. Разом з ідеєю богообраности, яка зустрічається в острозькій книжності XVI століття, формувалося месіаністичне призначення Русі.
— Чи будуть у найближчій перспективі написані монографії про руську релігійну культуру Львова, Острога та Києва?
— До моїх планів входить написання книг про релігійну культуру Острога та Львова. Але найближчим часом я збираюся підготувати нове монографічне дослідження про Берестейську унію, про що просить мене спільнота істориків-ранньомодерників.
— Список джерел та літератури монографії вражаючий: він обіймає 100 сторінок тексту, більше тисячі позицій. Чудовим додатком до джерельної та бібліографічної бази є й розлогий блок ілюстрацій (54 сторінок, 69 позицій). Крім того, що джерельна частина списку засвідчує роботу в архівах України, Білорусі, Литви, Росії, Польщі, Греції та Бельгії, до дослідження залучено величезний пласт різномовної літератури. І це, вочевидь, є свідченням багаторічної праці. Епіграфом до книги ти взяв рефлексію з літератури ХІХ сторіччя, що вкрай важко (майже неможливо) прочитати все написане про унію. Відтоді минуло майже 150 років, тепер написано ще більше праць (тому й бібліографія унії досі не складена). Як тобі вдалося (чи не вдалося) подолати окреслену проблему – прочитати все написане про унію?
— Це вкрай важке завдання, на виконання якого потрібно затратити не одне наукове життя. У книзі про Вільно я прагнув представити все багатоманіття літератури про унію, але більш повний компендіум публікацій про цю подію буде представлений у моїх нових дослідженнях.
Розмовляв Леонід ҐОЛЬБЕРҐ
23.03.2021