Останні роки у нашій дійсності відзначені нечисленними спробами формування нового гранд-наративу минулого (мені йдеться лише про ранньомодерний період). До праць, які мали суспільний резонанс, слід віднести передовсім «Браму Європи» Сергій Плохія (2016) та «Подолати минуле: Глобальна історія України» Ярослава Грицака (2022). Але ближчою до обговорюваної теми та й моїх особистих зацікавлень є, зрозуміло, книга «Українські світи Речі Посполитої. Історії про історію» Наталії Старченко (2021).
Саме праця Н. Старченко може вважатися рубіжною у зміні парадигми національної ранньомодерної історії (хоча згадані зміни набагато раніше започаткувала Наталя Яковенко). Звісно, це стосується передовсім нашого існування у складі Речі Посполитої, яке, до слова, не тільки не виглядає тепер якимось страшним періодом нашого ніби фактичного небуття, але й представляє його позитивні сторони. У згаданому річищі поява нової книги Віталія Михайловського «Наші королі. Володарі та династії в історії України» (2023) вже не викликає жодних питань чи сумнівів.
Однак якщо зміна уявлень про наші стосунки з Річчю Посполитою вже вийшла на рівень монографічних та науково-популярних синтез, то цього не скажеш про наукову проєкцію на нашого іншого сусіда – Московське царство, адже справа тут не пішла далі лозунгів та декларацій. Що є спільного в цій парадигмі нашого «двоіпостасного» минулого: починаючи з кінця XVIII ст. імперська історіографія Московії нав’язувала (і таки нав’язала!) нам свої, вигідні для неї історичні стереотипи, один із яких – стійкий антипольський синдром. Навіть видання джерел до історії України археографічними комісіями у Києві, Вільні та Петербурзі в середині ХІХ – на початку ХХ ст. пояснювалося необхідністю довести полякам (звісно ж, і новоприєднаним українцям та білорусам), що не вони, а Московія є законним претендентом на українські та білорусько-литовські території (препарування минулого подавалося під виглядом відомої концепції західнорусизму).
Відтак згадана проєкція нашої історії на Московську Русь також повинна набути інших вимірів, контекстів та конотацій, адже вона, мабуть, є ще більш деформованою, ніж річпосполитове минуле України. У своїх працях я прагнув, власне, показати паралелі русько-московських церковних стосунків XVI – першої половини XVII ст., зокрема на рівні релігійних культур.
Однак і в стосунку до нашого річпосполитового минулого залишається чимало лакун, які практично не зачіпаються концептуалістами чи й навіть дослідниками-документалістами. От вони, скажімо, блискуче показують українську проєкцію Речі Посполитої крізь призму історії руських еліт (князів та шляхти) – політичного народу Речі Посполитої, враховують позитивні наслідки тогочасного правового устрою, зокрема блискуче ілюструють, як використовувались правові норми та судова система у вирішенні тих чи інших конфліктів. Надається до глибшого дослідження (переважно на реґіональному рівні) шляхетська родина. Окрема і дуже приваблива сторінка – судове повсякдення, назагал як і повсякдення українського ранньомодерного соціуму.
З історією власне міського соціуму дещо гірше, однак можна говорити, що історія столичних міст таки досліджена. Добре вивчений, наприклад, урбаністичний простір Волині, історія маґдебургії та ін.
Безсумнівно, ми стоїмо на порозі нової парадигми історії українських земель у складі Речі Посполитої. Однак мене непокоїть певна схематичність окреслених парадигмальних змін, що часто зводиться до того, що хоч крути, а хоч верти, все ж ідеться про шляхетську державу, в якій саме шляхта вирішувала буквально все, вона навіть обирала королів, і результати виборів не міг загарантувати ніхто. Привабливо виглядає і суспільно-політична роль руської шляхти та її автономія, яка виражалась у можливості збиратися на реґіональних шляхетських з’їздах і сеймиках та висловлювати свою позицію.
Свого часу Наталя Яковенко чітко проголосила лозунг досконалішого вивчення європейських впливів на наше ранньомодерня, однак деколи іґнорується, що часто їхнім транслятором виступала саме сусідня Польща.
* * *
Однією із наших проєвропейських прерогатив у Речі Посполитій була організація публічного життя та формування певного публічного (інформаційного) простору.
Наприклад, улюбленою темою польської ранньомодерністики є життя шляхетського-магнатського двору. Князівської верстви вони, на відміну від нас, не мали, але згадана реалія, явно позитивна для нашого минулого, не призвела до її актуалізації у дослідженнях. Тобто, за винятком двору князів Острозьких, у нас про магнатський двір майже ніхто й не згадує.
Публічне життя розвивалося все ж переважно в містах, де воно існувало у дуже різних формах та вимірах. Назагал, найбільше про публічне життя можна говорити на прикладі міст, державних і приватних, які керувалися нормами європейського самоврядування (у нашому випадку – маґдебурзького права, трансльованого на руські міста польськими королями) – центрів тогочасних суспільних та культурних рухів.
До слова, навіть діяльність міських (маґістратських) урядів, гродських та земських судів, творення їх канцеляріями комплексу актових книг – це також сфера реґіонального публічного життя.
Якось ніби само собою зрозуміло, що вивчити публічне життя в містах можна на підставі писемності, але більшість міських та земських актів писалися від руки, до них мали відношення певні кола суспільства, тому простір «споживачів» цієї публічної продукції був все-таки обмеженим.
Сферою багатолюдного публічного життя була Церква. Саме храми різних конфесій були місцем здійснення публічного релігійного культу. Деколи у храмах збиралися шляхетські сеймики, тут під час недільних богослужінь могли оголошувати урядові акти. Кожна конфесія мала, звісно, свої обрядові традиції, які часом дратували сусідів. Наприклад, полякам-католикам у Львові дуже не подобалося биття у дзвони в православних храмах та здійснення публічних процесій на свята чи під час похоронів.
Публічне життя вирувало також у парафіяльних школах (нагадаю, що на кінець XVI ст. у Київській митрополії стабілізувалась мережа парафій, яких налічувалося близько 11 тис.), але особливо – у братських школах та cлов’яно-греко-латинських колегіях, головною серед яких була славнозвісна Острозька академія (у XVII ст. апогеєм освітнього розвитку стала Києво-Могилянська академія). У стінах навчальних закладів було створено чимало пам’яток давньої української літератури, тут писалися шкільні статути. А видання львівською братською друкарнею знаменитої «Просфоними» поклало початок українській драмі. Зароджувався театр, хоча, можливо, на його становлення мали вплив єзуїтські колегії, в яких, як відомо, театральна справа дуже культивувалась.
Публічне життя вирувало в ранньомодерних містах на ринкових площах з їх торговельною мережею. Тут проводились і певні публічні акції офіційного рангу – наприклад, страта злочинців. Але цікавим є передовсім ринок як інформаційний простір, який сприяв моментальному поширенню будь-яких новин.
* * *
Окрім інституційних проблем дослідження ранньомодерного публічного простору, покликаного до життя умовами Речі Посполитої, існують аксіоматичні речі, пов’язані, власне, з його формуванням та тривалим і стабільним існуванням / розвитком. Як би це банально не виглядало, згаданий простір формувався у нашій стародрукованій книжності. На жаль, в українській ранньомодерністиці про це ніхто навіть не згадує. Тому констатую ситуацію: публічний простір успішно існував та розвивався, саме він дуже зближував нас з європейськими традиціями, але про це ніхто не говорить.
Винайдення книгодрукування в Європі призвело, як відомо, до змін революційного характеру. Згадана революція досить пізно досягла теренів України, коли в XVI ст. тут почалося українсько-білоруське книгодрукування. Його започаткував у Вільні полочанин Франциск Скорина ще в 1523 р., але масовим воно стало приблизно з 60–70-х рр. XVI ст., з видань Івана Федорова і Петра Мстиславця у Заблудові, Львові та Вільні (трохи пізніше – в Острозі). До слова, ми ніби і раніше готові були подолати синдром «першодрукаря» Івана Федорова-Москвитина, але досі чітко не сказали: першодрукарем був таки не він, а Ф. Скорина, і навіть, враховуючи заслуги Федорова в українському книговиданні, потрібно мати на увазі, що в Московії він реалізуватись не мав можливості. Те ж стосується й іншого втікача від Івана Грозного – ярославського воєводи Андрія Курбського, який заснував перекладацький гурток в Миляновичах на Волині.
До нашого давнього книговидання апелює в «Глобальній історії України» Я. Грицак, але дуже невдало: він пропонує не робити з нього погоди, адже наклади та кількість жанрів продукції перших друкарень були мізерними у порівнянні із Заходом.
Але тиражі видань чи репертуар друкованої продукції потрібно розглядати в реаліях тієї доби. Найперше, від чого збуджується уява: початок масового книговидання створив небачений досі публічний простір. За деякими оцінками, вже видання в Заблудові в 1569 р. «Учительного євангелія» Івана Федорова та Петра Мстиславця є ознакою творення нової руської (українсько-білоруської) літератури. З 1574 р. руське книговидання поширилось на Львів, з 1575 р. воно відновилось у Вільні, у 1578 р. розпочав продукувати друкарський верстат в Острозі. На кінець XVI ст. число руських видань досягло небаченої для Східної Європи кількості та досконалості.
Руське книговидання мало свої жанри. В основу процесу було покладено видання канонічних євангельських текстів та богослужбових книг. Однак родзинкою було те, що відрізняло ті ж видання Івана Федорова від його московських книжок (яких, до слова, було всього дві – Апостол 1564 р. і Часовник 1565 р.) – передмови, посвяти та післямови. Це була і нова українська релігійна культура, і нова література, і, що важливо, новий публічний простір, який засвідчував нашу відкритість до гуманістичних ідей Заходу з його протестантською Реформацією та католицькою тридентською Реформою.
Крім традиційної теми руської книжності – видання «Апостолів», «Євангелій», «Учительних Євангелій», «Псалтирів», «Часословів», – репертуар пам’яток уже в XVI ст. суттєво збагатився. Так, у руській книжності наприкінці століття з’являються молитовники, катехизиси, проповіді, а також такі рідкісні твори, як, наприклад, «Пандекти» Никона Чорногорця, «О крестном знамении» Максима Грека, анонімна «Книга о вірі», «Діалог» Мелетія Пігаса, блискучі полемічні пам’ятки. Безсумнівно, їх видання є переконливим свідченням формування нової релігійної культури.
Поза ужитковою та церковно-літургійною, релігійні книги виконували також пізнавальну, ідейно-виховну та естетичну функції. Можна говорити і про високі художні та поетичні вартості релігійних книг, у тому числі й наративні (паренетично-риторичні), пісенні та гімнійні. «Ідеальними» навчальними посібниками були «Азбуки» / «Букварі», «Граматики» та «Лексикони» (словники). Окремі видання (наприклад, «Псалтирі» та «Часослови») також призначалися для навчання.
Окремими жанрами є, як відомо, проповідницька література («Учительні Євангелія» та власне «Казання»), збірники повчань, молитовники, катехизиси, патристичні твори, братські статути, полемічні та церковно-історичні твори, а також кілька книг світської тематики.
Створені пам’ятки руського полемічного письменства вважаються класикою жанру (Герасим Смотрицький, Мелетій Смотрицький, Іван Вишенський, Христофор Філалет (М. Броневський), Кипріан Острозький, Василь Суразький, Клірик Острозький, Лаврентій і Стефан Зизанії, Леонтій Карпович, Іпатій Потій, Лев Кревза, Йосиф Рутський, Кирило Транквіліон Ставровецький, Захарія Копистенський, Петро Могила та багато інших).
Щодо жанрів та репертуару видань, то в першій третині XVIІ ст. з’явилися, у порівнянні з попереднім періодом, нехай і поодинокі, але нові видані пам’ятки чи й цілі жанри. Ідеться передовсім про «Анфологіон», «Тріоді», «Акафісти», «Полуустав», «Діоптру», «Кіновіон», «Духовні бесіди» Макарія Єгипетського та «Вертоград душевний» Фікарія Святогорця та ін. Новою темою в репертуарі релігійної книги стали фунеральні проповіді та сакраментологічні трактати. Різновид фунеральних проповідей у руській релігійній книжності взагалі з’явився вперше. Робився й акцент на виданні «Требників» та «Служебників» та, назагал, літератури для духовенства.
Суттєвим жанром руської книжності стали полемічні твори уніатів і православних, які видавалися розмовною руською і польською мовами. Віленські та острозькі полемічні твори обох таборів становлять класику руської літератури цього жанру. Однозначно Вільно і Остріг були загальноруськими центрами міжконфесійної полеміки.
Саме вона, а також початок видання оригінальних творів літератури і творили той публічний простір, про який і мовиться в заголовку цієї статті. Та навіть і видання канонічних текстів, з огляду на їх художнє обрамлення, також мали вплив на широкі кола читачів. Навіть у знаменитих дереворитах книг І. Федорова дослідники вбачають вплив європейського Ренесансу! А на художні якості знаменитої Острозької Біблії мала вплив не менш знаменита Берестестейська / Радзивилівська Біблія, видана протестантами ще в 1563 р.
Чим був публічний (книжковий) простір річпосполитової України, добре ілюструється на прикладі рецепції в нашій книжності певних топосів та ідей минулого, знакових постатей. В окремих виданнях, а також у полемічних творах відбулося зародження національної археографії (публікації документальних джерел) світського та релігійного змісту.
Разючим і фактично унікальним прикладом багатства руського публічного простору є відображення в давній книжності тих чи інших подій національної історії. Так, наприклад, однією з головних тем, яка зазнала тотального обговорення, була проблема хрещення України-Руси. У релігійній полеміці дискутувались питання історії та єдності християнства, історії вселенських соборів (проблема конциліяризму в європейському та національному вимірах), календарної реформи, історії Берестейської унії, внутрішні проблеми східної, західної та руської Церков, обрядові питання тощо. Зрештою (і це, можливо, найголовніше!), основною проблемою полеміки була «руська віра».
У книжності могилянської доби вектор рецепції тогочасної дійсності зазнав нових суттєвих змін. Водночас і жанрова різнобарвність давньої літератури значно урізноманітнилась. Саме тут були видані друком шедевральні зразки давньої літератури. Так, наприклад, вперше в руській книжності вдалися до теми агіографії («Патерикон» Сильвестра Косова, 1635), а в 1630 р. навіть зробили спробу видання «Синодика Києво-Печерської лаври». Не відставало й львівське книговидання, де ще в 1614 р. братчики видали друком ухвалу Віленського православного собору 1509 р., а в 1642 р. вдруге в історії руської книжності було видане «Повчання новопоставленому ієреєві».
Українсько-білоруське книговидання (відповідно, і публічний простір) було поліконфесійним і багатомовним, що також наближувало нас до Європи.
* * *
Напевно, найбільш показовою ілюстрацією багатоаспектності та інформативної наповненості руського публічного простору є рецепція в літературі та книжності постаті князя Василя-Костянтина Острозького та його культурно-релігійних проєктів.
Так, виникає враження поки що попереднього характеру, що в джерелах переважно літературно-книжкового походження постать князя В.-К. Острозького та його унійного й релігійно-культурного проєкту зазнали безпрецедентної рецепції в синхронному його життю часі. Прикметно, що до популяризації князя долучилися й поляки-католики.
Так, неодноразово публікувався герб князя (переважно в острозькій книжності, не менше 11 разів), там же писалися й віршовані чи прозові панегірики, популяризувалася генеалогічна легенда князів Острозьких. Публікувалися його авторські тексти (таких зафіксовано три), важливими були й публікації персональних звернень (послань) до князя та епістолярію. Певною несподіванкою є виявлена кількість книг, присвячених персонально князеві: всього чотири, причому дві з них належали не русинам. Припускаю, що це досить багато – до цього показника дедикованої книжкової продукції міг дорівнятися хіба що його сучасник (і активний учасник генези Берестейської унії) канцлер Великого князівства Литовського Леон Сапєга.
Дуже цікавою є географія книговидання, в якому відображалась діяльність В.-К. Острозького та його заслуги. Це передовсім Остріг, Краків та Вільно. Зрозуміло, що центром рефлексій про В.-К. Острозького був Остріг, після нього іде Краків, де зрідка друкувалася руська книга.
Про князя писали, відповідно, римо-католики (в основному Петро Скарга, якому належить безумовний пріоритет), православні (їм також слід віддати першість) та уніати (за невеликими винятками, І. Потій). Щодо католиків та уніатів, в їхніх творах простежується чітке ламання стереотипів: так, від стриманого панегіризму періоду до 1596 р. вони перейшли до негативізму та критики, навіть ворожого засудження В.-К. Острозького після проголошення Берестейської унії. Незважаючи на це, саме Іпатія Потія слід вважати письменником, якого, з певною часткою умовності, можна навіть назвати історіографом проєктів князя В.-К. Острозького. Натомість література та книжність православних характеризується панегіризмом, що й зрозуміло, особливо це стосується острозької книжності.
Полемічна література берестейського циклу обох таборів характеризується рисами, в яких можна виокремити елементи археографічної «війни». Так, публіцисти залюбки публікували тексти джерел (переважно епістолярних), критикуючи один одного за підходи в їх публікації та трактування. Згадану тенденцію формували і католики, і уніати, і православні. Тема унійного проєкту В.-К. Острозького в цій полеміці належить до провідних (відомий проєкт універсальної унії). Зрештою, саме завдяки полемічним творам, які з’явилялися друком у різних центрах книговидання, до нашого часу дійшли вкрай важливі факти про різноманітні факти та сторони діяльності В.-К. Острозького, особливо про його релігійно-культурний та унійний проєкти, що за умови втрати родинного архіву має велике значення. Саме берестейський цикл полемічної літератури становить собою, вочевидь, найбільший пласт рефлексій про патрона православної Церкви, заангажованого спочатку в унійний процес, а потім у справу захисту загроженої внаслідок Берестя православної Церкви.
Тепер цілком зрозуміло, що різноманітні сторони діяльності князя В.-К. Острозького завдяки літературі та книжності набули величезної для того часу публічності і всіляко сприяли піднесенню його авторитету. Порівнятися з ним міг хіба що його батько Костянтин Іванович Острозький, але він у згаданому річищі однаково програвав синові, адже жив в епоху, коли книгодрукування в Польській державі перебувало в стані зародку.
* * *
Протилежно іншу картину бачимо в Московії. На відміну від українсько-білоруських земель, на кінець XVI ст. тут було видано лише 16 назв видань, причому центром книговидання була лише Москва! У наступному півстолітті (до рубіжного 1648 р.) тут було віддруковано начебто й багато книг (числом 204), але вони не йдуть у жодне порівняння з українсько-білоруськими: ні числом, ні змістом! До слова, руських (українсько-білоруських) видань, що вийшли друком в XVI ст. – 1648 р., налічується близько 350 одиниць!
Одного лише поверхового погляду на каталог московських видань достатньо, щоб зрозуміти всю убогість московської книжності. Тут переважають канонічні кириличні тексти: всілякі Апостоли, Часовники, Мінеї, Псалтирі, Тріоді, Октоїхи, які безмірно перевидавалися різними друкарями, зрідка – Євангелії, Служебники та Требники. Ніби для забезпечення церковних (літургійних) потреб цього мінімально вистачало, але далі справа у них не йшла.
Однозначно, навіть активізація московського книговидання в першій половині XVII ст. тісно пов’язана з нашою літературою та книжністю. Так, наприклад, якщо перший Служебник у нас був виданий у Вільні в 1583 р., то перший московський – лише в 1602 р.; перший Требник у нас – в 1604 р., перший у них – в 1623 р. Потрібно також усвідомити, що саме руському книговиданню належить пріоритет у багатьох жанрах кириличної книги, наприклад, саме у нас почалося видання Азбук (Букварів): перше видання – львівська Азбука 1574 р. (потім були острозькі, віленські та київські видання), перша ж московська азбука вийшла друком лише в 1634 р.! Те саме можна сказати про видання катехизису: перші катехитичні твори створили у нас у середині 90-х рр. XVI ст. брати Стефан і Лаврентій Зизанії, на Московії відомі лише так звані букварні катехизиси, які виходили друком лише починаючи з 30-х рр. XVIІ ст.
Однозначно, Московія у нас запозичувала (фактично – привласнювала) буквально все, що їй потрапляло під руку. Так, вже в 1627 р. був перевиданий «Катехизис» Лаврентія Зизанія, того ж таки року в Москві масово з’являється «Зерцало Богословія» Кирила Транквіліона Ставровецького, в 1634 р. передрукували нашу віленську «Азбуку» (1621 р.), в 1639 р. – київський «Номоканон» (1624 р.). У 1648 р. передрукували «Граматику» Мелетія Смотрицького (1619 р.), того ж року – «Малий Катехизис» Петра Могили (1645 р.). Так звана «Кирилова книга» 1644 р. була скомпонована з кількох руських видань, зокрема з «Казання св. Кирила Єрусалимського» Стефана Зизанія (1596 р.). У московській «Кормчій» 1649 р. ціла 51-ша глава про тайну одруження була начисто списана з «Великого Требника» Петра Могили (1646 р.). Московська «Книга о вірі» 1648 р. – це ніщо інше, як однойменна (анонімна) віленська книга (1596 р.). З 1651 р. у Москві почали виходити друком переклади нашого Епіфанія Славинецького. Цікаво, що він переклав для них навіть «Діяння константинопольського собору 1593 р.» про запровадження у Москві патріаршества. Навіть для цього у них не знайшлося свого власного книжника!
Про передрук «Острозької Біблії», виданої в Москві 1663 р., якось уже і говорити не доводиться.
Крім офіційних видань / перевидань українсько-білоруських авторів, ринок Московії заповнився масовою літературою з наших територій, благо, в першій половині XVII ст. друкарські верстати запрацювали в Стрятині (Крилосі), Четвертні, Києві, Луцьку, Рохманові, Уневі, Крем’янці, Чорній, Угерцях, Почаєві, Чернігові, Могилеві, Кутеїні, Буйничах та ін.
Але і навіть відносно велика кількість московських книг нічого не значить, адже там практично відсутня оригінальна література та її жанри: збірки проповідей (наприклад, Учительні Євангелія), твори класиків східної патристики (святих отців Церкви), видання послань східних патріархів, правничої літератури (законів загальнодержавного зразка), але найбільше вражає повна відсутність друкованої полемічної літератури.
Часто прикладом нової літератури слугували згадані посвяти, передмови та післямови – багатюще джерело публічної інформації, але вони в московській книжності або взагалі відсутні, або дуже бідні за змістом.
Сказане є свідченням лише того, що публічний простір, який ґрунтувався на масовому книговиданні, в Московії був майже цілковито відсутній. Окремо слід сказати про мову московських видань: у них справа так і не дійшла до друкування книг народною мовою, проте вони навчилися друкувати кириличні (церковно-слов’янські) книги так званою гражданкою, але це вже була інша епоха. Звісно, жодна література іншими мовами на Московії не видавалась. Та й хто б її там читав? Перша школа (грецька) там була створена лише в середині XVII ст., та й вона проіснувала недовго.
Як відомо, зміни в культурі Московії наступили лише в другій половині XVII ст., коли випускники Києво-Могилянської академії фактично вестернізували тамтешнє варварське за своє суттю суспільство.
* * *
На мою думку, концепція руського публічного простору в Речі Посполитій має увійти до всіх підручників з історії України. Так, Україна волею долі була досить успішно включена до європейського правового, цивілізаційного та релігійно-культурного ареалу. Але публічний простір українці (разом з білорусами) створили собі самі, скориставшись благотворними впливами Заходу, трансльованими через Польщу. Що маємо обов’язково враховувати: руський книжковий простір був дуже незалежним і, сказати б, демократичним та непідцензурним (маємо майже поодинокий випадок, коли «Тренос» М. Смотрицького зазнав репресивної заборони з боку польського уряду). У цьому полягає непроминальна цінність руської книжкової культури та нашої національної, європейської за своєю суттю, історії.
27.07.2023