Тридцять років тому Галичина проголосувала за незалежність України, через 259 днів за незалежність проголосувала вся Україна.
Ідею проштовхнути свій проєкт оновленого Союзу через загальносоюзний референдуму генеральний секретар КПРС, а за сумісництвом президент СРСР Михаїл Горбачов висловив 24 грудня 1990 року на IV з'їзді народних депутатів СРСР.
На той час вже два роки союзні республіки одна за одною приймали декларації про державний суверенітет. «Парад суверенітетів» започаткувала Естонія 16 листопада 1988 року, за нею пішли інші балтійські республіки (1989 рік), далі Азербайджан і Грузія (26 травня 1990), а коли 12 червня 1990 року Декларацію про суверенітет прийняла єльциновська Росія, то процес пішов як доміно: 16 липня – Україна, 27 липня – Білорусія, а 15 грудня Декларацію оголосила навіть Киргизія, остання з союзних республік. Союзний центр перетворювався на британську королеву, реальна влада все швидше перетікала в республіканські центри.
Горбачов вирішив рятувати ситуацію новим Союзним договором, який би загнав республіканські суверенітети під сильний союзний центр.
Парадоксально, але ідея Союзного договору належала Естонії, яка виходячи з прийнятої декларації про державний суверенітет, того ж 16 листопада 1988 року внесла до Президії Верховної Ради СРСР пропозицію розробити новий Союзний договір. Правда, на момент, коли Горбачов сприйняв цю ідею, Естонія (до речі, не перша, а третя з балтійських держав) вже проголосила – 8 травня 1990 року – незалежність.
Отже, в листопаді 1990 року центральний орган КПРС газета «Правда» опублікував текст проекту Союзного договору, і 3 грудня Верховна Рада СРСР підтримала концепцію запропонованого президентом СРСР проекту Союзного Договору і передала його для обговорення на З'їзд народних депутатів СРСР. Оскільки жодна рада жодної союзної республіки не проявили належного, зафіксованого відповідними рішеннями, інтересу до цього проекту, то Горбачов вирішив піти в обхід суверенних вже республіканських органів влади і звернутися напряму до їхніх громадян.
Тому З'їзд «у зв'язку з численними зверненнями трудящих, що висловлюють занепокоєння про долю Союзу РСР, і враховуючи, що збереження єдиної союзної держави є найважливішим питанням державного життя, що торкається інтересів кожної людини, всього населення Радянського Союзу» проголосував «провести референдум СРСР для вирішення питання про збереження оновленого Союзу як федерації рівноправних суверенних Радянських Соціалістичних Республік з урахуванням результатів голосування по кожній республіці окремо».
Спочатку планувалося винести на голосування п'ять питань:
— Чи вважаєте ви необхідним збереження СРСР як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою забезпечуватися права і свободи людини будь-якої національності?
— Чи вважаєте ви необхідним збереження СРСР як єдиної держави?
— Чи вважаєте ви необхідним збереження в СРСР соціалістичного ладу?
— Чи вважаєте ви необхідним збереження в оновленому Союзі Радянської влади?
— Чи вважаєте ви за необхідне гарантування в оновленому Союзі прав і свобод людини будь-якої національності?
Обрана ж З'їздом Верховна Рада СРСР, яка мала перетворити наказ з'їзду в законодавчий імператив, вирішила обмежитися одним питанням: 16 січня 1991 року, «виходячи з того, що ніхто, крім самого народу, не може взяти на себе історичну відповідальність за долю Союзу РСР, на виконання рішення четвертого З'їзду народних депутатів СРСР і відповідно до законодавства про референдум СРСР», вона постановила:
1. Провести на всій території СРСР у неділю, 17 березня 1991 року, референдум СРСР з питання про збереження Союзу РСР як федерації рівноправних республік.
2. Включити в бюлетень для таємного голосування наступне формулювання питання, що виноситься на референдум, і варіанти відповідей голосуючих:
"Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності». ("Так" або "ні")
3. Визначити результати голосування по Союзу РСР в цілому з урахуванням підсумків голосування по кожній республіці окремо.
Рішення вищої союзної влади зустріло опір республіканських влад. Деякі з них взагалі відмовилися від виконання цього рішення – три балтійські республіки, що вже проголосили свою незалежність від Москви, а також три небалтійські: Грузинська РСР, Молдавська РСР та Вірменська РСР.
Не було одностайної підтримки і у Верховній Раді України, її комуністична більшість розкололася: «суверен-комуністам», як і демократичним депутатам Народної ради, ідея з союзним референдумом не сподобалася, хоч комуністам бракувало політичної сміливості цілковито відмовитися від нього і провести, як це пропонував Михайло Горинь, окремий референдум для визначення думки народу стосовно української незалежності від Союзу. Тому ситуативний лідер націонал-комуністичних депутатів Леонід Кравчук, що з липня 1990 року був головою Верховної Ради, пристав на пропозицію Левка Лук'яненка провести два референдуми: союзний та республіканський, другий з яких би твердо леґімітизував народною волею суверенітет очолюваної ним, Кравчуком, республіки. 27 лютого Верховна рада проголосувала за виділення 80 тон кольорового паперу для друкування бюлетенів та інших пов'язаних з проведенням опитування документів.
Постанова по це мала дуже обтічну назву "Про проведення 17 березня 1991 року одночасно з загальносоюзним референдумом опитування населення Української РСР для виявлення думки громадян щодо змісту майбутнього Союзу", а саме питання опитування було сформульоване так:
«Чи згодні ви з тим. шо Україна має бути у складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік на засадах Декларації про державний суверенітет України?»
КПУ на чолі з Станіславом Гуренком (помер, до речі, в квітні 2013 року) спочатку виступило проти республіканського питання, але згодом підтримало і його, уточнивши, що воно уточнює загальносоюзне.
Несподівано проти референдуму виступило керівництво Кримської області, заявивши, що свій референдум Крим вже провів 20 січня 1991 року: 76,7% мешканців півостріва – 94,3% від 81,4%, що скористалися правом участі – проголосували за позитивну відповідь на питання: «Вы за воссоздание Крымской Автономной Советской Социалистической Республики как субъекта Союза ССР и участника Союзного договора?» (кримські татари референдум бойкотували). 12 лютого 1991 року Верховна Рада Української РСР прийняла Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки», і Крим в цьому статусі приєднався до референдуму 17 березня.
Натомість в Галичині вирішили в день всесоюзного провести – паралельно з союзним і республіканським – свій референдум. Галицька Асамблея, що зібралася 16 лютого 1991 року в Оперному театрі у складі 380 депутатів трьох обласних рад, прийняла ухвалу винести на всегалицьке голосування питання незалежності України:
"Чи хочете Ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам незалежно від національної та релігійної приналежності?"
Результати референдумних опитувань можна було легко спрогнозувати: не було сумнівів, що більшість галицьких громадян УРСР висловиться за незалежність, більшість негалицьких громадян УРСР – за збереження Союзу. Питання стояло – наскільки переконлива ця більшість.
В обох випадках вона виявилась більш як переконливою: за незалежність проголосувало 89,3% галичан (і лиш 17,6% – за збереження СРСР; 6,9% з них воліло, очевидно (бо 89,3+17,6=106,9%) «оновленої федерації рівноправних суверенних республік», але, мовляв, «мастіть собі голову самі, без України»); натомість за збереження СРСР проголосувало 76,6% громадян на зазбручанській Україні (в Москву пішла загальна – разом з Галичиною – цифра 70,2%, і це була найменша цифра зі всіх радянських республік, що провели референдум).
І що цікаво: через 259 днів на референдумі 1 грудня за незалежність проголосувало акурат ті самі 89,3% негалицьких громадян України, що разом з 98% галицьких громадян України дало 90,3% від всіх громадян України.
17.03.2021