Віктор Лобода «Спогади городянина (наша біографія)», Львів: Піраміда, 2021, 274 с. – серія «Приватна колекція»
Маючи поза сімдесят років й відчуваючи неминуче наближення смерті, Віктор Лобода взявся за написання спогадів. Зазвичай людина у літньому віці сідає за спогади, аби залишити по собі якийсь слід і в такий спосіб протистояти неспинному проминанню життя, протидіяти часові, що все забирає у забуття. Крім того, з роками події сучасного життя втрачають свою яскравість та привабливість, натомість те, що відбувалося давніше, постає виразно, живо, значуще. Зафіксувати те давніше й запропонувати його теперішнім сучасникам і майбутнім нащадкам ‒ це спосіб оприявлення справжнього життя, що було частиною власної біографії. Зрештою, спогади є формою осмислення життя і себе самого в його плині, актуальність чого із відчуттям недалекого в часі «відходу» зростає.
Батько і син. Віктор Лобода та Володимир Лобода
Свої спогади Віктор Лобода назвав «Наша біографія», а вже після його смерті син Володимир означив їх як «спогади городянина». В такому означенні була своя рація, адже Віктор Лобода народився у Катеринославі (Дніпрі) й фактично все своє життя прожив у цьому місті. Його спогади не лише відображають урбаністичний колорит Катеринослава / Січеслава / Дніпропетровська, а й доволі виразно представляють буремні, складні й подекуди страшні епізоди життя міста у 1910‒1920-х, 1941‒1943-х рр., а також у повоєнному часі. Та за дивовижною і в той же час закономірною логікою Віктор Лобода, будучи людиною міста, став співцем українського Степу, свого рідного Подніпров’я. Він це робив пензлем у малярських творах й пером у спогадах. Свої живописні полотна Віктор Лобода творив значною мірою за принципами українського народного мистецтва. На його картинах степові краєвиди та сільські пейзажі постають у характерній для цього мистецтва чистоті, наївній безпосередності, простоті й водночас глибині та красі.
У 2009 р. у Львові вийшов альбом «Віктор Миколайович Лобода», де представлені його малярські твори. Мистецтвознавець Віктор Соловйов описав своє враження від картин художника:
«Із зворушливою чистотою в гранично-скромних, спокійних картинах з любов’ю і цнотливою ніжністю він, ніби археолог, котрий добуває коштовну вазу з праху віків, відновлює традиційний краєвид степової України з його повним світлової гармонії і тиші спокоєм. Марево полудня знебарвлює найяскравіші фарби, на полях опливає золото стиглого хліба, але ось спека спадає і по-південному швидко накидає ніч на поле, що остигає, шовкове шатро з тоненьким серпиком місяця і вечірньою зорею, які сприймаються вже не просто зображенням, а традиційно поетичним зворотом». Зображення тому й сприймається як «традиційний поетичний зворот», бо воно концентрує в собі архетип Степу ‒ його визначальні структурні елементи, а також світогляд, який він породжує. Тут блакитне небо височіє над налитими пшеничним колоссям полями, криті соломою хатини із садками є органічною частиною великого степового пейзажу, звивисті річки своєю повільною течією відображають неспішний, але доцільний ритм тутешнього життя, люди у праці та дозвіллі перебувають в гармонії з природою і самим собою. Тут є колір, що в степовому осонні променіє із середини, і дає відчуття прекрасного, а також таке співвідношення частин, яке навіює враження злагодженості, взаємної відповідності, цілісності та спокою. Це наче українська версія оспіваної Гесіодом Золотої доби людства, коли земля давала людям усе потрібне; вони працювали стільки, скільки самі хотіли, і були щасливими, не знаючи ні горя, ні турбот.
У передмові до «Спогадів городянина» Андрій Кісь наводить епізод з життя автора мемуарів. У 1980-х рр., коли його мистецькою творчістю почали цікавитися краєзнавці, мистецтвознавці, художники, Віктора Лободу нерідко запитували: «Чому ви, людина міста, малюєте село?» І тоді він підводив відвідувачів до вікна, відшторював його, показував краєвид із заводськими трубами й також запитував: «А хіба це можна малювати?..» На таке питання можна було б відповісти, що, звичайно, урбаністичні пейзажі із фабриками та заводами малювати можна. І що в живописі є навіть окремий жанр ‒ «індустріальні пейзажі», де, власне, образ «заводських труб» є одним із ключових. Та якщо митець ставить перед собою відображення якихось глибинних, архетипних явищ людського буття, то за таких умов, очевидно, заводські труби ‒ як знак індустріалізації країни останніх кількох десятиліть ‒ є не зовсім придатними до зображення. Натомість тисячолітній степовий краєвид, усталене протягом століть патріархальне життя можуть слугувати промовистими символами тривання та значущості в існуванні природи та людини. Парадоксальним чином, але співцем Степу та патріархального життя стає людина міста, який по-можливості вдягався як денді й любив проводити вільний час у суто міських розвагах.
Катеринослав. Поштова картка
Спогади Віктора Лободи увиразнюють низку ідей щодо природи мистецтва. Воно будується за своїми законами, які співвідносяться із навколишньою дійсністю, але не в усьому. Природа дає людині здібності, талант до малювання, і цей її дар прагне проявитися у сприятливих і не зовсім сприятливих обставинах. Не обов’язково мешкати в селі, аби майстерно писати сільські краєвиди. Останні треба не стільки бачити безпосередньо, скільки вміти творити за певними мистецькими принципами. Для митця важливою є радість творення, коли щось постає на полотні чи на папері і в такий спосіб отримує «друге життя». Картина несе в собі свій світ, свою естетику й може бути розрадою в злиденних та безрадісних умовах життя. Сказане, звичайно, вже неодноразово проговорювалося критиками мистецтва та дослідниками естетичної думки. Але оприявлення цих ідей у спогадах Віктора Лободи має особливу цінність, оскільки вони не були десь вичитані, або почуті автором у відповідному мистецькому середовищі. Віктор Лобода не вчився в художній школі, а був митцем-самоуком. Ще в дитинстві він відчув інтерес до малювання, але зміг уповні віддатися покликанню вже тоді, коли у шістдесятитрирічному віці вийшов на пенсію. До згаданих ідей Віктор Лобода дійшов сам. І безпосередність його спостережень та рефлексій (і в той же час їхня точність) є цінною для читача. Ось як він згадує себе шестирічного: «Я страшенно любив що-небудь малювати. Бувало як немає батька вдома, а Володька й Нінка (брат та сестра. ‒ Т.П.) десь загулялися, то я візьму крейду і на тій дошці, що батько зробив для навчання, почну малювати всяких бісиків, коників, або дітей. Усю дошку замалюю, дивлюсь і не надивлюсь, які вони усі гарні та красиві. А потім згадаю, що як побачить тато, то буде мені “на горіхи”! Візьму велику ганчірку і повитираю усе геть. А потім знов згадаю, які усі коники були гарні-гарні і мені так шкода стане, що я їх зітер». Тут ‒ і свідчення перших проявів свого обдарування, які були цілком спонтанними, і захоплення від того, що постало на дошці (краса викликає стан замилування), і жаль за знищеними зображеннями (їхньою красою), адже батько буде сварити...
Віктор Лобода «Жнива»
Вже у чотирнадцять, утікши від голоду в місті до родичів на селі й працюючи від рання до смеркання, він у вільніший від роботи недільний день знову береться за відтворення дійсності в мистецьких образах. Творить хлопчина з глини ‒ того, що є під руками. Він ліпить скульптурні фігурки, виявляючи при цьому необхідну для митця кмітливість: «А учора пройшов дощ, і поряд з глиною добряча калюжа води стоїть. Глина така руда, аж червона. Одлупив я шматок глини, помісив у руках. Там оно пролетів лебідь, а за ним ‒ орел чорний. Зліпив я “лебідя”, а лебідь же білий, а не рудий, як глина. Ага, згадав… У курятнику у кутку, стоїть щербатий горщик з білою глиною і віхоть у ньому стирчить. Але горщик великий і важкий, так я приніс “лебедя” сюди до курятника, побілував його і поставив, щоб просох на сонці. А тоді думаю: а як же так, що лебідь буде, а “орла” не буде? Зліпив “орла”. А орел ‒ чорний. А там під кузнею, стоять чиїсь колеса з брички, якийсь дядько поприкочував на “перетяжку”, а на тих колесах, там, де дірка для вісі, є рештки мастила. Отим мастилом я й пофарбував “орла”, і став він зовсім чорний». У школі, як візуальний компонент навчального процесу, він малює зображення овочів, й робить це так вдало, що подивитися на його малюнки приходять інші вчителі. Згодом його просять оформлювати агітаційні гасла до радянських свят, й він і це вміло робить. Та його душа прагнула справжнього мистецтва. Якось, вже у повоєнний час, він випадково знайшов стару засмальцьовану обкладинку шкільного підручника, на якій було зображено «Дубову рощу» Івана Шишкіна. Віктор Лобода змалював її акварельними фарбами на великому аркуші паперу, зробив дерев’яну рамку і вставив у скло. І це, як він згадує, «була моя перша післявоєнна робота для себе. Хотілося, щоб у нашому бідному, темному підвалі, хоч що-небудь нагадувало і природу, і мистецтво… Та ще хотілося вірити, що може й хлопці наші (його сини Володимир та Євген. ‒ Т.П.) зацікавляться тим, що батько їхній робить, та й собі братимуться до чогось».
Оце прагнення намалювати щось гарне (а в його основі лежить властиво художницьке вміння побачити красу чогось) не полишає його майже до самої смерті. Приїхавши на лікування до Гурзуфа, шістдесятишестилітній Віктор Лобода просто розкошує: «Вийдеш з корпусу і зразу навкруги тебе чиста, справжня краса, чудова природа. Хоча це вже листопад, але усе таке гарне, так і проситься на папір. Цілими днями ходив я, бродив і навіть лазив з олівцем і альбомчиком. Навіть звичайна каменюка, обломок якоїсь скелі чи кручі та підказує тобі: “Ану змалюй мене, діду”». Цікавим є те, як Віктор Лобода сприймає похвалу власних робіт із боку молодих художників. Те, що вони ці роботи хвалять, він трактує як звичайну ввічливість, яку виявляють молодші люди до старшого за віком чоловіка. Адже Віктор Лобода свідомий того, що в його роботах «багато недоліків», бо він «ніколи й ніде не вчився цієї художницької справи». Та з іншого боку, він свідомий свого «тонкого художницького чуття», завдяки якому його картини мають естетичну цінність. Й до чого Віктор Лобода має жаль, то це до того, що його дитинство та юнацькі роки припали на дуже важкі часи, і він не мав тих можливостей для навчання, які має «сучасна молодь».
Оповідь про власне становлення як митця є лишень однією частиною текстуального поля спогадів. Вона органічно вплітається в ширшу оповідь про становлення роду Лободів, який бачиться як продовження українського козацького роду. І вже ця ширша оповідь є частиною загального наративу про Степ. За конкретними постатями та подіями, про які згадує автор, проглядається щось глибше; щось, що почалося ще в козацькі часи і протривало до ХХ ст. Й тут, попри всі зміни й катаклізми, воно не було зруйноване, а так чи так проявляло себе (й проявлятиме надалі). І тому глибоко закономірним постає авторське означення свого тексту ‒ наша біографія. Адже у спогадах Віктор Лобода зосереджується не так на особистому, як на родовому; не лише на порівняно короткій історії власного життя, а на тривалішій історії свого роду. А остання сягає часу зруйнування Запорізької Січі у 1775 р. й переселення одного козацького куреня до річки Бахмутки, де були соляні та вугільні копалини. Звідтам і бере свій початок історія роду Лободів. Представники цього роду мали в собі щось від козаків-характерників; кажучи поняттям сучасної психології, ‒ були харизматичними особистостями. Так, про оповідачевого діда по батькові ‒ його автор спогадів характеризує як самолюбивого, настирливого і непокірного ‒ в селі казали: «Ви що не знаєте Хому Лободу ‒ він навіть з попом не вітається…» Цей Хома викопав на подвір’ї своєї хати власну копальню (як тоді казали, «шахту-“мишоловку”»), спускався туди і перебував там доти, доки не нарубував вугілля на великий віз. Потім вилазив і віз добуте вугілля комерсантам на станцію Авдієвку. За отримані гроші купував те, що потрібно було для господарства, а частину грошей пропивав. І коли гроші закінчувалися, знову ліз у копальню. Його перша дружина від непосильної праці (треба було опускати чоловіка у копальню, підіймати його звідтам, а також витягувати «на гору» здобуте вугілля) померла, й він одружився удруге ‒ із дорідною та здоровою Варкою, про яку казав таке: «Оце баба, нашого козацького роду, а та (попередня дружина. ‒ Т.П.) було таке щось, якась перевертня між панами і козаками. Хіба з нею можна було добре діло робити?»
Рисунок Віктора Лободи Млин меле-жити будем!
Дід по матері Тимохвій Мовчан був лоцманом, який переправляв «ліс» через небезпечні дніпровські пороги. Віктор Лобода згадує, що лоцмани під час святкування ювілею заснування міста Катеринослава ставили величезний хліб-сіль у пам’ять покійної Катерини ІІ, яка не вписала їх до кріпаків, тож вони «в усі часи були вільними». Прикметним є оце поцінування особистої волі. Батько оповідача пройшов три війни ‒ «японську» «германську» та «громадянську». В останній, будучи у лавах червоної армії, він захворів на тиф, неймовірними зусиллями добрався до власної хати і вже в ній помер. Сам Віктор Лобода, дитинство та зрілість якого припадає на голодні та холодні, страшні 1910‒1920-ті і 1940-ві рр. неодноразово демонстрував силу волі, вміння давати собі раду у важких й складних ситуаціях. Авторська оповідь підводить до думки, що козацький характер передається і в такій чи такій формі проявляє себе в родовій гілці Лободів.
Родина Лободів. Зліва направо Володимир ,Людмила, Ганна, Соломія, Віктор
Але наполегливість, безстрашність, подекуди крутий норов ‒ це лише одна з прикмет людини Степу. Поруч із сильним характером така людина дотримується загальної настанови на людяність, яка виявляється у поцінуванні іншої людини, допомозі іншому у важких життєвих ситуаціях. Малий Віктор Лобода йде степом до родичів в далеке село. Подорожні або підвозять його, або дають йому якийсь харч, аби він міг підкріпити свої сили (що за тих голодних часів було дуже доречним). Вже під час німецько-радянської війни Віктор Лобода з вагітною дружиною Ганною мандрують селами, люди приймають їх на нічліг і діляться їжею ‒ хто чим може. А трохи пізніше, у голодний 1947 р., Ганна, годуючи грудьми свою дитину, погоджується годувати ще й єврейську дівчинку, мати якої захворіла й не могла її годувати. Звичайно, що не все складалося найкращим чином, адже було й таке, що дехто під час війни не погоджувався пускати подорожніх до своєї хати. Але загальна тенденція промовляє про людяність та взаємопідтримку у важких часах.
З цього огляду показовим є й такий момент. Чотирнадцятилітнім хлопцем Віктор Лобода допомагає дядькові-ковалю на селі під час жнив лагодити зламані шатуни до косарок. І між ними відбувається такий діалог: «‒ А чого усі оці люди, яким ми варили шатуни, нічого не платять за це нам? А дядько і каже: ‒ Зараз “гаряча пора”, не можна з людей брати платню, а от прийде час люди управляться з жнивами, а потім обмолотяться та поїдуть на базар, та вторгують грошей, отоді і розрахуються з нами. Хто грошенят принесе, хто торбу яблук, а хто кухоль меду ‒ хто що має. ‒ А ми уже й забули, кому варили шатуни, а були такі, що й по два рази бували у нас, ‒ хіба ми запам’ятаємо? ‒ Нічого, Вітю, ми хоч і забудемо, так люди не забудуть, самі все оддадуть, принесуть ще й спасибі скажуть за те, що виручили їх у скрутний час». Сказане передбачає довіру в людини, віру у те, що вона має почуття вдячності та внутрішню гідність. Кожен, за можливості, розрахується за зроблену йому роботу, до того ж зробить це у прийнятний для себе спосіб. І це, мабуть, є оптимальним варіантом виробничих відносин за таких обставин.
Моральне чуття плекається через родову і ширше культурну пам’ять, яка вводить людину у традицію і дає їй усвідомити певні етичні засади її існування. Так, Тимохвій Мовчан довгими зимовими вечорами на натопленій печі розповідав дітям історії зі свого життя, а також всілякі казки та небилиці. Його дружина, пораючись зі своїми хатніми справами, часом казала чоловікові: «І що ти, Тимохвію, дітям голови затуркуєш своїми балачками?» На що той відповідав: «Ех, ти! Дурна ти, та й годі!.. Ми люди темні, неписьменні, а ми ж усе-таки люди! Треба дітям усе розповідати, хто ми і якого роду! Вони повиростають і у них будуть діти, та й вони своїм дітям щось та й оповідатимуть. І про нас “грішних”, про себе, про своє дитинство». Попри свою неписемність, Тимохвій Мовчан усвідомлює найважливіше завдання виховного процесу: у безпосередній розмові, зокрема про події власного життя, необхідно передати своїм дітям відповідні вербальні коди, які формуватимуть їхні культурні та моральні орієнтири.
Схожим чином формуються і проявляються світоглядні настанови автора спогадів. Згідно них важливим є опанування людиною певних фахових вмінь та навичок. Це стосується як процесу допомоги дядькові під час «варіння» шатунів, так і роботи у бричкарському цеху, чи праці на посаді інженера міської телефонної станції. Прикметним є те, що Віктор Лобода всьому вчився сам, доходячи власним розумом до часом складних технічних розрахунків. І це посилювало його почуття гордості за те, що він вміє щось якісно робити. Важливо підкреслити, що професійне вміння є однією із складових формування його особистісної ідентичності. Іншими словами, професіна гідність є однією зі складових людської гідності.
Серед світоглядних настанов Віктора Лободи було й бережливе ставлення до природи, а також повага до людини, особливо якщо вона вже у старшому віці. Відпочиваючи на турбазі неподалік від Новомосковська (Дніпропетровська область), він не сприймає поведінки тих, які у лісі залишають після себе сміття, пиячать та поводяться нахабно. У цьому фрагменті спогадів представлено зіткнення двох культур ‒ людини Степу та людини «наїжджої»: «І уся увага моя була в натуру (оповідач зрисовує кілька осик у лісі. ‒ Т.П.). А десь неподалік, за кущами, якась компанія весело “снідала”. Я на це не звертав уваги, у мене своє зайняття. Коли бачу, “вилазе” з кущів один білявий молодик у веселому настрої. Почав вроді глузувати з мене і заважати. Покликав ще одного, такого ж зі своєї компанії. І той перший, звертаючись до свого друга, каже: “Ты смотри, Митя, чиво здеся дед выковыривает, будто бы художничек, а!” Я до нього: “Молодий чоловіче, прошу не заважати мені, я ж вам не заважав, що ви там собі робите, ідіть звідси геть!” “Ты смотри, он ещё хвост задирает!” І знов до мене: “Ты што, здешний? А! А ты знаешь, что я из Беломорска, а? Ты же дед не знаешь даже где это оно есть”. А я йому й кажу: “У Біломорську я не бував, а от у “Сороці” я бував ще тоді, коли ще твого батька не було на світі. Я від твого Біломоська ще 50 років тому 800 кілометрів ще далі на півночі бував, але я там бував не такою свинею, як ти з’явився тут, у моєму рідному краю. Ти навіть не знаєш, що твій Біломорськ колись називався “Сорокою”, і не знаєш, чому воно таке сіреньке містечко, дерев’яне так звалося, а я знаю”. Тут на цей наш говір посходилися ще люди з відпочиваючих, почали їх страмити. Вони бачать, що їхнє тут “геройство” не пройшло, і миттю ушилися в кущі». Також він не виявляє особливого захоплення поведінкою Нестора Махна, який приходить у пекарню до діда Яковенка, забирає частину випеченого хліба «для народної влади» і нічого не залишає взамін.
Загалом основну життєву засаду ‒ свою й значної частини представників свого покоління Віктор Лобода виявляє у такій фразі: «А все-таки ми жили, бороли всі незгоди, бо треба було жити та дітей ростити». В цій пройнятій вітальним духом фразі відлунює перемога людини над часом, в якому були війни, голодні та холодні роки, страждання й втрати, а також ‒ здійснення свого батьківського призначення. Сенс цієї фрази особливо увиразнюється у контексті життєвої історії автора ‒ перша дитина Віктора та Ганни Лободів померла від голоду у листопаді 1941 р. під час їхньої спроби перебратися з голодного Дніпропетровська (Дніпрослава) на Полтавщину, де мешкали батьки Ганни і де не було голоду. Жити і ростити дітей ‒ це гранично сконцентрована формула буття людини. І коли є відповідний культурний фон, своя традиція, тоді і життя окремої людини, і життя її дітей матиме якусь цінність, проростатиме чимось значущим. Безпосереднім підтвердженням сказаному є те, що Віктор Лобода став художником, а також художником став його син Володимир. І якщо батько творив в естетиці народного живопису, то його син прокладав новаторські стежки в українському авангардному мистецтві. Останній не лишень досягнув рідкісного масштабу самореалізації, а й допоміг розвинути закладений творчий потенціал, реалізуватися як мистикині своїй дружині Людмилі. Їхня дочка Соломія також стала художницею…
На футболі... В центрі - Віктор Лобода
І тут постає питання ставлення оповідача до радянської ідеології. Здавалося б, що він сприймає цю ідеологію, ба більше ‒ інколи у своїй оповіді послуговується її певними формулами-кліше. Але якщо придивитися уважніше, то можна побачити, що його радянськість досить поверхова, і в своїх світоглядних глибинах Віктор Лобода залишається ідеологічно неторканою людиною Степу. Так, він у бричкарському цеху вимальовує на папері радянські гасла до «жовтневих свят», служить у прикордонниках під радянсько-фінським кордоном, тішиться з того, що його син, потрапивши до війська, отримав подяку від командування. Але в цьому всьому простежується не стільки захоплення радянською ідеологією, скільки глибинно закладена настанова, що необхідно «віддавати кесареві кесареве» ‒ є певні вимоги влади і їх треба виконувати. Однак законослухняність ‒ це ще не означає любов до влади. З цього огляду показовим є те, як Віктор Лобода сприймає прихід німців до Дніпропетровська у 1941 р. Вони не викликають у нього тієї ненависті, яка була властива ідейно наснаженій радянській людині. Умовно кажучи, зміну влади оповідач сприймає як зміну «декорацій»: була радянська влада, а тепер прийшла німецька.., так само як три десятиліття тому на зміну царській владі прийшла більшовицька, а потім зʼявився Махно зі своєю анархією... Для людини Степу та чи та влада з її ідеологічними конструктами є чимось перехідним. Натомість є щось більше та триваліше в часі, щось, що твориться особливостями ландшафту та культури. Необхідно прилаштовуватися до обставин, але пам’ятати про своє, глибинне.
Цілком закономірним є те, що спогади руйнують радянську і пост-радянську ідеологічну міфологію про широку підтримку населенням «робітничо-селянської влади», яка була суворою, але справедливою, а також про героїчний подвиг усього радянського народу під час Великої Вітчизняної війни. Віктор Лобода показує, що радянська влада на Катеринославщині була встановлена багнетами, вона постала на крові та стражданнях й не була справедливою та людяною ‒ ні у своїх початках, ні пізніше. Радянські війська у 1941 р. відступають і, виконуючи наказ Сталіна, знищують усе, що можна знищити. Зокрема, як згадує автор спогадів, підривають ДніпроГЕС. Про підрив дамби, який спричинив різкий підйом води вниз по течії Дніпра, не було повідомлено цивільному населенню. Кількість жертв серед останнього (а також з-поміж червоноармійців) оцінюється цифрою у 3 400 осіб. Також радянська влада вивозить на схід запаси зерна, залишаючи цивільне населення напризволяще. Ба більше, вона, не захистивши людей від приходу гітлерівців, повертається через два роки назад і висуває людям претензії за те, що вони були під німецькою окупацією. Тут Віктор Лобода стає на бік покинутих, нещасних людей і говорить гіркі слова на адресу радянської влади ‒ схожим чином, як це робив Олександр Довженко в кіноповісті «Україна в огні».
Загалом Віктор Лобода мав унікальну пам’ять, завдяки якій міг відтворити докладно та точного епізоди зі свого життя. Ще навчаючись у школі, він одного разу отримав завдання написати твір про те, як провів літо. Учень написав твір майже на цілий зошит й отримав «п’ятірку» із єдиним зауваженням вчительки, що треба писати не так розлого, а стисліше. Його пам’ять дозволила йому створити в «нашій біографії» таку оповідну манеру, яка створює враження представлення життя таким, яким воно було, ‒ в усій відповідній повноті та деталізації моменту. Водночас автор не «загрузає» в деталях, його оповідь виявляє сутнісні епізоди та фрагменти життя. Деталі тут відіграють подвійну роль: засвідчують точність пригадування і виступають як знаки певних життєвих ситуацій.
Картина Віктора Лободи Шлях до перевозу
Авторська оповідь варіюється у різних манерах ‒ в залежності від того, про що пригадується. Коли оповідач згадує свою подорож степом, то його мовлення набуває поетичного звучання: «Дивлюся угору ‒ а вгорі шуліки кружляють ‒ видивляються мишей або ховрахів. Глянув убік хлібного поля, а над ним гаряче повітря від землі мерехтить ‒ це “Святий Петро вівці жене”, так кажуть люди, як побачать таке явище. А явище у степу дуже цікаве. А на шляху нікогісінько. Ні туди, ні сюди. Якби це жнива або возовиця, то тут би люди вешталися. А ниви стоять, ще чекають свого часу. Тільки від вітерця хвилі по них пливуть, як на Дніпрі». До речі, отакі враження дитинства власне й лягли в основу степового малярського циклу, який є провідним у творчості Віктора Лободи-художника. У більш прозовому звучанні автор спогадів описує появу в Катеринославі махновців: «Одного негожого дня мрячив дощ, туманилося. Десь за містом почулося стрекотіння кулемета. Потім все дужче й дужче бахкали з гвинтівок. Через деякий час стрілянина стихла. Чуємо, по Казанській вулиці униз торохкотять колеса по бруківці. Батько наш вийшов з хати, вибігли і ми з братом Володькою ‒ і гайда до пекаря Козловського на ріг вулиці. Коли бачимо, якісь люди з гвинтівками й кулеметами на тачанках їдуть униз до центру міста. Повдівані хто у що: хто у шапці, хто у картузику, хто у чумарці, хто у кожуху, а хто у шинелі з блискучими ґудзиками, а хто у свитці або бушлаті. По декілька душ на одній тачанці, що на ресорах, а більшість верхи на конях, у яких хвости позав’язувані, бо погода дощова, а у степу грязько…» Людську смерть він описує у підкреслено спокійному тоні, що посилює виразність побаченого: «…Коли, дивимося, неподалік стежки щось лежить, ближче підійшли. Дивимося ‒ людина, трохи снігом припорошена, мертва. Чоботи хтось стяг, ідемо далі, а там ще лежать декілька трупів, недалеко коні побиті лежать, шапки на снігу валяються. Бачимо, осторонь зграя собак розтягають кишки в різні боки від мерця. І так майже до самого лісу…»
З іншого боку, попри загалом важкі часи в житті знаходиться місце для комічного, трагікомічного та самоіронічного. Так, оповідач згадує, як до його батька в підвал приходили люди, переважно жінки, і той читав їм «Кобзаря» Шевченка. Вони слухали-слухали, а потім одна з них як заплаче, а тоді всі «починають ревіти». Й оповідач, будучи малим хлопцем, дивується: «Чого вони дурні ревуть, адже батько так гарно читає!» Коли він був у дядька на селі, той мав звичку виймати кисет і пропонувати якомусь перехожому: «На, закури нашого степового тютюнцю, яким тільки гадюк труїти». В іншому епізоді він згадує, як найнявся на роботу до Давида Берхмана ‒ фарбувати батареї, вікна та двері в Аптекоуправлінні. І ось одного разу між ним та «дядьком Давидом» відбувається такий діалог: «‒ Ты уже завтракал? ‒ Да. ‒ А что ты брав себе на завтрак? ‒ Я купив чверть фунта “Краківської ковбаси», фунт житнього хліба, осьмушку сиру голандського і хранзольку. ‒ Вот это хорошо, ты умница! А мой идиёт ‒ Зямка ‒ возьмет какой-то пряник, бутылку ситра и еще порцию мороженого ‒ это же форменный идиёт! А через час кричит: “Папа, я кушать хочу! Ну что ты на это скажешь?!» Якось і Вікторові довелося скуштувати морозива, коли він найнявся на виробництво морозива. Він уперше у житті їсть цю омріяну солодощ, насолоджується її солодкувато-солонуватим смаком і думає, що от би ще хліба зараз… Коли вже у старшому віці Віктор Лобода почув, що президент Сполучених Штатів Америки Річард Ніксон подав у відставку, то подумав: «…Такі люди, як президент, ідуть у відставку, то чого мені не піти?» Відтак він вийняв зі столика аркуш паперу й написав заяву із проханням звільнити на пенсію…
Загалом книжка Віктора Лободи «Спогади городянина (наша біографія)» поєднує в собі локальне й універсальне, часове і позачасове. Вона становить інтерес як для мешканців теперішнього Дніпра й Подніпров’я, так і для жителів інших міст та сіл України. А своєю стилістикою, що прагне відобразити життя як воно є, ця книжка дасть цікавий матеріал для істориків та культурних антропологів. Та найбільша й найважливіша її аудиторія ‒ ті, хто любить і шанує українське слово та культуру пам’яті…
12.03.2021