Малкович І. Яксунині береги. – Київ : А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2020. – 56 с.
Простота – не тотожна примітивності. Це добре доводить нібито не претензійна, навіть дещо сіренька, на перший погляд, збірочка поезій Івана Малковича «Яксунині береги». Уже з першого погляду на цю книжку (чи то метафоричний зшиток, захалявний катехізис Малковича-солдата на його особистій, а може й нашій спільній, багатофронтовій війні) виникає багато питань. Зокрема, чому саме ця назва, і що вона значить? Хто така оця умовно-міфічна Яксуня, володарка зелених карпатських пагорбів, на постать якої вказує нам анотація? Звернувшись до всесильного Ґуґлу, знаходимо лише інформацію про невелике південноамериканське поселення Яксуну, котре в часи розквіту цивілізації древніх майя сполучалося з їхнім містом Коба «Великою білою дорогою», – кам’яним шляхом довжиною понад сотню кілометрів. Що цікаво, спершу археологи вважали, що ця дорога була зовсім прямою, а згодом виявилось, що вона мала багато закрутів і зачіпала низку інших невеликих поселень на шляху до Яксуни.
Так іноді буває і з поезією – «велика біла дорога» веде від автора до читача, проте зовсім не обов’язково по прямій, і хтозна, що криється за черговим поворотом. Малкович, може несвідомо, пропонує читацькій авдиторії цю тезу для осмислення, і, разом із тим, уже веде її – веде у власний простір мовлення, буття і усвідомлення. І водночас, саме через призму поетичного ословлення символічна Яксуня (чи то Яксуна) втрачає бодай наближені до реальности риси-обриси й перетворюється у метафізичну фігуру внутрішнього сенсу, абсолютну координату усіх поетичних зусиль, – не кінцеву мету, а лише образний засіб, дороговказ, натяк на існування іншого, більш досконалого, зрозумілого й рідного простору. Зокрема, простору поетичного пригадування, сакралізації пам’яті, виокремлення з пластів цієї пам’яті тих чи інших фрагментів, котрі можуть бути доволі автономними в своїй внутрішній суті та зовнішньому вияві, проте існують завжди в екзистенційній єдності із першоджерелом, котрим є поезія як феномен у своїй історичній тяглості.
Для того, аби сягнути цієї поезії, з нею доведеться зжитися, познайомитись, зійтися характерами, при потребі – зробити перерву у стосунках і почати все заново. Попри невеликий об’єм, наповнення збірки досить-таки ваговите, спрямоване всередину себе, достоту інверсійне і, відтак, здатне розгортатися до неочікуваних масштабів, ніби магічний намет Герміони Ґрейнджер. Врешті, це ті «береги родоводу», котрі необхідно означити кожному, осмислити й відрефлексувати, починаючи із якихось найперших, майже закритих уже гештальтів:
«Господи Боже дітей і суниць запашних
на зелених напнутих тобою пагорбах берегах
несонячних схилах твоїх –
чи є в цьому світі надійніше щось
ніж дитячий спогад»
(«Яксунині береги»).
Люба Роксоланія – ковточок мезозою
«Яксунині береги» – це ще й своєрідна варіація соціально-політичного маніфесту, спроба поетизованого препарування химерно скомпільованої квазі-ідентичности значної частини наших співвітчизників, де головними аргументами на користь виправдання існування українського етносу виступають «Щедрик» і Анна Ярославна (не як історична постать, а, власне як соціокультурний тотем, котрий на більш глибинному рівні суспільної свідомості відкривається логічним ланцюжком «Острозьке (закреслено) Реймське євангеліє – плач Ярославни – міф про важку жіночу долю». Сюди ж іще можна дописати тезу про богообраність українського народу та його місійне призначення як носія культурних і духовних цінностей у темряві європейського лібералізму, але це вже вимагатиме певних інтелектуально-психологічних зусиль реципієнта, а тут можуть виникнути труднощі). Звісно, ці віхи умовні, а означені аргументи радше іронічні, та й де автору взяти інші, не іронічні аргументи? І яким же чином все це вписується у поле поетичного мислення й мовлення?
Як переконливо доводить Малкович, вписується безпосередньо. З іншого боку, вся ця історія з культурними кодами й розбудовою націєтворчого концепту (власне у просторі літературному й навкололітературному) є досить неоднозначною та суб’єктивною. Закономірно, що будь-який автор, наділений не лише талантом, а й суспільним чуттям та певною свідомістю, на якомусь етапі творчих шукань та саморефлексій приходить до питань штибу: «Хто я?», «Хто ми?», –і, звісно: «Хто винен, що ми саме такі?». Відповідати ж на ці питання кожен змушений, зважаючи на рівень власних компетенцій, потуг і засадничих орієнтирів.
Разом із тим, шукаючи у наших ґрандів від літератури якихось одкровень, сакральних істин, умовних «пророцтв» («Да, я – пророк Самуїл» (с)), варто доволі обережно підступатись до всієї цієї химерної семантики та семіотики, дешифрування котрої нерідко вимагає не лише певного рівня професійної компетентності, але й значної громадянської та персональної мужності й відповідальності.
Утім, Іван Малкович якраз таки не обділений цими якостями і почуттями і, загалом, транслює всю цю емоційно-рефлексійну сув’язь болючого-українського-непромовленого доволі вправно, та, навіть, сказати б, професійно, уникаючи на якомусь підсвідомому рівні відвертих спекуляцій на ґрунті питомо «наших» дражливих тригерів самоідентифікації. Малкович робить спробу узагальнити якісь персонально забарвлені історичні досвіди українського етносу, стверджуючи:
«З дерева зроблені корони наших королів
з гарного модринового
але з дерева»
(«Корони наших королів» ).
І знову ж, на продовження теми, перепитує:
«Чому все будовано з дерева?
де мої кам’яниці і замки?»
(«Сізіфова земля»).
Метафора дерева як будівельного матеріалу для конструювання основних смислів та алгоритмів вітчизняної історії є цікавою, проте якоюсь не досить потужною. Чому, наприклад, не глина, котра уособлює тлінність самого людського буття, упослідженість плоті й марні спроби духу вивищитись над тривіальним моментом побуту й щоденної рутини. Все таки дерево не є достатньо універсальним матеріалом, для степової зони воно, наприклад, геть не притаманне, хоча, якщо говорити конкретно про церкви як архітектурні об’єкти (але переважно сільські, адже у свідомості багатьох саме сільські наративи ідентифікуються як національно автентичні) то тут, звісно, справа трохи інша. Разом із тим, хіба мало в Україні «кам’яниць і замків»? Хіба ж не знайдеться з-поміж них декілька тих, що могли б (принаймні, метафорично), належати поету? Інша справа, що власниками подібних шляхетних споруд здебільшого були не українці (принаймні, не в сенсі ментально-культурної ідентичності), тож, направду, плетиво цього «дерев’яного» сюжету є доволі складним і суперечливим. І ще ж варто зважити, що Малкович оповідає нам про шляхетські витоки свого роду, мимоволі зараховуючи себе до касти обраних, елітного прошарку «панства», котрому, начебто, більше б пасували фортечні мури і мармурові підлоги палаців, аніж повсякденний бруд і блощиці дерев’яних зрубів.
Осмислюючи у певний авторський спосіб весь досвід державотворення й соціально-політичного розвитку українства, Малкович сумно констатує: «Порожній саркофаг Ярослава – метафора нашої викраденої суті» («Корони наших королів»). Разом із тим, чи не забагато песимізму й упослідженості на один раз, чи уся ця вселенська втома не має наміру просто розчавити читача під своїм тягарем?
QR-код березівської колядки
Одним із найбільш масштабних та, певною мірою, програмним текстом збірки є «Сізіфова земля» – своєрідне соціолінгвістичне й геральдичне дослідження, предметність якого спрямована всередину особистісної семантики автора, його ідентичнісного усвідомлення.
Тут ідеться про творення навіть не історії, а, радше, передісторії авторського простору, його розуміння категорій родинного й персонального у вічній дихотомічній єдності. Родова пам'ять виступає одним із центральних образів не лише «Сізіфової землі», а й книжки загалом, поглиблює її текстуальний бекграунд, виокремлює значущі смисли й розставляє правильні акценти. Тут зустрічаємо діда, котрий плекав ліс «любої Роксоланії», тут блукають шляхетні тіні волинських бояр:
«Арсеничі, Білавичі, Бодруги, Будуровичі,
Кузичі, Косовчичі, Куничичі, Малковичі…
нащадок ваш й досі боронить звичаї і мову
хоч півтисячі років минуло від ваших часів»
(«Сізіфова земля»).
Автор, озброївшись історичним знанням та метафізичним усвідомленням, виразно бачить і передбачає конечність кожного прагнення, марність кожної апокрифічної спроби суверенізації українського народу і роду, а, відтак, трагічність проростання і розростання власного родового дерева:
«О печальні бояри мої
що так снили про Руську державу
а натомість боярами бувши
в колгоспах гнули спини і лишались
зі жменями червоного ніщо»
(«Сізіфова земля»).
Поет і видавець Іван Малкович, автор «Яксуниних берегів»
В окремі моменти Малкович вдається до публіцистичного тону, впроваджує у мовлення декларативність, не обираючи гладких, поетизованих фраз, препарує дійсність українського соціуму, таврує його й нещадно ревізує. Може здатись, що з усім цим занадто мало місця залишається для поезії, особливо, як на такого, сказати б, трепетного й навіть у чомусь дитинного поета, як Іван Малкович.
Утім, кожен автор управі послуговуватись власною риторикою, власним набором символічних конструкцій, що у тій чи іншій послідовності дозволяють витворювати щораз інші, відмінні під попередніх, смислові полотна. Кожен має право на власну терапію, а чим є поезія як не (само)терапевтичним засобом? Тут зважимо й на те, що Малкович говорить про речі, котрі йому безпосередньо болять і змушують шукати хоч якісь відповіді на споконвічні, уже іманентні для української нації питання :
«чи може то змосковщене і темне православ’я
що наглиталось духу лівослав’я
й дикунства москворєцкіх ополон
потьмарює нам душі?»
Тут знаходимо якісь навіть інтертекстуальні відголоски, зокрема, у світлі недавнього Лесиного ювілею, пригадуємо чудесну драматичну поему «Бояриня», де тема «змосковщеного і темного православ’я», а також його згубного впливу на формування українського світовідчуття й позиціонування себе як нації у культурно-історичному контексті розкрита доволі масштабно і всебічно. Варто було б іще згадати про трагедію особистісної трансформації, а також деформацію персонально спрямованої генетичної пам'яті роду, її жахливу вибірковість та неоднозначність. Іван Малкович інтуїтивно відчуває, «прораховує» ці теми, уже з точки зору нашого сучасника додає цим рефлексіям нових барв, інтонацій, навіть певної лаконічності, доволі потрібної у еру не стихаючого повсякчас інформаційного шуму навколо і – щонайгірше – всередині нас.
«Сізіфова земля» – це зразок поетизованої географічно-політичної теософії, твір, що є масштабним смисловим та мистецьким конструктом, цілісним у власній внутрішній гармонії, абсолютним у естетичному диктаті, безжальним у висновках, зроблених і незроблених автором: «що далі ми від них – то радісніша віра».
Цей висновок провадить далеко, але піти за ним спроможні лише ті, хто уже готовий до його категоричності, хто може прийняти цей імператив і застосувати на практиці – і в цьому особлива цінність книжки Малковича – вона годиться для повсякденного ужитку, вона містить багато потрібних інструкцій та настанов.
Різдвяні люди
Ще один цікавий, навіть новаторський у чомусь текст із «Яксуниних берегів» – «Леонтович». Це несподівано візіонерська, щира і якась по-справжньому різдвяна замальовка, дуже кінематографічна, проста, камерна і, водночас, багатопластова.
Цей вірш міг би стати красивою короткометражкою, тут є емоція, є історія, нехай навіть альтернативна, є певна сентиментальність, акцентовано ненав’язлива. Леонтович, як персонаж альтернативної історії, з'являється на вулицях Нью-Йорка і підкорює місцеву публіку чаром свого композиторського таланту, особистою харизмою, репрезентуючи усе краще, що є в нашій простій, дещо наївній, проте завжди заглибленій у саморефлексію, емоційність, особливу художню парадигму, автентичній народній культурі:
«хтось із веселого натовпу впізнає його:
– дивіться дивіться – це ж сам містер леонтович
автор carol of the bells!
– ukrainian bell carol – усміхається леонтович
– о так так!... а можна ваш автограф?
– маленьке селфі будь ласка!
– … і з нами теж!...
– боже це ж містер леонтович – король різдвяного настрою
– я так люпити ваша м’юзік!»
(«Леонтович»).
У цій, вигаданій автором, ілюзорно прекрасній картинці немає місця страшній реальності минулого, де талановитий композитор гине від рук радянського чекіста, вбитий у власній хаті, пограбований як у матеріальному, так і в духовному сенсі, неоцінений і замовчуваний. Ідеальна метафора, котру не доводиться довго намацувати – настільки прозора, що у чомусь навіть сумнівна.
Проте Малкович відкидає сумніви – його цінності вже достатньо сформовані, аби поділитися ними із загалом, і навіть почати потроху їх пропагувати. Поет устами філософа Канта, могила і пам’ятник котрого у Кенігсберзі час від часу піддаються актам агресії з боку місцевих калінінградських варварів, безапеляційно прорікає і наголошує: «Росія – це наш найлютіший ворог» («Казус Канта»).
Разом із тим, Іван Малкович не просто вказує на ворога – він озброюється потрібною оптикою, аби побачити прихований потенціал у глибинах нашої історії, а відтак проектує його на майбутню дійсність, очікувану і бажану. Колесо сансари обертається, і на перший план виступає надія на щасливий фінал, можливий для усіх на світі братів із Азова, які «перейшли чорну Лету страждань».
Відмітимо, що Малкович не оминає тему війни, особливо актуальну сьогодні, хоча й відчувається, що йому говорити про це не просто. Розуміючи глибинну сутність й дихотомічність цієї антропологічної трагедії, автор унаочнює цей простий досвід виживання і (не завжди) смерті, титулує його, артикулює, і підвищує у статусі до рівня персональної національно-визвольної боротьби. Його особистий «молот короткого гніву» є своєрідним тотемом самозбереження, ефективним інструментом помсти ворогові («Замало ненависті маю…»), способом проживання трагічних і, певною мірою, вже узвичаєних воєнних перепитій:
«Землю, порожню всередині, вибухи
глибоко ранять і будять біду...
Танків роздовбаних вирвані бебехи –
хоче залізо назад у руду...»
Але на тлі загальної безнадії, фаталістичних інтроспекцій, світлим рефреном виступають рядки:
«В вирві наопашки псальмою вкрився
– я ще відстрілююсь,отже – живий...»
(«Ніч. Терикони, злобою налиті…»).
Оце торжество життя, його пронизуюча міць і потенція до (від)творення – наскрізний мотив у книжці, провідна текстуальна нитка у розмаїтті настроїв, інтонацій, рецепцій. Малкович, послуговуючись доволі простими лексичними засобами й прийомами, потроху творить власну, не фактологічну, а, радше, психоемоційну історію вмирання й відродження, занепаду і ренесансу, історію стриманого оптимізму на тлі болісного проживання усіх можливих досвідів і травм, де особисте неминуче переходить у категорію суспільного, а суспільне стає особистим, і ця діалектична єдність спонукає не тільки до глибшого самоусвідомлення, але й, врешті, до дії.
Танці блакитних дронів
Загалом, Яксунині береги – це така неоднозначна, цікава, але у чомусь дивна й хаотична локація. Тут цілком гарно, навіть мальовничо, але все ж таки трохи схематично узагальнено й дидактично. Певна річ, автор, з огляду на суспільну вагу й літературний авторитет, має право бути таким, проте інтонації окремих текстів якось знеохочують до рецепції, не стимулюючи, сказати б, читацького інтересу:
«Бо людей більшає в геометричній прогресії
а світ порожніє й вихолощується –
пустодзвоннішають люди твариннішають –
проминуло людство найвищі піки свого розквіту»
(«Замало ненависті маю»).
Мізантропія цього й подібних текстів Малковича нагадує нам «трояндові послання» Костянтина Москальця, хоча й без притаманних останньому філософських рефлексій. Споглядання простих картин буття не робить цих авторів щасливими, проте все ж нещасні вони по-різному. Малкович говорить із читачем мовою більш технічною, сучасною, хоча й не позбавленою якихось нот романтизму. Поряд із особливою магією, очудненням дійсності, майже фольклорними замовляннями збирачів винограду знаходимо цікаві вкраплення сучасної техно-естетики, наративні свідчення внутрішньої буттєвості поета межових станів:
«Хочеш, зараз в наше подвір’я влетить ватага
із п’яти вершниць на біло-бузкових оленях
і їхні серпанкові накидки
розвіватимуться як весільні строї
з-під яких блиматиме виклична оголеність…
і дрон мов блакитний птах
затанцює просто над нами»
(«Збирання винограду»).
Цікавим з погляду дослідження загальної текстологічної монолітності книжки є хронологічний хаос, котрий панує всередині цієї структури. Вірші, означені чіткими датами, зібрані тут наче випадково, хоча для випадку тут забагато щільності, забагато театрального пафосу й загальної підпорядкованості кільком основним смислеобразам:
«моя плавна левітація абсолютно невимушена
я зависаю у напівлежачій позі
високо над цікавими туристами»
(«Один і той самий гріх мені сниться…»).
Химерні ритми, що панують у цій поезії, увиразнюють гіпотетичність Яксуниних берегів – це метафоричні береги без конкретних географічних координат, це дух без плоті, на котру він міг би опертись, це не стрімкі урвища, але пологі пагорби над прірвою безуму, від якого автор усіляко намагається відвести занадто допитливого читача, але іноді все ж таки це йому не вдається.
Разом із тим, Іван Малкович у своїх віршах промальовує особливі виміри чуттів і чуттєвості, розширює об’єми реальності, сміливо досліджує вузькі стежини можливого (а на Яксуниних берегах поняття «можливого» набуває зовсім несподіваних значень), продукує особливу, витончену поетику мовчазного візіонерства.
Несподівано ліричний в окремі моменти («І та любов така в трьох вимірах глибока, в четвертім – лиш на мить»), Малкович охоче вдається й до епатажу – дорослого, іронічного, вивіреного. Скидається на те, що поету більше не хочеться оповідати читачам історії – інтимні, соціально занурені, філософічні чи які-небудь ще. На Яксуниних берегах панує меланхолія пригадування, тут вже майже нікого не чекають і не кличуть:
«Вчора, на Златоуста, я похлиснувся тортом.
Більше в «меланку» не перевдягнусь чортом –
у розвагах з тим типом надто багато ризику»
(«Барвінок»).
Химерні стани свідомості (чи то зумисна їх акцентуація) творять поезію особливого штибу й, відтак, творять власну реальність через внутрішнє промовляння речей:
«І я подумав: сніг. І випав сніг –
легкий, пухкий, на двадцять дві подушки…
І я лишився тут… Ключиць кохані дужки…
І кров’яні тільця пришвидшили свій біг»
(«Сон із юності»).
Саме так – для деяких поетів сила думки і слова, сила первісного Логосу є саме тим переконливим творчим рушієм, котрий опрацьовує і трансформує реальність, котрий зрушує з місця гори і дарує відчуття спокою. Принаймні, Малкович рухається цим шляхом – вочевидь, це його особиста Велика біла дорога, і тішить, що ми можемо – бодай на коротку мить – стати його супутниками на цьому шляху.
09.03.2021